Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Добробут родини - свята справа

    Я повертаюся додому поспішним кроком. Почуваюся настільки втомленим, що жодна думка не доймає мій мозок.

    Наша квартира потонула в темряві, лише на кухні горить світло. Або його просто забули вимкнути, або на мене чекає мати. Мені так не хочеться вислуховувати її нотації, особливо, коли голова розколюється. Перебрав я сьогодні.

    Тихенько входжу у передпокій і просовую голову в двері на кухню. За столом сидить брат і переглядає якісь папери. Перед ним горнятко кави, пачка цигарок та повна попільничка недопалків. Ого, таке рідко трапляється, адже він курить лише тоді, коли хвилюється або нервується. Якщо сьогодні перше поєдналося з другим, то з ним просто неможливо знайти спільну мову. Невже ця гримуча суміш очікує на мене?

    ─ Привіт, Вік, як справи?

    Він відривається від паперів і, на моє здивування, зовсім не спалахує гнівом:

    ─ Погано брат... Зле.

    ─ Невже аж так зле, що ти викурив пачку “Мальборо”? Що трапилося? Чому ти не спиш о такій пізній порі?

    ─ Повечеряй спочатку, розмова зачекає. У нас ще ціла ніч попереду... Олена якийсь суп зварила, мама пиріг спекла... Він у духовці.

    Я ніколи не бачив старшого брата таким розгубленим.

    ─ Я не голодний... Ти можеш пояснити, що трапилося?

    Він роззирнувся по кухні, перевів погляд на мене і далі втупився у свої папери.

    ─ Нам вкрай необхідні гроші, аби сплатити податки. Інакше нас ліквідують. Ти усвідомлюєш, що буде, коли у нас відберуть ліцензію? Вдруге нам її не бачити, як своїх вух... Задорожний міг допомогти, принаймні, я розраховував на його гроші. Та приходжу сьогодні в офіс і дізнаюся, що угода скасована. Поясниш чому?

    Грати в темну за таких обставин я більше не міг:

    ─ Вікторе, пам’ятаєш, що ти відповів мені, коли я поцікавився, що буде, якщо я розкрию вбивство Потапенка?

    ─ Яке це має значення?

    ─ Мушу тобі зізнатися, що від початку я тільки цим і займався. Мені виплатили аванс, який я витратив на обнови та веселе життя.

    ─ Я здогадувався, що ти не міг написати книжку... Зізнайся чесно: ти навмисно мене підставив?

    ─ Вік, але ж... Як ти міг таке подумати?! Та я...

    ─ Для чого тоді ти брався за ту справу, коли займався іншою? Я ж міг доручити пошуки Галини Задорожної Володі, але повірив у твої запевнення...

    ─ Ти не здивуєшся, коли скажу, що найняла мене якраз Галина Задорожна.

    Він перестав розминати цигарку.

    ─ Справді?

    ─ І я довів розслідування до кінця, тобто викрив убивцю.

    ─ Вітаю, радий за тебе. Але грошей від цього у нас не побільшає.

    ─ Вікторе, мені слід з тобою порадитися, як брат з братом.

    ─ Тільки тепер ти про це подумав? Мудра думка, нічого не скажеш.

    ─ Вік, ти можеш збитися зі своєї хвилі та вислухати мене? Знаєш, хто веде справу Потапенка в прокуратурі?

    Ніздрі брата нервово затремтіли.

    ─ Так от, майже водночас ми зробили висновки, хто справжній убивця.

    ─ Колосально! Просто блискуче! Прийми мої вітання. Твоїм онукам буде цікаво чути про це. Макаренко отримає майора, а ти що з того матимеш?

    ─ Вислухай мене. Його обвинувачення базуються на здогадках та натяках, мої ж на фактах та показах свідків.

    ─ Для чого ти все це розповідаєш, хочеш показати, що я тебе недооцінював?

    ─ Вікторе, я, і Макаренко підозрюємо не одну й ту саму особу, а різних людей. Я твердо переконаний, що не помиляюся.

    Не очікував, що це настільки виведе його з пригніченого стану. Можливість хоч чимось насолити Макаренку захопила його більше, ніж ймовірна втрата ліцензії. А обіцяні мені п’ять тисяч доларів кого хочеш підбадьорять. Безпосередньо за кухонним столом розробляємо план дій, і я викладаю перед ним усе, що знаю. Відтепер мені суджено неухильно виконувати накази старшого. Тепер ми одна команда. На кухні з’являється напівсонна Олена і розганяє нас спати.

    Ми готуємося до важких та запеклих баталій. Збільшили обсяг навантажень і накручуємо більший кілометраж. Тепер я просто не уявляю свого життя без ранкової зарядки. Далі я випросив у Віктора дозвіл самому навідатися у податкову, аби випросити відтер мінування сплати податків. Брат переконує мене в тому, що це марна трата часу. Молодих дівчат там багато, а нашою фірмою займається жіночка пенсійного віку. Вона ще старого гарту і не піддається на вмовляння. Однак я все одно хочу спробувати.

    Перед тим, захопивши вкриті пилом Оленині конспекти (мати зберігала її, сподіваючись на моє навернення до юриспруденції), іду на юридичний. Після вчорашнього вечора мені хочеться продовження. Чому б і ні? Юля симпатична, приваблива, я добре знаю її брата, котрий, при потребі, складе протекцію. Не святі горшки ліплять, може й у мене щось вийде...

    Дівчина зустріла мене без тої усмішки, яка не сходила з її вуст учора, і досить холодно, навіть спробувала не впізнати, але хіба ж я просто так завітав на факультет, від якого мене просто нудить?

    ─ Юльцю, привіт. Як настрій?

    ─ Не дуже. Я трохи прихворіла і не виспалася, а зараз ще якісь тести писати.

    ─ Якщо я винуватець твоєї хвороби, то може хоч мої конспекти тебе порадують? Я обіцянок не забуваю.

    ─ Дякую. Сьогодні я нуляча, поки перерва – спробую хоч щось почитати, -- у неї зовсім нема бажання зі мною спілкуватися, але щоб не виглядати невдячною, крізь зуби цідить слова:

    ─ Кордуба собі щось вигнав, придумав якісь тести, сорок п’ять запитань на пару. А я мало того, що стерильна, так ще й без годинника. Мій вчора впав і перестав іти.

    У мене визріла оригінальна ідея:

    ─ Візьми мій, -- скидаю з руки командирський “Луч”.

    ─ Але ж у тебе справи, не станеш чекати цілу пару.

    ─ А я до тебе ввечері в гості зайду, на чай. Тоді й заберу, а зараз, справді, мушу бігти в податкову. То як?

    Годинник їй конче необхідний, але моя пропозиція, судячи з виразу обличчя, не по душі.

    ─ Заходь, але після восьмої. Думаю, ми з Оксаною до того часу будемо вдома.

    ─ От і добре. Бажаю успіху.

    ─ Тобі також.

    Таким чином заняття на вечір я собі забезпечив, а упродовж дня мене чекає стільки справ. І перша з них у приміщенні Державної податкової адміністрації. Мабуть, Віктор нещасливий у Бога. Коли я зайшов у приміщення інквізиції нашого часу, то аж очі розбігалися від кількості красивих та молодих жінок, а наша справа у такої представниці слабшої половини людства, котру навіть до бальзаківського віку віднести важко. Їй би на пенсії сидіти та онуків бавити, вона все ще працює над наповненням держбюджету. До такої годі знайти підхід...

    Я сиджу у кріслі навпроти неї ось уже п’ятнадцять хвилин, а вона, розмовляючи зі мною, жодного разу не відірвалася від паперів. Що стільки можна писати? Як у неї руки не болять?

    ─ Пане Круглик, сьогодні останній день, коли ви можете ліквідувати свою заборгованість. Принесіть квитанцію про оплату – і ми дамо дозвіл на подальшу діяльність приватного підприємства “Цербер”. В іншому випадку його діяльність буде припинено.

