Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Дембель з віршами

    Аби у вас не склалося враження, що в армії я став повним дегенератом, ледарем та п’яницею, розповім, як мені пощастило стати живою легендою частини і бути удостоєним занесення в почесну книгу. Не дивуйтеся, часто людині притаманно робити героїчні вчинки мимоволі, треба лишень якось відчути у собі цей порив. А трапилось ось що.

    Кожного року вище командування проводило огляд художньої самодіяльності дивізії, на якому наша частина неодмінно пасла задніх, через що з відповідальних за культпросвітницьку роботу офіцерів постійно стягували зарплату і позбавляли премій. А це, в свою чергу, боляче відбивалося на особовому складі строкової служби, який то колію зайвий раз насипав, то від нещасливого кохання лікувався.

    Не знаю, чи у в/ч 9492 справді щороку збиралися найтупіші, чи ще з якихось причин, але наших військовослужбовців боялися випускати на велику сцену. А дарма, серед хлопців були вправні гітаристи, от тільки над їхнім репертуаром ніхто не задумувався – виконували вони такі пісні, від яких навіть «підкуті» прапорщики затуляли вуха – таких слів і вони зроду-віку не чули. Біда музикантів полягала в тому, що мотив пісні вони одразу схоплювали, а от слова, хоч убий, ніяк у голови не вкладалися. Їх успішно замінювали виразами з «загальноприйнятого». У кінцевому результаті виходило так, що цензурні слова пісні лише зв’язували матюки...

    Я вирішив зламати цю сумну традицію і виступити з художнім декламуванням. Правда, то була не зовсім моя ініціатива, а прохання чи то пак наказ культмасовика нашої частини. Використати мене з такою метою він надумав після того, як однієї неділі, розважаючись по повній з молодим поповненням, я не дозволив йому використати особовий склад мого взводу для своїх особистих господарських потреб. Він у недільний день чомусь надумав копати погріб на дачі, а я зі згустків пам’яті пригадав, що каже з цього приводу чинне законодавство і армійський статут. Не заглядаючи в жоден папірець, я продекламував причмелілому таким нахабством офіцеру один із пунктів офіційного документа: «Зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем входить до складу військових службових злочинів, які займають окреме місце серед військових злочинів у чинному Кримінальному кодексі України». Така моя поінформованість викликала ефект бомби і поки вражений командир перетравлював інформацію тверезими клітинами в котрійсь із півкуль головного мозку, я продовжив шматувати його пиху і самовпевненість: «Порушення спеціальних правил, які регулюють діяльність органів військового управління, може спричинити істотну шкоду порядку несення або проходження військової служби: зірвати виконання бойового завдання, знизити боєздатність військ, послабити військову дисципліну, спричинити значні матеріальні збитки державі в особі того чи іншого військового формування, призвести до порушення прав і законних інтересів громадян».

    Поки офіцер повільно з’їжджав вздовж стіни на підлогу, я дивився в його очі невинним швейківським поглядом.

    На роботу того дня ніхто не пішов, зате наступного дня наш культмасовик вирішив відігратись і ненав’язливо попросив військовослужбовця, який так тонко розуміється на нюансах права, що знає його напам’ять, взяти участь у конкурсі художньої самодіяльності. Само собою зрозуміло, що від такого «прохання» відмовитися було просто неможливо.

    Моя згода на такий небувалий крок стала неординарною подією для всієї частини. Уже на першу відкриту репетицію зійшлися усі, хто значився у списках частини, навіть чатові з постів та віртуальні хворі з санчастини поприбігали, уже не кажучи про тих, хто ремонтував колію. Таким чином мій виступ поставив під загрозу пасажирський потяг Ковель-Сімферополь...

    Виступав я з віршем Юрія Андруховича, видаючи його за свій. Думаю, автор на мене не образиться, оскільки я зовсім не претендую на авторські права, та й зайва популярність серед такої аудиторії йому аж ніяк не зашкодить. Виступ викликав справжній фурор, хоча спочатку була фінальна сцена з «Ревізора». Публіка, для якої поезія вмерла ще в шкільні роки після шевченківського «Мені тринадцятий минало...», видала такі гарячі та бурхливі оплески, що я аж злякався. Розпашілий і огрядний командир частини (справжній полковник), якого ми поза очі називали дідом Іваном, вибіг на сцену і ледве не задушив мене в своїх ведмежих обіймах, викрикуючи до своїх замів: «А що я вам казав, не перепилися ще на Русі таланти!»

