Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Перші кроки гончої

    Ми здійснювали забіг на десять кілометрів. Йому нічого не вартувало долати цю відстань, а мене схоплювали кольки то селезінці, то в печінці, легені підступали до горла і перешкоджали дихати... З останніх сил намагався не відставати...

    На комплекс ранкової гімнастики сил уже не було. Я тільки облив себе холодною водою, як це робив Віктор. Назад поверталися не так швидко і я навіть міг бачити обриси довколишнього світу.

    ─ Назаре, що з тобою коїться?

    ─ Не зрозумів...

    ─ Ти разюче змінюєшся, просто на очах.

    ─ Дорослішаю, треба братися за голову, я ж уже не пацан якийсь...

    За сніданком Віктор встиг розповісти матері про мої нові погляди на життя. Вона навіть усміхалася до мене, але знову заговорила про поновлення. Я підтакував, адже краще погоджуватися з думкою інших і робити своє, аніж ламати списи і з піною на вустах доводити свої переконання.

    Мати була в щирому захопленні, що я такий уважний та слухняний, а Олена здивовано розглядала мене.

    З дому ми вийшли втрьох. Я навіть не став просити у брата кишенькових грошей, що знову ж таки, дуже здивувало його та братову. Ми відвезли на роботу Олену, а вже по дорозі у “Цербер” я став просити у брата:

    ─ Вікторе, ти не матимеш нічого проти, якщо я залагоджу деякі свої справи і з’явлюся на роботі після обіду?

    Він уважно подивився на мене, але перечити не став:

    ─ Ти добре потрудився вчора, можеш взяти вихідний.

    Дивні зміни відбуваються не лише зі мною.

    Так: для початку треба трохи потратити свій аванс, аби мати привабливіший вигляд. По одежі зустрічають... Подався на речовий ринок. Купив пристойний плащ, костюм, осінньо-зимові черевики, шарф, дорогу шкіряну папку.

    Після цього вирішив провідати знайомого журналіста, який робив репортажі з місця пригоди. Можливо, він просвітить мене трохи більше, аніж старі газетні вирізки.

    У редакції знайомого мені видання панував такий безлад, як вчора в нашому офісі. Усе під рукою і в той же час – Бог зна де. А ще тут віддавало запахами несправного клозету і нафталіном від працівників... Важко повірити, що три роки тому я день у день приходив сюди оббивати пороги з проханням зарахувати мене в позаштатні кореспонденти. Що ж, це захолустя здавалося мені на той час Меккою журналістики, і я ладен був розпочинати з нуля... Ніхто всерйоз не сприйняв моїх поривань, пропонуючи роботу в відділі розповсюдження разом із працівниками без постійного місця проживання, котрі у вільний від збуту газети час займалися пошуками склотари на смітниках. Я годинами висиджувався у приймальні, вдихаючи милі мені на той час запахи, а ніхто не звертав на мене уваги.

    Сьогодні мій прихід справив належне враження. До мене одразу підбігла незнайома мені секретарка, ввічливо поцікавилася метою візиту, а з-за друкарських машинок підвели голови знайомі журналісти: Богдан Кнутик та Ольга Сорока. Впізнавши мене, одразу влаштували радісний прийом. Чесно кажучи, мене перекривило. Кнутик, мій ровесник, маленький чолов’яга з зачіскою та вусиками а-ля Гітлер, асоціювався мені зі слимаком настільки яскраво, що я не наважився подати йому руку. У журналістських колах його зневажали за постійні пошуки власного іміджу та вважали найбільшою гнидою і дуполизом. А “неперевершена репортерка” Сорока славилася тим, що мала інтуїтивне відчуття на всі імпрези з фуршетом, на яких її частіше бачили з тарілками в руках, аніж із диктофоном та блокнотом. Якщо Кутик вважав себе не признаним генієм, то Ольга була сірою бездарністю. Я сам, неодноразово, був очевидцем того, як свої матеріали вона творила шляхом передирання інших матеріалів, переважно у київських виданнях. І це сходило їй з рук, оскільки ця примітивна газета, де зібралися чи не найгірші журналісти з усього міста, у столиці не розповсюджувалася, тому плагіату не помічав ніхто.

