3.
Віра:
Був уже вечір, коли прокинулася. Останні сонячні промені заховалися за хмарочосами, створюючи ілюзію швидкого приходу ночі.
Горлянку, як ганчіркою хтось вимочив, поки спала. Понесла своє «тєло» до холодильника. Вихилила дві пляшечки води ще до того, як закрила дверцята. Смачно відригнула, й мене ледь не знудило від аромату з пащеки. Наче не миту діжку з-під пива тримали довго на сонці, яку коти зі всієї округи використали замість лотка для своїх «великих» справ.
Дзеркальне відображення у ванній було мені незнайоме.
«Цікаво, як почувається „кущовий принц"? А люди з бару, яким сьогодні треба було на роботу?»
Хлопці повернуться аж у кінці тижня. Без Рюічі й Хіроші нічого не перекладу. Написати щось нове? Хіба що «Мемуари п'яного Бабуїна». Бо на кого ще та розпухла пика в дзеркалі схожа?
Як оце на люди вийти? Та хреститимуться навіть ті, хто й хреститися не вміє, угледівши таку «красу», яку жодним мейком не приховаєш.
Покректавши під холодним душем, пішла на кухню робити для обличчя капустяну маску. Сьогодні особливих надій на неї не покладала, але все ж таки стало трохи ліпше.
Треба навідатися до кухні на колесах. Разом із дідами — «похмільного» супчику похльобати. Щоб не знудило від запаху їжі й спецій, запхала в ніс вату. Як це виглядає збоку — мені фіолетово. Будь-які відповіді читалися на моєму обличчі.
Окрім Юкі-сана, кухаря, офіціанта і касира в одному флаконі, там була літня жінка і двоє дідусів. Вони неголосно сперечалися між собою щодо найсмачнішого чаю.
Я привіталася:
— Добрий вечір!
Усі мені відповіли. Це найбільше мені подобається в японцях — не треба бути «своїм», щоб тебе вважали людиною.
Власник ятки, мигцем глянувши на мене, назвав ціну потрібного варева. Розплачуючись, попросила ще й кави. Він мовчки кивнув, відраховуючи решту. Ніби відчував, що мені не хочеться розмовляти.
Спочатку влила в себе міцної кави, потім з'їла суп. Тіло відгукнулося сонною млявістю, відчуваючи полегшення.
Подякувавши Юкі-сану, вийшла надвір.
Почало накрапати. Незважаючи на дрібний дощ, який будь-якої миті міг перетворитися на зливу, вирішила трохи пройтися. Щойно вийшла на площу, справді полило, намочивши мене до нитки. Стало важко дихати. Згадала, що так і не дістала вату з носа, яка тепер ще й намокла.
Запах дощу на розпеченому асфальті оп'янив не гірше алкоголю. Почулися ритми джей-попу. Тіло, не чекаючи моєї згоди, само рушило на звук. Старшокласники, сховавшись під чималим навісом, покращували техніку танцю.
Дощ раптово закінчився, але вони не поспішали виходити. І тут сталося неочікуване навіть для мене — я почала танцювати. Дощова вода бризками розліталася з-під ніг, забарвлюючись у відтінки жовтого світла ранніх ліхтарів. Це привернуло увагу хлопців. Тепер у соцмережах до моєї попойки в масл-барі додадуться ще й конвульсивні посмикування серед калюж. Але це було те, що мені зараз потрібно. Не задумуючись над рухами, рухалася у власному ритмі власного танцю.
— Сенсей, бережіть рухи для фестивалю! — озвався один.
— Тітко, Ви нас зараз переплюнете! — підхопив другий.
— Хлопці, дивіться — дебют айдола в калюжі! — додав третій, і вся компанія вибухнула сміхом.
Я відповіла «міжнародним жестом», показавши середній палець, від чого вони зареготали ще дужче.
Додому повернулася мокра, щаслива і втомлена. Після душу міцно заснула.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!