Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Армія на шпалах

    Бігаючи холодним приміщенням збірного пункту, коли з одягу на мені лише медальйон, поміж стрижених наголо здорованів, які виросли на молоці та картоплі, я пройнявся гордістю за нашу робітничо-селянську армію і піддався непереборній спокусі випробувати себе на стійкість та мужність.

    В одну з команд не вистачало рекрута, і я сам напросився туди. Хлопців підбирали здорових, правда, з дещо дивним проблисками в очах, на які я у той момент не зважив – зі своїми метр дев’яносто я скривдженим природою не почувався.

    Думав, що це відбирають десантників чи морських піхотинців. І хоч не думав, що мене там чогось навчать, але раптом наберусь тієї агресивності, щоб, повернувшись додому, не дозволяти братові бити мене по пиці. У мріях я смакував картинами того, як даватиму гідну відсіч своєму натренованому брату, не зважаючи на те, що він одружений.

    На збірному не дуже той розпитували, чий я син. А одразу зарахували в команду 1093.

    Стрибати на парашутах та висаджуватися з моторних човнів пішли інші, а я опинився у залізничних військах. Мене це страшенно заінтригувало. Оскільки ніколи не чув про такий підрозділ, то подумав, що це якісь засекречені військові структури. У моїй уяві вони займалися підривною діяльністю, спускали під укіс ворожі ешелони... Чи, в умовах економічної кризи, ми знову повернулися до бронепоїздів та паротягів? Для мене це виглядало привабливіше, аніж десант та морська піхота – це ж які історії я розповідатиму своїм дітям та внукам...

    Не переживаючи за своє майбутнє – країна і так знатиме своїх героїв, я пив горілку, замасковану під компот, з такими ж як я, але молодшими рекрутами, та співав сороміцькі пісні. Щоправда, слова хлопці вимовляли досить таки складно.

    Прозріння, як і похмілля, було важким та болючим: залізничні війська виявились відгалуженням інженерних, а для широкого загалу роз’ясню більш популярно – підрозділом стройбату. У всіх прошарках населення побутує думка, що туди відбирають найбільших дегенератів, котрих дивом не запроторили за грати чи в психіатричну лікарню, та яким нічого, окрім лопати, довірити не можна. Саме тоді я зрозумів, чому моїм колегам так важко вимовляти слова і звідки цей нездоровий блиск в очах...

    Батько, дізнавшись про мій вибір, отримав інфаркт, з якого не виклигав. Правда, саме в той час розпочався перерозподіл влади та впливів між старими та новими поколіннями. Крісло начальника райвідділу перетворилося на гойдалку, сісти на яку хотіли всі, а втриматись міг лише один. Оскільки мій батько темними справами ніколи не займався і честь мундира для нього була понад усе, в жодні розклади він не вписувався... Принаймні, хоч такими міркуваннями я хочу бодай частково зняти з себе звинувачення у його смерті.

    Брат з матір’ю навіть найближчим родичам соромилися сповістити моє місцеперебування та рід військ. Називали якусь засекречену підземну комунікацію урядового зв’язку, де я, начебто сидів на комутаторі. Безперечно, то були війська зв’язку, а по-секрету, на вухо – служби безпеки. Родичі кивали головами і прицмокували, мовляв, це дуже добре, і що в мене великі перспективи...

    Я ж тим часом переймався зовсім іншими проблемами. Мало того, що не було жодного натяку на комутатор, тут навіть телефону ніколи не бачили. Дали в руки лом, на плече лопату і наказали носити щебінь. Коли я спробував запротестувати та довести, що не надаюсь до такої робити, моєю ж лопатою мені вибили верхні передні зуби, аби не забував, куди потрапив і в такій формі роз’яснили, що вихований чоловік не зробить жодного зауваження жінці, котра погано несе шпалу. А щоб знати, як її нести, мені слід приєднатися до хлопців зі свого призову, які і зуби цілі мають, і м’язи нарощують. Наука пішла на користь – я швиденько зрозумів, випльовуючи на землю зуби, які до того за боксерською капою жодного разу не постраждали: ким би ти не був, навіть сином міністра оборони, проти лома не попреш.