    Їм не вдалося засипати мене безліччю безглуздих запитань, оскільки на радісне пожвавлення працівників з кабінету визирнув сам головний редактор. Якщо хочете уявити його портрет – то поставте бочку з пива вертикально на два скейти, додайте невелику, як середня капустина, голову, з борідкою як у Винниченка, носом-картоплиною, виряченими очима та товстими губами, в яких постійно куриться люлька. Але не будемо прискіпуватися до його зовнішнього вигляду та дорікати такою огрядністю. Можливо, саме завдяки малорухливому способу життя пан Василів став двічі кандидатом філософських та економічних наук і провадив навіть якийсь спецкурс для студентів філософського факультету.

    ─ Назаре, ти? Та тебе не впізнати!

    Колись я пробував увійти до цієї в людини в довір’я. Проте нічого не вийшло. Колишній партійний діяч насторожено ставився до молодого покоління, підбираючи на роботу тільки такі кадри, які славилися ще більшим невіглаством та недолугістю, аніж він сам. Отож мені випала чудова нагода реваншуватися:

    ─ Багатим буду.

    Мій зовнішній вигляд підтверджував такі слова.

    ─ Де ж ти пропадав стільки часу?

    ─ У війську служив, далі свій бізнес розкручував, трохи часу зайняли організаційні моменти, а це ось розкрутився помаленьку.

    Редактор чогось облизався. Я ж зауважив, що за час моєї відсутності тут практично нічого не змінилося. Ремонт “тільки-но” збиралися проводити, як і три роки тому, а новітньою оргтехнікою навіть не пахло. Газета продовжувала робитися старим дідівським способом, відомим ще партизанам Ковпака. Так само не працювала зливна система в туалеті і не вивітрився уже згадуваний запах нафталіну. Без грошових вливань їм не вижити, але хто ж наважиться реанімувати цей відстійник динозаврів? Невже на мене дивиться, як на дійну корову?

    ─ І чим займаєшся, якщо це не комерційна таємниця?

    ─ Надаю юридичні послуги. Чули про приватне детективне агентство “Цербер”?

    ─ Аякже... звісно... про вас багато хто говорить, -- за теревенив він, хоча в очах читалося, що зеленого поняття не має, про що йдеться. – Може вам рекламу зробити на сторінках нашого видання? Скидки гарантую.

    ─ Клієнтів у нас достатньо. А хто потребуватиме – завжди нас знайде. Зайвого ажіотажу нам не треба, ми ж не гартівня секунд-хенду, великий наплив народу заважає злагодженій праці. Та й, чесно кажучи, не думаю, аби наші клієнти читали вашу газету. – я відповів йому приблизно так, як колись він мені: “У нас штат кореспондентів укомплектований”.

    ─ А ти сам ще щось пишеш? Пригадую, колись це тобі непогано вдавалося, а тепер, мабуть, перо зміцніло. Приноси, подивимось, надрукуємо.

    Бач, якої заспівав. Колись називав мої матеріали недолугими, критикував за банальну риторичність, хоча сам не розумів сенсу та призначення журналістики. Колишній парт висуванець, перший науковий ступінь здобув за сумлінне висиджування на партійних зборах та таврування дисидентів, а другий уже за незалежної України, але з допомогою тих самих людей, які партійні посади поміняли на крісла керівників приватних банків та акціонерних товариств... Тепер, виявляється, я можу стати найкращим журналістом року... Як змінюється ставлення до людини, в залежності від її матеріального становища. Здогадуюся, чого хоче: аби за свої публікації я ще й гроші платив. Дзуськи.

    ─ Ніколи мені такими речами займатися. Справи, самі розумієте.

    Редактор ковтнув слину:

    ─ А чим ми можемо завдячувати твоєму візиту?

    ─ Та я, власне, хотів би з Леніном зустрітися.

    ─ А він повинен з’явитися з хвилини на хвилину. Якщо маєш час – можеш почекати.

