Загадка Афродіти

Прокинувшись вранці, я вже нікого не застав. Це, мабуть, Олена переконала всіх дати мені спокій. Згадуючи вчорашнє, мені стало так соромно, але вчасно згадав, що окрім особистого життя є ще й робота.

І так: пошуки жінки, яка нікуди не зникала, дають мені повну свободу дій. Тепер можу задавати запитання і вимагати вичерпних відповідей, адже обидві справи можна пов’язати між собою: Галина була подругою Ірини, чому б і їй не стати жертвою вбивці Потапенків?

У персонажів Агати Крісті, Жоржа Сімеона, Чейза завжди були певні методи. Але що таке метод? Вдало втілена практика, яка в кінцевому результаті, приводить до успіху; а я навіть теорії не знаю. Тому й терзають душу сумніви, чи недарма я взявся за таку справу...

Пошуки розпочав з приймальні СП “Галком”. Миловидна довгонога секретарка (чомусь традиція підбирати на цю посаду молодих і привабливих) ледь не послала мене в прямому значенні, коли я поцікавився, чим займався Сергій Потапенко в останній день свого життя. Моє посвідчення розглядала так бридливо, немов міліціонер тимчасове посвідчення особи без постійного місця проживання, і затялася, мов австрійський карабін. Добре, хоч додумалася впустити мене до директора, і мені не довелося прориватися туди самому.

Молодий чоловік у дорогому костюмі з цікавістю потримав у руках посвідчення приватного детектива, але розвів руками:

─ Я дуже зайнятий. Усе, що стосується того жахливого випадку, я розповів правоохоронним органам. Ви приватна особа, і я не зобов’язаний давати свідчення.

“Е, голубе, коли вже ти впустив мене сюди – так легко не спровадиш, витягну з тебе все, що хочу, навіть якщо для цього доведеться повалити тебе на підлогу.”

─ Богдане Андрійовичу, ви давно на цій посаді?

─ Це не має до вас жодного відношення, я не бажаю з вами розмовляти. Прошу звільнити мій кабінет!

─ Для цього вам доведеться застосовувати фізичну силу, але врахуйте, що я чинитиму опір. Крім того, я не відбираю в міліції її хліба. Наше розслідування вашої фірми не стосується, хіба...

─ Добре, добре... Чого вам треба? – він зрозумів, що найбільшою помилкою була згода зустрітися зі мною. Тепер від мене нікуди не подінешся.

─ Над чим працював Сергій Іванович в останні дні свого життя і чим займався того фатального ранку?

─ Ви ж хвилину тому сказали, що до нас це не має жодного відношення.

─ А ви не відповіли на моє попереднє запитання. Як давно ви на цій посаді?

─ Я пересів у це крісло наступного дня після трагедії. Збори акціонерів ще не відбулися, тому я, як перший заступник, курую всі справи СП.

“Так тобі смерть Потапенка була цілком на руку”, – ледь не вигукнув я, але поцікавився іншим:

─ А ви давно знали Потапенка?

─ З моменту створення СП, навіть раніше, бо вчилися ми на одному факультеті. Але яке це має відношення до вашого розслідування? І чи поясните ви нарешті, що тут шукаєте?

─ Якщо ви добре знали Сергія, то, мабуть, не могли не знати, що його дружина товаришувала з Галиною Задорожною, яка... зникла.

─ Галка?!

─ Ви знайомі з нею?

─ Не можу сказати, що аж так близько, але на вигляд її знав. Іноді зустрічалися на вечірках, але не більше. Вона заміжня... То кажете, Галка зникла?

Я не став уточнювати деталі, аби просвітити власника кабінету. Як на мене, людині досить сказати раз, аби дійшло, про що йдеться.

─ Скажіть, Богдане Андрійовичу, а на тій вечірці в квартирі Сергія ви її бачили?

─ А хто вам сказав, що я там був? Коли Сергій влаштовував святкування з приводу вдало проведеної комерції, я готував звіт для наших іноземних партнерів. Мене на вечірці не було.

“Чому б тобі при підготовці звіту ще й вбивства не спланувати, адже в крісло директора пересідав ти...”

І хоч мені вкрай хотілося довідатися про деталі комерції, яка приносить сто тисяч “зелених”, але як прив’язати сюди Галину? Поки я роздумував, мій співрозмовник спробував перехопити важелі розмови:

─ Думаєте, це якось пов’язано?

─ Що?