    Якщо уважніше придивитися, то контингент зібрався тут не такий уже й поганий – просто обов’язки на всіх розподілялися по-братськи. Тобто молодші призови виконували усе і не мали часу вгору глянути, а старші за холодну воду не бралися. Зате вони були чудовими психологами, придумавши хлопчині, дівчина котрого вийшла заміж через два місяці після того, як солдат пішов виконувати свій громадянський обов’язок, і який через це ледь не кинувся під поїзд, чудові ліки від нещасного кохання. Ними став біг у протигазі. Не вірите? Здолайте таким чином 5 кілометрів – і любити вам зовсім не захочеться.

    Хоч у розкладі занять у нас значились якісь заняття з правової, гуманітарної, тактичної і навіть вогневої підготовки, ми, як влітку так і взимку, насипали колію. Зате ні зарядки, ні виснажливих кросів, як наші сусіди-гвардійці, ми не знали. Мені вистачило їх за всі попередні роки. Зате на все життя запам’ятався викрик прапорщика напідпитку в третій годині ночі в липні місяці: «Спите? А там Україну снігом заносить і поїзди не ходять», після якого ми з лопатами шикувалися у дворі. А прапор з глузду не з’їхав, він просто прокинувся у той момент радіовистави для тих, хто не спить, коли герої не могли дістатися один до одного через заметіль. От він і вирішив їм допомогти...

    Перших півроку я носив лопатою щебінь метрів за п’ятсот та шпалу на плечі – так загартовувалося тіло і укріплювалася віра в силу духу. А ще я навчився шукати та знаходити на рівному місці усе, що мені наказували шукати, лазив попід ліжками, сушив «крокодила», був «бажаючим», виконував функції календаря... Засвоївши цю науку, починаєш гордитися тим, що наша армія непереможна лише тому, що діє вона попри логіку і здоровий глузд, чим змішує усі карти противнику.

    Ще півроку носили каміння з товаришем на ношах, а за шпалу бралися удвох – так прищеплювалося почуття обов’язку та взаємовиручки. Я спокійно міг носити руки в кишенях, забути про верхній ґудзик кітеля, попустити поясний ремінь та сміятися з того, за що шість місяців тому мені б попросту вибили зуби, або відбили нирки...

    Після року служби я взагалі перестав що-небудь робити. Спав по двадцять годин на добу, їсти приносили до ліжка, я ж приймав іспит на зрілість у молодого поповнення та посилав під три чорти командирів, яким, правда, не дуже перешкоджали такі звичаї. Їм аби порядок був, а мета виправдовує засоби. І головне, щоб обличчя солдата при цьому відтворювало траур та задуму, бо якщо солдат сміється, та ще й співає, то, за визначенням людей із зірками на пагонах, він або п’яний, або придурок.

    Ревною дисципліною я не відзначався і службу, як то кажуть, не рвав, тому й не дивно, що просування вгору по службовій драбині мене не очікувало. Але я тим не переймався.

    Навчився грати на гітарі та став своїм хлопцем серед таких, що й восьми класів не закінчили. Людина завжди може залишатися людиною, хоч як низько вона б не падала. Я навчив цих дорослих дітей, які ледь вбереглися від тюрми, читати, а вони мене, як вижити у цьому світі. Усе геніальне в простому, ніколи не вгадаєш, що чекатиме на тебе попереду. Тільки не треба винаходити велосипед, коли увесь світ на машинах колесить... Від них я навчився, що проблеми в житті – це те, що ми собі ж створюємо, отже, й подолати їх можна без сторонньої допомоги. Навіть у тюрмі я не пропав би, маючи таких наставників. Важливо підібрати до людини ключ. А в’язні – це ж вам не інопланетяни, з ними легше знайти спільну мову, ніж з моїми родичами. Такому в університетах не навчають, а мій брат, котрий бив своїх підопічних головою об стіну, вимагаючи зізнань, просто позаздрив би... Але кожному своє.

    А ще я навчився заганяти сільським дядькам щебінь та шпали, хоч достатку на цьому не заробив, зате горілки вистачало... Я навчився пити і не п’яніти від таких доз, які ні слонам, ні міліціонерам не до снаги. На власному досвіді я засвоїв, що погана звичка пити звечора горілку породжує чудову звичку пити вранці воду з водопроводу. Солдат – не кактус, йому постійно пити треба – звечора – горілку, вранці воду чи чай. Біда тільки, що чай – не горілка, багато його не вип’єш...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.