13.
Котаро:
Сьогодні якось особливо нічого не хотілося. Рюічі так і не розповів, за який саме жарт Шінко «підрихтувала» йому обличчя. Допитуватися не став — ми ж навіть не зустрічаємось.
Самовільно вирішив пропустити наступні лекції. Яким же було моє щире здивування, коли на подвір'ї, здалеку, майже біля виходу, побачив Шінко. Першим поривом було гукнути. Тільки навряд чи вона почула б. Щоб не втратити її з поля зору, поки двір заповнювався студентами, побіг. І лише підбігши, її покликав. Вона зупинилася й обернулась. А впізнавши, здивовано вигнула брови:
— Ти тут навчаєшся?
Я кивнув:
— А ти що тут робиш?
Та посміхнулась:
— Поступати приходила.
— І як? Вдалося? — я й собі посміхнувся.
Якийсь студент повагом проходив повз. Почув нашу розмову, тільки жартів не зрозумів. Кинув у бік Шінко:
— Куди тобі, стара...
Договорити йому я не дав. Вчорашня ситуація з Рюічі знайшла нарешті вихід. Не роздумуючи, вдарив того під дих:
— Ображаючи мою жінку, ображаєш мене. А я не люблю, коли мене ображають.
Юнака скрутило від мого удару. Як викинута на берег риба, хапав ротом повітря. На нас почали озиратися. Охорона направилася в наш бік.
Вхопивши Шінко за руку, смикнув, щоб із місця зрушила, і ми побігли, як пара змовників. Бігала вона добре, тож без проблем дісталися огорожі, через яку допоміг їй перебратися. Невдовзі ми злилися з натовпом пішоходів.
Я все ще тримав її за руку. Вільною рукою махнув, указуючи напрямок:
— Недалеко звідси є місце, про яке багато чув, але ще не довелося там побувати. Зайдемо?
На щастя, Шінко не відмовилась, і через декілька хвилин ми вже сиділи в невеличкій затишній кондитерській, очікуючи замовлення і вдихаючи аромати кави та свіжої випічки.
— Тобі сильно влетить?
Я похитав головою:
— Не переймайся. Моя сім'я — одна з інвесторів універу. Поважних людей через дрібниці не турбують.
— А той хлопчина?
— Давно врізати йому хотілося, тільки приводу не було.
Те, що ми взагалі не знайомі, Шінко знати не обов'язково.
Принесли замовлення. У солодощах наші смаки збіглися: обоє замовили шоколадний торт.
Відковирюючи малесенькі шматочки й запиваючи їх кавою, Шінко глянула на мене:
— Бачила реліз нового альбому «Спалений іній» від «Shinko no Yoru». Дату виходу ще не оголосили, але думаю, скоро.
Їсти торт я не поспішав. Хотілося довше побути разом. Хтозна, коли ще така нагода випаде.
— Тобі подобається цей гурт?
Шінко на мить задумалася:
— Не сказала б. Але голос вокаліста... У його голосі стільки «шрамів», і кожен оголяє душу... Здається, я десь чула схожий тембр...
— Я з ними зустрічався, коли гурт був ще не таким популярним. Батьки зробили подарунок на уродини — концерт для одного глядача. Був тоді у неймовірному захваті й навіть пообіцяв хлопцям, що колись виступлю з ними на одній сцені.
Дитяча мрія, хоча тоді вже й дитиною ніби то не був. Не знаю, чому це розповів. Сценою з дитинства марив... А дізнавшись про «бонус» до неї, краще вже справами рьокану займатися.
От тільки не грати я не можу. Почав писати музику. Так, нічого особливого. З усвідомленням почуттів до цієї жінки, яка зараз сиділа навпроти і безтурботно запивала кавою солодке, все змінилося. Тільки свою «Пісню без слів» так і не дописав...
— Тортик смачний. Чого не їси? Льоду до кави не подали?
Посміхаючись, хмикнув і взявся за свій шматочок торту.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!