4.
Віра:
Три дні не виходила з дому. Тільки душ, ліжко й холодні бутерброди.
Хлопці, наче зговорилися, майже одночасно надіслали повідомлення, щоб приготувала щось своє, смачненьке — їхні родини бажають зі мною познайомитися. Ця новина мене ніяк не порадувала. З чого раптом стільки уваги до моєї скромної персони? Не завадить «освіжитися» перед вистійкою біля плити й віддиранням усієї квартири до дзеркального блиску.
Просто безцільно бродила вулицями, обираючи більш освітлені. Заходила в невеличкі бари, замовляла якийсь коктейль. Смакуючи, випивала і йшла далі. З голови не виходило майбутнє знайомство, тож не звертала уваги ні на людей, ні на місця, де ходила. Заблукати не боялась. Як виявилося, після приїзду сюди моя внутрішня навігація не гірша, ніж у перелітних птахів. Закинь мене туди, де зараз гуляю, через значний проміжок часу — зумію зорієнтуватися й вийти в потрібному мені місці.
Не стільки випила, як «намішала». Вже почала повертатися додому, коли якийсь придурок, схопивши мене за руку, а іншою взявши мою шию в захват, почав тягти в якесь підворіття, щоб «повеселитися». Спочатку злякалася, і він мене дійсно тягнув, бо тіло відмовлялося рухатися. Потім голос розуму заглушив голос страху. По-перше: мені ніхто не допоможе. По-друге: я — не дорамна баришня. Й найголовніше — одна моя рука все ще вільна.
От нею я й схопила «веселуна» за причинне місце, щосили стиснувши пальці, ніби намагалася вичавити з нього життя. Покрутила в різні боки, наче ручку старої радіостанції. Він пронизливо завив — як жодна сирена не зможе.
Відпустивши, почав вириватися, намагаючись відіпхнути мене від себе. Я не відпускала. Виття, крик і сльози змішалися в його горлянці й різонули слух потужними децибелами.
Вільною рукою нахльоскала по пиці, щоб свої руки підняв. А потім кулаком у печінку. Тип різко зігнувся, хапаючи ротом повітря й осідаючи на асфальт. Вхопила обома руками за чуприну (благо, вона в нього була) й «на десерт» — коліном під дих.
Мене трусило. Треба було випити, щоб заспокоїтись. Хотіла ж не напиватися сьогодні, але на форс-мажор не розраховувала. Тож, не озираючись на «веселуна», якому вже було далеко не весело, швидким кроком направилася в бік неонової вивіски бару, що підморгувала яскравим світлом із протилежного боку вулиці.
Видать, у пам'яті стався невеличкий провал: не пам'ятаю, як потрапила в бар і не потрапила під машину. Сіла за стійку й замовила три «хайболи». Перший випила залпом. Руки ще трусилися, процокотіла зубами об край бокала. Що замовляла після третього — сама не знаю.
Я таки добряче «набралася». «По приборах» сходила в туалет. Коли поверталася, власні «прибори» відмовили, і я б упала, якби мене не підхопили чиїсь руки.
Уникнувши прямого зіткнення з підлогою, ляпнула перше, що збрело в п'яну голову:
— Комусь щастя упало в руки.
Почула над собою чоловічий сміх:
— Можеш не дякувати. Просто купи мені випити і випий зі мною.
Я вирячилася на незнайомця:
— Ти що, альфонс?
Він розреготався. Не могла його роздивитися. Приглушене світло закладу, сигаретний дим і моє випите заважали розглядинам. Але як не крути, якби він мене не спіймав, то невдовзі зустрічала б гостей із розбитим носом і ґулею на лобі. То яка різниця, який він на вигляд.
Запитала:
— Що питимеш?
— Коньяк.
Ми все ще стояли, тримаючись одне за одного: він мене — щоб не впала, і з тієї ж причини я за нього.
Обійнявши, як рідну, повів за столик. Покликавши офіціанта, зробив замовлення. Чула його голос, але вже не могла зрозуміти слів.
Більше я не пам'ятаю нічого.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!