Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • З небес на землю

    Після такої ночі додому з’являтися не хотілося – там знову влаштують якщо не допит, то рознос. Краще одразу на роботу. Як відреагує мій братчик на те, що я не ночував удома? Не на користь такій умові буде й те, що Задорожний розірвав угоду. Про цей неприємний для нашого агентства факт я залишив йому письмове повідомлення. Напевно розсердиться, кричатиме, обізве дурнем та невігласом. Ось така погана сторона того, що твоїм безпосереднім керівником є рідний брат... Нічого, якось викручуся, де наша не пропадала...

    Не такий страшний бос, як його бояться. За столом Віктора я застав Олену, котра заходилася прибрати наш гадючник. Тільки у неї з’являється бажання щось змінювати, іншим (і мені також) набагато легше переступити через купу сміття, аніж її прибирати. Мій лист так і лежить невідкритим.

    ─ Оленочко, кого-кого, а тебе не сподівався побачити в цій клоаці.

    ─ Ми також дуже здивувалися, коли ти не прийшов ночувати. Назаре, ти мене заінтригував. Нарешті у тебе з’явилася дівчина...

    Є підстава для радості. Вона сподівається, що я залишу помешкання і на одну душу поменшає.

    ─ З чого ти взяла? Варто одну ніч провести у товариша, як одразу видумують казна-що, ─ обурився я.

    ─ І це він користується жіночими парфумами, якими від тебе за кілометр чути? Назаре, мене не проведеш... Вона хоч житлом забезпечена?

    Що я казав! Боїться, аби мінус один не змінився на плюс один.

    ─ Чого ти до мене причепилася? Я, чоловік самотній, можу з повією переспати? – мене починає дратувати така розмова.

    Олена підходить ближче і пильно вдивляється мені в очі. Намагаюся зберегти спокій, немов усе, сказане мною допіру, було чистою правдою. Але не так легко провести жінку, якщо вона сама цього не хоче.

    ─ У неї хороший смак. Повії такими парфумами не користуються. У вас це серйозно?

    Навіщо переконувати людину у протилежному, коли вона думає про тебе тільки хороше?

    ─ Там побачимо. А де Вік?

    ─ Його нині не буде, як і Кузьменка та Ціха. Ми не знали, чи з’явишся ти на робочому місці, от я й приперлася сюди, аби прийняти відвідувачів, якщо такі заявляться... Нам конче необхідні гроші... Якби знаття, що ти не загуляєш та так відповідально поставишся до роботи – не відпрошувалася б з адвокатури.

    ─ То ти на роботу не підеш?

    ─ З якими очима? Я ж хворою прикинулася.

    ─ Оленко, серденько, то може й я зникну з твоїх божественних очей і не набридатиму? Тим більше, що Віктор не розраховував на мою присутність.

    ─ Він казав, що якщо ти ненароком з’явишся, аби допоміг мені у вирішенні деяких організаційних питань.

    ─ Яких саме?

    Олена вказує на купу сміття. Я корчу страждальну гримасу і починаю канючити:

    ─ Ну Оленочко, не будь такою жорстокою. Учора я успішно завершив своє перше розслідування, сьогодні ввечері відзвітую Круглику-старшому. Пошкодуй мої молоді літа.

    ─ Назаре, ти зловживаєш моєю добротою... І чому я ніколи не можу тобі відмовити... Чому, як ти вважаєш?

    ─ А скільки ще рідних братів у твого чоловіка переконані, що його

    дружина – найкраща з-поміж усіх на світі?

    ─ Ой, підлабузнику, не розумію, чому ти не став адвокатом?

    ─ Не хотів бути блідою тінню біля тебе.

    ─ Добре, іди... Але при одній умові.

    Я допитливо дивлюся на братову, готовий виконати все, що лиш забажає.

    ─ Вона не повинна жити з нами.

    ─ Про що мова! Тебе я ні на кого не проміняю.

    Чкурнувши з роботи, не подумав, чим мені зайнятися. А робити, справді, нічого. От життя настало...

