Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Дилетант береться до роботи

    Оце так! Три тисячі! Таких грошей я в жодній газеті не зароблю. Може, справді, у мені є жилка, притаманна всьому нашому роду? На генному, так би мовити, рівні... Віктору я нічого не скажу, він тремтить, як осиковий лист, хоч і називає свій страх розсудливістю.

    ─ Як мені підтримувати з вами зв’язок?

    ─ Беріться за роботу, я сама вас знайду.

    Яка красива у неї хода. Не йде, а пише; хоч одразу на подіум... Ех, хоч і слаба стать, а скільки сил забирає...

    Не можна говорити нічого доброго чи поганого про тих, хто дає нам роботу. Кожен боїться її втратити як через надмірне підлабузництво, так і через конструктивну критику. Про своїх роботодавців краще мовчати. Як казав хтось із мудреців: “Тільки два стимули змушують людину працювати: жага заробітної плати і страх її втратити”. Із першим у мене все гаразд, а якщо язика не розпускати – то й друге не страшне.

    І так: з чого розпочати? Чи доцільно братися за таку складну справу? Пізно віддаватися сумнівам, адже три тисячі доларів в моїй кишені. Аванс треба відробляти. Я хоч і не з бідної сім’ї, але такі гроші бачу вперше. Це ж мені вистачить на... та я зможу цікавитися, скільки коштує моє рідне місто!

    Найкраще думається за роботою. Коли нічого не робиш – навіть думати ліньки. Якщо руки чимось зайняті – думки рояться злагоджено і поступово, вимальовується щось гідне уяви. Зовсім інша річ, коли ти сидиш у кріслі і намагаєшся придумати щось геніальне – неодмінно дурниця вийде...

    І я заходився прибирати в офісі, чого ніколи не спостерігалося за мною раніше. Для цього мені знадобилися: швабра, відро, стара шмата, віник та вода.

    Не встиг я засучити рукави, як рівномірний потік думок обірвав прихід братової. І принесло ж її в таку негоду!

    ─ Що я бачу, Назаре! Ти і віник! Це ж взаємо протилежні поняття. Що пов’язало вас одне з одним?

    ─ То на мене гаркають, що нічого не роблю, а тут захотілося проявити ініціативу – одразу більмом на оці. Вам ніколи не вгодиш. Чого ви так на мене напосілися? – вибухнув я, але на Олену кричати не міг.

    ─ Боже борони, знала б, що ти такий кусючий – краще не зачіпала б. Яка оса тебе вжалила? Чи не та, котра щойно вийшла з офісу? І чим ви тут займалися, що ти так поспішно замітаєш сліди?

    Мені хотілося сказати щось різке та непристойне, але вона вміло балансувала на грані:

    ─ О, то ти і каву навчився заварювати? Молодець, робиш успіхи.

    Хоч похвала адресувалася не мені, але приємно, коли тебе поважають, навіть за те, чого ти не робив. Тільки мені невтямки, як можна по залишках гущі відгадати, доброю чи поганою була кава? На нюх, чи як? А, може, то такі самі помиї, які вдаються мені кожного разу? Справжні кав омани розрізняють якість улюбленого напою за багатьма ознаками. Мені ще до того далеко.

    ─ Не треба думати казна-що. Заходила моя колишня одногрупниця.

    ─ І що вона хотіла, якщо це не таємниця?

    ─ Оленочко, ти ж знаєш, що від тебе у мене нема жодних таємниць... Хоче влаштуватися на якусь роботу, хоча б секретаркою...

    ─ А ти порадив їй навідатися завтра, а зараз станеш переконувати мене в тому, що нам потрібна секретарка? Вона твоя давня пасія? Гарненька, нічого не скажеш. Ти хочеш, щоб я вплинула на Віктора, а для того, щоб підлеститися до мене, взявся за прибирання, так? – в її очах з’явилися лукаві бісенята, мовляв, як швидко я тебе розкусила. Та не так просто з’їсти Назара Круглика.

    ─ Я сказав їй, що у нас штат працівників давно укомплектований, простіше кажучи – відмовив. – “Ага, ось тобі задачка. Карта бита, Оленочко, як далі шукатимеш підходу до мене?”

    Олена прикусила язика. До мене всі її аргументи безсилі. Вона могла вплинути на чоловіка та свекруху, але для неї я був неприступним, непіддатливим та не передбачуваним. Знала б, яку школу я пройшов за два роки – не шукала б вразливих місць...

    ─ Але чому? Хіба вона не відповідає твоїм смакам? Принаймні бюстом вона проходить за всіма твоїми параметрами...

    ─ Ти хочеш, щоб Віктор диктував їй у себе на колінах? – Це був вдалий випад з мого боку. Братова страшенно ревнувала свого чоловіка і переживала кожну мить, коли його не було поруч. Брат якраз сягнув того віку, коли чоловік подобається як малолітнім німфоманкам, так і жінкам Бальзаківського віку...

    ─ Він у мене розумний. Напише сам і без ляльок на колінах.

    ─ Хм, якщо жінка називає чоловіка розумним, значить чудово усвідомлює, що іншого такого дурня їй не знайти...

    ─ Віктор на чужих жінок не заглядається.

    ─ Чому ж? В чужих жінках, зазвичай, подобається те, чого не зауважуєш у власній дружині, – я залучаю увесь свій словесний запас, аби вибити Олену з рівноваги. В її словах вчуваються нотки істерики:

    ─ Куди він запропастився?

    ─ Залишив мене на господарстві – спробуй висидіти у таку негоду – а сам, мабуть, десь у кафе розповідає якимсь дівулям про свої ратні подвиги. А чим красивіші жінки його оточують – тим швидше злітають час та гроші... Ти щось сьогодні не в формі, от він і перемкнув увагу на інших.

    Олена тягнеться до косметички, а руки при цьому нервово тремтять. Я таки досягнув свого:

    ─ Оленко, ти просто старієш... Пудра не допоможе. Найкраща косметика для жінки – пляшка горілки для чоловіка.

    Братова чудово знає, що в чому-в чому, а в старості її ще зарано звинувачувати, як і здогадується, що словесну перепалку знову програла.

    ─ Назаре, я серйозно!

    ─ Ну добре. Віктор влаштовує якісь справи з податківцями. Телефонував нещодавно, злий-презлючий, цілий день просидів, навіть не обідав. Так що ти перестань ставити безглузді запитання і поспішай додому. Приготуй добру вечерю, щось таке смачненьке та екзотичне... І про мою порцію не забудь.

    Переможцем вийшов усе-таки я. Олена збиралася додому, але я не міг відпустити її просто так, не з’ясувавши для себе певних обставин.

    ─ Оленко, а що чути про хід слідства у справі вбитої сім’ї підприємця?

    Тріумф спалахнув в очах братової, немов побачила вихід з темної кімнати:

    ─ Із цим якось пов’язується візит твоєї гості?

    І як жити у такій сім’ї, де близькі тобі люди слідчі, судді та адвокати? Нічогісінько від них не приховаєш. Але я напустив на обличчя невинний вираз:

    ─ Ні, з чого ти взяла? Просто прочитав заголовок у газеті, -- кивнув на стару газету, якою збирався протирати вікна.

    ─ А-а-а, -- розчаровано протягла Олена. – Слідство триває, а що і як – не знаю... То я піду? – запитально поглянула мені у вічі. Голодний Віктор – це страшна сила.

    ─ Не думаю, щоб хтось приперся у таку негоду... Принаймні, тоді я спробую дати якусь пораду. Юрист-недоучка, як не як.

    ─ Ти сьогодні нікуди не поспішаєш? Назаре, що з тобою? Ти, бува, не хворий? Чи ти закоханий?

    ─ Просто дорослішаю. Колись це мало статися, як ти вважаєш?

    Братова мовчки знизує плечима. А коли жінка мовчить – її краще не перебивати.

    Олена подалася додому, розгадуючи на ходу дивні переміни у моєму характері. Я ж приступив до миття вікон...

    Скільки разів бачив, як це роблять жінки, але ніколи не думав, що це так важко. Два рази повне відро зривалося з підвіконника, розливаючи воду на підлогу. Добре, що перед тим я здогадався підмести долівку. За таким заняттям застав мене наш штатний співробітник Ромко Ціх, непоганий колись слідчий, але палкий шанувальник “Амаретто”. Через цю залежність його покинула дружина. Правда, сам він переконує усіх, що пити почав після того, як вона від нього пішла. Саме він щойно повернувся з села, мокрий, як хлющ. Мабуть, сподівався обсушитися, а потрапив на палубу крейсера в парко-господарський день.

    ─ У нас стеля протікає?

    ─ Ні, то я вікна мию.

    ─ Назаре, йо-ма-йо, чи ти зовсім збожеволів, чи тебе мама навстоячки вродила? Що ти робиш? На тебе це схоже, як середа на п’ятницю. Переспав чи перебрав? Чи з коханою посварився? Усіляке в житті трапляється, але ж вікна тут причому?

    ─ Мабуть, дощ радіаційний, ─ я спокійно вислуховую всі книпи. – Потрапив під нього – і закортіло навести порядок. Дивись, щоб з тобою чого не трапилося, он який мокрий.

    Ромко став скидати з себе мокру плащ-накидку та заляпані черевики.

    ─ Як там наші барани?

    ─ Знову ти скептично ставишся до того, що тебе годує. У газеті багато не заробиш, хіба відпаде потреба в туалетному папері. А популярність і тут можна заробити.

