Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Спиртбол і діла амурні

    Мені слід багато обмізкувати, а це найліпше робити, коли ноги чимось зайняті. Я вибиваю підошвами по бруківці, а на душі кішки скрегочуть... ну не можу я помилятися, маючи такі докази, а людина, якій доручено вивести на чисту воду злочинця, підозрює зовсім іншу особу. І не мені, а Макаренку вершити чужі долі... Звідки розпочали – туди й прийшли. Бульдог засадить Терлецького, Галина уб’є Анатолія... Чи буде покараний справжній вбивця? Мені конче необхідно з кимось порадитися. Самотужки цього не вирішити. Доведеться ділитися міркуваннями з Віктором, він же мені не чужий, але перебуває брат не в найліпшому гуморі, якщо прочитав мого листа. Гроші Задорожного нам вкрай необхідні, а угоду розірвано... За цими клопотами я й забув, що наближається день народження Стопця.

    Вже вдома заглянув у нотатник, щоб переконатися, чи не помилився Сашко. Направду, саме завтрашній день обведений у календарику червоним олівцем. Що ж, тоді треба дуже добре виспатися, як це роблять усі мої домашні.

    Не зважаючи на таку пізню пору, на кухні мене очікує ще тепла вечеря. Мабуть, Олена потурбувалася. Невже вона сподівається, що найближчим часом я заберуся з дому у прийми?

    З самісінького ранку я ламав собі голову складним завданням: що б таке подарувати Міськові, але мій розум виявився слабким на фантазію. Якби вдома була Олена – вона б, безумовно, щось порадила, а наодинці я додумався до гасла популярного мультиплікаційного персонажа, котре звучить: “Найкращий подарунок – я сам”.

    Чесно кажучи, товариство Міська та Влада Климчука не обіцяє нічого приємного. Якщо поруч зі мною та Віхтем Стопець був своїм хлопцем, то Влад мав на нього негативний вплив. Климчук, син заможних батьків з числа держслужбовців, був білою вороною на нашому курсі. Вражав не стільки своїм східноукраїнським акцентом, скільки своєю аристократичністю. Мешканці гуртожитку втратили дар мови, коли на першу вечерю, яка складалася зі сковорідки смаженої картоплі, Влад заявився з ножем, вилкою та серветкою ще й став вимагати окремої тарілки. Упродовж навчання ставився до нас зверхньо, та й ми недолюблювали його за цю надмірну гордість та пиху. Однак Місько душі не чаяв від такого товариша, котрий намагався з неотесаного селюха зробити інтелігентну людину...

    Це ж знову мене чекатимуть зауваження голосно не чавкати, не розмовляти з повним ротом, не пити пива з пляшки... Як згадаю ці уроки етики та етикету – аж мороз по спині пробігає... Ще раз зазираю у записник, аби переконатися, що день народження Міська саме сьогодні... Стоп! Я ж добре пам’ятаю, що не обводив сьогоднішньої дати на КПП... Йо-ма-йо! Сьогодні ж день народження Данусі, моєї доброї феї студентських часів... І чи не буду я останньою свинею, якщо заявлюся до неї бентежити душу? За два роки армії я так і не написав до неї жодного разу...

    Мої роздуми перервав телефонний дзвінок:

    ─ База прокату торпедних катерів, ─ вирішую приголомшити порушника спокою.

    ─ Круглий, як добре, що застав тебе, ─ впізнаю голос Сашка. – Ти вже вибрав подарунок?

    ─ Умгу... ще ні.

    ─ Так вибрав, чи ні?

    ─ Ще ні.

    ─ Телефонував Місько. Просив особливо не напружуватися... За нами випивка, але маємо прийти раніше і допомогти накрити стіл...

    ─ Ти ж знаєш, що я анальфабет на кухні.

    ─ Колись же треба вчитися. То як?

    ─ Не можу.

    ─ Та перестань, робота не вовк.

    ─ Та тут не про роботу йдеться... Данусю пам’ятаєш?

    ─ Твою фею з гуртожитку?

    ─ Еге ж... У неї також сьогодні день варення... Мушу зайти.

    ─ Стара любов безслідно не минає... Коли тебе чекати?

    ─ Як і домовлялися, о восьмій.

    ─ Гаразд.

    Таким чином усе вирішилося: аби не виглядати дурнем на кухні, я йду в гості... От тільки що подарувати Данусі, аби було вишукано, зі смаком, від душі і по-кишені?

    Пошуки подарунка для Данусі зайняли мені увесь день. Люди вже додому збиралися, а я все вештався з магазину в магазин, але так і не знаходив чогось гідного. Врешті решт зупинив свій вибір на м’якій іграшці. Це була пухнаста біла киця, котра на корені підрізала останні мої заощадження. Але хіба Дануся того не варта?

    Правда, я не уявляв, з якими очима навідаюся до неї в такий день після трьох років мовчання. Якщо в глибині душі ще крихту сподівався, що мене не забули, то тверезий розум і здоровий глузд промовляли, що я там зайвий... Якби ж то люди слухалися розуму...

    Зустріли мене напрочуд гарно, Дані аж дух перехопило, коли я став на порозі, а потім зацілувала ледь не до смерті. Для мене знайшлося місце за столом і я, не зводячи очей зі своєї колишньої рятівниці, сказав навіть кілька слів про велике та вічне...

    Я не запам’ятав жодного з імен тут присутніх ( а було їх понад десять осіб), оскільки не міг намилуватися дівчиною, з якою, свого часу, так негарно повівся. За ці роки вона стала ще кращою, перетворившись з миловидного дівчати у справжню красуню. Серце забилося у шаленому ритмі, але розум зауважив поруч із даною юнака, котрий, на мою думку, був для неї більше, аніж просто приятель. Що ж, чим далі в ліс – тим третій зайвий, і щоб якось пригасити ці незрозумілі поколювання в ділянці серця, кинувся наздоганяти товариства. Два хлопаки пропонують мені вдарити пияцтвом по алкоголізму і я пристав на їхню пропозицію. Хлопці виявилися бійцями тільки на словах – на ділі не встигали за мною в такому темпі підіймати склянки. Я зовсім не хотів напитися, а просто остаточно впасти в очах Дани, аби дівчина не витала в примарних ілюзіях, а міцно трималася за те, що біля неї. Її кавалер участі у змаганні зі спиртболу не брав, зате ще два хлопаки перейшли до цікавої тактики. Кожного разу, коли випадала нагода наповнити келихи, один із них брав пляшку горілки, наливав мені та товаришу, а себе забував. За другим заходом пляшка опинялася в руках іншого, який також обділяв себе. До мене пляшка не потрапляла...

    Такими темпами через дві години я вже мало усвідомлював де я і що тут роблю, в голові крутилася тільки єдина думка: “який же я дурень”, але не міг пояснити чому. Мені стало чомусь так сумно, що закортіло “виплакати” душу комусь із тут присутніх, але нікого, крім Дани, я не знав, а їй не хотілося псувати свято...

    Залишками здорового глузду я пригадав, що на мене чекають десь інде. Дана не впускала мене, просила залишитися, але я, хоч і розгойдувався з боку в бік, зате твердо наполягав на своєму. Вона просто провела мене до виходу і попросила зайти іншим разом, аби поговорити та щось вияснити, але я слабо усвідомлював, чого вона хоче.

    До іншого гуртожитку я причвалав п’яний, мов чіп, і на автопілоті. А потім мені зрадила пам’ять...

    Отямився я за столом, за яким сиділи мої знайомі та однокурсники, а на моєму плечі лежала голова незнайомої дівчини. Сашко Віхоть звивався біля неї, як ошпарений, то з одного боку, то з іншого. Таким п’янезним я його ще не бачив. Дівчина ніяк не реагувала на його залицяння, лише зрідка повертала до мене голову, підморгувала і змовницьки посміхалася. Біс йому у ребро, хто вона така і що я накоїв на п’яну голову?

    Тут всередині мене щось збунтувалося, і я відчув нагальну потребу подихати свіжим повітрям...

    На балконі мені стало легше. Можна повертатися до столу, але що за незнайомка так змовницьки посміхається?

    На кухні порається Влад, він щось чаклує над електроплитою, може хоч трохи просвітить?

    ─ Владе, сірників не буде?

    ─ Припали від плити.

    Я намагаюся це зробити, але мене сильно хилить убік, ледь не перекидаю каструлю, у якій щось так гарно пахне.

    ─ Обережно! Сокира!

    Ого, коли Влад вживає це слово, значить його добряче вивели з себе. М-да. Ідеальний ступінь сп’яніння – це коли вже співаєш, але ще не падаєш. Я ж ні співати не можу, ні на ногах твердо встояти... Влад тим часом припалює мені цигарку і деякий час вивчає мій стан:

    ─ Важко?

    ─ Не кажи...

    ─ Де ти так набрався?

    ─ У математиків... Слухай, а що то за дівчина до мене клеїться?

    ─ Ти що, нічого не пам’ятаєш?!!

    ─ Ні... А що було?

    ─ Не пам’ятаєш, як вахтер приволік тебе до нас?

    ─ А я не міг знайти вас?

    ─ Ти вирубався на прохідній, коли він хотів забрати в тебе якийсь документ. Ти бушував і кричав, що тобі в тисяча сто двадцять першу... Не пам’ятаєш?

    ─ Ні... А далі?

    ─ А далі ти плакав у Юлі на колінах, що життя жорстоке.

    ─ Плакав?

    ─ Ну не плакав, а скаржився... Ти б себе бачив у той момент, коли Юля гладила тебе по голові. Ми ледве не повмирали від сміху...

    ─ Яка Юля?

    ─ Та Михайлова сестра, з якою ти не розлучаєшся цілий вечір.

    ─ Я не розлучаюся?

    ─ Слухай, Круглий, ти хоч що-небудь пам’ятаєш?

    ─ Смутно.

    ─ І як Віхтя поривався бити?

    ─ Сашка?!

    ─ Еге ж.

    ─ За що?

    ─ А дуб сухий вас знає, то п’єте разом, то всіх проклинаєте. Сашко якусь Іру бештає, ти себе... Алкоголіки.

    ─ А билися за що?

    ─ За кого... За Юлю... Круглий, перестань дурня клеїти, ще скажи, що залицявся до неї на автопілоті?

    ─ Залицявся?

    ─ Атож... Обіцяв їй конспекти принести.

    ─ Які конспекти?

    ─ Слухай, Круглий, ти коли до нас ішов ніде головою не вдарився?

    ─ Не знаю...

    ─ Та що ти все заладив: не знаю, не пам’ятаю!

    ─ Владе, пробач, але я пригадую тільки, що отямився в кріслі, а біля мене кобіта... Які залицяння, які конспекти?

    ─ Коли Валентин, ну, вахтер, приволік тебе до нас, ми відлили тебе водою і ти оговтався. Далі бив себе в груди, коли знайомився, і твоє Назар звучало майже як Тарзан. Потішно так... Потім вчепився Юлі і не відходиш від неї увесь вечір. Юля – студентка юридичного, ти від цього так зрадів, почав характеризувати всіх викладачів і обіцяв принести свої конспекти, коли Юля поскаржилася, що брат усе пороздавав...

    У мене відлягло від серця, навіть гордість з’явилася, бач, яким галантним можу бути, впившись до чортиків... Конспектів, правда, у мене нема, але Олена колись вчилася на юридичному...

    ─ Владе, а що ще я говорив?

    ─ У кімнаті більш нічого розумного. Та й дурного теж... А що ти обіцяв їй на балконі, де ви так пристрасно обіймалися, звиняй, не знаю... Сподіваюся, ти хоч пам’ятаєш, що обіцявся відвести її додому?

    ─ Додому? А вона не мешкає в гуртожитку?

    ─ Вона живе з подругами на квартирі, десь у центрі. Пішли, а то картопля захолоне.

    Ми повертаємося до столу. Сашко щось белькоче Юлі. Цікаво, чи знає ще й він, що я давно домовився піти звідси з нею? А Юля таки хороша: коротенька зачіска, великі сірі очі, пухкі вуста... Та й фігурка так нічого, особливо в тих місцях, які чоловікам завжди подобаються... І чому тільки напідпитку у мене зав’язується щось, а на тверезу голову завжди каюся?

    Я всаджуюся неподалік від Юлі, даючи змогу Сашкові повправлятися у заплутуванні слів – мені ж треба хоч трохи поспілкуватися зі знайомими. Баста, пити сьогодні більше не буду...

    Годинник невпинно наближається до дванадцятої, Юля починає збиратися. Я також, але спочатку треба довести до ладу моє пальто. Однак Місько не дає цього зробити, заштовхуючи мене у душову. Він також добряче нализався, але ще щось пам’ятає. Якраз цього мені не вистачало. Зараз почнеться серйозна чоловіча розмова, мовляв, якщо хоч пальцем зачепиш сестру... На диво, цього не сталося.

