Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця

    Зустрілися ми за сніданком; правда, до цього мені довелося вислухати зойки матері та повчання братової. Чому жінки не хочуть розуміти, що побите обличчя не лише у бандита? Брат був більш стриманим у словах:

    ─ Н-да, Назік, неважно ти виглядаєш, неважно... Хто ж тебе так розмалював?

    ─ Це я сам... Не втримався на висоті.

    ─ І куди ж ти лазив, не смію питати?

    ─ Кажу ж, угору.

    ─ Добре, що так обійшлося... Це якось пов’язано із роботою чи ти знову за старе взявся?

    ─ Можна подумати, що я для розваги без парашута скакав. Вікторе, ми ж домовилися довіряти одне одному... Я ж не підліток, у чому ти мене підозрюєш?

    Він уперше поглянув на мене без звичного у таких випадках скептицизму:

    ─ Тоді розповідай, що трапилося.

    Я коротко оповів про випадок на віллі, при цьому ані словом не обмовившись про свою рятівницю.

    ─ Умгу... Я можу чимось допомогти?

    ─ Забери машину Кузьмича. Я тікав у протилежний бік. Гадаю, вона ще там і досі, невелика цяця.

    ─ Це ми якось владнаємо, а ти куди зараз?

    ─ Дещо з’ясую у приймальні “Галкому”.

    Не знаю, що зі мною трапилося, але в одну мить я відчув, що не можу тримати у собі таку велику таємницю:

    ─ Вікторе, а що буде, коли в процесі пошуків Галини я розкрию інший злочин?

    ─ Наприклад?

    ─ Знайду убивцю Потапенків.

    Я чекав, що зараз старший спалахне гнівом, обізве мене молокососом, який пхає носа у чужі справи. На диво, цього не сталося.

    ─ Назаре, Назаре, я так і знав, що кудись вляпаєшся... Романтики закортіло, пригод? Що з тобою зробиш... Якщо зможемо виставити на посміховисько телепнів з прокуратури, або використаємо це козирною картою у своїх цілях – то я не заперечую. У будь-якому випадку справедливість повинна бути відновлена... бережи себе і думай про маму.

    Це було сказано так щиро; без повчань і нотацій, що мені хотілося забути все, що я думав про нього раніше. Як добре, коли в тебе є старший брат...

    ─ Вік, усе буде в ажурі.

    ─ Назаре, про всяк випадок, у мене в сейфі лежить пістолет...

    У мене на обличчі відбилося здивування.

    ─ Так, сувенір з минулих літ. Візьми, якщо треба. Тобі ж не собак розшукувати.

    ─ Вік, не хвилюйся, нічого зі мною не трапиться, я нікого ще не зачепив.

    ─ Коли зачепиш – хвилюватися буде пізно.

    Як дивно влаштований цей світ. Усе в ньому відбувається не за законами логіки, а спонтанно, під проявом емоцій. А кажуть, що людина найрозумніша з істот. Якби все робилося так, як велить розум, наскільки спокійнішим було б наше життя... Спокійнішим і нецікавим...

    Я довго чаклував над собою біля дзеркала, розгромивши Оленину косметичку, експериментував з усілякими тональними кремами та пудрою. Але дарма: якщо пика у тебе шкарадна – жодна косметика не допоможе. Зрештою, я ж не зніматимуся для обкладинки престижного журналу... Подолавши у собі останні вагання, виходжу на вулицю. Закортіло помилуватися останніми теплими днями; і була ще одна справа, яку вкрай необхідно з’ясувати.

    Секретарку, з якою так несподівано познайомився у приймальні “Галкому”, я перестрів на вулиці.

    ─ Ганусю, здоровенькі були, як ся маєте? Ви не будете такі люб’язні, аби приділити мені декілька хвилин свого безцінного часу?

    На превелике здивування, дівчина була у хорошому гуморі і зустріла мене не так вороже, аніж при першій зустрічі. Може то мої подряпини справили на неї таке враження?

