Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує

    Хіба міг подумати сьогодні вранці, що так далеко просунуся? Якщо у мене й були якісь сумніви з приводу того, хто вбивця, то тепер вони розвіялися остаточно... Задорожний не перетинав кордон; у день вбивства поблизу крутився мужчина з залисинами... Здається, я розгадав хитрий ребус. Через п’ятнадцять хвилин у мене зустріч з Анатолієм. Про що я з ним говоритиму?

    На превеликий подив, в офісі не було нікого. Так навіть краще – ніхто не бачитиме, як я виведу злочинця на чисту воду. Готуючись до такої поважної розмови, я зважився розбомбити стратегічний запас брата, зробивши кілька ковтків справжнього вірменського коньяку, який тримався у сейфі для особливо важливих випадків... Тепер мені сам чорт не страшний.

    Задорожний увірвався в офіс розлюченим, мов пес. Добре, що Віктора не було на роботі.

    ─ Що ви собі позволяєте? Я за що вам гроші плачу? Для чого вас найняв? Якщо забули, то нагадаю: аби знайти мою дружину! Якого біса ви цього не робите? Я плачу гроші і вимагаю робити те, що наказую... Ми так не домовлялися... – кипів од люті, навіть не поздоровившись. Слина розліталася, мов вода з поливальної машини.

    Та не так легко вивести мене з рівноваги. Що вдається прищавим малоліткам – те не до снаги моїм ровесникам.

    ─ Добрий день. Ми, справді, домовилися говорити один одному правду... Чи не так, Анатолію Борисовичу?

    ─ До чого ви хилите? Хіба я обманював вас?

    ─ Я й не кажу, що обманювали... Ви просто не були чесним зі мною, коли розповідали про закордонне відрядження. Кордон перетнули четвертого вересня, а не третього.

    ─ З якого пальця ви це висмоктали? Ви ж були на моїй фірмі і переконалися, що саме третього я вирушив за крамом до Польщі. Це підтверджує відповідна документація...

    ─ Не заперечую. Документація достовірна.

    ─ Проблеми?

    ─ У мене – ніяких. А от у вас... Справа в тому, що на митниці мені розповіли, як воно було. Ваше алібі білими нитками шите.

    ─ Що ви кажете! Похвально. Чим ще мене приголомшите?

    ─ Рейсовим автобусом, на якому четвертого вересня ви відбули до Польщі.

    З нього рясно котився піт. Співрозмовнику ставало непереливки, а буде ще гірше. Контраргументів обмаль, а я своїх козирів ще не відкривав.

    ─ Але ж... Але... Але це абсурд. Нонсенс... Мої люди... Документи...

    Чи не надати йому можливості перевести подих?

    ─ Заспокойтесь... Не так уже й суттєво, коли ви вирушили за кордон... Вернімося до наших баранів.

    Йому відлягло від серця. Чи надовго?

    ─ Мені нема про що з вами розмовляти. Я розриваю нашу угоду і не виплачую ні копійки... Що скажете?

    ─ Воля ваша, але хотілося б знати, що ви робили четвертого вересня близько десятої ранку в будинку номер двадцять чотири по вулиці Колумба?

    Звичайно, я передбачав емоційний зрив, паніку, істерику... Але клієнт перевершив усі мої сподівання: Анатолій зірвався з місця і вибіг геть швидше, ніж я встиг подумати, як його зупинити...

    І ось тепер, длубаючись олівцем у вусі, я думаю, де ж його розшукувати... Та й чи є у цьому потреба? Я знаю, хто вбив Сергія Потапенка, і здогадуюся, що спонукало до цього.

    Людей зводять зі світу три речі: кохання, гроші та почуття патріотизму. З того часу, як ми відійшли від натурального способу життя, кредитні картки та купюри погубили більше людей, ніж ціаністий калій. Мою першу серйозну роботу можна вважати закінченою, якби не одна дрібничка: що за жінка фігурує у цій справі? Але не варто всі проблеми вирішувати в один день, тоді життя виглядатиме нецікавим... Коли людина нічим не переймається, вона починає робити дурниці...