    Я не міг спокійно дивитися на жодне створіння у спідниці. Минулої ночі цілком достатньо, аби втратити до них довіру. І з кожною хвилиною внутрішній голос все дужче заперечує, що я викрив справжнього вбивцю Потапенків...

    Тут я б’ю себе рукою по лобі: як прикро, що забув забрати листа, адресованого Віктору від мого імені. Але повертатися не хочу.

    Усе, з мене досить цих думок, здогадок і міркувань. Час відпочити та розслабитися, от тільки як і де?

    Майже випадково наштовхуюсь на афішу кінотеатру і вирішую переглянути комедію з П’єром Рішаром. На дві години зависаю у кінотеатрі... Враження таке, ніби у яскраву обгортку загорнули пережовану жуйку. І справа не в тому, що цей фільм, але під іншою назвою, я вже колись бачив. Стрічка мені сподобалася, смішна та дотепна, але сам кінозал, холодний та обшарпаний, з прорізаним дерматином на кріслах та вишкрябаними написами “Саша+Наташа” та “тут був Лисий”, нагадав про нашу убогість, яскраво підкресливши її. Якщо з усіх видів мистецтва для нас найважливішим є кіно, то у якому ж стані все інше?

    Після фільму вирішую відвідати виставку, про яку стільки наслухався, але очікуваного задоволення не отримую. Автор бачить світ зовсім в іншому ракурсі, аніж усі інші. Без вищої художньої освіти тут важко розібратися у плетиві ліній колючого дроту та кольорових плям, а в мене середня шкільна, майже ніякої вищої та два роки армії. Ті останні варті кількох академій, але цього замало, щоб зрозуміти зміст експонованих картин. Однак не всі почуваються тут такими профанами, як я. Поодинці і парами, люди отримують величезне задоволення, і я тихесенько намагаюся забратися геть, аби їм не перешкоджати. Проте опиняюся в обіймах автора, який довго тисне мою руку, дякує за присутність та цікавиться враженнями. І хоч я бачу його вперше, хоч у нього червоний, як помідор, ніс, а обличчя сіре, як пил на дорозі, не хочу образити людину, яка бодай щось намагається творити.

    “Грандіозно” – роблю резюме і зникаю швидше, аніж попросить зробити запис у книзі відгуків. Однозначно: більше не потикатимуся туди, де нічого не розумію.

    Потім я цілих дві години простояв із знайомими музикантами у підземному переході. Хлопці професійно грали джаз, а таку музику сприймали далеко не всі перехожі. Важко формувати смаки суспільства, коли одній його частині подобається виключно Шуфутинський і Круг, а іншій Іво Бобул та Теодор Кукурудза. Міліціонери також не належали до меломанів, проганяючи музикантів з облюбованого місця. Спонукали їх до того зім’яті жіночки з цигарками на грудях та горілкою за пазухою. Кожен хотів заробити якусь копійчину і не поступався своїми принципами. Я пішов би від них і раніше, але хлопці затримали, переконуючи, що я фартовий. За ті дві години, які я з ними простояв, у футляр падали не тільки копійки.

    А далі я пив з ними пиво, закусуючи гамбургером, та переймався чужими проблемами. Усі мої знайомі закінчували консерваторію і кращих перспектив, аніж взяти у міліціонерів в оренду місце в підземному переході, не бачили...

    Сам не знаю, навіщо здався мені вихідний на сьогодні...

    Вечір приступив до запалювання одиноких вцілілих ліхтарів, штовхаючи мене та лаючись. Годі було спинитися посеред вулиці – течія несла вперед. Я почувався таким одиноким та покинутим, що задумався: чи не пора щось змінювати у своєму житті? Не людина формує свої звички, а її оточення... Усі переконують мене, що життя не стоїть на місці... і від того, що я не хочу пристосовуватися під його ритм, час не зупиню... Так і забрів я у “Ретро”, сам не знаючи, навіщо.

