Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Прикрий політ, колюче приземлення

    Ніколи не думав, що сидіти у засідці так нудно. Нестерпно поволі спливає час, а ти, мов навіжений, вдивляєшся у стрілки годинника. Але від цього він швидше не збігає, а, навпаки, немов прикований на місці. Здається, минула ціла вічність, а стрілка й не думала пройтися по колу... Четверту годину сиджу в машині Кузьмича, спостерігаючи за входом у будинок. Добре, що не під голим небом, де розшльохалася осінь і виливає свою печаль в’язким дощем. Сиджу, як укопаний, і нічого не бачу, точніше, ніщо не привертає моєї уваги. Це ж треба вибрати для офісу таку тиху вуличку, де ні автотранспорту, ні випадкових перехожих. Одноманітне чекання, таке нестерпне і без жодного натяку на успіх...

    Ось процокала підборами висока ставна молодичка і швидко зникла у під’їзді сусіднього будинку. З іншого кінця вулиці наближався безхатько, обстежуючи контейнери для сміття. Почувався як у супермаркеті, перекладаючи в брудну торбу відходи, які найбільше йому сподобалися. Міг дозволити собі все... Як добре, що бодай хтось у нашій країні може задовольнити свої бажання за чужий кошт. Чи радів з цього підтоптаний чолов’яга – судити важко. Зовнішній вигляд тепер не найкращий виразник стану душі. Сивіють і в двадцять років, а в шістдесят залишаються такими, як у тридцять. Кому як пощастить...

    Богдан Андрійович затримався допізна, цілком віддаючи себе роботі. Така самопожертва притаманна усім новоспеченим керівникам, які опинилися на високій посаді не завдяки кмітливості чи професійним якостям, а за збігом обставин. Такі з сил вибиваються та заганяють своїх підлеглих до втрати свідомості, аби довести вищому керівництву свою спроможність керувати колективом. З’являються на роботі першими, а додому йдуть останніми. Хоч не завжди така тактика приносить успіхи, але на узбіччі тебе не залишать. Цікаво, куди він подасть після роботи. Щось мені підказує, що добропорядним сім’янином він не може бути. Людина мусить відпочивати, по собі знаю...

    Директор “Галкому” в супроводі своїх співробітників швидко зник у салоні “Нісана”. За ним рушив ще й “Мерседес”. “Таврії” Кузьмича далеко до розкішних шедеврів авто світу. Про такі машини, як у сучасних бізнесменів, я колись читав у каталогах, випрошених в однокласника на одну ніч, а тепер досить вийти на вулицю, як останні розробки автомобілебудування обдають тебе брудною водою калюж. А кажуть, що ми так бідно живемо! За середньостатистичними показниками, на душу населення припадає по три тисячі доларів. Комусь по декілька мільйонів, іншим десятка на чорний день... Статистика знає все.

    На прямих ділянках дороги я безнадійно відставав і давно випустив би їх з поля зору, але, на щастя, таких ділянок у нашому місті обмаль. Воно багате на вузенькі вулички, вибоїни та бруківку. Західні конструктори таких умов експлуатації не передбачали, через що ми були в рівних умовах.

    Залишалося здогадуватися, куди вони так поспішали. Напевно не до родинного вогнища. Я встиг рознюхати, що директор замешкав у центрі міста, а ми петляли на його околиці. Або там у нього коханка, або... Хіба мало місць, де можна потратити гроші?

    Так і трапилося. Машини зупинилися на тихій вуличці, де далеко непролетарські будиночки на чималій відстані один від одного милували око своєю вишуканістю.

    Процедура контролю надовго не затягнулася: масивні залізні ворота заховали від мене об’єкт стеження. Що ж, мені із рідним ЗАЗом доведеться шукати інших шляхів.

    Залишивши машину за квартал від яскраво освітленого будинку, я спробував розвідати ситуацію.

    Навіть у своєму дорогому плащі, щойно повернутому з хімчистки, я не справив на охоронців приємного враження. Тільки зупинився навпроти воріт, аби поглянути хто в теремку живе, як мене одразу зауважили. Невисокого зросту худорлявий чоловік поцікавився, чого мені треба.

    ─ Я за оголошенням у газеті, прочитав, що на цій вулиці продається будинок, хочу оглянути, а номера будинку не вказали... От і шукаю.

    Він скептично оглядав мене. Мабуть, потенційні покупці таких будинків пішки не прогулюються в сутінках.

    ─ Наш не продається, -- дав зрозуміти, що розмова закінчена.

    Коли тебе не впускають у двері – треба шукати інших ходів. Дуже заінтригувала мене така таємничість. Що робити бізнесмену у будинку, який охороняється зовні? Людській цікавості притаманні розбіжності із здоровим глуздом. Для себе я вирішив однозначно: не вступлюся звідси, поки не побачу, що тут робиться... Для цього маю діяти швидко і рішуче.

    До майстерності ніндзя мені далеко, Джеймса Бонда з мене також не вийде, але хіба не зможу обдурити кількох молодиків?

    Скинувши плащ (не тому, що дорогий, а щоб не сковував рухів), я став перебирати різноманітне причандалля Кузьменка і зупинив свій вибір на мініатюрному ломику. Його успішно можна використати як для захисту, так і для нападу. Прихопивши “зброю”, подався задовольняти свою професійну цікавість. Чого лиш не зробить людина заради грошей. Якби не взяв того завдатку, то довелося б покласти зуби на потилицю, а взявши – знову ж таки ризикую тими ж зубами...

    Вранішніх тренувань виявилося замало – через паркан я заледве перебрався з третьої спроби. Важко долати перешкоди із зайвими кілограмами, а їх набралося з добрий десяток.

    На щастя, собак на подвір’ї не було. З головного входу його освітлювали яскраві ліхтарі, за те зі сторони саду будинок перебував у темряві, лише яскраві вікна прорізували темряву. На першому поверсі таких було два. На другому одне і ще два аж під самим дахом. Треба бути добрячим альпіністом, аби по вертикальній стіні забратися так високо.

    Вікна першого поверху цікавили мене найменше – крізь загнуті жалюзі вдалося розгледіти двійко кухарів, котрі накривали на стіл. Розглядаючи наїдки, я пропустив жіночу постать, котра промайнула в їдальні. Якесь чуття переконувало розум у тому, що це була Галина, але розум сприймав це за витвір уяви, спробу видати бажане за дійсне... Два здоровані у білих сорочках продовжували возитися з наїдками. Від побаченого у мене щось прокинулося у шлунку і дико завурчало, нагадавши, що сьогодні я ще не обідав. Аби не випробовувати силу волі та не ковтати слинку, кам’яним виступом подряпався нагору.

    З моїм зростом другого поверху дістатися не важко, але я заледве не зірвався вниз, захопившись побаченим: при м’якому світлі бра підстаркуватий черевань роздягав двох високих дебелих білосніжок, почергово заграючи з кожною та обслинюючи молоді тіла. Безперечно, можна сподіватися на пікантне продовження, судячи з того, що підглянув у шибку. Але ж я не чотирнадцятирічний прищавий підліток чи запеклий вуайєрист – мені давно перевалило за двадцять і в жіночому товаристві я зовсім не комплексував...

    Кам’яний виступ закінчувався, а я ще не дістався горішніх вікон. Далі виступ плавно перейшов у стіну. Єдина надія забратися вище – карниз, але до нього ще треба дотягнутися... З горем навпіл якось втілив свій намір, однак втримати рівновагу було неймовірно важко. Тут я пошкодував, що виріс таким високим.

    Намагаючись не опускати очей вниз, аби зайвий раз не бентежити свою налякану душу, просувався до освітлених вікон, тримаючись за гладеньку стіну спітнілими пальцями...

    Велике розчарування очікувало на мене, коли притулився щокою до холодного скла. Сподівався побачити якусь таємну нараду, а там просто кілька осіб грали в карти. Як здалось мені здалеку – у покер. На столі лежала велика купа готівки, а гравці, потопаючи у хмарі цигаркового диму, стиха перемовлялися.

    Балансуючи, немов слон на канаті, спробував дістатися ближче, бо поверхом нижче почалася серйозна робота і пристрасний жіночий стогін приглушив розмову гравців. Намагаючись ломиком тихенько привідчинити кватирку, я переборщив, зірвався з карнизу і полетів униз...