    ─ Добридень. Ви – мов реп’ях; все одно від вас відмовою не відчепитися.

    ─ Я хотів би задати вам декілька запитань.

    ─ І тільки?

    ─ ???

    ─ Я думала, вам хотілося б почути відповіді на них... Але зараз я справді поспішаю, навіть не знаю, як зарадити вашій цікавості за таких обставин...

    ─ А після роботи ми зможемо зустрітися?

    ─ Не знаю... Не знаю... Усе залежатиме від того, що на мене чекає сьогодні. Зателефонуйте мені в другій половині дня, щось та й придумаємо...

    Спробуй зрозуміти їх, жінок. Ніколи не знаєш, чого очікувати.

    Таким чином ділова зустріч, якщо вона відбудеться, можлива лише в другій половині дня. Цікаво, що справило на симпатягу таке переконливе враження: мої слова чи побита фізіономія? Відповіді на це я, мабуть, ніколи не знатиму. А шкода.

    Зараз у мене купа вільного часу, а я навіть не здогадуюся, як його згаяти. Як тільки випадає нагода попрацювати над собою – завжди хочеться товариства, і навпаки... Дивна я людина, можливо, справді не з того боку світ побачив, як жартує Олена... В офіс з’являтися не буду, а на вулиці мені щось сумно. І жодного натяку на ту, що зігріла б серденько... Чи не податись мені у пристанище творчих людей? Може там когось зустріну?

    Мабуть, у мене звірячий нюх, на відстані відчуваю тих, кого давно не бачив... Щойно переступивши поріг кафе, побачив вічну, як світ, дерматинову куртку Олега Дунянського, або Дуні. Облізла, мов старий собака, вона проганяла останні сумніви, що за столиком у гордій самоті може сидіти хтось інший.

    Колись ми разом поступали на юридичний і разом обмивали студентські квитки, а згодом майже водночас розчарувалися у юриспруденції. У нас були спільні захоплення – література та журналістики, але Олег надавав перевагу детективам та містичним оповіданням, а я вправлявся у малих прозових жанрах. Удвох ми пробували знайти себе в журналістиці, спеціалізуючись на кримінальних репортажах та інтерв’ю з тими, хто ніколи не відкриває громадськості свого справжнього обличчя... З юрфаком ми таки зав’язали, але Дуня зробив це набагато мудріше: склав сесію і перевівся на філологічний, який щасливо закінчив. У товаристві довгоногих шанувальниць Франка йому було значно краще, ніж мені у колі вишуканих майстрів армійської лайки... Я не бачив його відтоді, як поповнив лави українського війська, тому неймовірно зрадів:

    ─ Дуня! Скільки літ, скільки зим. Здоров, чортяко, а твій прикид ані трохи не змінився.

    Він повернувся у мій бік і видав щось схоже на посмішку:

    ─ Круглий, ти? Яка несподіванка! – його голос був незвично кволим, немов з глибин душі пробирався, і слова повільно збиралися до купи.

    Я дивився на нього і не впізнавав. На кого він більше схожий: бліду тінь випускника університету чи бомжа? Обвітрене обличчя, запалені очі, що впали глибоко-глибоко під чоло, давно неголені щоки, немите волосся – він так мало нагадував нишпорку кримінальних сюжетів. А, може, то він таким чином входив в образ свого нового героя? Неймовірно сухий, немов у Бухенвальді трудився на благо рейху. Я біля нього почувався вкрай незручно, адже мені нічого не бракувало, хіба пика трохи обдерта. Розмовляючи зі мною, його очі, мимоволі, перебігали на прилавок, де подразнювали шлунок кулінарні вироби. Так спраглі дивляться на ковток води. Коли ж він востаннє їв?

    ─ Дуня, ти складеш мені товариство? Я сьогодні ще не снідав.

    ─ Ні-ні, дякую, я вже поїв.

    Дивно, що життя досі не навчило його приймати подарунки долі, які не повторюються. На природженій скромності світу не підкориш.

    ─ Навіть слухати не хочу, я не бачив тебе стільки літ, -- підхопив його під руки і поніс до вільного столика. Яким же легким він став, немов нічого живого, крім шкіри.

    ─ Хіба що пляшку пива...

    Я покликав офіціантку.

    І чому таке спів падіння: як тільки я з’являюся тут – ця стерва завжди на зміні? Вона живо підбігла до нас, але, впізнавши мене, відгукнулася на чуже замовлення. На каві багато не заробиш. Що ж, почекаємо, побачимо, якої заспіваєш, коли я спробую нагодувати Олега.

    ─ Ну, як живеш, що нового? – накинувся я на Дуню, але з нього важко щось вивідати – вп’ялився у молодика за сусіднім столиком, який закінчував уминати курку-гриль. На голодний шлунок навіть глобальні проблеми людства обговорювати не хочеться...

    Вертихвістка нарешті зауважила нас, демонстративно закопиливши губу. Я вирішив допекти їй, хай знає, що раз на раз не випадає:

    ─ Борщ український, кури смажені, фірмова печеня, заливна риба, салат з морквою та грибами, картопля по-німецьки. Усього по дві порції... І принесіть нам пляшку “Гетьмана”.

    Вона здивовано вирячилася на мене, ледь встигаючи записувати. Я подумав, чи не приголомшити її ще й тортом “Прага” та гарячим щербетом, але здоровий глузд підказав, що в поєднанні з горілкою це не найкращі компоненти.

    Олег здивовано розглядає мене і задає доречне запитання:

    ─ Ти на дочці Ротшильда одружився?

    ─ Ні, скарби Полуботка знайшов.

    ─ А якщо відверто?

    ─ Книжку написав, стотисячним накладом розійшлася.

    ─ Не свисти, тоді б ти милостиню просив.

    ─ Для тебе так важливо знати, звідки в мене гроші?

    ─ Та ні, але хотілося б знати, звідкіля такі бабки у людей беруться.

    Його цікавість миттєво зникла, коли на столі з’явилася гора наїдків, за якою я ледве бачив обличчя Дуні. Розмову довелося відкласти, адже мені кортіло запхати в Олега все те, чого він давно не куштував.

    Горілка вдарила йому в голову і розв’язала язика, а мені, після дворічної дегустації всіх видів самогону, “Гетьман” видався мінеральною водою.

    Не поспішаючи, немов тільки заради того, аби скласти мені товариство, Дуня вгамовував свій апетит, а я по очах бачив, що не часто йому випадає така нагода. Що сталося у його житті, які зміни спричинили таке падіння? Я нічого не розпитував, адже навіщо бентежити чужу душу.

    Підкріпившись, Дуня перейшов на відвертість:

    ─ Дивлюся на тебе, Назаре, і думаю, хто з нас припустився більшої помилки у житті. Раніше здавалося – ти, а тепер бачу, що я. Служба пішла тобі на користь, а мені освіта поперек горла стала... Слухай, ти ж нічого спільного з юристами не маєш, а непогано живеш. Такі сніданки чого вартують.

    ─ Ти моїх грошей не рахуй, краще розповідай, як живеш. Твоя кривава муза дає наснагу?

    ─ А я й не рахую, просто співставляю факти. Візьмемо, наприклад, мене – дипломований філолог, а жити не вмію. Таких, як я – сотні, навіть тисячі. Парникові умови вузів, де єдиний страх – опинитись у війську, притуплюють інстинкт самовиживання. Виникають проблеми – є знайомі, які допоможуть їх вирішити. Ніколи, чуєш? Ніколи я не покладався на свої сили, а дарма... Тепер людина людині вовк. Суспільство, в якому ми живемо, опинилося під маховиком регресу, який трощить усіх без виблру. Тебе там за два роки навчили, як цьому протистояти, а мене за п’ять не навчили. То хто ж із нас мудріший?

    ─ Не співай мені дифірамби, без допомоги родичів я не мав би того, що маю зараз.

    ─ Пардон, забув. Наші шановні предки дійсно відіграють велику роль. Знаєш над чим я думаю останнім часом?

    ─ Як переплюнути Агату Крісті? – спробував скерувати розмову в інше русло, однак це тільки його розсердило:

    ─ До біса стару байкарку з її моралізмами. Хотів би подивитися, якої б вона заспівала, доживши до наших днів... Я думаю, для чого батьки привели мене на світ, якщо я у ньому так мучуся? Чому за їхнє шалене кохання я маю розплачуватися тим, що живу? Чого тепер відвертають очі, якщо гріх пристрасті такий солодкий?

    ─ Ну, знаєш... ти заторкаєш такі пласти... Ми не вибираємо собі час і місце народження, як не обираємо і батьків.

    ─ Та перестань. Туфта все це і нафталіном віддає... Говорити такі слова набагато легше, аніж жити за ними.

    ─ А ти спробуй.

    ─ Назаре, як дипломований філолог, можу навести тобі в приклад слова ще багатьох класиків, але чи кожен із них дотримувався задекларованих у своїх творах принципів? Одиниці дожили до старості – інші вкоротили собі віку. Я давно заліз би в петлю, якби не боявся.

    ─ Кожна людина боїться смерті, через те і живе.

    ─ Не смерті я боюся. Мені глибоко начхати, що там якесь пекло існує. Гіршого, аніж тут, бути не може... Не уявляю своїх стареньких над своєю могилою. Мати того не переживе, у неї слабке серце; і батько не з заліза... Якби не вони – давно покінчив би з усім.

    ─ От бачиш, треба жити бодай для когось.

    ─ Як добре було б зарізати спочатку їх, а потім себе. Боюся, що мати відкриє очі, коли я стану над нею з ножем...

    Це було сказано при повному глузді, хоч і на злегка захмелілу голову. А що в тверезого на гадці...

    ─ Дуня! Що ти говориш, отямся!

    Він пильно видивлявся мені в очі:

    ─ Ти також боїшся за завтрашній день. Невизначеність, анархія, хаос... вважаєш мене божевільним, але сам прийдеш до таких міркувань. Усі прийдуть, але не водночас. Ти поглянь, хто править світом – сатана. Усе більше й більше людей поклоняються демону, бо так легше вижити. Бог забув про нас... – на його обличчі з’явилися крапельки поту. Ще мить – і його вхопить божевілля.

    Хто підмінив веселого та життєрадісного Олега, що він мені зараз проповідує? Невже жити аж так зле? Нічого не розумію, бачу, що йому необхідна допомога, але як допомогти людині, яка не хоче себе рятувати?

    ─ Заспокойся, Олеже, не все так зле. Кінця світу не буде, -- я намагався переконати його в тому, у чому сам не був упевнений.

    Гаряча кров покинула мозок Дуні, він став висловлюватися спокійніше і ясніше:

    ─ Так, кінця не буде, але щоб у світі настав лад та спокій, людство мусить навернутись до Бога...

    Ось так і починається боротьба двох іпостасей: творчої людини та християнина... Невже голод так сильно впливає на психіку? Далі він приголомшив мене ще одним одкровенням:

    ─ Я прийняв рішення – йду в монастир. Зневірився у цьому світі, а там тиша і спокій. Що думаєш?

    ─ Це твій особистий вибір, Як на мене, такі рішення спонтанно і під впливом емоцій не приймаються. Треба все зважити та обмізкувати. Мені здається, що в монастир повинні іти не ті, хто зневірився, а, навпаки, люди з вірою в серці. Інакше як переконуватимеш тих, що збилися з правдивого шляху? Вірити треба завжди і повсякчасно, вірити у все, що не приносить зла іншим, ось що тобі скажу. А ти навіть не віриш у самого себе, що й казати про віру в Бога...