    Як завжди, тут був аншлаг. Певний контингент підтримував імідж закладу. Новини сповіщали про те, що Міністерство оборони заборгувало офіцерам та особовому складу зарплату за чотири місяці. Дивлячись на збіговисько людей у пагонах, які тут засідали, в це не вірилося. Залишалося здогадуватися, за чий рахунок вони п’ють. Чи тут ще дають у борг, а слово офіцера має вагу? У суспільстві люди військові втратили авторитет та повагу не зі своєї вини... Минулися ті часи, коли кожна випускниця вузу мріяла вийти заміж за молодого лейтенанта. Колись приваблювала романтика, тепер усе звелося до сухого прагматизму: покажи, як міцно ти стоїш на ногах, і я подумаю, чи варто виходити за тебе. Угорщина, Німеччина, Чехія, Польща і навіть далека Монголія – лише химерний спогад минулих літ. Багато з них не проти виїхати хоча б у Ліван, та кому ми там потрібні...

    Міліціонерам, які займали друге місце за кількістю представників, я не дивувався. Тим значно легше викручуватися із складного становища, адже вони мають безпосереднє відношення до тих, хто краде, оскільки стоять на охороні порядку та добробуту громадян. А якщо їм роздати по кілометру українських шляхів – проблема фінансування силових структур зникне з порядку денного.

    Представники прокуратури, суду та численних комітетів по боротьбі з організованою злочинністю були елітою серед відвідувачів. Саме вони давали левову частину виручки, розкошелюючись на дорогі “Фінляндію”, “Смірнофф” та “Абсолют”. Люди військові приносили самогон та гідролізний спирт, занюхуючи рукавом. Але в нікого з адміністрації це не викликало обурення – язик не підіймався сказати різке слово колишнім “афганцям”, “німцям” та “росіянам”, з якими так жорстоко позбавилася держава, котру вони, в свою чергу, покликані захищати.

    Чого шукаю тут я, юрист-недоучка, людина без фаху та профілю, якій легше знайти спільну мову з передчасно посивілими військовими, ніж вгодованими на народних харчах судочинцями?

    Я не хотів приєднуватися до жодної з категорій, а забратися й піти, але мене зауважив Сашко Віхоть:

    ─ Назаре, долучайся до нас!

    Він сидить у товаристві двох привабливих панянок. Дівицями легкої поведінки їх важко назвати – надто розумний вираз обличчя в обох. Мабуть, мають якийсь стосунок до юриспруденції. Студентки юрфаку, щонайменше...

    Підходжу до їхнього столика. Дівчата, безе перебільшення, симпатичні, а на столі... Чим хата багата...

    ─ Це Іра, -- мені посміхається шатенка, -- а це Мартуся, -- блондинка міряє мене з голови до п’ят. Котра з них дама серця мого знайомого? Чи обидві разом?

    ─ Вечір добрий! Назар... Що святкуємо?

    ─ Хіба важко знайти привід для свята, коли мені видали аванс?... Можна тебе на хвилинку? Дівчата, ми скоренько, не нудьгуйте.

    Сашкове обличчя набуває бурячкового відтінку, хоч п’яним його не назвеш. Так у чому ж справи?

    ─ Назаре... Не знаю, як тобі сказати... Одним словом – виручай, друже.

    ─ Що сталося? Ти хотів побавитися у “нового українця”, а розплатитися нічим?

    Він мовчки виймає з кишені цілу пачку по п’ять гривень, що зовсім недоречно з його боку. За нами спостерігають, та й я повірив би на слово.

    ─ Розумієш... Справа в тому... Я домовився про зустріч зі своєю дівчиною... Своєю мрією, можна сказати, а вона ще й подругу з собою приволокла. І це тоді, коли я збирався сказати їй щось важливе.

    ─ Зрозуміло. Ти зустрів жінку своєї мрії і про всі інші мрії можеш забути... А ти часом не освідчитися їй надумав?

    ─ А хоч би й так, то що?

    ─ Нічого. Як я розумію, мені слід робити все можливе, щоб ти залишався зі своєю дамою наодинці, та забавляти подругу?

    Сашко ледь не цілується зі мною, але я вчасно сахаюся:

    ─ Старий, ти все чудово зрозумів... То як?

    ─ Навіть не знаю... Уже друга доба, як я не був удома... Мати, напевно, хвилюється...