    Так, мабуть, не кричали ті парашутисти, у яких не розкрився купол над голово, як лементував зі страху я. Добре, що приземлився на клумбі, а не на асфальтованій доріжці, до якої рукою подати. Але й тішитися не було підстав – піді мною були кущі троянд, котрі хоч і давно відцвіли, але своїх шипів не втратили. Сотні голок увіп’ялися у моє тіло, а я кричав, мов навіжений.

    Переляк охопив людей як на горі, так і на долі. Десь поруч завалували пси. Не гаючи часу, кинувся тікати. Раз можу бігти – значить кістки цілі...

    Знайому огорожу подолав за першим разом, ось де знадобилася спритність. За плечима переслідувачі, вигуки, лайка, а я собі біжу...

    На значній відстані від вілли збагнув, що тікаю в протилежний бік від того, де стоїть “Таврія”. А тут ще переляк мене відпустив і я відчув, що добряче забився, та й околиць не знав зовсім...

    Мої переслідувачі без надмірних зусиль наздогнали б мене, якби з провулку на великій швидкості не вискочила машина, ледь не збивши мене з ніг. Дико заскреготіли гальма, і з прочинених дверей я почув: “Сюди!”. Підсвідомість визначила, що це й є порятунок. Я плюхнувся на заднє сидіння. Машина зірвалася з місця, обдавши болотом моїх недругів.

    ─ І часто ви виробляєте такі карколомні трюки? – напівіронічно озвався жіночий голос, повертаючи мене до тями.

    Відсапавшись, я став приглядатися до своєї рятівниці. Поруч мене сиділа... Галина Задорожна. Моєму здивуванню не було меж:

    ─ Що ви тут робите?

    ─ Це саме я б хотіла довідатися й від вас.

    ─ Так виглядає моя вечірня прогулянка, -- спробував віджартуватися я, але засичав від болю.

    Вона заходилася втирати кров з мого обличчя. Я сповз із сидіння, але Галина вперто вдавала з себе сестру-жалібницю. Раз по раз нахиляючись наді мною, приводила до божого вигляду, в розріз сукні виглядали її красиві перса. Вирядилася вона не за примхами погоди, хоч би бюстгальтер зодягнула, а то білі кавуняча з рожевими пиятиками ледь не били мене по обличчі. Чесно кажучи, за інших обставин така процедура була б приємною, але після вечірніх пригод та польоту з третього поверху я відмовився би навіть від Ані Лорак.

    ─ Куди ми їдемо?

    Галина, ображена такою зневагою до своїх скарбів, як справжня тигриця випустила кігті:

    ─ Висадити тебе вже? Хтось тобою не натішиться.

    Я промовчав. Так вона відчула себе переможцем. Нестерпно боліло все тіло. І за все це ще треба виправдовуватися?

    ─ Так ми, значить, проводимо свій час... Шукаємо пригод?

    Мене страшенно дратувала фізіономія водія. Замість того, аби дивитися на дорогу, він втупився у дзеркало заднього виду, розглядаючи мою особу, мов заморську цяцю.

    ─ Відколи я повинен звітувати про кожен свій крок?

    ─ Відтоді, як я виплатила аванс. Чи ти думаєш, що ці гроші тобі подарували? Не забувай, що працюєш на мене. І нічого набивати собі ціну після того, як я тебе купила.

    Ось так вона перейшла на ти. Мене ж давно так не принижували. Почувався повією, якій заплатили за ніч наперед, а тепер просто використовують на всі лади... Дивно, ще кілька днів тому я захоплювався цією жінкою. Тепер від одного лиш погляду на неї у мене підступало до горла все те, що було у шлунку... А, може, це лише наслідок падіння з висоти?

    ─ Що нового у нашій справі?

    ─ До нас звернувся з заявою ваш чоловік. Він дуже схвильований тим, що не застав вас удома, страшенно переживає...

    ─ Цього і слід було сподіватися... Я не про це запитую.

    Яка ж вона жорстока, ця жінка. Невже її ні крапельку не втішає той факт, що хтось за неї переживає? Чи вона аж так ненавидить свого чоловіка і отримує задоволення від того, як він побивається за нею?

    ─ Що виробили в цьому районі? Це якось пов’язано з убивством?

