Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Важке дитинство заручника юриспруденції

    Ця пригода розпочалася зі мною восени, коли, здавалося, за логікою речей, нічого не могло трапитися. Довколишній світ утонув у поганому гуморі плаксивої осені, нудної, як передостанній навчальний семестр на п’ятому курсі, та непривабливої, мов життя в’язня. Господні сантехніки щось перекрутили чи не докрутили у небі, через що згори дні та ночі лився в’язкий холодний дощ, аж земля не встигала вбирати вологи... чи то комунальники занехаяли виконання своїх обов’язків... У той час, коли на українському чорноземі топилися коні, в Бразилії, за інформацією телевізійних новин, вигоріли засіяні ниви. От і вір після того, що все в природі збалансоване...

    У місті жодного перехожого без парасолі чи дощовика. Коли ж у тебе нема такого цінного надбання – надвір краще не потикатися, за винятком тих випадків, коли у вас зіпсувався душ, ви давно немиті, а до зими ще далеко. У такому випадку парасолі не треба.

    А у селах, загорнувшись у старе дрантя, старовірні люди копали картоплю і кляли все на світі. Найбільше, після президента, уряду, більш спритних сусідів та місцевого голови селянської спілки, діставалось космонавтам, які наробили стільки дірок у небі, що ріки небесні прорвало. І дерли, попри скльони-прокльони, мокру землю, дістаючи на світ божий другий хліб. Чекатимеш погожих днів – матимеш пюре у землі, а то й перегній на наступний рік – і насіння аж ніяк не вернеться.

    Такою видалась осінь того року у наших краях. І не було на то ради. Усе живе немов повимирало, тільки мухи билися до скла та переверталися на підвіконні догори ногами, нагадуючи про давнішнє спекотне літо. А ще одиноке авто вряди-годи розкидало болото на заляпані тротуари.

    Не за свою провину і не з власної волі сидів я в час обідньої перерви в офісі детективного агентства «Цербер», лінуючись відповідати на телефонні дзвінки, навіть коли на тому кінці могли би бути потенційні клієнти. Для чого перетруджувати себе, коли є автовідповідач, а тих, хто потребує допомоги, тимчасові труднощі не злякають.

    Я став заручником негоди, котра міцно втримувала мене у старому помешканні, обладнаному сучасною офісною технікою. Інакше яка людина при здоровому глузді висиділа би півдня у підвальному приміщенні, із якого нещодавно виселили п’яничку-двірника, де тхне вапном, хлоркою, ацетоном, мишами, квашеною капустою й відлунням минулих часів. То у них, справжніх капіталістів на ситому Заході, під офіси зводять височезні хмародери, а в нас кожна фірма намагається закопатися якомога глибше від податківців.

    Я хоч і перебував серед штатних працівників агентства, але всім своїм єством ненавидів таке заняття, відчуваючи у собі інше покликання, котре, як це не прикро упоминати, на прожиття нічогісінько не давало. Зрештою, не я сюди напросився, а мій старший брат наполіг, аби я не соромив родину своїми уподобаннями.

    Що ж, я, Назар Круглик, народився тим виродком, без якого не обходиться будь-яка пересічна родина принаймні раз у сто років. Не пам’ятаю свого родоводу аж до сьомого коліна, але відаю, що прадід мій був якимось судовим виконавцем ще за царя, відкрито бавився у політику в добу Винниченка та Грушевського, але у той складний, переломний момент підтримав Скоропадського, після поразки якого втік у Галичину, боячись гніву Петлюри та надмірної цікавості з боку плеканців-пташенят з гнізда Дзержинського.

