Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Село Затемне не таке вже й темне

    Для того, аби перевірити ту чи іншу інформацію, зовсім необов’язково вештатися усюди самому. Можна попросити Ціха або Кузьмича, але мені хотілося усюди встигати самому, щоб, коли вдало проверну дільце, нікому не завдячувати лаврами переможця. Та й хто принесе тобі ту інформацію, яку можна вивідати лише спритно розставляючи пастки...

    За візитною карткою, яку люб’язно надав мені клієнт, я знайшов його володіння... Чи бачили ви коли-небудь офіс, автопарк і гуртівню в одному приміщенні? Щось подібне застав я за вказаною адресою. Запах бензину змішався з ароматами овочів, фруктів, миючих засобів та продуктів харчування, а документація загубилася десь поміж секонд-хенду... Як сюди не дісталися санепідемстанція та податкова – невідомо. Можливо, усім цим комітетам із захисту прав споживача й на гадку не спадало, що все це може зберігатися в одному приміщенні.

    Хоч я не встиг пообідати, але тут легко можна це надолужити. Ні польське масло та оселедці, ні турецьке печиво та шоколад мене не спокусили. Багато наслухався про їх походження та умови виробництва. А в’язанка бананів притупила відчуття голоду. За цим заняттям і застав мене якийсь зашмарований суб’єкт, намагаючись спровадити геть, застосувавши силу. “Липове” посвідчення слідчого прокуратури охолодило його запал. Присмирнів і чемно відповідав на мої запитання. буду знати, що для більшого ефекту варто зробити собі посвідчення з кліше СБУ. Але й за цим я довідався, що Анатолій Задорожний є власником невеликого автопарку з чотирьох мікроавтобусів, якими і завозить в Україну звалений тут крам... Дивно, що його так приваблюють ділові поїздки. На його місці я б спокійно сидів біля красуні-дружини, поручивши постачання товару комусь із підлеглих. А він товчеться по закордонах, втішаючись послугами дешевих повій. Нічого дивного, що дружина з ним не ладить... Але кожному своє, щось я занадто відхилився від теми.

    Мій співрозмовник виявився не занудою, з нього я витягнув чимало необхідної інформації. Отже, машини перетнули кордон за дванадцять годин до вбивства. Кожен з мікроавтобусів вирушав до різних міст, тому не міг з упевненістю сказати, де саме був його шеф. Усі документи були в ажурі, на власні очі це бачив. Чи можна їх переглянути? На жаль, це не в його компетенції... І що після цього закинеш Анатолію? У чому ж підозрює його Галина?

    Решту дня провів удома. Мені навіть захотілося зробити щось приємне для своїх рідних – і я витріпав усі килими та доріжки, чим здобув прихильність матері, яка спекла пиріг до чаю. Навіть Віктор не став мучити мене запитаннями про те, як просувається розслідування, але від того мені легше не стало. Щось у моїх міркуваннях не грало в лад, от тільки що?

    Як добре, що вчився колись на такому знаменитому факультеті, хоч і недовго, але достатньо, щоб познайомитися з багатьма цікавими людьми, котрі тепер на різних посадах трудилися на благо вітчизни. Правда, тоді всі ми були сірими невиразними конячками, але час та зв’язки всіх розставили на свої місця. Зараз мої однокурсники заполонили всілякі установи, суди та управління, невже не допоможуть колишньому товаришу? Був у мене знайомий і на КПП україно-польського кордону...

    Михайло Стопець на першому курсі нагадував хлопчину з села Затемне. Син голови колгоспу, дикий та відлюдькуватий, він довго не міг призвичаїтись у великому місті. Потішав нас своїм діалектом, одягом та манерами поведінки і був найкращим кандидатом, коли випадала потреба знайти когось з кулаками, як довбні. Ми взяли його під своє крило і не дозволяли петеушникам відбирати у нього гроші. Кмітливих підлітків Місько вважав рекетирами і панічно боявся, хоч міг самотужки розправитися з десятком таких вимагачів. Вайлуватий та добродушний, він до сліз смішив нас своїми розповідями про пригоди, котрі траплялися чомусь саме з ним, та просто до історичного реготу доводив тим, що своїм подальшим місцем роботи бачив митницю. “Хіба між містом та селом”, -- кепкував я, ні на йот не сумніваючись, що туди йому не потрапити. Він не ходив у відмінниках, часто здавав сесію по талонах, а то й до комісії доходило. У такі скрутні часи з’являвся батько з річним кабанчиком – і Місько долав ще одну сесію. Так і плентався з курсу на курс, міцно тримаючись за університет... Яким великим було моє здивування, коли після повернення з війська я довідався, що Стопець працює на одному з КПП. За увесь час навчання він приховував, що його дядько, у якого не було дітей, не останній серед митників. Маючи такого впливового родича, місько легко опинився на тій посаді, котра навіть людям з червоним дипломом лише снилася. У нього я й хотів з’ясувати, коли ж перетинав кордон Анатолій Задорожний.