    Вона знову втілення ввічливості. Мені ж хочеться послати її подалі, але помилкою було вже те, що впрягся у цього воза. Тепер мушу тягти.

    ─ Я розмовляв з колегами Сергія по роботі. У мене виникла підозра, що дехто бажав його смерті.

    ─ Мене не цікавить, що і з ким не поділив Сергій, ви вкажіть мені вбивцю Ірини!

    ─ От я й шукаю, перебираю всі версії, ─ намагаюся бути якомога спокійнішим, хоч її тон дратував мене.

    ─ Не там шукаєте...

    Цього вже занадто:

    ─ Слухайте, якщо ви така розумна, то чого до мене звернулися? Не подобається моя робота – простимулюйте міліцію, ─ перейшов я на крик.

    Водій так пильно вдивлявся у дорогу, немов вона у пекло вела.

    ─ Вибачте, не хотіла вас образити... Я можу чимось допомогти?

    ─ У той день у Потапенка була важлива нарада. Дуже важлива... Тільки щось екстра важливе могло відірвати його від роботи... Такою причиною став телефонний дзвінок...

    Вона запитливо дивилась мені у вічі.

    ─ Телефонувала якась жінка.

    ─ Жінка?

    ─ Так, він вислухав її, кинув слухавку і помчав кудись, немов на сполох. Як виявилося – назустріч смерті... Хто міг його потурбувати, як ви гадаєте?

    ─ Хіба я знаю... Може Ірина? – затремтів голос у моєї співрозмовниці.

    ─ Я з’ясував, що дружина ніколи не турбувала Сергія на роботі... її взагалі там не знали.

    ─ Тоді коханка якась.

    ─ Ви говорили, що Сергій Потапенко був зразковим сім’янином...

    ─ Хіба вас, чоловіків, збагнеш... Можете роками вести подвійне життя, розпорошуючи себе на два фронти... І це сприймається як належне. Вам завжди простого щастя замало. Добре тримати дружину вдома, нагородивши двійком дітей, аби було кому варити їсти та прати заплямлені сорочки. З’явиться якась довгонога грудаста стерва – кінець ідилії, прощай сім’я... А варто дружині зустрітися з другом дитинства за чашкою кави – одразу страшний скандал... Не раджу порпатися у чужій білизні. Простежте краще, чим займався мій чоловік у ті дні.

    ─ Ви його у чомусь підозрюєте?

    ─ Нікого я не підозрюю. Інформація для роздумів, сказав би Штірліц... Він завжди, скільки пам’ятаю, вибирався у відрядження вранці, а цього разу зник звечора... Де вас висадити?

    ─ Будьте ласкаві, відвезіть уже додому, якщо послуга за таксі не увійде у кінцевий розрахунок.

    Нічого з Кузьменковою “Таврією” не станеться, такі машини не крадуть.

    ─ Чекаю від вас плідніших результатів...

    І, все-таки, це жінка моєї мрії, шкода, що не скористався нагодою... А їй здається, що я байдики бив... Справді, важко вгодити тим, від кого залежиш матеріально. Як не викладайся – від тебе завжди вимагатимуть більшого...

    Добре, що в мене був свій ключ – Бог милував від зітхань та повчань... А пика направду втратила товарний вигляд.

    Зачинившись у ванній, я став оглядати свої пошкодження. Воно й не дивно, що так нило все тіло – на мені жодного не закривавленого шматка шкіри. Хто видумав вирощувати ці кляті троянди? Чому б на тому ж місці не рости, скажімо, гладіолусам? Добре, що наш клімат не дозволяє вирощувати мексиканські кактуси під відкритим небом.

    Сантиметр за сантиметром обстежив усе тіло – переломів не було. Принаймні, так мені здалося. Хоч я нічого не їв більше десяти годин, але зараз найменший шматочок застряг би мені в горлі. Замастивши бойові рани йодом, я пішов спати.

    Цілісіньку ніч перекидався з боку на бік і ніяк не міг заснути, наче крізь мене хтось проводив електричний струм. Десь під ранок я задрімав.

    Навіть мови не було, аби зважитися на вранішню пробіжку. Мабуть, Віктор це чудово усвідомлював і не став мене будити...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.