    Без зволікань мене спорядили на огляд дивізії, попередньо почепивши одразу три лички. На думку командування, військовослужбовець, який так добре почувається на ниві поетичного слова, не може бути рядовим... Цікаво, яке звання присвоїли б мені, якби я прочитав котрусь із поем Цибулька? Мабуть, одразу лейтенанта. А ще мене на командирській машині відвезли у військовий госпіталь, де стоматолог-протезист повернув мені блискучу посмішку. Так що на армію я не ображений, на відміну від боксу, вона не тільки вибиває зуби, але й вставляє їх.

    Супроводжував мене, виконуючи роль ангела-хоронителя, синій, з червоним носом і неприродно виряченими очима, незаслужено ображений мною капітан Пивоваров, який підвалу так і не викопав і життєвим кредо якого було гасло: «Я тверезий горілки не п’ю». Він у нашій частині був головним культмасовиком. І їздили ми з ним аж у обласний центр.

    Мого протеже, правда, там ніхто не сприймав всерйоз, отож про якусь повагу до Пивоварова говорити не доводиться, але, тим не менше, капітан зробив для мене неможливе: вибив останній порядковий номер серед конкурсантів. Дізнавшись про це, я довго не міг повірити, але промовистий факт не замовчиш ніяк.

    Не обділив увагою перегляд талантів і сам командир дивізії, а разом із ним численні штабні функціонери та якийсь клерк з міністерства оборони. Перший ряд окупувало високоповажне журі, серед якого затесався навіть хтось із діячів «від культури» облдержадміністрації. Правду кажучи, щирого захоплення на обличчі цього пана не було. Який інтерес, коли п’ять років поспіль на сцені один і той самий репертуар, тільки виконавці інші.

    Конкурсантів виявилося чимало, і ми з капітаном встигли збігати у найближчий ресторан, аби перекинути чарчину-другу «для хоробрості». Я й так почувався спокійно і впевнено, а от Пивоварову без допінгу ніяк не можна було. Набравшись хоробрості та розігрівши горло, ми не боялися нікого.

    Своїх конкурентів я не бачив, але, з виразу на обличчях членів журі, здогадався, що рівень не дуже. Були, здебільшого, виконавці авторських пісень, які нічим не відрізнялися від тих, що виконували власний репертуар і в нашій частині, от тільки нецензурні вирази замінювали перебиранням струн та наспівуванням «м-м-м». Складалося враження, що йде відбір на роль Тургєнєвського Герасима, тільки під музику. Виконувалися ще й українські народні пісні, але невідомо з яких причин усі конкурсанти зупинили свій вибір на «Їхав, їхав козак містом» та «Маруся раз-два». Враження такі, немов заїла платівка. Або ж постійний реверс.

    Був у мене, однак, серйозний опонент – високий, чорнявий парубок, турок за національністю. Він виконав пісню, присвячену Україні, рідною мовою, ще й пригравав собі на баяні. Не важко здогадатися, на чиєму боці були суддівські симпатії. Хоч і малозрозуміло, зате щось нове і без матюків на «общєпонятном».

    Надходила моя черга... Коли я з’явився з-за куліс, публіка і члени журі з нетерпінням чекали кінця програми. Ніхто не сприйняв мене всерйоз. Та й що доброго могло бути з в/ч 9492? Тим ліпше, я волів бути сірою конячкою, аніж виправдовувати чужі аванси. Залом розлягався приглушений шепіт, який поволі переростав у гул. Але я змусив їх помовчати... Розпочав я з поезії Тараса Григоровича – зал зачудовано притих. Далі я декламував Василя Симоненка – присутні в залі не вірили своїм вухам. Коли перейшов до вірша Василя Стуса – на мене дивилися, як на диверсанта. Посміхався мені лише капітан Пивоваров, якому не сиділося на місці, і він дзиґою крутився в кріслі, демонструючи свою причетність до такого таланту. Звичайно, я не міг підкласти йому свині, адже цілий тиждень харчувався в офіцерській їдальні, де були вилки, ножі і ... симпатичні офіціантки в коротеньких спідничках та декольтованих блузках. З однією з них, русявокосою Світланою, я заледве не закрутив роману, бо вона одразу зметикувала, що шлях до серця сержанта лежить через шлунок, підносячи мені смаколики з генеральського столу, але все обірвав Пивоваров. Мій червонопикий ангел-хоронитель зробив це банальною тезою, що мистецтво вимагає жертв. А якщо я не поїду на дивізійний конкурс, то обидва ми бігатимемо у протигазах...

