Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Фініта ля трагедія?

    Сутінки доволі швидко падають на місто о такій порі року. В автобус я сідав ще за видна, а на кінцевій хоч в око стрель. Я відразу знаходжу переваги міських доріг, по-кісточки влітаючи у калюжу. Таким бездоріжжям мені ще шукати вулицю Ягідну. Десь на ній примостився будинок номер вісімнадцять, де призначила зустріч Галина. Місце не найкраще. Тут зовсім недавно роздали ділянки і будинків майже немає – котловани під фундамент, дерев’яні бараки... Якщо тут загубитися – не швидко знайдуть.

    На превелике здивування, під вісімнадцятим номером примостилася добротна кам’яниця. Хтось не став чекати, поки збере перший урожай, а розпочав заселення з будівництва фортеці.

    Хоч я людина без комплексів та забобонів, але цього разу ввічливо стукаю у двері. З такою жінкою, як Галина, жартувати небезпечно. Коли вона наважилася на вбивство трьох осіб, не пошкодувавши ні подруги, ні маленької дитини, то що вартує прибрати їй ще й четвертого свідка? Чи не зробив я помилки, погодившись зустрітися на її території? Ще більше непокоїть той факт, що на мій свист не відгукнувся Ромчик. Що ж, я повірю його оправданням, адже нелегко просидіти увесь день на роз’яклому чорноземі, ще й із вітром двадцять метрів за секунду...

    ─ Проходьте, відчинено...

    Чесно кажучи, я очікував, що в хід знову підуть жіночі чари, зваби та принади. Думав побачити її у розкішній білизні, халатику на голих плечах, чи чомусь такому, що змусить мене забути про гроші. Але класичний костюм ділової жінки переконує, що я помилявся.

    ─ По тобі годинник звіряти можна.

    ─ Не гоже чоловікові запізнюватися на ділову зустріч, тим більше, коли її призначила жінка, -- намагаюся миттєво оцінити ситуацію. В будинку дві кімнати. В одній ми з нею, а хто в іншій? Мені щось загрожує, чи я у безпеці? Окрім двох кімнат є ще ганок, але його я успішно подолав, не зустрівши перешкоди.

    ─ То де мої гроші?

    ─ Боже, який ти практичний прагматик. Невже тобі не хочеться посидіти у моєму товаристві, випити чашку кави, погомоніти про життя моїх стареньких? Чи ти боїшся мене?

    Якщо не кривити душею, то я її направду побоююся. