Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Старі знайомі, нові відчуття

    З чого розпочинати пошуки? Де знайти ту ниточку, котра до кілера приведе? Мені зовсім не хочеться тягати Ромка за собою, але мушу. Хоч зараз він більше обтяжує, ніж допомагає, але як буде, коли не зможу впоратися сам? Ціх у поганому гуморі, а це ще один мінус. У такому стані він такий же непердбачуваний, як вагітна жінка. Треба вважати на нього та не спускати з ока – він знайде, де напитися. Підібрав же мені брат напарничка...

    ─ З чого розпочнемо, Ромчику?

    ─ Ти у нас голова, тобі видніше... – здається, він зовсім не ображається, що йому не доручили якоїсь важливої ділянки у цій справі. На кого він може ображатися, так це на своє життя та жінок, але не про це мова. Ми спрацюємося.

    Я вирішую трохи відхилитися від поставленого мені завдання і перевірити, хто ж так допікає Ганусі. Ромка я тягну за собою.

    Одразу впадає у вічі, що підтоптаний дядечко (а це його змальовувала мені секретарка “Галкому”) детективів не читав, інакше не стояв би на найвиднішому місці... Хоча, хто його зна, яку ціль він переслідує. Якщо йому доручено довести Ганусю до білого каління, то можна й не сумніватися, що вона бачить його з вікна квартири. Втомившись стовбичити, він вмощується на лаві біля під’їзду і виймає з кишені газету. Невже йому більше нічим зайнятися? І скільки ж йому платять за таку роботу? Ні, до міліції він не має жодного стосунку, а мені конче необхідно знати, на кого він працює.

    ─ Ромчику, мені треба поговорити он з тим фацетом.

    ─ А мені що робити?

    ─ Ти не спускай з нас ока і дій залежно від обставин, якщо хтось надумає перешкодити нашій милій бесіді.

    ─ Ясно, шеф.

    Я не переконаний, що Ромко зробить усе саме так, як йому наказано, але роблю свою справу, підкрадаючись до незнайомця зі спини. Перш, аніж він робить спробу озирнутися, просовую пальця йому в рот, роздираючи щоку.

    ─ Слухай, слідопите, або ти скажеш мені, на кого працюєш, або я зроблю тобі вічну усмішку від вуха до вуха, зможеш кавуни у роті переносити.

    ─ ... Фі-...-пу-...-шти, -- сичить він від болю, і я трохи відпускаю його щоку, аби за мить знову зробити боляче.

    ─ Так на кого ти працюєш?

    Він давно наклав у штани. За симпатичною дівчиною, яка не пробує боронитися, значно приємніше стежити, аніж відповідати на такі болючі запитання.

    ─ На Терлецького.

    Я відпускаю його, нехай біжить до свого шефа та скаржиться. Мені це паралельно. Що хотів – те дізнався. Дівчині нічого не загрожує, поки що...

    Раптом з’являється відчуття, немов випив дві гальби пива – хтось добряче вгамселив мене по нирках.

    Одразу ж пінкертон, котрий щойно ладен був виконати мою найменшу забаганку, доправив мені ще. Аж під серцем векнуло, а у шлунку таке відчуття, ніби перепив пепсі... Я потрапив до міцних рук. Мабуть, це і є той амбал, про якого оповідала Гануся... Тепер сила не на моєму боці і боляче мені...

    Полегшення приходить разом із звільненням. То Ромко пригадав щось із того, чого навчали його у школі міліції, і досить вправно та блискавично вирубав моїх кривдників. Звичайно, я не можу подарувати болю, якого щойно натерпівся сам, і з усієї сили проходжуся носаком черевика предметами їхньої чоловічої гордості... Тваринний зойк прорізує тишу над цілим кварталом, а ми з Ромчиком вдаємо, що не маємо жодного стосунку до того, що коїться біля нас. У вікнах з’являються обличчя найбільш цікавих та допитливих. Слід змотувати вудки.

    ─ Спасибі, Ромчику, я перед тобою у боргу.

    ─ Пусте, якось порахуємося. Рибки не хочеш?

    ─ Ти про що?

    ─ Два удари по нирках замінюють літр пива. Може закусити хочеш?

    ─ Дякую, не треба. Відчуття й справді таке, немов бочкового пива вхопив на халяву.

    ─ Ага, халява завжди вилазить боком. Куди далі, шеф?

    ─ Сам не знаю. Дали нам завдання відшукати кобіту, яка розгулює містом, маючи при собі кілька десятків тисяч “баксів”. Довго затримуватися у нашому славному місті намірів у неї нема. Не знаєш, де таку шукати?