    Дід зажив собі слави пролетарського благодійника, оскільки в молоді роки надто захопився ідеями соціалізму і полюбляв справи робітничого класу, відстоюючи його інтереси у суді, хоч за рівнем освіти й знань міг сподіватися на більше. І хоч згодом він постійно каявся, що мав спільні справи з хлопцями з КПЗУ, але йому вистачило розуму не піддатися на спокусливі пропозиції повернутися на Велику Україну і допомогти Скрипнику. Напевно, мав дар провидіння, бо коли перші визволителі влаштували чистку серед західноукраїнської інтелігенції, пролетарі не побачили у ньому ворога, а, навпаки, згадали його працю на ниві соціалізму. Переживши жорстоке розчарування з огляду на ті методи, які перші совіти запровадили в Галичині, дід підтримав найвірніше кредо того часу: «нас визволили – і нема на то ради», через що спокійно доживав віку у глухому райцентрі, працюючи у тамтешньому суді. Якось ладив, оскільки ні новій владі, ні хлопцям із лісу поперек дороги не став. Перед смертю дуже хотів щось мені розповісти, але, каюся, як і кожен міський онук, так і не знайшов часу, аби відвідати діда... А шкода, бо дід забрав за собою у могилу таємницю місця свого перебування впродовж чотирьох років війни.

    Батько мій був слідчим, пройшовши складний шлях від рядового міліціонера до заступника начальника райвідділу. Кажуть, мав голову і на цій посаді довго не затримався би. Якби не мої витівки.

    Брат і мати донині дорікають мені, що то я загнав батька у могилу, адже на серце він ніколи не скаржився.

    Два батькових брати також здобули юридичну освіту і в нашій родині вважалися не абиякими цабе, всього-на-всього протираючи форменні штани у міністерстві юстиції.

    Маючи таке походження, не важко здогадатись, як мене виховували змалечку. Наглядним прикладом виступав кожен із членів нашої сім’ї. Про батька уже згадував, а мати і донині працює суддею. Брат закінчив школу міліції (між нами різниця у десять років) і завжди на правах старшого полюбляв мене повчати.

    Нікому не бажаю пережити того дитинства, яким було моє. Коли мої однолітки мріяли стати космонавтами, пілотами, співаками чи акторами, то я, ледь навчившись говорити, відповідав, що буду «міліціонером». Для цього були всі підстави. У кінотеатр мене відпускали лише тоді, коли там демонструвалась стрічка про життя та роботу людей у пагонах, які ціною надзусиль та шляхом інтелектуальних роздумів рятують громадян від злочинців. Після таких фільмів удома на мене обов’язково чекав «розбір польотів», на яких я змушений був робити аналіз та давати характеристику діям головного героя. Само собою, що про акторські здібності при цьому не йшлося.

    По телевізорі я міг дивитися тільки «Макара-слідопита», чи щось на кшталт «Народжена революцією» чи «Телефон поліції 110», а «Пригоди Електроніка» були для мене якщо й не крамолою, то принаймні не рекомендованими для перегляду. Четвер, як найгірший день у тижні, проклинаю і донині, бо саме в цей день демонструвалися детективи країн соцтабору, а батько й брат, якщо не були на чергуванні, порівнювали методи роботи.

    У нас була велика бібліотека, але її тематика надто вузька: спектр детективів від Агати Крісті та Жоржа Сімеона до Полікарпа Шафети та Ростислава Самбука. Мене примушували по декілька разів перечитувати як Пуаро, Мегре, Холмс та пильні чекісти виводять на чисту воду усіляку нечисть, і кожного разу я мав почерпнути щось нове. Мене підіймали рано-вранці, коли навіть трамваї ще не скрипіли своїми гальмами, і примушували робити зарядку, байдуже, що в мене не було бажання, настрою, нездоровилось чи була погана погода. Прикладом служив старший брат, який на той час вигравав усі змагання під прапором «Динамо», а ми з мамою ходили дивитись як він б’є пики та ламає носи своїм суперникам. Не надто приємне видовище, скажу вам, спостерігати за тим, як людина рукою в боксерській рукавиці намагається позбирати з підлоги рингу вибиті зуби...

    Мені пророчили таку саму стежку: ту ж школу боксу, яка розвивала м’язи та сповільнювала постачання крові до клітин мозку, юридичну освіту, роботу в правоохоронних органах... Чесно кажучи, мене це зовсім не надихало, але хіба мій голос тоді щось важив?