    Ілько Цимбал, якого називали іменем вождя пролетаріату за схожість з дитячим портретом Ілліча, справді, не змусив себе довго чекати. Я завжди дивувався, як з його можливостями та зв’язками можна просиджувати час у цій клоаці, але він завжди знаходив філософські відповіді на кшталт, що не місце красить людину. Проте перед тим, як потиснути один одному руки, Ілька перехопив головний редактор. Після короткої розмови в чотири ока Василів люб’язно надав мені журналіста. В Ілька чомусь зіпсувався настрій. Коли ми вийшли на вулицю, вилаявся:

    ─ Гнида. Знаєш, чого хоче?

    ─ Здогадуюся.

    ─ Щоб я наобіцяв тобі золоті гори і приманив твої гроші. Це допомогло б врятуватися цій партагітці, а мені обіцяв тридцять відсотків.

    ─ Невже аж так зле?

    ─ Протягом останніх тижнів стрімко падаємо вниз. Василів привів якогось дивного типа на місце політичного оглядача. Хроняра кінчений, але всі ми до цього прийдемо. Цей оглядач виписує такі нісенітниці, що люди масово повертають передплачені газети. Пише так, немовби зараз шістдесяти роки, а він на службі в товаришів комуністів... Паперу вистачить ще на два тижні. З друкарями розрахуватися нічим... Порятувати нас можуть або інвестиції, або заміна редактора.

    ─ Василів себе вичерпав?

    ─ Він уже політичний труп. Обпікся на минулих виборах, тепер усюди для нього глухий кут. Ті, кого підтримав, зазнали повного краху і розвалилися, як партія. Фінансування припинилося.

    ─ Але ж незабаром ще одні вибори...

    ─ Хто б не прийшов до влади – у цієї газети нема майбутнього.

    ─ Тобі як ведеться?

    ─ Не варта шкура за вичинку. Треба змінювати місце праці. За своє псевдо не маю спокою ні від лівих, ні від правих. Може щось порадиш? Слухай, ти насправді так круто стоїш?

    ─ Можу піднятися ще вище. Та й тобі поведеться, якщо допоможеш. Ідемо на пиво?

    ─ Ставиш?

    ─ Ясна річ!

    ─ Тоді пішли. Знаєш, яка професійна хвороба журналіста?

    ─ Склероз?

    ─ Не вгадав. Цироз печінки. А все через безліч друзів та знайомих, яким не можна відмовити.

    ─ То може у молочний бар підемо?

    ─ Ні. Якщо вже й загинути у боротьбі з зеленим змієм, то бодай гідно з ним поборотися.

    За нами ув’язався ще й Кнутик, але Ілько відразу обрубав усі хвости:

    ─ Вождю, а ти чого без діла вештаєшся? Краще до лекції підготуйся та дітям баки не забивай дурницями.

    Богдан, люто блиснувши очима, пішов в інший бік.

    ─ Чому вождь?

    ─ А ти не знаєш? Уяви собі, це чудо в пір’ї набрало собі у якомусь палаці молоді гурток юних журналістів і, коли дітлахи запитали, як їм його величати свого наставника, відповів: “Вождь”... Фюрер задрипаний.

    ─ За що ти його на дух не зносиш?

    ─ Це взаємне почуття.

    ─ Вогню без диму не буває.

    ─ Звісно, що так. Минулого року Бегемот (так поза очі журналісти називали свого редактора) доручив нам зробити матеріал про сатаністів, які влаштовували свої вакханалії на цвинтарі. Я підмовив Юркевича, той прихопив із собою об’єктив, а ця паскуда, зіславшись на недомагання, на цвинтар не пішла. Погода тоді була – пса на вулицю не виставиш. Ми з Міськом намерзлися, але очікуваного результату досягли: стали свідками їхнього шабашу. От тільки далі нам не пощастило: намагаючись підібратися якомога ближче, Юркевич необережно наступив на стару лавку. Одном словом, ми себе видали і таким чином із мисливців перейшли у категорію дичі. На нас таку облаву влаштували чортові діти, що втекти не вдалося... Мені обійшлося зламаними ребрами і двома вибитими зубами, а Міськові зламали руку, розбили голову та відібрали новісінький “Nicon”. Добре, що він встиг сховати фотоплівку... Уявляєш, а на другий день приходить до лікарні цей слизняк і каже, що самотужки у бібліотеці написав матеріал і просить дозволу використати Міськові знімки.

