Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Кава-чай, привіт-прощай

    Капітан Макаренко, одноліток Віктора, як кажуть, з молодих та ранніх. Він розкрив чимало злочинів, досить гучних та резонансних, заробив славу впертого та непоступливого криміналіста. Однак малоймовірно, що я довідаюся од нього більше, ніж знаю зараз. Макаренко відчував страшну антипатію до брата, підозрюючи, що Віктор просувається по службі лиш за рахунок батькових зв’язків, тоді як йому самому доводиться важко гарувати. Ця антипатія переросла у справжнісіньку заочну війну, внаслідок якої Віктору довелося піти з прокуратури... Тому годі сподіватися, що зі мною, взагалі, розмовлятимуть... Хіба допоможе мій колишній одногрупник, який працює у команді капітана. Хоч і не перебував я у приятельських стосунках з Сашком Віхтем, бо, свого часу, не поділили одногрупницю, котра, зрештою, мала нас далеко в носі, але при зустрічах ми віталися, навіть доволі приязно.

    Ось і сьогодні Сашко зустрів мене якщо не обіймами, то досить тепло:

    ─ Кого я бачу! Круглий, скільки літ, скільки зим... Ти чому не прийшов на наш випускний?

    ─ А хіба мене хтось запрошував?

    ─ Ах-ах, їжак – гордий птах, ногою не пнеш – не полетить... Чув я й інше: сорока на хвості принесла, що зараз ти приватний детектив.

    ─ Ну, до популярності слідчого з особливо-важливих справ мені ще далеко.

    ─ Але я не можу дозволити собі такий прикид, як у тебе.

    ─ Хто на що вчився... Сашко, я не маю часу на теревені та не хочу забирати його в тебе. Мені необхідно зустрітися з Макаренком.

    ─ Я так і знав, що ти не можеш зайти до мене просто так. Хіба нам нема про що потеревенити? Згадаємо старих знайомих.

    ─ Ти ж на роботі, і я також.

    ─ О, вибач, забув, що ми з тобою по різні сторони бар’єру. Мене годує держава, яка обіцяє виплатити гроші десь за півроку, а ти сам себе годуєш. Для тебе час – то гроші, мені ж аби вісімку закрити.

    ─ Не думаю, що слідчі прокуратури живуть впроголодь.

    ─ А ти не вір казкам про наш добробут. Я усього лиш дрібна сявка у зграї гончих псів. Ведмедів беруть без мене... До речі, Люда заміж вийшла.

    ─ Ну й що, коли не за тебе? Не води мене за ніс. Можеш організувати зустріч з Макаренком чи ні?

    ─ Залежно від кого виходить ініціатива. У нього чомусь не найкращі спогади про твого брата і алергія на прізвище Круглик.

    ─ Це особисті питання. Ініціатива від мене, старший тут ні при чому. Було б добре, якби він і не здогадувався, що я був у вас та шукав зустрічі з Макаренком.

    ─ Не знаю, не знаю... Важко сказати. Я ще зелений, аби вказувати своєму босу з ким він повинен розмовляти.

    ─ Сашко, невже ти й далі гніваєшся за Люду? Будь другом, пробий мені зустріч, як колишньому одногрупнику, з котрим ти ділив одну дівчину. Через неї ми ж тепер кровні брати...

    Віхоть посміхнувся:

    ─ Що ж, приходь сьогодні у “Ретро”, він полюбляє там з’являтися в кінці робочого дня. Щось та й придумаємо: або вашу зустріч, або мій похорон... І чому Макаренко так не терпить вашу породу?

    ─ Бо нас багато.

    ─ І всі дотошні...

    Я зібрався йти, але Сашкові не хотілося так швидко мене відпускати:

    ─ Назаре, а про що ти хочеш довідатися від мого шефа? Можливо, я тобі допоможу?

    ─ Може й станеш у пригоді, якщо знаєш щось про вбивство Потапенка. Маю на увазі, знаєш більше, аніж про це писали газети. – Я з надією подивився на Сашка.

    ─ Змушений тебе розчарувати: нічого не знаю. І від шефа також нічого не довідаєшся.

    ─ Така сильна конспірація?

    ─ Ні, просто Макаренко не полюбляє просторікувати про свої невдачі, а з моменту вбивства ми ні на крок не просунулися уперед. Як раптово загорівся, так і охолов, перемкнувся на інші справи0, а цю впустив на самоплив.

    ─ Невже можна зам’яти таку гучну справу?