    Тренер, непоганий дядько, одразу розчарував моїх родичів, поставивши на мені хрест як на спортсмені. За його словами, у мене не було ні швидкої реакції, ні злості, ні агресивності – неодмінних атрибутів майбутнього чемпіона. Чого гріха таїти, мені й, справді, не хотілося бити в обличчя когось лише за те, що він мій суперник на рингу. Не хотілося робити цього навіть тоді, коли мене ображали. Але таке траплялося не так уже й часто – найзапекліші хулігани знали чий я син. А такого, від біди подалі, краще не зачіпати. От і жив я собі, мов кум королю. І чхати хотів на всі ці вуличні закони. На згадку про бокс у мене залишився зламаний ніс та вичитана десь теза, що з усіх видів спорту бокс найбільш схожий на життя. А що я знав тоді про життя?

    Від ударів у голову не завжди міг зосередитись на уроках математики. Але вдома того й не вимагали, важливо було знати, що навколо трикутника завжди можна описати замкнуте коло. Трійку з цієї дисципліни мені великодушно пробачали, як і з літератури, географії та креслення. Четвірка з історії, фізики, хімії та біології породжувала справжнісіньку бурю. Я зростав таким собі невігласом, який знає будову усього живого, кожен орган та м’яз, із яких речовин складається і яких не переносить, закони функціонування... І нічого не знав, що цікавить людей, які нікого не вбивають та не планують злочинів проти людства. На той час мене це ані трохи не хвилювало. Шерлок Холмс також не володів енциклопедичними знаннями.

    Зростав таким собі напівневігласом і досягнув порогу зрілості. Що могло перешкодити моєму вибору, точніше, збити з того курсу, на який поставили мене вдома? Хіба якийсь катаклізм. Але мене оберігали так сумлінно, що при землетрусі виносили б у першу чергу... Виявляється, людям властива переоцінка своїх можливостей.

    Я ніколи не читав програмних творів із літератури, не мав жодної уяви про класиків. Мені вистачало відомостей про них із критики. Цього вистачало, щоб перейти з одного класу до іншого. При написанні творів за мотивами творчості того чи іншого письменника я ніколи не комплексував і не впадав у відчай – їх люб’язно надавали списувати однокласниці-відмінниці в обмін на контрольні та лабораторні роботи з хімії та біології.

    Чомусь із дівчатами я дружив більше. Однокласники трималися від мене на відстані, а білі фартушки завжди приходили на допомогу. Причини таких метаморфоз я зрозумів значно пізніше. Власне, все зводилося до одного: я був сином заступника начальника райвідділу. Годі шукати кращої пари, навіть коли ти розумна, вродлива і молода. Отже, їхня допомога здалеку зазіхала на мою свободу, а юнаки в сімнадцять років ще такі наївні...

    Одного разу наша старенька Катерина Федорівна, вчителька зарубіжної літератури, доручила мені підготувати розповідь про книжку Екзюпері «Маленький принц». Із зміною шкільної програми та іншими поглядами на історичні події про неї нічого не значилося у критиці. Аби не вхопити двійки, яка могла б негативно відбитися у атестаті (старенька авторитетів не визнавала і їй байдуже, чий ти син), заходився перегортати сторінки книжки, яку заледве знайшов у центральній бібліотеці...

    Що вам сказати... Вона мене приголомшила. Уперше в житті мені відкрився інший світ, де також було добро і зло, але котрі не поділялися на людей з карного розшуку та закоренілих злочинців... Скільки ж то часу загубив я, полюючи з Мегре за злочинцями. Краса життя не в тому, аби знайти та відновити справедливість, а в його суті, часто трагічній – це і є найвища справедливість. Не важить, досягнув ти чогось, чи ні – важливо залишатись Людиною і пронести це звання з гідністю до кінця своїх днів...

