11.
Котаро:
Коли я прийшов додому, то застав дивну картину: Рюічі сидів на кухонному диванчику з льодом на обличчі, скиглячи на повторі, наче мантру:
— Скажена баба...
Але ні грілка з льодом, ні скиглення не заважали йому жерти безе, запиваючи його водою.
З одного боку, дивлячись на друга, ситуація здавалася комічною. Але з іншого... Не з доброго ж дива Шінко заїхала по пиці — було за що. І за оте «що» хотілося йому ще й додати. Та тільки запитав:
— Що сталося?
Той подивився на мене, мов уперше бачив. Дожувавши й запивши безешку, врешті відказав:
— Скажена баба за жарт «подякувала». Мені ж у школу завтра. Виручити попросили. Пізніше в практику ввійде. Як тепер іти з таким писком? — Рюічі прибрав лід із обличчя, показуючи набряклий ніс, який мав синюватий відтінок. — У директора сердечний напад станеться, як побачить! Батькам докладе! А мені хіба десять рочків, щоб їхні нотації вислуховувати?!
Усе це Рюічі протараторив на одному диханні, підвищивши голос під кінець монологу. Вірна ознака того, що він неабияк стурбований.
— Скажеш батькам, що за дівчину побився.
Від моїх слів Рюічі похлинувся водою, якою запивав надкушену безешку, і закашлявся. Аж сльози виступили. Відкашлявшись і втершись, випив води. Потім глянув на мене, як на ідіота:
— З ким? З тобою? Котаро, ти сьогоднішній? Чи не знаєш моїх батьків? Якби вони на заводі працювали, таке пояснення проканало б.
Я посміхнувся. Через те, що ситуація стосувалася Шінко, товаришеві не співчував.
— То скажи правду.
Рюічі витріщився на мене й пожбурив грілку з льодом. Я ухилився. Засміявшись, пішов до себе.
Він устав із диванчика, підіймаючи лід, знову почав скиглити:
— Скажена баба...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!