    Ціх спльовує на землю криваву слину – у нього давно проблеми з зубами, але замість лікувати їх, віддає перевагу алкоголю, як найліпшому обезболюючому засобу, і видає на гора декілька цінних порад:

    ─ Яке ти ще дитя, Назаре, зовсім не знаєш життя, а жінок тим більше... Таких слід шукати там, де дорогі брязкальця сліплять очі. Не повезе вона ж із собою торбу з грішми.

    ─ Не зрозумів.

    ─ Ех ти, а ще головатим себе вважаєш. Біля ювелірних крутитися треба.

    Це неймовірно, але те, над чим я ламав голову кілька годин, Ціх вирішив за кілька секунд. Мені здавалося, що знайти Галину у мільйонному місті майже нереально, а він так не вважав. І не помилявся.

    Задорожна, справді, потрапила нам у поле зору біля магазину “Діамант”. Правда, години зо дві нам довелося потовктися на вулиці, лякаючи спекулянтів та пройдисвітів. Однак Ромко переконував, що жінка, котра тікає за кордон, розраховує тільки на те, що на ній, а не на те, що з нею...

    Галину важко впізнати: хустка, довге пальто, окуляри... Але я впізнав би її навіть у пеклі, серед смоли гарячої.

    ─ Ромчику, значить так: бачиш кобіту у зеленому пальто?

    ─ Ту в окулярах?

    ─ Умгу. Це і є наша птаха. Гадаю, вона не дуже зрадіє від того, як мене побачить. Малоймовірно, що тут вона сама... Я трішки поспілкуюся з нею, а потім повернуся в офіс, забравши хвоста за собою. Ти ж не спускай з неї ока. Поки вона у місті – не виказуй себе, а як зробить спробу покинути його – роби все можливе, аби цього не сталося.

    ─ Але ж я не зможу пильнувати її цілодобово.

    ─ Думаю, до цього не дійде. Вона назначить мені зустріч. Подивися, аби там усе було спокійно і без сюрпризів... Там і зустрінемося.

    Галина прогулюється між рядами прикрас, ціни на які з чотирма нулями. Що ж, якщо грабувати – так одразу банк. Її бажання мені зрозумілі. Цікаво, як відреагує на мою появу? Легенько перехоплюю Задорожну за лікоть і тихенько шепочу:

    ─ Ми не настільки багаті, щоб купувати дешеві речі, еге ж? Галю, якщо ти надумала придбати он ту розкішну діадему, то виділи мені мою частку до цього.

    Її реакція така, немов побачила прибульця... або мерця:

    ─ Назаре?! Ти?!

    ─ Ти здивована? Я ж казав, що піклуватимуся про тебе. А якщо на виході на тебе накинеться грабіжник? Хто подбає про твою безпеку?

    ─ Але ж... але... Це неможливо. Ти? Як ти мене знайшов?

    Е, голубко, за такої реакції ти конче мусиш мате якісь інтереси з тими хлопцями, котрі вчили мене пірнати, нюхом чую.

    ─ Тільки хвойд відшукати важко, бо самі не знають, куди повіються... Навіть путани мають свої місця. Невже важко знайти жінку з хорошим смаком?

    ─ Але нас можуть тут побачити.

    ─ Хто? Кого ти боїшся? Мене міліція не розшукує. Тим більше, обіцяні п’ять тисяч спонукають наражатися на небезпеку.

    ─ Це все, що ти хотів мені сказати?

    ─ Ні... За тобою дуже сумує брат Павло, який не бачив тебе чотири роки. Можемо поговорити про здоров’я твоєї мами.

    Усмішка зникла... Важко сказати, яке відчуття переповнило її: страху чи відчаю, а, може, й якогось холодного розрахунку...

    ─ У тебе є ручка і листок паперу?

    ─ Знайдеться, ─ подаю їй новий записник, по якому ще й муха не ковзала.

    Вона записує мені адресу.

    ─ Приходь сьогодні ввечері... там про все й поговоримо. У мене нема грошей із собою. Потім розрахуюся.

    ─ Тільки врахуй, що цього разу на натуроплату я не погоджуся.

    ─ Хіба я така погана?

    ─ Ні, просто не вартуєш стільки...

    Вона так скреготнула зубами, що продавці почули.

    ─ До зустрічі, люба...

    Хтось подумає, що я вчинив нерозумно, погодившись зустрітися пізніше, але я знаю, що роблю. Покинути місто Галині не дозволить Ромчик, та я й не переймаюся тим, що вона може зникнути. Набагато більше мене непокоїть молодий чоловік, що надто ретельно вивчає обручки. Не думаю, що має найближчим часом намір одружуватися... Чоловікам притаманно захоплюватися машинами, зброєю, поштовими марками та календариками, але аж ніяк не ювелірними виробами. Тому у мене нема ніяких сумнівів, що тут він заради Галини... Залишається з’ясувати, чи не зацікавить його моя особа..