    Мені пощастило вмовити Кузьмича відпустити “Таврію”, хоч і не легко було це зробити. І як він рознюхав, що минулого разу я залишив машину напризволяще на околиці міста? Пообіцявши, що вдруге такого не буде, вихопив ключі, поки Володя не передумав.

    Мене обганяли водії на зношених “Мерседесах” та “Ауді”, вже не кажу про новенькі BMW та “Рено”, тикали пальцем, а я, з незалежним виглядом, не звертав на них уваги. За кермом ніколи не треба поспішати – на той світ завжди встигнеш...

    Так я приплентався у прикордонну зону. Добре, що великих черг не було, отже, у мене всі шанси завидна повернутися у місто.

    Міська я впізнав не одразу: давнього Стопця побільшало десь так утроє, і цей черевань продивлявся документи водіїв та ставив відмітки у них. Зауваживши мене, не поспішав виявляти радість. Кисло посміхнувшись, подав руку і, зіславшись на безліч невідкладних справ, повернувся до своїх баранів. Навіть кількома словами перекинутися не захотів. Як кажуть у народі, не дай Боже з діда пана... Але і я не ликом шитий. З “липовим” посвідченням, до якого ніхто скрупульозно не придивлявся, я пішов до начальника КПП, і той люб’язно виділив мені півгодини робочого часу Міська. Тепер друг юності нікуди від мене не втече.

    ─ Назаре, як тобі вдалося відірвати мене від роботи? Що ти сказав головному? Я два тижні прошу дозволу на відгул, а він каже, що без мене роботи не буде...

    ─ Михасю, перестань корчити з себе незамінного клерка. Ти і надалі залишився селюхом, який нічого не тямить у підходах до людей. та й старих друзів цуратися не слід.

    Він ображено закусив губу. Звик, мабуть, що давні знайомі ходять перед ним на пальчиках. Він ще думав реваншуватися, сподіваючись на те, що шукатиму якоїсь ніші на кордоні в обхід закону, котрий він тут представляє, але я розчарував його остаточно:

    ─ Не хмурся, я не з’явився сюди для того, аби псувати твою репутацію. Якщо вона в тебе бездоганна, то це сусіди не допрацьовують. На твій авторитет не зазіхаю і ніяких послуг не потребую, лише підтвердження чи заперечення певних фактів... Слухай, чого ми стоїмо, як два остолопи посеред міжнародної автостради? Невже тут ніде присісти та пива випити?

    Це одразу розвіяло напруження. Хто-хто, а я добре знаю, що Місько запеклий пивоман. За мить ми сидимо у якійсь кнайпі, де, окрім нас, більше нікого з відвідувачів. Для всіх санітарний день, а Місько провів мене службовим входом, хизуючись своєю владою. Я зробив йому кілька компліментів з цього приводу, і він остаточно розімлів.

    Сидимо за столиком, перед нами виграє хороше пиво, шлунок подразнює запах копченої риби – не зле Михась влаштувався...

    ─ А ти не боїшся, що тебе зупинить ДАІ?

    ─ Від кухля пива не п’яніють, Михасю.

    ─ Але запаху буде... Так легко не відбудешся.

    ─ З цим посвідченням я пошлю їх..., -- показую майстерно зроблену підробку.

    ─ А я якраз хотів поцікавитися, де ти зараз... Таки повернувся до першого кохання? Треба було тобі тої армії, щоб працювати в прокуратурі?

    ─ Справжній чоловік повинен усе пізнати.

    Обережно, як реліквію, він бере до рук мою книжечку і прискіпливо вивчає її декілька хвилин. За хвилю вибухає дзвінким сміхом:

    ─ Ха-ха-ха, так воно ж фальшиве!

    ─ Звичайно. а як я міг заробити справжнє під час служби у війську?

