Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Справа ясна, що діло темне

    Прокинувшись вранці, я вже нікого не застав. Це, мабуть, Олена переконала всіх дати мені спокій. Згадуючи вчорашнє, мені стало так соромно, але вчасно згадав, що окрім особистого життя є ще й робота.

    І так: пошуки жінки, яка нікуди не зникала, дають мені повну свободу дій. Тепер можу задавати запитання і вимагати вичерпних відповідей, адже обидві справи можна пов’язати між собою: Галина була подругою Ірини, чому б і їй не стати жертвою вбивці Потапенків?

    У персонажів Агати Крісті, Жоржа Сімеона, Чейза завжди були певні методи. Але що таке метод? Вдало втілена практика, яка в кінцевому результаті, приводить до успіху; а я навіть теорії не знаю. Тому й терзають душу сумніви, чи недарма я взявся за таку справу...

    Пошуки розпочав з приймальні СП “Галком”. Миловидна довгонога секретарка (чомусь традиція підбирати на цю посаду молодих і привабливих) ледь не послала мене в прямому значенні, коли я поцікавився, чим займався Сергій Потапенко в останній день свого життя. Моє посвідчення розглядала так бридливо, немов міліціонер тимчасове посвідчення особи без постійного місця проживання, і затялася, мов австрійський карабін. Добре, хоч додумалася впустити мене до директора, і мені не довелося прориватися туди самому.

    Молодий чоловік у дорогому костюмі з цікавістю потримав у руках посвідчення приватного детектива, але розвів руками:

    ─ Я дуже зайнятий. Усе, що стосується того жахливого випадку, я розповів правоохоронним органам. Ви приватна особа, і я не зобов’язаний давати свідчення.

    “Е, голубе, коли вже ти впустив мене сюди – так легко не спровадиш, витягну з тебе все, що хочу, навіть якщо для цього доведеться повалити тебе на підлогу.”

    ─ Богдане Андрійовичу, ви давно на цій посаді?

    ─ Це не має до вас жодного відношення, я не бажаю з вами розмовляти. Прошу звільнити мій кабінет!

    ─ Для цього вам доведеться застосовувати фізичну силу, але врахуйте, що я чинитиму опір. Крім того, я не відбираю в міліції її хліба. Наше розслідування вашої фірми не стосується, хіба...

    ─ Добре, добре... Чого вам треба? – він зрозумів, що найбільшою помилкою була згода зустрітися зі мною. Тепер від мене нікуди не подінешся.

    ─ Над чим працював Сергій Іванович в останні дні свого життя і чим займався того фатального ранку?

    ─ Ви ж хвилину тому сказали, що до нас це не має жодного відношення.

    ─ А ви не відповіли на моє попереднє запитання. Як давно ви на цій посаді?

    ─ Я пересів у це крісло наступного дня після трагедії. Збори акціонерів ще не відбулися, тому я, як перший заступник, курую всі справи СП.

    “Так тобі смерть Потапенка була цілком на руку”, – ледь не вигукнув я, але поцікавився іншим:

    ─ А ви давно знали Потапенка?

    ─ З моменту створення СП, навіть раніше, бо вчилися ми на одному факультеті. Але яке це має відношення до вашого розслідування? І чи поясните ви нарешті, що тут шукаєте?

    ─ Якщо ви добре знали Сергія, то, мабуть, не могли не знати, що його дружина товаришувала з Галиною Задорожною, яка... зникла.

    ─ Галка?!

    ─ Ви знайомі з нею?

    ─ Не можу сказати, що аж так близько, але на вигляд її знав. Іноді зустрічалися на вечірках, але не більше. Вона заміжня... То кажете, Галка зникла?

    Я не став уточнювати деталі, аби просвітити власника кабінету. Як на мене, людині досить сказати раз, аби дійшло, про що йдеться.

    ─ Скажіть, Богдане Андрійовичу, а на тій вечірці в квартирі Сергія ви її бачили?

    ─ А хто вам сказав, що я там був? Коли Сергій влаштовував святкування з приводу вдало проведеної комерції, я готував звіт для наших іноземних партнерів. Мене на вечірці не було.

    “Чому б тобі при підготовці звіту ще й вбивства не спланувати, адже в крісло директора пересідав ти...”

    І хоч мені вкрай хотілося довідатися про деталі комерції, яка приносить сто тисяч “зелених”, але як прив’язати сюди Галину? Поки я роздумував, мій співрозмовник спробував перехопити важелі розмови:

    ─ Думаєте, це якось пов’язано?

    ─ Що?

    ─ Вбивство Сергія та зникнення Галини.

    ─ Припускаю.

    ─ Чим же я можу вам допомогти?

    Це ж треба згаяти стільки часу, аби перейти до того, що я хотів почути одразу.

    ─ Хочу дізнатися, чому Потапенко з’явився вдома у такий фатальний час, адже мав би бути на роботі?

    ─ У нас відбувалася нарада з іноземцями. Сергій звітував за вкладені гроші, коли секретарка з’єднала кабінет з абонентом. Я узяв слухавку, але жіночий голос, як з’ясувалося, Іринин, покликав Сергія. Він нічого не говорив, але з кожним почутим словом на його обличчі проявлялося невдоволення... А далі кинув слухавку, передав мені папку з документами і, не вибачившись перед присутніми, помчав кудись стрімголов. Як виявилося – назустріч смерті. Ось і все, що знаю.

    ─ Більше нічого не пригадуєте?

    ─ Ні...

    ─ Скажіть, а дружина часто турбувала Сергія Івановича за роботою?

    ─ Не пригадую, аби колись таке траплялося. У мене була своя ділянка роботи, тому не знаю, хто і коли телефонував шефу.

    По очах бачу, що більше нічого витягнути з нього не вдасться. Мій співрозмовник і так фільтрує кожне слово.

    ─ Якщо ненароком щось пригадаєте, повідомте мені за цим телефоном, -- залишаю нашу візитку та йду до дверей.

    Новоявлений директор полегшено зітхає. Невже він сподівається, що я так легко вийду звідси? Біля самих дверей різко повертаюся на сто вісімдесят градусів, аби доконати його остаточно. Повз мене не промайнуло, як затремтіли його руки.

    ─ З вашого дозволу, я хотів би задати декілька запитань секретарці.

    ─ Робіть, що хочете, тільки дайте мені спокій! – істерично скрикнув Богдан Андрійович. Тепер, направду, більше нічого не витягну з господаря кабінету.

    Миловидна секретарка покірною овечкою сидить навпроти мене. Куди й поділася її войовничість, умови диктував я. Правда, вона була не ликом шита, протиставивши вагомі аргументи. Закладені одна на одну красиві ноги у коротенькій спідничці переривали злагоджений ритм думок, відволікаючи від роботи. Невже кожна секретарка найкраще засвоює від свого боса команди “сядь”, “ляж” та “факс”? Залишалося зібрати в кулак усю силу волі.

    ─ Ганусю, не хочу відбирати у вас багато часу, але маю з’ясувати деякі деталі.

    ─ Богдан Андрійович мене попередив, я до ваших послуг, ─ при цьому ноги постали перед моїм носом у всій своїй красі.

    Невже її віддали у жертву спокою? Чесно кажучи, за інших обставин я б не упустив нагоди познайомитися з такою красунею ближче, але робота... Як багато вона зобов’язує і скільки відбирає...

    ─ Я хотів би дізнатися, чим займався Сергій Іванович того ранку.

    Дівчина прикусила губу і насупила брови. А може вона сподівалася, що я клюну на її принади і запрошу на каву?

    ─ Коли я з’явилася на робочому місці, він уже був у своєму кабінеті. Викликав мене, наказав підготувати відповідні документи. Далі у його кабінеті відбувалася нарада за участю іноземних партнерів... Не пам’ятаю о котрій годині зателефонувала дружина Сергія Івановича. Вона була так схвильована, що я без вагань з’єднала її з чоловіком. За мить він вибіг з кабінету. Більше живим його не бачила, ─ в кутиках очей виступили сльози.

    ─ Ви впевнені, що телефонувала дружина Сергія Івановича?

    ─ А хто ще міг телефонувати йому на роботу? – саркастично зронила дівчина.

    Логічно, як на жіночий розум. Будь-хто з чоловіків, обіймаючи таку високу посаду, не дозволить собі нерозумної коханки. Маючи таку секретарку, я не став би шукати щось на стороні... Мабуть, ніколи не дізнатися про стосунки Сергія та Ганни. Для всіх Потапенко залишався чудовим сім’янином.

    ─ Ви особисто знали Ірину Потапенко?

    ─ Ні. Вона ніколи не цікавилася справами чоловіка, у нас в офісі не з’являлася. Взагалі, навіть не телефонувала сюди.

    ─ То не можна з впевненістю сказати, що того ранку вас потурбувала саме Ірина?

    В очах секретарки з’явився переляк, немов страшна здогадка запеклася у мозку:

    ─ А хто ж то міг бути?

    ─ Це й залишається з’ясувати. На все добре.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.