Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Доказів більшає, а загадка все та ж

    Ганусю сьогодні не впізнати. Вона сидить на лавці і вдає, що читає газету, насправді ж вдивляється у кожного нового перехожого. На ній довгий, ледь не до п’ят, плащ, а зимова шапка насунута на самісінькі очі. Чомусь сьогодні вона здається мені такою старою в порівнянні з Юлею... Але я не свататися прийшов.

    ─ Ганусю, салют! Для чого така конспірація?

    ─ Обставини спонукають. Нам треба поговорити.

    ─ А я для чого тут, по-твоєму? Не будемо ж ми кросворди розв’язувати.

    ─ Так, але я не знаю, куди нам піти. За мною стежать.

    Ох, ці жінки! Варта комусь із чоловіків накинути на них поглядом чи пройти кілька десятків кроків у тому ж напрямку, як одразу такі категоричні висновки.

    ─ Не посміхайся так скептично. Мені давно не вісімнадцять і я не розглядаю кожного чоловіка, який іде за мною, як потенційного ґвалтівника... Я не жартую. Цілий тиждень на роботу і з роботи мене супроводжує один і той самий чоловік. Не першої свіжості, клишоногий, але виглядає, як людина з натовпу. Часом з ним у парі молодий амбал... а кожної ночі на стоянці машин, що під вікнами мого будинку, зупиняється синій “Опель”, хоч нікому з мешканців будинку він не належить. Уночі я не раз бачила, як всередині салону спалахував вогник запальнички та блимали цятки припалених цигарок... Коли я заїкнулася про це на роботі, Богдан Андрійович у грубій формі наказав мені стулити пельку та менше водитися з приватними детективами, які пхають носа не в свої справи... Я боюся, Назаре.

    Чорт забирай, це справді не жарти. У що я влип і куди втягнув дівчину?

    ─ Ганусю, треба обговорити все у спокійній атмосфері...

    На щастя, поруч корпус університету. Там можна так заховатися, що й інфрачервоними променями не знайдуть. Я беру дівчину під руку і тягну за собою.

    Що б це могло значити? Припустимо, Макаренко виставив свою оперативку, аби знати про все, що коїться у “Галкомі” ... Гануся, як секретарка, могла їх зацікавити. Але чому тоді згадка про невідомих переслідувачів викликала таку неадекватну реакцію Терлецького? Чи й він зауважив, що перебуває “під ковпаком”? І до чого тут я, врешті-решт? Невже думає, що то мої люди стежать за ним і працівниками його фірми? Але ж легко міг навести довідки і з’ясувати, що такої кількості людей у нас просто нема... А коли й за мною стежать? Роздивляюся по боках, але нікого підозрілого не бачу.

    Дідок-вахтер на вході вимагає документально засвідчити приналежність до вузу і проганяє усіх, хто не має жодного стосунку до храму науки. Посвідчення слідчого прокуратури відбиває у нього бажання щось розпитувати. Ми долаємо цю перешкоду і після недовгих пошуків знаходимо вільну аудиторію у такому закутку, що, мабуть, сам ректор про нього не знає. Наші переслідувачі, якщо такі існують, нас тут нізащо не знайдуть. Дівчина трохи заспокоїлася, а мені ще не все, точніше, нічого не зрозуміло.

    ─ Сьогодні вранці, як завжди, я зібралася на роботу, але при виході з під’їзду знову зауважила того суб’єкта. Звечора я відправила тобі листа, як добре, що він дійшов до тебе. Хоч пошта у нас ще справляється зі своїми обов’язками. Так от: я так розхвилювалася, що на роботу не пішла, а повернула в поліклініку. За десять доларів мені видали лікарняне, навіть не запитуючи, на що скаржуся... Я повернулася додому, а той тип весь час мене супроводжував. Потім я зателефонувала на роботу і повідомила, що захворіла. Шеф буркнув, що це його ду-у-же тішить... А далі все як у кіно: я перевдягнулася і через горище втекла з дому. Здається, ніхто мене не переслідував.

    ─ Ти чудовий конспіратор. Тільки що буде, коли надумають перевірити, як ти себе почуваєш? Скажімо, зателефонують додому?

    ─ А в мене нема телефону. Я від сусідки дзвонила.

    ─ Чудово! Отже, що такого ти накоїла, аби тебе переслідували слідопити?

    ─ Нічого такого я не зробила... Усе почалося наступного ранку після того, як ти провів мене додому.

    Ги, тут є якась небезпека. Безперечно, причина у мені.

    ─ А з чого ти взяла, що мені щось загрожує?

    ─ Зовсім випадково я підслухала розмову Богдана Андрійовича з якимось незнайомцем. Я бачила його вперше. Шеф сказав, що незадоволений його діями, чого, мовляв, приватні детективи сунуть носа, куди не слід. І наголосив: якщо ти ще раз спробуєш за ним простежити – зробити все можливе, аби таке бажання у тебе відпало надовго або назавжди.

    Ого, я справді у щось влип. Якщо Терлецький непричетний до вбивства – то за грою в карти приховується щось більше, ніж сама гра. У тихому котеджику щось затівається; якщо не всесвітня революція, то щось не менше за неї. Я небажаний очевидець... Тільки як вирахували, що саме я потривожив спокій Терлецького на відпочинку... Одним словом, невинні забави з підгляданням у вікна можуть трагічно закінчитися для мене... та й не тільки для мене.

    Дівчина перебила мої міркування:

    ─ Назаре, я провела своє власне, маленьке розслідування і, здається, знаю, хто вбив Сергія Івановича...

    Ну ось, ще один прояв жіночого фемінізму. Варто жінці дізнатися, що чоловіки освоїли новий фах, як і собі туди ж. Так було з футболом, хокеєм, важкою атлетикою, польотами в космос... Щойно світ облетіла звістка, що якийсь дурень подолав самотужки Тихий океан, як одразу по його слідах вирушила дурепа-послідовниця, аби здійснити це швидше. Що це: бажання довести рівність між статями чи прояв егоїзму, якого у жінки завжди більше, аніж у будь-кого... Отже, маємо “детектившу”

    ─ А щойно переконувала мене, що нікуди не потикала носа...

    ─ Я нікуди його не пхала, просто переглядала деякі старі файли.

    Звичайно, жодна з представниць прекрасної половини не визнає своєї провини, у всьому винні ми, чоловіки, або обставини.

    ─ Мені здається, що Потапенка вбив... Богдан Андрійович.

    Абсурд якийсь, допусти її до чогось – одразу все перекрутить. Я вибухаю злістю, хоч не так легко вивести мене з рівноваги:

    ─ Що за бздури ти верзеш? Сама стверджувала, що Терлецький забивав голову німцям, коли Сергій помчав стрім на голову. Як він міг бути там і там? Ще скажи, що в нього є двійник? І чому кожен намагається переконати мене в тому, що вбивцею міг бути хто завгодно, лише не той, кого підозрюю я...

    ─ Не гарячкуй... Я не стверджую, що від його руки загинув Сергій, але вбивць найняв саме він. І гроші тут не виступали головним чинником, і дружина та син були лише тактичним конем, аби ввести в оману слідство... Полювали ж на Потапенка.

    Гаряча кров вийшла у мене з голови.

    ─ Поясни все докладніше.

    ─ Сергій Іванович підготував наказ про звільнення Терлецького з посади заступника директора “Галкому”. Дружба чи антипатія тут нічого не значили. Підставою для цього послужили документи, котрі свідчили про розкрадання інвестиційного фонду. Німці були вкрай невдоволені тим, що значна частина їхніх капіталовкладень безслідно зникала, от і прислали свою комісію, аби все на місці з’ясувати. На тій ранковій нараді Потапенко мав намір викрити всі махінації свого заступника та виштовхнути його зі структури управління СП... А як усе повернулось. Потапенко загинув, начебто за якісь містичні сто тисяч, які, направду, заробив своєю діяльністю, аж ніяк не пов’язаною з інвестиціями у “Галком”. Проте комусь вигідно було подати, що це і є ті гроші, яких не дорахувалися закордонні інвестори. Справжні документи, котрі засвідчують зловживання, згодом зникають, з заступника – як з гуски вода, а з мертвого не спитаєш...

    Я перетравлюю сказане Ганусею і хочу її розцілувати. Яка ж вона, все-таки, молодчина. Усе стає на свої місця. Ні я, ні Макаренко не помиляємося, просто з різних сторін ідемо до істини. Чому він стежить за Терлецьким? Бо має на це всі підстави. Новоспечений керівник “Галкому” підозрює, що звідкілясь витікає інформація, от він і контролює секретарку, як одну з потенційних інформаторів... У такому випадку більше вини саме на мені, адже це я втягнув дівчину в такі небезпечні ігри... Бульдог вийшов на слід організатора, але йому важко буде довести свої підозри до логічного завершення. Кінці так глибоко, немов на дні Марсіанської западини, а Терлецький так просто не розколеться... Якщо ми зможемо відшукати Задорожного та добре на нього натиснемо, невинність Богдана Андрійовича лусне, як мильна бульбашка. Тепер мені зрозуміло, чому кредитори залишили Анатолія у спокої. Він зовсім не повертав грошей, а розплачувався послугою... Поволі хмари розвіюються... Але що за жінка втягнута у все це? Треба швидко поділитися новинами з братом, де дві голови – там не одна.

    ─ Ганусю, головне не робити необдуманих кроків. Залишайся вдома, нікуди не виходь та нікого не впускай. Було б ще краще, якби на деякий час ти виїхала з міста.

    ─ А робота?

    ─ Про неї не турбуйся. Над “Галкомом” нависли такі хмари, що тобі, мабуть, доведеться змінювати місце праці.

    На цьому ми розпрощалися. Я поспішаю в офіс, аби поділитися несподіваними відкриттями з Віктором. Тільки б він там був, адже справа набуває спортивного азарту і так важливо, хто першим перетне фінішну лінію: ми чи Макаренко з бригадою?

    Віктор сидить за столом і розглядає вердикт податківців. Йому ніяк не хочеться вірити, що мені вдалося зробити за півгодини те, що йому не вдавалося за два тижні. Не допоміг і вчорашній візит з Ромком та Кузьмичем.

    ─ Тобі слід змінювати фах. Не бажаєш податися в дипломати? Якщо ти переконав цю стару каргу, відьму конотопську, опудало городнє, живе звалище кісток, то Велика сімка, НАТО, ПАРЄ та МВФ для тебе дитячий садочок. Вмієш казки розповідати, визнаю... Як тобі це вдалося.

    ─ Дуже просто... У кожної жінки, незалежно від віку, є свій шарм, життя і вразливі місця. Треба вдало цим усім скористатися.

    ─ Може ти станеш лекції читати? Тоді я перший, хто записується на їхнє прослуховування.

    ─ Якщо за це платитимуть гроші, та ще й такі, які нам необхідно сплатити податківцям, то я згоден. Але мені здається, що сьогодні нам слід подумати якраз про гроші.

    ─ А ти великий скептик, Назаре... Я й не підозрював. Як там кажуть: “Дасть Бог день...”

    ─ Зовсім я не скептик. Просто слід очікувати найгіршого і сподіватися на краще, а не навпаки. Та повернімося до наших баранів. Маю для тебе новини, які можна трактувати як сумні та втішні.

    ─ А я для тебе. Викладай, я свого не забуду.

    Я розповідаю йому все, що довідався від Ганусі. Віктор уважно слухає, задаючи деякі уточнюючі запитання.

    ─ ... Таким чином нам залишається розшукати Задорожного, натиснути на нього – і ми обставимо Бульдога. Хотів би я бачити його ображену пику...

    Брат мовчить, аналізуючи інформацію. Мені не терпиться почути його міркування, а він не поспішає. Чи не вивести його з задуми?

    ─ Ти мав мені щось оповісти.

    ─ А, справді. Задорожний зник.

    ─ Зни-и-и-к? – у мене в голові калейдоскопом прокручується безліч версій: від того, що емігрував щонайменше в Австралію, до того, що Галина його прикінчила. Чому ж Віктор не обірвав мене на півслові, коли я собі розмірковував? Тамуючи образу, цікавлюся:

    ─ Знаєш щось більш детально?

    ─ Наводив довідки... Коли ти востаннє бачив його?

    ─ Три дні тому. Тоді й висловив припущення, що він має якийсь стосунок до вбивства.

    ─ Нерозсудливо, з твого боку... Того ж вечора він виїхав за кордон.

    ─ Оце так! тепер ми його не дістанемо. Як я міг так необережно відкрити карти...

    ─ Не гарячкуй і слухай уважно: вчора Анатолій повернувся в Україну.

    ─ І зник?

    ─ За свідченнями водія, який прийшов до тями в реанімації, кілометрів за тридцять від кордону їх обстріляли невідомі. Водія важко поранили. Анатолій щез... Я бачив ту машину. Видовище – не з приємних. Щонайменше два магазини розрядили... Крові там...

    ─ Чекай, або до мене тупо доходить, або я чогось не розумію. Якщо хтось намагався прибрати Задорожного, то де труп?

    ─ От і знади цим голову сушу. Або Анатолій знайшов у собі сили вибратися з машини і зараз десь переховується, або ніякого замаху на нього не було – стріляли в водія.

    Я розводжу руками. Мені нічого сказати. Віктор обіцяє все обмізкувати і допитується, коли ж будуть обіцяні п’ять тисяч. Воно й справді час нагадати Галині, що я про неї не забув... Але насамперед справи амурні.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.