    ─ Зрозумійте мене правильно, ми зовсім не ухиляємося від сплати податків... Лише просимо відтермінувати нам останній день хоча б на тиждень.

    ─ Молодий чоловіче, замість розводити демагогію, ви б краще зайнялися виробництвом.

    ─ Але ми детективне агентство, а не приватне підприємство з пошиття панчіх. Ми нічого не виробляємо, не купуємо і не продаємо.

    ─ Усі ви так кажете, аби лиш ухилитися від сплати податків. Розмову закінчено. Хто наступний?

    Попереджав мене Віктор, що з нею не можна домовитися. Старий гарт не покрила іржа корупції навіть у незалежній Україні. Я підводжуся з крісла і вдаюся до останнього аргументу:

    ─ Ви не боїтеся за свій спокій та добробут?

    Її рука завмирає, не дописавши слова. Знімає окуляри, протирає їх неквапом і підводить очі. Вони у неї красиві та добрі, чому ж сама така зла?

    ─ Це погроза?

    ─ Ні... Можливо, я не так сформулював своє запитання... Ви задоволені роботою нашої міліції?

    ─ Це не має ніякого стосунку до того, що ви ухиляєтеся від сплати податків... – вона знову холодна, байдужа і неприступна, людина-автомат, людина-функція, запрограмована на викачування грошей з підприємців.

    ─ У вас є внуки? – вдаюся до малоефективного, але на сьогодні останнього аргументу.

    ─ І це також пов’язано з вашою справою? – відверто глузує.

    ─ Є? – запитую таким тоном, немов від її відповіді залежить усе моє подальше життя.

    ─ Двійко. Орестик у сьомому класі, Юля у п’ятому.

    ─ А вам за них не страшно? Не боїтеся, що завтра ваш онук принесе зі школи порошок, який запропонує йому в туалеті підприємливий незнайомець, щоб по кайфувати та розслабитися. Наркоманія молодшає з кожним роком... Вас не турбує, що за кілька років вашій онуці запропонують взяти участь у конкурсі краси, який закінчиться у ліжку підстаркуватого покидька? – я плету усе, що спадає на гадку. Вона уважно слухає і мне у руках резолюцію щодо нашої фірми.

    ─... Якщо вважаєте, що міліція убезпечить вас від таких жахів, прошу дуже – одним розчерком пера ви знищите нашу маленьку спробу щось змінити... Я не обіцяю, що ми притягнемо до відповідальності усю ту нечисть, до якої наша міліція не добирається за браком часу, але зробимо все можливе, щоб дітей не втягували у жорстокі ігри дорослих.

    Нашу справу відкладено ще на тиждень. Рівно стільки часу нам даровано на ліквідацію заборгованості... У кожній людині можна знайти еластичну щілинку, якщо виважено її шукати.

    І Кузьменко, і Ціх влаштовують мені бурхливі оплески, дізнавшись про перемогу над податківцями. Ось вам ще одне підтвердження того, що й один у податковій воїн. Як прикро, що в момент мого тріумфу Віктор кудись запропастився.

    ─ Назаре, а ти танцювати вмієш? – змовницьки підморгує мені Ромко.

    ─ Вмію, але демонструвати не буду.

    ─ А доведеться, ─ вимахує у мене перед носом сліпучо-білим конвертом.

    Я вириваю у нього листа і серце прискорює биття. На ньому штемпель “Галкому”. Що б це могло означати? Тремтячими руками розриваю його і на стіл випадає аркуш з таким текстом:

    “Назаре, нам вкрай необхідно зустрітися. Це настільки важливо, що я не наважилася тобі телефонувати. Від нашої зустрічі залежить моє і твоє життя. Давай зустрінемося сьогодні о 13 годині в парку. Ганна”.

    А я думав, що давно вибрався з цього болота. Пригоди тільки розпочинаються. До зустрічі обмаль часу і, як на зло, знову немає брата. Треба ухвалювати самостійне рішення – і я вирушаю на зустріч.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.