    ─ Підробка документів карається...

    ─ Знаю, знаю, сам юрист-недоучка, але не так уже й багато людей тримали це посвідчення у руках.

    ─ А де насправді обертаєшся?

    Дістаю посвідчення приватного детектива. Цього разу воно справжнє, що визнає навіть прискіпливий Стопець. У його очах спалахує щире і неприховане зацікавлення:

    ─ І як тобі ведеться на такій незвичній ниві?

    ─ Не так добре, як хотілося б, але й не так зле, як може бути.

    ─ А зарплата яка?

    ─ Менша, аніж у тебе. На прожиття вистачає, а на хорошу машину – ні.

    ─ Так у тебе хоч якась є. І грошей, мабуть, не затримують, -- почав скаржитися на свої біди та нещастя. Я співчутливо кивав головою, не дуже й прислухаючись. Казочка про бідних митників давно зрадила законам жанру. Моя поведінка розтопила останні крижинки у його душі:

    ─ Як добре, що хтось тебе розуміє... Ти ніколи не стояв осторонь моїх проблем.

    ─ Стара дружба перевірена роками.

    ─ Так воно і є. А що ти хотів од мене? Проблеми з паспортом, візою?

    ─ Ні, це стосовно роботи. Розумієш, певна неув’язочка у нас. Один суб’єкт стверджує, що перетинав кордон у неділю, а в мене є підозри, що зробив він це в понеділок. Чи не міг би ти заглянути у свій талмуд і сказати, коли ж покинув межі країни Анатолій Задорожний: третього вересня чи четвертого?

    ─ Тут і дивитися не треба, польський кордон він перетнув четвертого числа, а наш третього...

    ─ Не зрозумів...

    Місько зам’явся, знітився, немов спіймався на чомусь протизаконному:

    ─ Я тоді чергував на зміні... Випадок, можна сказати, свого роду унікальний... Справа в тому, що я добре знаю Задорожного. Власник чотирьох мікроавтобусів, возить усілякий мотлох і харчі, про нього йдеться?

    Я ствердно кивнув головою, а серце гарячково забилося...

    ─ ... Старий знайомий... Частенько доводиться закривати очі на дрібні порушення... Зарплати не виплачують вчасно... Ти розумієш? Анатолій один із постійних клієнтів, так би мовити, завжди щось відстібне... Третього вересня я заступив на зміну. Машин було мало, неділя, як не як. Близько півночі над’їхали машини твого знайомого. Проблем ніяких не виникло і я дав їм зелену вулицю. Проте, не перетнувши польського кордону, Анатолій повернувся і став просити мене, щоб я не ставив ніяких відміток. Машини поїхали, а він забув якісь документи. Мав з’їздити за ними додому і наздогнати своїх людей. Хоч це і суперечить усім інструкціям, але я послухав його... Задорожний повернувся четвертого ввечері, якраз наприкінці моєї зміни, і рейсовим автобусом перетнув кордон. Нових відміток я не став робити, і проблему з поляками владнав. Таким чином, офіційно він виїхав третього, а насправді – на добу пізніше.

    ─ Дякую, Михасю, ти мені дуже допоміг.

    ─ Нема за що. Тільки ти не дуже виноси це на люди. Мене по голівці не погладять, коли дізнаються. Та й у суді я цього не підтверджу.

    ─ Про що мова, все окей!

    ─ Тобі ще сказати коли він повернувся?

    ─ Ні, це для мене не суттєво.

    Виділених півгодини невпинно збігали до кінця. Час прощатися, однак Михась не поспішав приступати до виконання обов’язків.

    ─ Слухай, Круглий, ми так рідко бачимось.

    ─ Що ж поробиш, у тебе своя робота, в мене інша.

    ─ Я не про те. Наша компанія рідко збирається.

    ─ О, ті старі студентські часи не повернути!

    ─ А я подумав, що, коли мій четвертак відсвяткувати в гуртожитку?

    ─ Добра ідея, але в кого?

    ─ Влад же в аспірантурі вчиться. У нього зберемося. Влад, я, Віхоть, ти підходь... У мене сестра на юридичному вчиться, приходь, познайомлю...

    ─ Добре, пам’ятатиму.

    По дорозі назад я думав, якою ж то має бути Міськова сестра. Одне Затемне я вже бачив. Але робота не дозволяла віддаватися мріям.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.