    ─ Назаре, будь другом. Мені це вкрай необхідно... Заради цього я готовий поділитися секретною інформацією. Обіцяю, що вона тебе зацікавить.

    ─ Друже, того зілля на кілька мільйонів більше, аніж нас, а роботу зараз з вогнем не знайдеш. Ти хоч маєш уяву, скільки людей мріє потрапити в прокуратуру? На твоєму місці я не був би таким відвертим – може плачевно обернутися. Тим більше, що я твій конкурент, якщо так можна сказати.

    ─ А хай там що... Я знаю, що тебе ще цікавить хід розслідування вбивства Потапенків, чи не так?

    Важко втримати хвилювання:

    ─ Скажімо, не помиляєшся.

    ─ Шеф вийшов на слід... За головним підозрюваним ведеться оперативний нагляд. У боса мертва хватка: якщо вхопить за ногу – горло перегризе. А тут майже нема сумнівів, що він на правильному шляху. Вбивця буде за гратами, а в Макаренка з’явиться одна зірка замість чотирьох.

    ─ Сашко, кого підозрюють?

    ─ Це службова таємниця. Я ж не маю права її розголошувати... Та Бульдог мене приб’є, коли дізнається...

    ─ Що ж, приємного тобі вечора з дівчатами. А я піду додому, бо мати мене приб’є, якщо сьогодні не прийду.

    ─ Назаре, зачекай! Ти не можеш так вчинити, ми ж друзі.

    ─ А друзі повинні довіряти один одному, інакше це не дружба, а співіснування... Та нізащо в світі Макаренко не дізнається, звідки втекла інформація! На кого він насів?

    Він хитро посміхається:

    ─ Даю тобі чесне слово розповісти все... Але після того, як проведемо дівчат додому.

    ─ Ти невиправний! Щоб не повторилася історія, як колись з Людою, котра?

    ─ Ірина.

    ─ То я маю її “замоложувати”? Гаразд.

    ─ Ні! – кричить Сашко так голосно, що на нас звертають увагу присутні, в тому числі й дівчата, які нагострили вушка і намагаються прислухатися до наших слів. – Ти не так зрозумів. Іра – моя. Тобі Марту обходжу вати.

    ─ Ноу проблем, ─ кажу я, втішений, що мені дісталася блондинка. Шатенками я ситий по самісіньке горло і набагато нижче.

    ─ Ти справжній друг!

    ─ Добре, добре, цілуватися не будемо, а то дівчата не те подумають.

    Я беру пляшку шампанського, яке тут у два рази дорожче, ніж на прилавку будь-якого продуктового магазину, і з сумом зауважую – грошей на маршрутку не стане і додому доведеться чалапати на своїх, а це не найкращий вихід з точки зору власної безпеки. Ще недавно у мене було три тисячі доларів, а сьогодні я нічим не відрізняюся від звичайного робітника, який без прогулів ходить на роботу, а про оплату своєї праці вже й не мріє. Є раціональне зерно у твердженні: “Скільки грошей не заробляла б людина – вона все одно знайде спосіб, аби їх розтринькати...”

    Ми повертаємося до дівчат.

    Сашко соловейком заливається біля Іри, вона його уважно слухає, а моя Білосніжка, мов мумія – холодна та неприступна. Намагаюся розвеселити її – але то марна справа. Вона ігнорує всі мої залицяння. Вирішую запросити її на танець, аби надати можливість виговоритися товаришу. З відверто вираженим небажанням вона подає мені руку. Добре, що я такий терплячий. Сашко показує мені великий палець, а я підморгую йому, мовляв, не дрейф.

    Танцює Марта непогано, але вона неуважна до мене, роззирається по сторонах і мовчить. Не сумніваюся, що вона просто не знає, як у вічливій формі сказати мені, що в неї є хлопець і їй на мене начхати... Як і мені на неї. Але з висоти прожитих років намагаюся перевести все це у приємне русло...

    ─ Мартусю, я не сумніваюся, що така красива дівчина, як ви, має хлопця. І я не збираюся вас у нього відвойовувати, бо у мене також є дівчина. Та коли нам відвели ролі весільних генералів, давайте не будемо перешкоджати нашим знайомим та псувати настрій одне одному. Хоч близькими друзями нам і не стати, зате добрими знайомими можемо залишитися.