    ─ Назаре, ти хоч і сволота, але порядна.

    ─ Дякую...

    ─ Я довіряю тобі малу, дивися, щоб вона потрапила на квартиру.

    ─ Будь спок. Зі мною – як за камінною стіною.

    ─ Не сумніваюся. Але не давай їй палити, хоч би як вона не канючила... Ось тобі гроші на маршрутку.

    ─ Ображаєш!

    ─ Зрозумів. У куртці в мене грубші купюри. Поїдете на таксі?

    ─ Михайле, за кого ти мене маєш? За бомжа? Я обіцяю довезти її додому, а як і за які гроші – то моя справа.

    ─ Питань нема. Давай краба. Вибачай, що не поговорили сьогодні. Гості, сам розумієш... Ще колись зустрінемося.

    ─ Аякже.

    Юля в розкішній білій шубці вже чекала на мене біля виходу з блоку, відбиваючись від Сашка, котрий також поривався її провести.

    З гуртожитку ми вийшли втрьох. Хтось зайвий... Судячи з того, як ухопилася за мою руку Юля, можу бути спокійним. Сашко без шапки, в самому лиш светрі, мерзлякувато трясеться, але не втрачає надії. Мало того, ще й намагається перехопити ініціативу:

    ─ Як там твоя фея?

    ─ Нічого.

    ─ Зраділа, коли ти прийшов?

    ─ Умгу.

    ─ Коли ще підеш до неї?

    ─ Не сьогодні.

    ─ Ти її вже не любиш?

    ─ Ми просто друзі.

    Юля тісніше притулилася до мене, ховаючись від вітру, отже, випад Сашка моїх позицій не зруйнував. Однак і він так легко не здається:

    ─ Люда тобі привіт передавала, питала, чому не заходиш.

    ─ Дякую, буду мати на увазі.

    ─ Між іншим, вона знову сама.

    ─ Такі дівчата самотніми не бувають.

    Не знаю, до якої тактики вдався би Сашко далі, але надійшла маршрутка – і він дав нам спокій.

    У “Пежо”, окрім водія та нас з Юлею, на задньому сидінні примостилася ще одна парочка. Дівчина, набравшись по вінця, втратила будь-який сором і намагалася згвалтувати свого кавалера. Він боронився, вдаючись до єдиного аргументу: тут люди. От приїдемо додому, тоді...

    Водій дивився на дорогу і вдавав, що нічого не чує. Мене більше цікавила Юля, аніж те борюкання за спиною. Ніжно беру її за руку:

    ─ Ти не змерзла?

    ─ Ні, навпаки, тут дуже жарко, -- вона розшпилює шубу, і я зауважую, як нерівно задихали її груди...

    Юля тулиться до мене, а я продовжую свої мандри. Одна моя рука перекочувала на її коліно, інша за хутро шуби. Вона починає сопіти, мов паротяг... та й я не кам’яний. Але щось мені лячно: на що можна сподіватися від такої дівчини, коли в перший вечір...

    Маршрутка довезла нас у центр. Тут ще до біса перехожих, тому Юля – втілення незайманості, навіть не погоджується пройтися зі мною під руку.

    Намагаюся щось сказати, але не можу, бо не знаю, чого наговорив їй в годину “невагомості”.

    ─ З ким ти живеш?

    ─ З двома подругами і сварливою господинею.

    ─ І вони зараз вдома?

    ─ А де ж їм бути?

    Шкода, того, на що я сподівався, не буде. Хіба запропонувати їй наше агентство... Вона заходить у під’їзд і робить спробу попрощатися, але тепер не заспокоююся я:

    ─ Юлю!

    ─ Що?

    ─ Ти мені подобаєшся.

    ─ І що?

    Справді, що? Не стану ж їй оповідати, чого мені хочеться. Але вона сама бере ініціативу в свої руки. Її рухливий язичок дістається мого піднебіння, а руки...

    Мені справді добре, але робити це у під’їзді, який стурбовані перехожі використовують як клозет настільки неестетично, наскільки й гидко. А з такою бойовою подругою краще борюкатися у ліжку, аніж на запльованих сходах. Відкладемо це до кращих часів. Цілую Юлю на прощання і обіцяю на днях забігти до неї та принести конспекти.

    ─ Усі ви так кажете, ─ летить мені у спину. Невже вона чимось невдоволена?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.