    На сьогодні все. Я й так багато потрудився, а це виснажливо для організму. Залишаю записку Віктору і в хорошому гуморі зачиняю двері офісу. Мені вдалося зробити те, чого ніхто від мене не очікував. Чим не привід для святкування?

    Але й розслаблятися надміру ще не час. Міліція не знає того, що відомо мені... А десь поруч є особа, якій вигідно, аби я замовк назавжди. Яким буде хід у відповідь? Треба бути уважним, аби щось важке не впало на голову чи машина не переїхала...

    Мені так кортить залучитися до творчої богеми. Нічого не вдію, але найкраще почуваюся у товаристві творчих людей. Важко передати, які асоціації виникають у невтаємничених у цей світ людей, коли художник, поет та композитор оповідають про одне і те ж явище. Ні, це треба бачити і чути на власні органи відчуття, хоч людям практичним це нагадуватиме звичайну божевільню.

    У кафе порожньо. Усі творчі особистості, для яких створювався цей заклад, ігнорують хороший почин, вирішуючи складну проблему: де дістати гроші для реалізації своїх проектів. Наша культура стає дедалі ізольованішою від тих, для кого призначена. Художники влаштовують виставки у власних помешканнях для друзів, музиканти награють свої твори виключно батькам, а поети читають вірші своїм коханим, якщо лишень ті не живуть у трьохповерхових віллах та не дивляться на своїх залицяльників з вікна “Мерседеса”. Хоча, за висновками кулінарів, усе, що вариться у власному соку – найкорисніше. Коли твориш лише для себе – твоя майстерність зростає. Шкода тільки, що інші цього не зауважують. Зате спокійно спиш, поки не занурився у купіль слави та визнання, якщо перед сном нормально повечеряв.

    За столиком кілька дівчаток-студенток, які прогулюють заняття і стріляють очками, в надії познайомитися з знаменитими кавалерами і до того ж багатими. Всі вони хочуть весело проводити час, ще не усвідомивши, що час не проведеш... Наївні, невже вони не знають, що багаті самітники з тугими гаманцями сюди не навідуються?

    Щойно переступивши поріг закладу, одразу стаю об’єктом їхньої уваги – у всі часи одяг формуватиме імідж людини.

    Поки я вибираю на котре з вільних місць приземлитися, мене просто таки поїдають зацікавленими поглядами. Справді, диплом не запорука успіху, куди важливіше вдало вискочити заміж. Не вбиваючи дівочих мрій, навіть не вдаю із себе аскета, відверто розглядаючи той крам, який сам себе пропонує. Чесно кажучи, вибір посередній. Одним словом, мало знати собі ціну, необхідно ще й користуватися попитом. Красиві дівчата полюбляють вчитися, або не мають проблем із залицяльниками... Якщо стати на вході до університету, коли пригріє весняне сонечко, можна таких лялечок побачити...

    Хай йому грець, нікого із знайомих, немов повимирали чи виїхали кудись. У житті завжди так: як тільки справи йдуть вдало – ніхто не прийде розділити радість, а досить вибитися з колії – як одразу злетяться круки на поживу. Ми не вміємо по-доброму заздрити одне одному.

    Я роздумував над тим, чи не піти кудись інде, але шлунок нагадав, що сьогодні ще не отримував палива. Чи не пообідати заодно? Як завжди, на зміні моя “знайома” офіціантка. І чому ми так часто потрапляємо одне одному на очі? Сьогодні вона привітна і люб’язна. Невже на лобі у мене написано, що кавою не обійдеться?

    Я закінчував свою трапезу, коли поріг переступив Дуня. Вигляд у нього значно кращий, аніж минулого разу. Ущипнувши котрусь із дівчат та поділившись враженнями з барменом, розцвів, побачивши мене. Депресія швидко минає, якщо в незаможних людей лікувати її грішми.

    ─ Привіт, Назаре! Давно ти сюди не заглядав.

    ─ Робота, сам розумієш, ─ кажу словами поважного бюргера.

    ─ Чи не випити б нам пивка для ривка?

    ─ А самогону для розгону?

    ─ Боже упаси! Алкоголь викликає короткочасне розширення судин і кола друзів, а мені хочеться поспілкуватися з тобою. То як, по гальбі?