    Коли ж на закінчення я читав Андруховича, знову видаючи його за авторський вірш, зал буквально тіпався в екстазі. Не знаю, як сприймали б на дивізійному огляді самого Андруховича, але мене сприйняли так, як філологи живого Павличка. Одним словом, повний тріумф: гран-прі, диплом з відзнакою і п’ятнадцять гривень премії, хоч опоненти й кричали, що це підстава... Пивоваров делікатно заткнув пельки недоброзичливцям моїм військовим квитком, а від командира дивізії полетіла вказівка виплатити зарплату особовому складу в/ч 9492, яку понад півроку затримували за порушення дисципліни, та призначити премії культмасовикам, чого не було ніколи з моменту створення нашої частини.

    На радощах Пивоваров розцілував мене, а далі удвох ми обійшли всі бари, в одному з яких зустріли вдребедан п’яних турка-співака та його культмасовика, які заливали гіркоту поразки вогненною водою. Причому заливали так, що вона уже назад виходила. І тут Пивоваров видав такий афоризм, який зняв усі сумніви з приводу того, за які ж такі здібності моєму янголу-охоронцеві доручили таку відповідальну посаду. Відірвавши чорнявого парубка від залишків капусти у тарілці, капітан, заглянувши у його посоловілі очі, виваженим тоном промовив: «Не вмієш співати – не пий». І залишивши опонентів, ми подалися до виходу, підчепивши заодно й двох дівиць легкої поведінки.

    Жоден патруль не міг зіпсувати нам свята, оскільки на дипломі був підпис командира дивізії, якого побоювався навіть начальник гарнізону. Мають, зрештою, право люди військові відсвяткувати перемогу, чи ні? Три доби ми мусолили очі військовим патрулям, але жодного разу вони до нас не підійшли. Ось що значить справжня, а не дута популярність. Ми би ще й довше в обласному центрі вишивали, якби ненароком не зауважили цінників. Ніщо, скажу вам щиро, не протвережує так, як ціни на спиртне. За такі гроші у своїй частині...

    У частині нас вітали, як москвичі героїв війни 1812 року, як американці президента Кеннеді, як...

    Гроші випередили нас. Тому кожен вважав своїм обов’язком пригостити людей, які для загального добробуту офіцерських родин зробили більше, аніж усесильний начальник фінвідділу.

    Я привіз почесну відзнаку, а капітан – гонорею. Це ще раз переконало мене в тому, що ніколи не можна зраджувати своїм уподобанням. Мені того пам’ятного вечора дісталася мальована блондинка, хоч пристрасна брюнетка була значно молодшою за свою товаришку. Що ж, Пивоварову випала нагода пересвідчитися, що краще досвід, аніж молодість. А зразу по приїзді в частину він кожного разу видавав душероздираючі крики, як тільки намагався справити малу нужду.

    Не знаю звідки, але про наші походеньки в обласному центрі довідалася Світлана, яка й на крок не підпускала мене до себе. Але я тим не переймався – на мене очікувала відпустка – цілих тридцять дві доби. Двадцять п’ять, як сержанту, ще п’ять – преміальних і дві на дорогу.

    Мови не було, аби їхати додому. Форма бійця-залізничника зробила б мене сиротою, а чогось пристойнішого підібрати собі не зміг...

    Я випав за тридцять кілометрів від частини. У невеличкому і глухому селі, де всі усіх знають, а телевізор та газети – рідкість. Колись дядькам з цього села я загнав старі шпали, а вони й дотепер вважали мене своїм благодійником. Тепер я вирішив скористатися їхньою гостинністю, обравши оселю одного з дядьків. Причому привабив мене не стільки сам дядько, скільки чудова нагода зректися військових буднів у товаристві його дочки. Хоч і старшої за мене, але матері-одиночки. У селі, правда, таких мам інакше називають.