    Чому я не народився в часи відомих ораторів та трибунів? Цицерон був би блідою тінню навпроти мене. І хто казав, що не вмію переконувати людей?

    Дівчина усміхається і скидає з себе крижану маску неприступності:

    ─ Скажіть, а ви завжди такий простий та відвертий?

    Щось схоже я вже чув, але не найкращі спогади про цю особу...

    ─ Мушу вас розчарувати – не завжди. Давайте перейдемо на ти, адже, окрім знайомства з Сашком, нас поєднує ще й той факт, що і ви, і я пройшли аудиторіями юрфаку.

    ─ А звідки тобі відомо, що я вчуся на юридичному? А... Сашко сказав?

    ─ Ні, я сам про це здогадався. Вгадав?

    ─ На третьому курсі.

    Я провів досить непоганий вечір. Ми пили шампанське, вино, жартували, танцювали, а потім відпроваджували дівчат додому...

    Сашка переповнювали радістю та позитивні емоції. Невже всі закохані виглядають такими бовдурами? Наче хтось нап’ялив йому рожеві окуляри, і він бачив світ лише в яскравих кольорах. Йому хотілося співати і веселитися, робити дурниці і героїчні подвиги... Невже і я колись матиму такий дурнуватий вигляд? А зараз мені не до того, що твориться у його душі. Хміль остаточно вивітрився з моєї голови:

    ─ Друже, ти не думай, що від мене так легко відклеїтись... Що ти знаєш про розслідування?

    ─ А що ти казав про мільйони безробітних?

    ─ Сашко, перестань забивати баки.

    ─ Назаре, чому тебе приваблює лише чорнота? Подивися на небо, там мільйони зірок. Вони світитимуть навіть тоді, коли нас з тобою не буде. І коли зривається з орбіти одна, десь в іншому галактичному вимірі народжується інша. Ти поглянь, поглянь угору, хіба тебе не манить у космос?

    ─ Дивися ліпше під ноги, не то влізеш у велику собачу купу. Тоді надовго космос відійде на другий план.

    ─ Знаєш, як Іринка відреагувала, коли сказав їй, що кохаю понад усе на світі?

    ─ Мене це абсолютно не цікавить...

    ─ Вона заплющила очі і прошептала...

    ─ Не грай з тата вар’ята, все одно тобі не личить цей образ.

    ─ А як тобі Марта? Хороша, правда? Я навіть вагався свого часу, до котрої підбивати клинці. Вибрав Іру. Люблю дівчат загадкових, але не до такої міри, як Марта.

    ─ Сашко, по-перше, твоя Марта проста, як двері, а по-друге, ти ж давав мені чесне слово. Невже в тебе воно нічого не варте?

    ─ Ох, Назаре, світ загине через таких, як ти. Ніхто не хоче бачити його привабливості. Минає доба романтиків. Сухі прагматики та догматики прогнали їх на задвірки.

    Ні, він знущається з мене, або випробовує моє терпіння. Невже думає, що я так легко попущуся свого?

    ─ Бульдог наступив на хвіст теперішньому директору “Галкому” Терлецькому Богдану Андрійовичу. Його підозрюють в організації вбивства.

    Оце так новина! Я сподівався почути давно відоме, а справа ускладнюється. Невже коту під хвіст усі мої міркування та спостереження, невже я помилився? Але ж цього не може бути, у мене є свідок...

    ─ Сашко, це неможливо!

    ─ Ні, друже, Макаренко не помиляється. У нього є підстави та вважати. Не знаю, кого підозрюєш ти, а я працюю з капітаном, знаю, що кажу. До зустрічі на дні народження в Міська. Думаю прийти туди з Іринкою. До речі, це вже завтра. Ти придумав, що йому подарувати?

    Я прощаюся з Віхтем. Насвистуючи веселу мелодію, він вискоки поспішає додому. Закохана жінка виглядає королевою, закоханий чоловік – блазнем. Як по-різному ми усвідомлюємо фізіологічний потяг...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.