    ─ Ага, і по пиці також, особливо, коли чужого пса крадеш, -- шпигнув я Ціха, котрий спеціалізувався на собаках. Частенько, наприкінці місяця, доводилося вдаватися до хитрощів, аби не вмерти з голоду. У таких випадках уся надія на Ромка. В “критичні” дні він виводив на прогулянку по місту свою таксу Мадлен; за ними вишиковувалися найчистішої крові кобелі. Залишалося тільки заманити їх у наш офіс, замкнути в комірці та дочекатися оголошень від схвильованих господарів.

    Він мовчки проковтнув образу. Так йому і треба, нехай знає, як зачіпати мій творчий потенціал.

    ─ Цього разу ми розшукували лоша.

    ─ І як? упіймали неприборканого мустанга? Чи його якраз об’їжджав хтось із місцевих ковбоїв?

    ─ То була молода лошичка. Її вкрали з пасовища, але сліди залишили... знайшов пропажу, одним словом... Утішений дядько обіцяв нам до Покрови півсвині.

    ─ Що ж, м’ясо нам не завадить. Якби ще картоплі Кузьменко підкинув – якось перезимували б.

    ─ А він ще не повернувся?

    ─ Сидить у засідці, або розпиває з дядьками самогон, вичікуючи злодія. Хоча який дурень піде красти у такий дощ.

    ─ Я йому не заздрю. Ллє, мов ріки небесні прорвало... А брателло де?

    ─ На муках у податковій... тягнуть з нього жили.

    ─ То ти зараз сам?

    Я кивнув на відро та віник.

    ─ А Олени сьогодні не буде?

    ─ Була вже, та я відправив її додому.

    ─ Слухай, а, може, й я тихенько чкурну? Змок, змерз, що з мене візьмеш... А повернеться Віктор – скажи, що я тільки-но вийшов, не дочекавшись його. Згода?

    ─ Шуруй.

    ─ З тебе, Назаре, буде хороший керівник, скажімо, редактор відділу. Ти вмієш влазити у шкуру підлеглого. – замуркотів, перевдягаючись у сухий одяг.

    ─ Ромко, ти нічого не знаєш про хід розслідування вбивства Потапенків?

    ─ Тупцюють на місці. Жодного просвітку. А навіщо це тобі?

    ─ Та так, щось згадалося, адже скільки часу минуло.

    ─ Нічим тебе не втішу. То я пішов?

    ─ Давай, тільки звіт не забудь написати та не напийся.

    ─ Добре, що нагадав, а то Віктор мене з’їсть. Розвів бюрократію... А в таку погоду не гріх у якійсь кнайпі пересидіти, замовити пляшку пива і прислухатися, як дощ барабанить до вікна...

    ─ Ага, і отямитися у медветвирезнику, як минулого разу.

    ─ Ех, нічого ви, молоді, не розумієте. Надто прозаїчно підходите до життя, не бачите у ньому романтики... Звірієте, людям руки-ноги ламаєте... Пиво може бути й безалкогольним.

    ─ Ромку, безалкогольне пиво – перший крок до гумової жінки. Чи ти собі таку вже завів, поки дружина до себе не підпускає?

    Грюкнувши дверима, Ціх забирається геть. Можливо, я перегнув палицю, але одне знаю напевно: тепер він не нап’ється. Коли Ромко злий – тоді він тверезий. Похмільний рецидив у нього лише від меланхолії.

    Залишившись на одинці, я знову можу зосередитися над роботою. Домив вікна і закінчував витирати підлогу, а в голові не з’явилося жодної думки, здатної навернути мене на шлях до відгадки заплутаного ребуса. Як же тоді впоратися із завданням Галини?

    За вікном прогуркотіло сто консервних бляшанок, зібраних в одне ціле. Ясно, повернувся Кузьменко. Як його “Таврія” витримала таку подорож...

    ─ Витирати ноги, я не прибиральниця! – гримнув я на Володю, коли побачив його в болоті аж по пояс.

    Кузьменко, близький товариш Віктора ще з часів навчання у школі міліції, далеко в правоохоронних органах не просунувся. Голова у нього була, а амбіцій, притаманних усім людям у мундирах, обмаль. А ще він був принципово чесним, що ніяк не пов’язувалося з його місцем праці та посадою. Мабуть, досі перебував би десь на задвірках, перебиваючись сухим хлібом, якби не Віктор.

    ─ Що з тобою, Назаре, ти збожеволів? Що на тебе найшло?

    ─ Натхнення. Відчув своє справжнє покликання; а нанесеш болота на чисту поверхню – воно й на тебе зійде.

    Якомога акуратніше він великими кроками ступав до своєї шафи. На блискучій від води підлозі залишалися сірі плями. Володя знічено посміхався. Як він міг під ударами долі залишатися скромним та ввічливим, я зрозуміти не міг.

    Добре бути братом керівника, мимоволі почуваєш себе впливовою особою:

    ─ Як там тобі повелося? Впіймав злодіїв? – змінив я гнів на милість.

    ─ Хай йому біс, півтора доби просиділи в лісі. А дощ такий, що годі сховатися. Добре, дядько метикуватий трапився, десять літ каторги одмотав, набрався університетів. Швидко організував якусь халабуду, щоб менше затікало. І грілку припас, градусів шістдесят, не менше... Впіймали парочку, ледь вберіг від розправи.

    ─ А що, тепер за мішок картоплі вбивають?

    ─ О, стільки селян назбігалося, думав пошматують.

    ─ Відпустили?

    ─ Відпустили. Але треба було бачити те видовище. Роздягли злодіїв догола, почепили намисто з картоплі на шию і двічі прогнали через усе село. Уявляєш?

    ─ М-да, наші люди – великі оригінали, чого не скажеш про тих, хто вище.

    ─ Наступного тижня дядько підкине нам натуроплату. А де бос?

    ─ З менінгітом у податковій.

    ─ Може, зробимо так, що ти мене не бачив?

    ─ Чеши, поки Віктор не з’явився.

    ─ Ой, як добре, що хоч хтось мене розуміє.

    Він скидав свої польові обладунки, перевдягаючись у чисте.

    ─ Кузьмич?

    ─ Ов!

    ─ А що чувати про розслідування вбивства сім’ї бізнесмена? Щось давненько про це не писали.

    ─ Вбивць не знайшли, здається, повний глухар. Хоча слідство триває... Назаре, мене не є.

    ─ Бувай, тільки не проспи завтра.

    Таким чином за дві години роздумів я ані трохи не зрушив з місця. Усі приватні детективи знаходять якусь тоненьку ниточку, а потім розмотують увесь клубок. У мене ж нічого... Якби я більше розпитав Галину, так ні – ерудитом прикинувся, всезнайком, все йому, бач, зрозуміло, все ясно. Воно й справді ясно, що діло темне...

    Віктор повернувся пізно. Як не дивно, в чудовому гуморі.

    ─ О, ти ще тут? Сьогодні ніяких рандеву, інтерв’ю, репортажів?

    ─ Усе владнав? – задаю йому зустрічне запитання.

    ─ Усе, хай їм грець. А де наші працівники?

    ─ Нещодавно розійшлися, не дочекавшись тебе.

    ─ Як там у них?

    ─ Усе окей, тільки знову натурою.

    Брат скривився:

    ─ Знову шукати вільні кошти, аби податки сплатити... Але нічого, зате з голоду не помремо. Ти про це від Олени довідався?

    ─ Ні, я бачив Ромка і Кузьмича, інформація достовірна і з перших вуст.

    ─ Чекай, чи не хочеш ти сказати, що увесь час, поки мене не було, просидів тут?

    ─ Так.

    Віктор окинув оком порядок, якого тут не було давно, і задоволено засопів:

    ─ Сподіваюся, хоч допоміг Олені?

    ─ Вона ще біля п’ятої пішла додому.

    ─ Чекай, у неї ж робота до четвертої. За такий час не встигла б прибрати нашу барлогу.

    ─ Прибирав я...

    Віктор недовірливо дивився на мене:

    ─ І ще не вечеряв?

    ─ Ні, але сказав Олені, щоб приготувала щось смачне.

    ─ Ти став на шлях виправлення. Гайда додому.

    Зачинивши офіс та під’єднавши сигналізацію (хоч у нас не було чого красти, але що то за фірма без технічних пристроїв охорони) ми подалися у свою фортецю.

    Віктор також не знав нічого такого, що могло б мені допомогти на початках розслідування. Звичайно, про візит Галини я делікатно промовчав, тому нарікати міг лише на себе.

    Смачно повечерявши, я не втупився в екран телевізора, як зазвичай, дивлячись усе підряд, аж поки не зникне останній кадр, а одразу пішоа спати.

    ─ Вікторе, розбуди мене вранці, коли побіжиш свій вранішній крос, я пробіжуся з тобою. Останнім часом моя вага не відповідає зросту, час вносити радикальні корективи. Якщо буду впиратися та лаятися – все одно розбуди. Мамо, де мої кросівки, в яких я ходив на фізкультуру в університеті?

    Мама здивовано дивилася на Віктора. Вони удвох не могли второпати причин такої разючої зміни в моїй поведінці. Братова усміхалася. Вона здогадувалася, що без жінки тут не обійшлося, можливо й припускала, без якої, але делікатно мовчала.

    Спав я дуже зле. Мені снилися мерці зі слідами куль, протягували до мене руки, вимагали віддати гроші. Я тікав від них і прокидався мокрий від поту. Засинав і знову те саме... на ногах я був швидше за брата.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.