    Райське було життя: я нічого не робив, сидів на шиї у родичів Лесі, хіба, вряди-годи, погойдував колиску з малюком, чим викликав неймовірну радість домашніх. Мене годували не гірш, як у ресторані, причому цікавилися, чого я б хотів на сніданок, що на обід і чим порадувати мене на вечерю. З Лесею ми облазили всі обороги, сіновал, клуню, хлів, загату, горище, підвал, витоптали зелене колосся, пройшовши на практиці всю «Кама Сутру» і ще щось таке, чого я, по-молодості своїй, не знав і навіть не здогадувався, що таке може бути.

    А ще я кожного вечора виводив її під руку і ми прогулювалися єдиною вулицею села з одного кінця в інший під заздрісні погляди місцевих красунь, які так надійно берегли своє віно, та прокльони їхніх матерів, котрі гукали нам услід, що курва завжди має щастя, а на порядну дівчину ніхто дивитися не хоче.

    Правда, одного разу такі походеньки ледь не закінчилися трагічно, коли мене зібралися підрізати колишні Лесині кавалери, які відвідували її по чітко визначеному графіку. Вони нічого не мали би проти, якби до їхнього фанклубу приєднався ще один шанувальник, тобто я, але я став єдиновладним узурпатором їхньої коханки. А хлопці на селі, самі знаєте, такі запальні, скривдити себе не дадуть...

    Мене врятували боксерські навики та армійська школа виживання. Помилився тренер, коли вважав, що з мене нічого не вийде – себе відстояти я зумів.

    Згодом вечірні прогулянки відновилися, але тепер нас супроводжував Лесин батько з косою. Це забезпечувало моє життя, але не дозволяло тонути в розливах білих гречки, оскільки старому рано вставати – на селі стільки роботи, що помреш, а всієї не переробиш.

    Я ж далі й за холодну воду не брався, тільки обходжував їхню доню. Старша була мною вивчена, то ж став придивлятися до молодшої, але та була неприступною та дикою, мов кішка, бо, на відміну від старшої сестри, ще мала що втрачати.

    Рано чи пізно усьому приходить кінець, за все треба розплачуватися. Це правило я зрозумів не одразу. Як тільки одного вечора до хати зайшов старий і, прогнавши всю бабську рать, залишився зі мною наодинці. Поклавши біля себе вже знайому мені косу, став говорити щось на кшталт того, мовляв, живеш, синку, біля нашої дочки стільки часу, по селі розмови ходять, які зовсім не додають дівчині слави. Одним словом: під вінець треба йти. І запитально дивився на мене, про всяк випадок підсунувши косу ближче. Я зрозумів, що настав переломний момент і що саме зараз якраз той час, коли слід уповати на досвід. А досвід, як відомо, це те, що дозволяє жінці вийти заміж, а чоловіку залишитися неодруженим. Я закінчив вечеряти, відсунув порожню тарілку і відповів, що не проти, Леся чудова дівчина і мені вкрай подобається. От тільки дослужити мені треба, мушу повертатися до Чеченії, про яку у селі щось чули, а знали лиш те, що там війна. Змалювавши криваві будні нашого бронепоїзда, я сказав, що можу загинути, і тоді Леся залишиться вдовою. Тим більше, як мені служитиметься, коли знатиму, що вдома на мене чекає кохана дружина. Це ж тоді можна втратити пильність і повернутися додому калікою, а навіщо здоровій жінці чоловік-каліка? Чи не краще трохи почекати, адже залишилося мені зовсім небагато.

    Скільки плачу було. Я залишив їм свою неіснуючу адресу: Тернопіль, вулиця Абиде, дім 2. квартира 222, Недурняк Микола і повернувся у частину.

    Були деякі проблеми у стройовому відділі, бо в мене не було жодних відміток з військкомату на відпускному листі, але за бутель самогону, яким мене спорядили в дорогу, для такого хорошого хлопаки як я, усе владнали.

    А через деякий час мене урочисто випроваджували додому. Мабуть, я був добрим солдатом, бо за мною плакали і пропонували залишитися на надстрокову, але я відмовився. Хотілося доторкнутися до всього, чого протягом двох років не бачили мої очі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.