    ─ А кому на руку справедливість? Родичів у вбитих нема, в СП новий голова, який раніше був заступником у Потапенка; німцям паралельно, хто очолює “Галком” – на їхньому бізнесі це аж ніяк не позначилося – гроші щомісяця лягають на рахунок. Жодна сторона не зацікавлена у притягненні винних до відповідальності. Прокуратура не відчуває ніякого тиску ні згори. Ні знизу. Спробуй тут не опустити руки, коли почерк убивства такий дилетантський.

    ─ І все-таки я хотів би поговорити з Макаренком.

    ─ Здається, я вже сказав, де його можна зустріти. Навідайся близько дев’ятої – може щось і вийде.

    До вечора було ще далеко. На роботу навідуватися також не хотілося. Коли вже братчик вділив мені вихідний – треба ним скористатися. Вигляд у мене респектабельний, у будь-якому товаристві мене радо зустрінуть.

    Але насамперед мені закортіло заглянути в книгарню Українського дому. Ось уже кілька тижнів реклама на одній із місцевих FM-станцій нав’язливо втовкмачувала мені, що тільки в цій книгарні можна придбати справжню українську книгу. Що ж, в лихі часи, коли лотки та прилавки тотально завалені продукцією північно-східного сусіда та не найкращими перекладами низькопробних іноземних бойовиків та любовних романів, все важче й важче відшукати добротну книжку, написану рідною мовою. Тому то й Українському дому ціни немає, якщо самотужки підіймає нагору той пласт української літератури, який ось уже десять років практично невідомий широкому загалу.

    Однак на мене чекало повне розчарування і крах ілюзій: на книжкових полицях підручники для школярів за недоступними цінами, всілякі порадники, довідники та посібники, а справжньої української книжки – катма. Ні, там були гарно оформленні видання, навіть за пристойними цінами, але автори... Колишні партійні агітатори та підбріхувачі тепер в один лад клялися у полум’яній любові до України, а один навіть втнув “бестселер” “Як урятувати багатостраждальну неньку”. Пам’ятаю, що попередня книжка цього писаки носила назву “В Радянськім Союзі ти щастя знайшла”... Нікого з класиків, нікого з молодих – ті самі прізвища, що й десять років тому. Мабуть, і зміст той самий.

    Що ж, після знайомства з сучасною українською книжкою і набутками наших північно-східних сусідів я прийшов до висновку, що всю сучасну літературу можна поділити на чотири категорії. Тобто є книжки, які не хочеться й до рук брати. Є книжки, які можна прочитати і забути. Є книжки, які можна прочитати і відставити на полицю до “кращих” часів чи до повного забуття. А є книжки, які не хочеться випускати з рук, читати-перечитувати, зробити настільними... Як прикро, що перші три категорії мають прописане місце на лядах Українського дому, а мою улюблену категорію можна зустріти лише на полицях комісійного відділу. Тут було з чого вибирати: Нечуй-Левицький, Мирний, Коцюбинський, Яновський, Ольжич, Маланюк, Багряний, Симоненко... Трохи далі Драйвер, Золя, Гюго, Ремарк, Лондон, Прус... Список можна було б і продовжити, але мою увагу привернули два парубки, які, здавалося, заблукали і зайшли не в ту крамницю. Одягнені у добротні речі, але без найменшого прояву смаку, вони штурхали один одного в бік, дурнувато сміялися і длубалися в носі. Нехай не ображаються на мене мешканці області, але село у найгірших його проявах видно здалеку... Врешті-решт докумекавши, що вся увага прикута саме до них, один із парубійків потягнув голоблі до виходу, але його колега виявився більш сміливим, штовхаючи товариша в бік прилавка. Продавець вичікувально дивилася на незвичних гостей, декілька відвідувачів, що перед тим розглядали книги, й собі втупилися у парубків.

    ─ Прошу пані, нам би цей... – розпочав розмову сміливіший.

    ─ Нам би книжку, -- втрутився інший.

    ─ Яку саме? – дівчина втрачала терпіння, але перше правило продавця нагадувало: “Максимум уваги до клієнта”.

    ─ Яку Микола казав? – завели переговори між собою.

    ─ Конга, здається.

    ─ У вас є книжка Конга?

    Дівчина закліпала, роззираючись на два боки та шукаючи підтримки. Час і мені втрутитися та допомогти білявці:

    ─ Може Кінга маєте на увазі?

    ─ Ага, Микола так і казав, Кіна, а я все забув, -- виправдовувався горе-покупець.

    ─ Прошу, що саме вас цікавить? – продавець вказала на полицю, де одна за одною в рядочок стояв десяток книжок американського містика.

    ─ Нам, будьте добрі, “Рагулятори”.

    Не стримавши сміху, я вибіг на вулицю. Так і народжуються анекдоти про Івася та Марисю.

    До голови прийшла згадка, що я давно не навідувався в елітарний заклад, де збиралися літератори, музиканти, актори, митці аби випити пляшку пива чи кави та поділитися новинами і поскаржитися на життя. Колись це був елітарний клуб закритого типу, відвідувачем якого можна було стати лише за запрошенням, а таке коштувало досить дорого. Таким чином заклад, який організовували на кшталт творчої лабораторії, надій не виправдав, перетворившись на збіговисько далеких від культури людей. Фінансовий стан та товщина гаманця дозволяла завсідникам кафе давати поради тим поодиноким митцям, які вряди-годи сюди навідувалися. Відлякавши таким чином потенційних клієнтів, дирекція закладу була змушена змінити принципи, відмінивши вхід за запрошеннями. Після цього представники богеми відвоювали територію у грошовитих жевжиків.

    Оскільки я також відношу себе до людей творчих та час від часу експериментую над сучасною українською мовою, маю багато знайомих у цьому середовищі, то ж відчуваю себе незайвим у цьому клубі. Більш-менш зодягнувши себе під цю пору, цікаво поглянути, як дають собі раду інші у таку мерзенну осінь.

    Першим, кого я зустрів, був музикант Ярко. Він притримувався лиш йому відомих критеріїв у музиці, коріння яких сягали народної творчості та класики, але в його інтерпретації набували сучасного, я б сказав, навіть майбутнього спрямування. Безумовно, в Ярка були прихильники його творчості, але він майже ніколи не знаходив порозуміння з тими, хто б міг йому допомогти записати дебютний альбом. Зараз він кудись поспішав, не виключено, що його дістала музика, яка доповнювала інтер’єр. Ярко був однолюбом і окрім своєї музики більш нікого не визнавав, якщо забути про класику...

    ─ Ярку, привіт! Ти куди так намилився, що знайомих минаєш?

    На якусь мить він утратив дар мови. Мабуть, у голові зароджувалася чергова ідея, яку вирішити можна було лише за моєї допомоги.

    ─ Назаре, а тебе не впізнати! Здорово живеш! У люди вибився? Вітаю! А я тут нікого зі старих знайомих не зустрів, зібрався йти геть... На самоті пивко якось не смакує. Ти зауважив, що в товаристві пиво п’ється краще?

    ─ А за чужий рахунок ще й в необмежених кількостях, -- спробував його підколоти. Та дарма, Ярко мовби й не зауважив моїх шпильок:

    ─ Так чого ж ми стоїмо? Давай присядемо, он скільки вільних столиків... Розповідай, як тобі живеться.

    ─ Як варенику у сметані. Хіба не видно?

    Ми навмисно примостилися так, щоб бачити всіх і, в той же час, бути малопомітними.

    Офіціантка, котра не звертала найменшої уваги на Ярка, осою закружляла біля мене. Ні, що б не казали ідеалісти, ніколи не минуться ті часи, коли зустрічатимуть по одежі.

    ─ Що питимеш? – вирішив я виступити в ролі спонсора. Якось не випадає в такому одязі пити за рахунок бідних музик.

    ─ Боронь Боже, нічого, тільки каву, -- почав відмовлятися Ярко, немов я запропонував якесь сатанинське зілля або йому за нього платити.

    ─ Ти, бува, у свідки Єгови не записався?

    ─ Зі мною все гаразд. Мав халтуру в неділю. Досі голова від бурачанки розколюється.

    Мій шлунок після спожитого пива відчував ситість, тому я замовив у дівчини дві кави. У не від розчарування одвисла губа:

    ─ Більше нічого?

    ─ Поки що ні.

    Вона нагородила мене таким поглядом, ніби я вкрав у її бабусі корону Британської імперії – стільки гніву в очах. Досить миловидне обличчя перекривила якась гримаса і вона швидко пішла від нас, від люті навіть забувши повихиляти стегнами, як це, зазвичай, роблять жінки, затіваючи чоловічі лови. Наївна, невже вона сподівалася, що я “Наполеон” замовлятиму?

    ─ Як поживаєш? – я не був оригінальним, саме так розпочинають розмови вже не одне століття. Не знаю, про що ми говоритимемо, але не виключено, що Ярко поцікавиться моїм самопочуттям, а я згадаю про погоду... Однак він був налаштований значно песимістичніше:

    ─ Як Колумб на шхуні.

    ─ Ого, плануєш потрапити до Індії, а на тебе чекає Америка?

    ─ Ні, в голові калейдоскоп, нудить і нема куди подітися.

    ─ Навіть музика не рятує?

    ─ До чорта тут музика, коли вона шматка хліба не приносить.

    Усе зрозуміло: як людина творча, він у черговій депресії. Але на початку, чи на виході з неї – ще треба з’ясувати. Те, що не вживає спиртного на шлях до істини мене не виводить, Невже все аж так зле, що й горілка не допомагає? Чи вже не допомагає? Чи у нього своя методика лікування меланхолії?

    Поки я роздумую над невирішеним на даний час питанням, а Ярко вивчає рух осінньої в’ялої мухи на віконному склі, офіціантка принесла каву, але так жбурнула її на стіл, немов за ним сиділи хворі на проказу, а їй завтра до вінця.

    ─ Дякую. – Я все ще намагаюся бути люб’язним.

    ─ Більше нічого? – Процідила крізь зуби, немов хтось із нас зарізав її маму.

    Я заперечливо кивнув головою, мовляв, нічого. Яркове лице набирало відтінку бурякового салату. Я боявся, аби у нього не стався крововилив. На кого ж він так розгнівався?

    ─ У-у-у, ляхва... Усі вони такі, грошовитих їм подавай.

    Зрозуміло, на мене очікує лекція, що все зло на світі – від жінок. Іншого разу їх повноцінно могли б замінити євреї, комуністи, демократи, націоналісти, гомосексуалісти, або й таргани, стручковий перець, недоварений зелений горошок чи зіпсований майонез... залежно від того, хто дошкулив йому найбільше і якими були наслідки. Причому Ярко знаходив такі обґрунтування та аргументи, від яких я щиро припухав і співчував світові за те, що він втратив такого філософа.

    ─ Пам’ятаєш Марину?

    Отже, я не помилився. Якщо мені не зраджує пам’ять, саме з цією особою він поривався пов’язатися шлюбними путами.

    ─ Таку чорняву симпатюлю з якою тебе часто можна було тут побачити? Здається, вона ще й співала разом з тобою.

    ─ До Києва виїхала... Випустила компакт... Готується до всеукраїнських гастролей.

    ─ От бачиш, не варто покладати рук. З часом і тобі пощастить. Дівчина пробилася на велику сцену, а ти чим гірший? – Я пробую заспокоїти музику та з’ясувати, що ж це: початок чи кінець депресії.

    ─ Пробилася... Бо мала чим. Знала, під кого лягти... а я, наївний, хотів утримати її біля себе... Вона ж мені дозволяла цілувати її хіба у щічку, а сама...

    Схоже на вхід у затяжну кризу.

    ─ Не переймайся, значить це не твоя доля, хіба мало того добра? За статистикою... Та ти лише поглянь, яка ляля сидить на самоті сидить за сусіднім столиком і посміхається до нас. А раптом це шанс...

    ─ Круглий, їй Богу, ти як мала дитина слину розпустив. Якщо ти сидиш у барі і за столиком навпроти тобі посміхається самотня жінка, значить у неї нема грошей. А якщо ти посміхаєшся їй у відповідь, значить в тебе гроші є... Поки що... Знаєш, Назаре, часами я шкодую, що не народився жінкою. Тоді б у мене були такі переваги, я б...

    Он куди його понесло... З кожним разом депресія у Ярка страшніша й глибша. Треба якось допомогти хлопцеві, а з мене не найкращий психолог. Йому б до роботи якоїсь вчепитися, вікна помити, чи що, а то геть глузд втратив за своїми занепадницькими ідеями...

    Поки він розповідав мені й самому собі про переваги слабшої половини, я гарячково розглядав присутніх, намагаючись знайти якийсь вихід.

    Біля барної стійки, тримаючи в руках по кухлеві пива, стояли ще два музиканти. Вони ніяк не могли наважитися: випити пиво залпом та й піти, чи посмакувати ним за неквапливою розмовою. Можливо, це й є порятунок? Я помахав їм рукою, припрошуючи за наш столик. мій співрозмовник замовк та став оглядатися, кого ж це я побачив. Нема сумнівів, що він знав їх краще, ніж я.

    ─ Не завадимо? – ввічливо поцікавився Руслан на прізвисько Контрабас. Його праве око підплило кольорами національного прапора.

    ─ Ні-ні, що ти...

    У його колеги, Любчика, такими ж кольорами віддавало ліве, а ніс набух, мов картоплина.

    ─ Братва, а хто ж вас так? Чи ви навмисно підмалювали один одного? – враз забув про свою світову печаль Ярко.

    ─ На весіллі треба вміти грати все, -- таємниче посміхнувся Руслан, -- і пісню про кохану стрільця також.

    ─... І до шостої години ранку, -- додав Любчик.

    ─ А знаєте, яку я мав пригоду в неділю? – пожвавився Ярко.

    Баста, з мене досить. Один музика – ще куди не йшло, але аж три нараз...

    На щастя, за одним із столиків я побачив колегу по перу, якщо таким чином можна зрівняти мене й Дмитра Якименка, котрий вправлявся у поезії та прозі, але ніяк не міг спромогтися будь-де опублікуватися.

    ─ Привіт, Дмитре, як поживаєш?

    ─ Здоров. Не хочу казати, що зле, бо може бути ще гірше, але втішного мало.

    ─ А Муза твоя як?

    ─ Ти нікуди не поспішаєш? Може присядеш на хвильку.

    Я вмостився поруч Дмитра і позвав дівчину, що так полюбляє сердитися. Цього разу, сподіваючись на більш вишукане замовлення, вона про цю звичку забула. Однак привітна посмішка з її миловидного личка вкотре щезла, як тільки я замовив дві кави. Подумки я злякався, чи не підсипле бува якої отрути... Я би вже й радий її потішити, але ж мої нинішні співрозмовники – виключно поборники тверезості.

    ─ Давненько не бачив тебе, Назаре. Останній раз, пригадую, ти збирався влаштовуватися на роботу у якусь редакцію. Судячи з твого вигляду, тобі це вдалося. Але де аж так добре платять? У “Ділі” чи в “Контрактах”?

    ─ На роботу я влаштувався, але не в газету.

    ─ Слухай, підкинь ідею, де можна заробити такі гроші.

    ─ Мушу тебе розчарувати: це не має нічого спільного з літературним фронтом. Просто пригадав свій попередній фах. На приватну юридичну фірму працюю.

    ─ М-да. Шкода, що в мене іншого фаху нема. Я закінчив філфак, а мовників у нас – хоч греблю гати... Проте люди й далі російською та суржиком послуговуються. Нікому філологи непотрібні.

    ─ Але ж не всі серед мовників такі талановиті... Ти щось пишеш?

    ─ Стільки й мого, що пишу...

    ─ Справді, скрутні часи настали, важко щось видрукувати.

    ─ Ось тут ти помиляєшся, Видрукувати – якраз справа найлегша.

    Я прикусив язика. Знову хотів чоловіка розрадити, і знову щось не те сказав, зле зрозумів чи прослухав?

    ─ До друкарського верстата черги нема, як давніше. Були б кошти – видадуть хоч мільйонним накладом. А звідки у філолога гроші?

    ─ Але люди якось викручуються, щось видають, нехай мізерним накладом.

    ─ Назаре, а ти звернув увагу, хто у нас зараз співає? Одні лише дантисти та бухгалтери, жодного професійного музиканта. Бо музиканти гроші на весіллях заробляють. Скажи, чи треба закінчувати консерваторію, аби вдало зіграти польку? У той же час, коли медінститут кує кадри для шоу-бізнесу, всі довкола кричать про катастрофічний стан нашої медицини. А кого у нас друкують? Юристів та міліціонерів. Якість сам бачиш. Люди, котрі пишуть на пристойному рівні, зараз не друкуються, а ті, що друкуються, самі себе не читають.

    ─ Ти хочеш сказати, що наша культура йде до занепаду, а література вироджується?

    ─ Ні, навпаки, вона стає все кращою та елітарнішою. Якщо раніше автори писали для читачів, то тепер виключно для себе. Років за сто наші наступники дивуватимуться потенціалу українських класиків. Але біда, що книжки не з’являються у той час, який описують...

    Далі до нас підсів знайомий художник, котрий замовив чашку чаю і повів розмову про занепад українського мистецтва.

    Одним словом, якщо сьогоднішній день назвати багатим на зустрічі можна однозначно, то змістовним назвати його вкрай важко. Проте на цьому день не закінчився – мені обіцяли зустріч з Макаренком.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.