    ─ По-твоєму, я маловір? У тебе для цього є підстави? Ти гадаєш, що монаха з мене не вийде?

    Мені набридли всі ці розмови про далеке та вічне, я потребував реальної допомоги, а Дуня або геть збожеволів, або спритно водив мене за ніс.

    ─ Не буду заперечувати будь-якого твого права, але зараз мені необхідна твоя допомога. Я не можу чекати, коли ти зречешся світу.

    ─ Що сталося? – скинув із себе усю маячню мій співрозмовник, а в його очах спалахнув вогник зацікавлення, а не ідеї-фікс.

    ─ Ти ще маєш знайомих у тому світі? – я не став уточнювати де саме, але він зрозумів.

    ─ Хм, зв’язки залишаються завжди. А що треба?

    ─ Хочу знати, хто вбив Потапенка.

    Ентузіазм, який охопив Олега хвилину тому, миттєво згас. Нотка розчарування забриніла у його голосі:

    ─ Е, брат, про такі справи в міліції питати треба. Хто ж стане просто так вихвалятися, що взяв гріх на душу.

    ─ Але коли я прийшов до тебе – то сам розумієш, що міліція длубається у себе в носі... Відмовиш?

    ─ Ти ж сам чудово знаєш, що за вміння тримати язик за зубами я ще й досі живу. А ще я дотримуюся переконань, що навіть убивць повинен карати Бог, а не люди.

    ─ Тут не йдеться про зведення рахунків, я не збираюся нікого карати, мені просто треба знати, хто скоїв цей злочин: хтось зі своїх, чи гастролери?

    ─ Тобі не йдеться про замовника, лишень про виконавців?

    ─ Умгу.

    ─ Сам знаєш, як важко знайти кінці в таких випадках. Є десятки способів, аби виконавці назавжди замовкли.

    ─ Але є один – та надійний... Навіть покидьки не повинні вмирати, не усвідомивши своїх злочинів... Одним словом, дехто почав хвилюватися, можуть з’явитися невинні жертви.

    ─ Щось ти мутно викладаєш думки, але нехай буде по-твоєму. Чим зможу – допоможу, а ні – то звиняй.

    Я вийняв з гаманця кілька сотень, але Дунянський затявся, мов австрійський карабін:

    ─ Що ти, що ти, не потребую милостині. Я сам на себе зароблю.

    Якщо людині нічого не треба – значить їй чогось не вистачає. Оцінивши його з голови до ніг та вислухавши занепадницькі міркування, я глибоко сумнівався у тому, що найближчим часом йому світить якийсь підробіток, але вигляду не подав:

    ─ Гаразд, от і отримуй аванс.

    ─ Але ж я ще не знаю, чи зможу чимось допомогти. Копати слід там, де високовольтний кабель...

    ─ Зате добре знаєш, з ким матимеш справу. Не підмастиш – не поїдеш. Окрім того, це плата за ризик. Витратиш стільки, скільки вважатимеш за потрібне.

    Я покликав офіціантку. Цього разу вона не барилася, а швиденько підбігла до мене:

    ─ Ще чогось бажаєте?

    ─ Рахунок попрошу.

    Вона тицьнула мені якийсь папірець, впускаючи лукаві бісики. Воістину, жінки можуть усе, просто деякі соромляться. Важко не дати їй за це пару копійок. Вона лишилася задоволеною і мило посміхалася:

    ─ Заходьте до нас ще.

    Цікаво, якої заспіває, коли наступного разу замовлю лише каву?

    На сьогодні мені вдалося задовольнити всіх. А братова каже, що я не вмію переконувати людей... Помиляється. До кожного можна знайти підхід, якщо відшукати потаємну шпаринку... Може десь на небесах мені запишуть порятунок душі. Дуня геть розклеївся, але то від нічого робити, а я вказав йому правильний напрям. Поки людина чимось зайнята – менше думає про доцільність свого існування...

    Далі я зателефонував у “Галком”. Сьогодні зорі мені посміхалися – домовився про зустріч з Ганусею. Куди ж її повести і чи виправдає затрачений час мої сподівання? Привабливі жінки, як відомо, відволікають від думок про роботу. А в тім, товариство такої кралечки виправдає будь-що.

    Ми сидимо за столиком у малесенькому кафе з корейською кухнею. Моя супутниця незрівнянна. Коли вона лишень встигла переодягнутися, змінивши діловий костюм на вечірнє плаття? Воно їй до біса личить, а мені подобається...

    Це вона вибрала місце зустрічі і зараз спритно користується паличками, а я вилкою – навідріз відмовився від того, чим користуватися не вмію. Байдуже, чи образиться від цього власник кафе, чи ні. Яка йому різниця, чим їстиму – аби гроші заплатив та завітав сюди ще не один раз. Мені заздрять усі, хто вперто намагається закинути у шлунок щось смачне таким незвичним способом. Я роблю це в два рази швидше і шматки їжі не падають на стіл та підлогу. Моїй спокусливій дамі подобається, що я не комплексую, але всі розмови після вечері.

    ─ Так про що ви хотіли дізнатися? – відсунувши порожній посуд, вона впивається у мене таким поглядом, що забуваю про все на світі... крім службових обов’язків.

    ─ Можливо це видасться вам дивним, але про особисте, можна сказати, інтимне життя Сергія Івановича...

    За таку пропозицію можна і по пиці, і до побачення, але наглість – запорука успіху. Деякий час вона дивиться на мене, немов шкодуючи, що проводить час у товаристві такого невихованого типа, але зморшки на переніссі розгладжуються... Отже, бурі не буде.

    ─ А я повинна вам сповідатися? З чого ви взяли, що я можу стати вам у пригоді в такій делікатній справі?

    ─ Не зачіпаючи особисто вас, хочу зазначити, що коли бачу молоду вродливу секретарку, мені здається, що на цій посаді вона не випадково. Невже бос, якому вона підпорядкована, може не замилуватися нею? Такою як ви, важко не замилуватися...

    ─ Дякую за комплімент. Замилуватися – і що з того?

    ─ Я чоловік, хочу сказати, що з замилування виходить переборне бажання оволодіти, принаймні, роздивитися зблизька.

    ─ А коли вдома дружина, діти...

    ─ Діти малі, а дорослі все зрозуміють. Дружина також нікуди не втече. Вона вивчена і досліджена... Завжди хочеться чогось нового, якщо є до чого повертатися.

    ─ Ви поводитеся дуже розв’язно, говорите вульгарні речі, а я, як не дивно, не можу встати і піти. Чому?

    ─ Я кажу правду, а вона брутальною та вульгарною не буває. Гіркою – так... Може бути болючою... Крім того, я розмовляю з вами нарівних. Відкинемо цю упередженість, яка існує між жінками та чоловіками, адже у нас спільні інтереси, бажання, почуття, тільки дивимося на них під різним кутом і бачимо не одне й те ж... Для прикладу, візьмемо чашку. Якщо на неї дивитися згори – бачимо коло, якщо збоку – прямокутник. Давайте подивимося на все під одним кутом і без призми.

    ─ Цікава теорія. Чесно кажучи, не зустрічала прихильників такої. Це з філософії чи з психології?

    ─ Це з життя, реального життя.

    ─ Що конкретно ви хочете знати?

    ─ Як ви потрапили на роботу в “Галком”, як просувалася ваша кар’єра і як складалися стосунки з Сергієм Івановичем, що можете сказати про його смаки та уподобання, подружнє життя?

    ─ Це має бути сповідь?

    ─ Ні. І ви зовсім не зобов’язані про це розповідати... Але, оскільки ми домовилися бути відвертими...

    ─ Знаючи одне одного не більше, як півгодини?

    ─ Люди роками живуть і не можуть зрозуміти одне одного, а все тому, що не хочуть розкриватися.

    ─ А чому це я маю розкривати перед вами свою душу?

    ─ Бо ми хочемо одного і того ж: знайти вбивцю Потапенка. Невже вам не хочеться, щоб вбивця був покараний?

    ─ І для цього треба порпатися у білизні? Такою є ваша робота? Чи приватні детективи завжди так глибоко копають?

    ─ Специфіка роботи така, що мушу вести подвійне життя: за себе і за інших, аби хоч одне вдалося. А якщо серйозно, то тут приховується якась таємниця. Що за жінка, голосу якої ви не впізнали, телефонувала йому на роботу за кілька хвилин до смерті: подруга дитинства, знайома, коханка? Не виключено, що саме ця незнайомка зіграла фатальну роль у житті Потапенка. Ось чому порпаюся так глибоко.

    ─ Що ж, якщо моя розповідь допоможе вам відшукати вбивць, то я розповім про себе... закінчила економічний факультет з червоним дипломом. Поки вчилася – проганяла всіх залицяльників, щоб не закрутили голову. Подруги, однокурсниці тікали з занять у кіно, ходили вечорами на танці, а я старанно відвідувала лекції та допізна засиджувалася у бібліотеці. Усе задля кар’єри. Нічого особистого. Навіть одногрупники махнули на мене рукою і перестали бачити у мені дівчину... Подруги виходили заміж, забували про навчання, а я не могла змиритися, що в майбутньому стану тінню свого обранця... Так пролетіли роки. Захистила диплом – і вперлась у глуху стіну. Ні подруг, ні залицяльників – одна-однісінька. Роботи годі знайти. Чоловіки, серйозні чоловіки, мене уникали – сама створила собі такий імідж... Хотілося затишку, ласки, тепла... І не на одну ніч, а назавжди. Могла стати коханкою, але ділити чоловіка ще з кимсь, залишаючись у порожній квартирі по суботах та неділях – не для мене... Спливали дні. Тижні. Ніхто не звертав на мене уваги і на роботу не запрошував, дарма, що червоний диплом припадав пилом на полиці. Довелося відкласти амбіції та піти на курси секретарів-референтів. Ні особистого життя, ні кар’єри і після них...

    Добре, що за оголошенням пройшла конкурс у “Галком”. Керівник молодий, всі умови для зросту. Те, що одружений – не вважала перешкодою. Зізнаюся чесно, сповнена відчаю, думала з ним переспати, аби мати трохи більше, ніж маю. Намагалася спровокувати відповідні умови: то коротку спідницю вдягну, то блузку з декольте, то на роботу завчасно прийду, то допізна в офісі залишуся... Однак шеф у цьому бачив лише відданість роботі... Він дуже кохав свою дружину. Таких відданих чоловіків я не зустрічала... У нас були партнерські стосунки, але нічого особистого. І я ніколи не повірю, що у його житті міг бути ще хтось, окрім дружини та сина.

    ─ Ні коханки, ні просто повії?

    ─ Однозначно.

    ─ Що ж, спасибі вам за відвертість.

    ─ Буду дуже втішена, коли це хоч трохи проллє світло на причини вбивства... Богдан Андрійович нічого не повинен знати? Я правильно розумію?

    ─ Ви просто молодчина. Можна я проведу вас додому?

    ─ Щоб влаштувати цілодобове чергування?

    ─ Щоб приємно закінчити вечір.

    ─ Тоді тільки до дверей. Попереджаю, що за поріг не впущу ні на чашку кави, ні за вогником... такий у мене принцип – з незнайомими людьми у власному помешканні не зустрічатися.

    ─ Навіть із такими, яким можна довірити свою біографію?

    ─ Нікому не можна довіряти, аби не було потім прикро і боляче.

    ─ Чекає свого принца?

    ─ Нікого я не чекаю, просто маю власну гідність і не хочу звести життя до банального інстинкту.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.