    Я не помилився – за мною таки стежать. Молодий чоловік, якого зауважив у ювелірному магазині, ледь не наступає мені на п’яти. Хто він для Галини: друг, коханець чи просто людина, яка за винагороду виконає усе, що їй наказують? Хто б він не був, важливо те, що Задорожна вважає його сильною картою у нашій з нею грі. Треба вибити цього козиря, щоб не зіграв у вирішальний момент. Але як це зробити? Не стану ж бити йому пику просто посеред вулиці, та й не знати, чи дам собі раду. Силою, судячи з зовнішніх габаритів, він не обділений... Мушу якось спекатися такого поводиря. Трюки із зміною транспорту, пірнанням у натовп, перебіганням через прохідні двори нічого не дають – він професійно переслідував мене і зовсім не комплексував від того, коли я дивився на нього впритул. Це напружувало нерви. Яке завдання поручила йому Галина: психологічного чи фізичного тиску? Поки ми на людях – він переслідує мене, а що буде, коли опинюся у безлюдному місці? З таких міркувань я й не став блукати кутками та закутками, хоч міг би спробувати його там загубити... Така тінь дратувала мене щораз більше. Він, здається, не мав намірів залишити мене у спокої. А тут ще голод починає дошкуляти. Вирішую зробити паузу у нашому протистоянні та закинути щось за драбину. Найкраще зробити це у мистецькому кафе – грошей у мене обмаль, тому й сподіваюся, що хтось із старих знайомих пригадає мою щедрість. Ідеальним варіантом було б зустріти там Дуню.

    На небі вислухали мої благання. Щойно прочинивши знайомі двері, одразу вихоплюю поглядом постать Олега, який спілкується з якимось хлопчаками. Про що можна говорити дипломованому філологу із школярами-двійочниками, мені невтямки. Та й навіщо воно мені, коли маю інші клопоти...

    Заради мене Дуня покидає своє товариство і відкладає справи. Хлопці смакують морозиво, Олег пиво, а я цілком пристойний обід. Світ не без добрих людей, але не всі разом ходять. Сьогодні на зміні не добре знайома мені мегера, а інша офіціантка. Це хороша прикмета. Краєм ока (у мене виробився такий погляд) зауважую, що мій переслідувач також тут. Ти ба, який сміливий та впертий. Я запихаю у себе гарячу канапку, запиваю її апельсиновим соком (пива мої нирки сьогодні не витримають) і переходжу до справ:

    ─ Дуня, мені потрібна твоя допомога.

    ─ Знову? Ти можеш хоч раз прийти сюди, аби просто відпочити?

    ─ Ти ж не відпочиваєш, ─ я киваю на хлопчаків, які розправилися з морозивом, ─ застосовуєш нові технології?

    ─ Цей засіб старий, як світ, ще батько Шерлока Холмса ним послуговувався. Що зробиш, коли вовка ноги годують, а мене все, що відбувається у нашому місті. Що сталося?

    ─ Бачиш того фацета за столиком біля дверей?

    ─ У сірій куртці з написом “Портленд”?

    ─ Так... Він переслідує мене увесь день.

    ─ Хочеш довідатися, хто він такий і на кого працює?

    ─ Ні. Ти можеш зробити так, щоб він перестав мені набридати?

    ─ Чого не зробиш задля товариша. Сподіваюся, я зможу на екслюзивних правах використати все це у своїй повісті?

    ─ Та хоч у романі.

    ─ Гаразд. Тоді поводи його з півгодини центром міста, а хвилин через сорок завітай на вулицю князя Святослава, сам знаєш, яка там глухота... Думаю, до того часу там буде хтось із моїх знайомих. Когось із них я зараз розшукаю.

    ─ Спасибі, Дуня.

    ─ Не гаймо часу.

    Приємно прогулюватися центром міста і гордитися, що він нічим не поступається європейським столицям... Але краще робити це з дівчиною, аніж з хвостом.

    Вештаюся крамницями, вбиваючи час. Мій “пастух” не відстає, а подекуди й на кілька кроків випереджає мене. Що ж, якщо його так цікавить останній доробок українських виконавців та новинки “Соні”, “Філіпса” й “Панасоніка”, я нічого не маю проти. Бідолаха ще не здогадується, а я знаю, що його чекає.

    В умовлений час я повертаю на вулицю князя Святослава. Тут така тиша і нікого не видно, що я аж хвилюватися почав: невже Олег не встиг нікого попередити? Так і самому життя позбутися можна, тим пак, що Галині це на руку... Не встигаю про це подумати, як за спиною роздається метушня. Поки повертаю голову – хтось уже затягує мого переслідувача у найближчий дворик з кляпом у роті. Усе окей, думаю, він не швидко оговтається...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.