    ─ Н-да, паскуда рідкісна. А ти що?

    ─ А я, хоч і з усілякими вертольотами попід ребра, як міг – так і зацідив йому в зуби... Не допомогло, зіславшись на мій дозвіл, він усе-таки видурив в Юркевича ті фото. Повернувшись з лікарні, я зробив з ним те саме, що сатаністи зі мною. Шкода, ребер не зламав... Що там у тебе? Якщо це в моїх силах – то ще сьогодні хочу заробити.

    Між нами ніколи не було таємниць. Я часто діставав йому пікантні факти з міліції та суду, а він, на противагу Юліку, навчав мене азам журналістського ремесла.

    ─ Ілько, ми часто виручали один одного, але цього разу мені потрібна інформація, яку, зазвичай, постачав тобі я.

    ─ Це цікаво...

    ─ Мені необхідно знати все, що стосується вбивства Потапенків. По своїх каналах з певних причин нічого не можу пробити, а йдеться про великі гроші. Міліція чи то зволікає, чи зайшла в глухий кут.

    ─ А я й не сумнівався, що міліція вмиє руки. Справа тут незвичайна, почерк убивства аж ніяк не тягне на замазуху. Сергій Потапенко – молодий бізнесмен, голова та засновник спільного україно-німецького підприємства “Галком”. З кримінальним світом зв’язків не мав, якщо не враховувати якогось там зама, котрий відповідав за зв’язки з вітчизняними партнерами, але зараз усі так роблять. Структура, яка тримає дах над фірмою, прагне мати у ній свого представника. З податківцями жив полюбовно. Нікому з китів тіньового бізнесу, начебто, дороги не переступав. Пристрастю до азартних ігор та дівуль легкої поведінки не відзначався. Заробив сто штук, влаштував з цього приводу вечірку, а наступного ранку три трупи і грошей катма.

    ─ Це я знаю.

    ─ Ірина Потапенко закінчила факультет іноземних мов, за фахом не працювала, якщо не враховувати роботи перекладача на зустрічах тісного кола засновників “Галкому”. Доглядала за дитиною, активним способом життя не відзначалася. Най вірогіднішою видається версія вбивства з метою наживи. Убивця чи вбивці знали, за чим ішли, але незрозуміло, чого примчався з роботи Сергій... Працювали явно не професіонали, стріляли навмання з близької відстані зі звичайного револьвера... Сусіди чули постріли, але в ранковому сеансі якраз демонструвався бойовик, тому не надали їм особливого значення... Усе настільки просте і настільки заплутане, що навіть виділити нема чого. Я був на місці пригоди, але про все, що бачив, можеш прочитати в пресі. Більше нічого не знаю.

    ─ Справді, небагато.

    ─ На місці пригоди працювала слідча бригада капітана Макаренка. Може від нього дізнаєшся більше.

    ─ Дякую, Ільку, і за те.

    ─ Нема за що. думаю, не дуже тебе просвітив.

    ─ Чесно кажучи, не дуже.

    ─ Звиняй. Якщо матиму щось новеньке – неодмінно повідомлю...

    Ага, звернися до когось з журналістів, що на криміналі спеціалізуються. Я останнім часом на соціалку запав, може чогось і не зауважив. Мило з тобою бесідувати, але мушу бігти. Дякую за пиво, але сам розумієш – журналіста ноги годують.

    ... А детектива – нюх. Тільки до чого тут принюхуватися, коли усе, мов перцем посипане. Жодної шпаринки. Ніколи не думав, що аванс так важко відпрацьовувати. Ніхто нічого не знає, хіба слідчий...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.