    ─ Чом би й ні, можна.

    Я принципово не згадую про гроші і ту послугу, яку Олег мав для мене зробити. Ця інформація мені без потреби, все й так очевидно, а коли в людини є совість – вона сама згадає про борг.

    Олег всідається навпроти. Він побував у перукарні і значно оновив свій зовнішній вигляд. Як то кажуть, скільки людину не виховуй, вона все одно хоче жити добре.

    ─ Розмовляв я з хлопцями...

    ─ І що? – запитую для того, аби перервати паузу та підтримати розмову.

    ─ Вони шоковані. Усе так шкарадно зроблено. Ніхто з бригадирів у тому участі не брав. Там працювали не професіонали, а різники якісь.

    Олег підважує гальбу і насолоджується бурштиновим напоєм.

    ─ ... Кажуть, що навіть сусід сусіда за переорану межу прибрав би хитріше.

    ─ І хто ж це міг зробити?

    ─ Кажу тобі, що жодна бригада до цього непричетна. Промишляли чужі, але найвірогідніше – це робота одинака, який затіяв пограбування, а потім прибирав свідків.

    ─ Спасибі, Дуня, ти мені допоміг.

    Тим часом Олег підсовує мені під лікоть щось загорнуте у папір.

    ─ Що це?

    ─ Моя робота – дружня послуга і не вартує стільки. У борги залазити не хочу, а таких дорогих подарунків не приймаю. Ти ж не багатенький Буратіно.

    ─ Залиш це собі. Можливо, іншим разом, коли мені не так щаститиме, зробиш для мене послугу за “дякую”.

    ─ Ов, то зараз ти фартовий? Невже самотужки розмотав клубок? – в його очах спалахує мисливський азарт. Мабуть, сюжет наступного роману закручується в голові...

    Я скромно опускаю очі. Чого тут хизуватися, коли факти очевидні.

    ─ Сам розумієш, в інтересах слідства нічого не можу патякати... Але інтрига є, може перерости у динамічну повість, якщо почепиш трохи домислів на чисту правду. Красива жінка присутня, злочинець – хитрий тип, що намагається замести сліди... Через тиждень усе розповім.

    ─ Слухай, старий, ти мене заінтригував. Ловлю тебе на слові... А може зараз хоч трохи привідкриєш завісу, щоб я чернетку накинув?

    ─ Не можу. Ще не з’ясована роль певної особи, а так, як це кобіта – то наслідки можуть бути непередбачувані.

    ─ О, то там, мабуть, і любов закручена?

    ─ Ага, любов, гроші, бізнес, злочин...

    ─ Гримуча суміш. Задля такої можна тиждень почекати. То ти тепер вільний?

    ─ Пропонуєш за дівчатами повпадати?

    ─ Фе, які низькі у тебе моральні засади. Я пропоную тобі про духовність подумати, на зустріч з Іздриком сходити...

    Я задумався. Вдома робити нічого, мати сяде перед телевізором і споглядатиме на кандидатів у депутати, які надумали вибороти тепле місце у парламенті від нашого округу, оскільки святе місце пустим не буває. Попередній наш депутат перейшов в інші світи... Мати всерйоз сприймає обіцянки нероб, отримуючи від того не аби-яке задоволення, особливо в тих пунктах програми, де кандидати обіцяють подолати злочинність. Її радості не буде меж, оскільки на екрані фігуруватиме хтось із її колишніх однокурсників... Чесно кажучи, за таких обставин краще слухати українських літераторів. Обіцянки політиків мені набридли, тому з радістю пристаю на пропозицію Дуні. Буде чим зайнятися, та й кривава рука вбивці у такому людному зібранні мене не дістане.

    Від зустрічі я отримав страшенне задоволення. Не стільки від слів cтаніславівського екс-інженера, скільки від того, що на імпрезі зустрів силу-силенну старих знайомих... Вечір видався на славу. Ми гучно відзначили нашу зустріч і домовилися частіше збиратися у своєму вузькому колі. Правда, так і не вирішили, коли відбудеться наступна зустріч.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.