─ Вбивство Сергія та зникнення Галини.

─ Припускаю.

─ Чим же я можу вам допомогти?

Це ж треба згаяти стільки часу, аби перейти до того, що я хотів почути одразу.

─ Хочу дізнатися, чому Потапенко з’явився вдома у такий фатальний час, адже мав би бути на роботі?

─ У нас відбувалася нарада з іноземцями. Сергій звітував за вкладені гроші, коли секретарка з’єднала кабінет з абонентом. Я узяв слухавку, але жіночий голос, як з’ясувалося, Іринин, покликав Сергія. Він нічого не говорив, але з кожним почутим словом на його обличчі проявлялося невдоволення... А далі кинув слухавку, передав мені папку з документами і, не вибачившись перед присутніми, помчав кудись стрімголов. Як виявилося – назустріч смерті. Ось і все, що знаю.

─ Більше нічого не пригадуєте?

─ Ні...

─ Скажіть, а дружина часто турбувала Сергія Івановича за роботою?

─ Не пригадую, аби колись таке траплялося. У мене була своя ділянка роботи, тому не знаю, хто і коли телефонував шефу.

По очах бачу, що більше нічого витягнути з нього не вдасться. Мій співрозмовник і так фільтрує кожне слово.

─ Якщо ненароком щось пригадаєте, повідомте мені за цим телефоном, -- залишаю нашу візитку та йду до дверей.

Новоявлений директор полегшено зітхає. Невже він сподівається, що я так легко вийду звідси? Біля самих дверей різко повертаюся на сто вісімдесят градусів, аби доконати його остаточно. Повз мене не промайнуло, як затремтіли його руки.

─ З вашого дозволу, я хотів би задати декілька запитань секретарці.

─ Робіть, що хочете, тільки дайте мені спокій! – істерично скрикнув Богдан Андрійович. Тепер, направду, більше нічого не витягну з господаря кабінету.

Миловидна секретарка покірною овечкою сидить навпроти мене. Куди й поділася її войовничість, умови диктував я. Правда, вона була не ликом шита, протиставивши вагомі аргументи. Закладені одна на одну красиві ноги у коротенькій спідничці переривали злагоджений ритм думок, відволікаючи від роботи. Невже кожна секретарка найкраще засвоює від свого боса команди “сядь”, “ляж” та “факс”? Залишалося зібрати в кулак усю силу волі.

─ Ганусю, не хочу відбирати у вас багато часу, але маю з’ясувати деякі деталі.

─ Богдан Андрійович мене попередив, я до ваших послуг, ─ при цьому ноги постали перед моїм носом у всій своїй красі.

Невже її віддали у жертву спокою? Чесно кажучи, за інших обставин я б не упустив нагоди познайомитися з такою красунею ближче, але робота... Як багато вона зобов’язує і скільки відбирає...

─ Я хотів би дізнатися, чим займався Сергій Іванович того ранку.

Дівчина прикусила губу і насупила брови. А може вона сподівалася, що я клюну на її принади і запрошу на каву?

─ Коли я з’явилася на робочому місці, він уже був у своєму кабінеті. Викликав мене, наказав підготувати відповідні документи. Далі у його кабінеті відбувалася нарада за участю іноземних партнерів... Не пам’ятаю о котрій годині зателефонувала дружина Сергія Івановича. Вона була так схвильована, що я без вагань з’єднала її з чоловіком. За мить він вибіг з кабінету. Більше живим його не бачила, ─ в кутиках очей виступили сльози.

─ Ви впевнені, що телефонувала дружина Сергія Івановича?

─ А хто ще міг телефонувати йому на роботу? – саркастично зронила дівчина.

Логічно, як на жіночий розум. Будь-хто з чоловіків, обіймаючи таку високу посаду, не дозволить собі нерозумної коханки. Маючи таку секретарку, я не став би шукати щось на стороні... Мабуть, ніколи не дізнатися про стосунки Сергія та Ганни. Для всіх Потапенко залишався чудовим сім’янином.

─ Ви особисто знали Ірину Потапенко?

─ Ні. Вона ніколи не цікавилася справами чоловіка, у нас в офісі не з’являлася. Взагалі, навіть не телефонувала сюди.

─ То не можна з впевненістю сказати, що того ранку вас потурбувала саме Ірина?

В очах секретарки з’явився переляк, немов страшна здогадка запеклася у мозку:

─ А хто ж то міг бути?

─ Це й залишається з’ясувати. На все добре.