    Наскільки я зіпсував собі смак дешевими американськими детективами, як пізно відкрився світ Ремарка, Лондона, Хемінгуея... Але не настільки пізно, щоб зрозуміти, чого я хочу... Шкода, що вибір був не за мною. Як і повним нонсенсом виглядало вивчати такі серйозні твори у сьомому класі. На все свій час. І коли кусати заборонений плід, то вже краще спілий, щоб не набути оскоми.

    На випускному іспиті я вперше писав твір самостійно, розраховуючи лише на власні сили. Вибрав тему і відчув небувалий приплив сил та насолоду від того, як моя власна думка вимальовується на чистому аркуші. У мені відкрилося щось нове, незнане, якийсь порив у душі, від якого я здійнявся високо в небо і летів, мов на крилах, назустріч юності. Адже так приємно усвідомлювати, що ти молодий, а цей світ – для тебе...

    Приземлив мене завуч, котрий ледь інфаркт не вхопив, довідавшись, що я пишу без шпаргалки. Екзаменаційну комісію охопив переляк, усі заметушилися, забігали, стали порпатися у бездонних портфелях, дістаючи на світ божий аркуші паперу сторічної давності, жовті та поморщені і до дірок зжовані та вишоркані моїми попередниками...

    Незабаром мені передали перевірений твір із виправленими помилками. Байдуже, що його тема абсолютно не відповідала тим, які оголосила телеведуча. Якщо учень претендує на хорошу оцінку – розбереться, що і Ленін, і Шевченко хотіли добра для майбутніх поколінь. Від мене вимагалося одного: вправно замінити ім’я вождя світового пролетаріату на ім’я великого Кобзаря, а СРСР на Україну... При цьому всі члени комісії полегшено зітхнули...

    Пізніше я зрозумів причину переляку: виявляється, зранку до школи зателефонував мій батько і пригрозив декому великими неприємностями, якщо... Нікому не хотілося задиратися з начальником райвідділу міліції...

    Однак я далі писав самостійно, за що й поплатився у підсумку четвіркою за твір. Мене сварили й викрикували, що за таку роботу слід трійку ставити, але оскільки оцінка йде в атестат... Одним словом – мене пошкодували.

    Не думаю, що наробив багато помилок, мабуть, у нас різні погляди на майбутнє України. Я так і написав, що від тієї кількості пісень патріотичного спрямування, які треба слухати стоячи в середовищі колишніх сексотів, та національної вишиванки у синьо-жовтих кольорах ставлення до України у решти світу не зміниться. Ми багато знаємо про таку країну, як Мавританія? Але ж і вона має національну символіку, звичаї та обрядові пісні... Чого ж тоді здіймати галас, що нас не приймають у світове товариство? Якби не Чорнобильська катастрофа, то ніхто б і не знав про існування якоїсь там України... А щоб про Україну дізналося якомога більше людей у світі – нам треба виробити практичніше втілення національної ідеї, яке базувалося б ще й на передових технологіях та міцному економічному підґрунті...

    Мене звинуватили у відсутності патріотизму, наобіцявши труднощів у житті. Звинувачення з вуст колишнього секретаря компартійного осередку були настільки щирими, що я аж розсміявся. Тоді мене обізвали ще й невихованим і натякнули, що говорили б із мною іншим тоном, якби... яблука від яблуні були далеко. Лише Катерина Федорівна при розмові в чотири ока сказала, що з мене можуть вийти люди, якщо зумію за себе постояти і міліція мене не зупинить.

    Спробуй себе відстояти, коли тобі лише сімнадцять років. Минулися ті часи, коли юнаки у такому віці під кулі йшли начебто за свої переконання. Чи були такі в мене?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Avee Delmonico
    08.04.2022 22:01
    До частини "Важке дитинство заручника юриспруденції"
    Гумор це добре. Навіть попри всі свої біди Назар дивиться на своє життя за такою іронією та дрібкою сарказму 😂 Шкода, що лояльних батьків у нього не було. Якби не моя мама, може, я б зараз також була б на півдорозі до диплому юриста. Поки Назар такий собі звичайний хлопець. Як здається, «нічого не передвіщало біди». Але тоді б не було книги.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше