Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?

    Коли я спускаюся вниз, лисяча мордочка просто цвіте і пахне від задоволення. З мокрою головою я виглядаю не найкраще. Зігнав би свою злість на ньому, але без посвідчення, яке конфіскували невідомі, не можу цього зробити. Що, буде ще й на нашій вулиці свято, якось поквитаємося.

    На вулиці пронизливий вітер – і я щільніше обмотую голову шарфом – тільки менінгіту мені не вистачало. Добре, що людей на вулиці не так багато, та й начхати мені зараз на те, як виглядаю в їхніх очах... На сьогодні всі справи вирішені, більше нічим не займатимуся; і так ледве ноги виніс.

    Ось я вже на своїй вулиці. тут мене можуть впізнати. Я ховаю шарф у кишеню і пришвидшую ходу. Залишається кількадесят кроків... Якесь шосте відчуття примушує мене озирнутися. Тротуаром, просто на мене, летить авто, швидкість неймовірна, ще мить і... Відступати нікуди. Невже така безглузда смерть? Поруч контейнери зі сміттям. Я підстрибую вгору і, встановивши новий світовий рекорд, який ніким і ніде не буде зареєстрований, опиняюся серед відходів. Краєм ока зауважую жовту “Ладу”, що тікає з місця пригоди.

    Удруге за сьогоднішній день мене хотіли позбавити життя... Хто цього разу? Поволі вибираюся з контейнера. Мій плащ... Він утратив товарний вигляд, і я залишаю його просто тут. Ото якийсь бомж зрадіє, коли знайде таку обнову. У своїх колах він буде найстильнішим... тільки б матері не було вдома, інакше мене очкуватиме третій за сьогодні замах на життя.

    На щастя, у квартирі тільки Олена, котра щось робить на кухні. Більше нікого з домашніх. Я переводжу подих.

    ─ Назаре, ти геть збожеволів від своїх кобіт... У такий холод собачий з мокрою головою. А чим від тебе так тхне? Ти що, у контейнері зі сміттям просидів?

    ─ Ага, засідку там влаштував.

    ─ Тоді не дивно, що ти такий мокрий. Це помиї?

    Я мовчу.

    ─ Іди, умиватися ніколи не пізно.

    Я так і роблю: напускаю собі цілу ванну гарячої води і занурююсь у неї всім тілом. Це набагато приємніше, аніж пірнати з головою та ще й в одязі...

    Решту дня просидів біля телевізора, ані словом не обмовившись про свої пригоди. Не хотів, аби Віктор знову й знову застерігав мене та, чого доброго, не здумав кудись запроторити. “Сьогодні тебе хотіли просто залякати”, ─ заспокоював внутрішній голос. Але я не здамся так легко... Передчуваючи важкі дні, заздалегідь вклався спати.

    Смачно поснідавши (чомусь у полудень мене полюбляють бити в живіт), виходжу з дому. Які пригоди чекають на мене нині? Навіть не здогадуюся.

    Якщо Галина перебралася з готелю, то чи не застану її вдома? Після зникнення Анатолія можна припустити, що вона там з’явиться... і не тільки вона.

    Цього разу двері так легко не піддаються. І це мене втішає. Не хочу ще раз зустрітись з синьооким та його підручними. Тепер не так легко буде вирватися з їхніх рук.

    Як усі виховані люди, я натиснув кнопку дзвінка. За дверима роздалися чиїсь крокі, надто важкі, як для жінки. Ось тобі й на, що сьогодні мене чекає: польоти з балкона чи зашморг на шиї? Чи не краще піти своєю дорогою поки не пізно?

    Двері відчинив незнайомий мені чоловік середнього віку. Він допитливо дивився на непроханого візитера.

    ─ Добрий день, а Галя вдома?

    Деякий час він мовчки продовжує мене розглядати. Хто ж це такий і що робить у квартирі Задорожних?

    ─ Ні, її немає.

    ─ А ви не скажете, де можна її побачити? Ніяк не можу з нею сконтактуватися.

    ─ Ви її знайомий?

    ─ Можна й так сказати, але швидше діловий партнер. То де її можна знайти?

    ─ Проходьте, не стояти ж нам у дверях.

    Я нерішуче тупцюю на місці. Пам’ятаючи вчорашню екзикуцію, не хочу вляпатися у щось схоже нині... немов зрозумівши мої вагання, незнайомець називає себе:

    ─ Я її брат.

    Отже, нічого дивного, що він у цій квартирі... І вже не так важливо, як саме сюди увійшов.

    ─ І коли ви бачили мою сестру востаннє?

    Чи знає він бодай щось про стосунки Галини й Анатолія? Якщо так, то на чиєму він боці? Кого, врешті-решт, підтримувати мені? Вирішив особливо не мудрувати, адже брехнею увесь світ перейдеш, та назад не повернешся...

    ─ Три... ні, здається, чотири дні тому.

    ─ Недавно, можна сказати... Зовсім недавно, якщо врахувати, що я її чотири роки не бачив.

    Ось тобі й новина! А як же відвідини нашого міста у день вбивства Потапенків? За словами Галини, це ж він врятував їй життя. Чи у неї ще один брат є?

    ─ Вибачте, а вас лише двоє у батьків?

    ─ Так, а що? – насторожився він.

    ─ Тоді я розумію ваш стан. До кого ще підеш поговорити по душах, як не до рідного брата чи сестри... Чотири роки – це ж ціла вічність.

    Обманювала мене Галина, обманювала. З самого початку майстерно запровадила мене між трьох сосен. Її алібі ликом шите...

    ─... Вона так багато про вас розповідала.

    ─ То ви так добре знаєте мою сестру? А я з вами незнайомий.

    ─ Назар.

    ─ Павло.

    ─ Дуже приємно.

    ─ Кажете, що бачили її нещодавно? Тоді вона нікуди не зникала.

    На моєму обличчі здивування.

    ─ ... Анатолій телефонував мені минулого тижня, сповістив, що вона кудись запропастилася і два тижні відсутня вдома. Я кинув усі справи, мерщій сюди, думав, щось лихе. А вона нікуди не зникала... І швагра нема. Нічого не розумію, може ви поясните, що тут коїться?

    ─ Розумієте, Павле, справа тонка і делікатна... Ваша сестра останнім часом не жила з Анатолієм. Збиралася подавати на розлучення... Не знаходили вони спільної мови, характерами не зійшлися.

    ─ Дивно, у телефонній розмові він ані словом про це не прохопився.

    ─ Ініціатива виходить з боку Галини. Анатолій проти.

    ─ Звідки ви так детально все знаєте? Я брат, а знаю набагато менше... А може ви... – не встиг закінчити думки, як я перебив його.

    ─ Ні, що ви. Хоч Галина красива жінка, але у нас були лише товариські стосунки. Ми вчилися разом... Такий ви брат, що нічого про сестру не знаєте, ─ я зробив вдалий випад, тепер він змушений виправдовуватися.

    ─ Так сталося... Вона сама у тому винна... Розумієте, наша родина не схвалювала її намірів так швидко виходити заміж... Молоде дівча з маленького містечка переїхало у велике місто. Вчися на здоров’я, тим більше, що вся родина на вступ стягувалася... В люди виходь, так би мовити, а ми якось допоможемо. Так ні, повірила першому зустрічному, що накину на неї оком... Ми просили Анатолія не поспішати, адже сам невлаштований, Галка ще світу не бачила, щойно ляльками бавитися перестала... Так вони обдурили нас, мовляв, дитину чекають... Що тут поробиш, справили весілля, а вони після того ще й посміялися з нас... нічого дивного, що ми не родичалися, адже сестра свій вибір зробила. Кажете, розходиться з ним? Мене це не дивує... Я гадав, біда яка.

    ─ То ви так і не зустрілися з нею?

    ─ Де там. Від весілля не бачив... Поїду додому, дружина з дітьми возиться, а я переживаю за хвойду. У тітку свою вдалася, та також не могла собі чоловіка підібрати. Через годину потяг. Ще встигаю.

    ─ Що передати, якщо побачу її?

    ─ Так і скажіть, що в тітку Зоряну вдалася.

    Здається, я починаю розуміти, що за жінка телефонувала на “Галком”. На жаль, окрім Терлецького, ніхто цього не підтвердить. Поспішаю, аби повідомити Віктору таке приголомшуюче відкриття. Якщо мої підозри справдяться, то плакали наші гроші... Останнім часом ми працюємо у дивному ритмі: як тільки я знайду щось, що проливає світло, Віктор приголомшує мене чимось таким, що заводить нас у ще глухіший кут... Як воно буде цього разу?

    Вислухавши мене, брат тягнеться до пачки цигарок і цікавиться ніби знічев’я:

    ─ І як ти думаєш пов’язати ці нові факти зі своїми старими версіями?

    ─ Вони набули змін.

    ─ Факти?

    ─ Версії.

    ─ Ну так, своїх думок не змінюють лише дурні та покійники... Слухаю тебе уважно.

    ─ Версія перша: Анатолій і Галина спільники. Вони розробили план, як саме заволодіти грішми. Задорожний робить собі алібі, а його дружина від самого початку стежить, де ховають долари. Припустимо, вона їх викрадає ще до того, як Анатолій з’являється на місці злочину. Не заставши дружини, катує Ірину, аби довідатися, де ж гроші. Тим часом у його спільниці визріває план, що грішми можна й не ділитися. Подружнє життя не ладиться, хочеться з ним покінчити, от вона й телефонує Сергієві, аби той застав злочинця на місці. Це можна було влаштувати за будь-якої причини. Переляканий Анатолій убиває всіх трьох і тікає, а його дружина, аби відвести підозри від себе, підставляє чоловіка.

    ─ Чекай, але це ніяк не пов’язується з Терлецьким, та й алібі у Задорожної хитке.

    ─ Версія друга: Галина у цьому не замішана. Терлецький знає, що ось-ось Потапенко виведе його на чисту воду. Йому треба чим скоріше здихатися Сергія. Задорожний його боржник, хоча це ще невідомо, от він і пропонує Анатолію зробити послугу, яка компенсує борг... Припустимо, Ірина передчувала щось погане, просить Галину відвезти гроші на вокзал. Тим часом у квартиру вривається Задорожний і...

    ─ Спини свій словесний потік. Для кримінальних фільмів та детективних романів твої версії годяться, але в житті так не буває. Тут має бути щось набагато простіше, нюхом чую... Чому ти не розглядаєш версії, коли Галина сама могла бути вбивцею?

    ─ Свідок-інвалід твердить, що вона вийшла з дому до того, як приїхав Сергій.

    ─ М-да, заплутаний клубок.

    ─ Треба його розрубувати.

    ─ Що ти пропонуєш?

    ─ Притиснути Терлецького. Коли це він стежив за мною – значить чогось боїться. Подивимося, чим дихає.

    ─ Це неможливо.

    ─ Але ж чому, хіба ми не впораємося з таким завданням? Чи ти боїшся перейти дорогу Макаренку?

    ─ Терлецький зник.

    ─ ???

    ─ Другий день про нього ні слуху, ні духу.

    Дивина та й годі. Якесь зачароване коло. Чому мені так не таланить?

    ─ То це наша поразка?

    ─ Чому, я б так не сказав, боротьба тільки розпочинається. Ми кидаємо всі сили.

    ─ І що ти думаєш робити?

    ─ Насамперед, ніяких кроків без мого відома. Я особисто беру під контроль хід розслідування. В офісі сидітиме Олена. Я спробую знайти сліди Задорожного, Кузьменко візьметься за Терлецького, а тобі, коли вже заварив цю кашу, доведеться шукати німфу. Береш у підмогу Ромка і хоч із-під землі маєш дістати Галину.

    ─ Слухаюся і скоряюся, мій повелителю.

    ─ Чого сидиш, вуха розвісив, час не терпить.

    Полювання розпочалося. От тільки хто на кого полює? Я ще не усвідомив, як і не знаю того, чи мисливець я, чи жертва. Але ніколи перейматися такими філософськими матеріями.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.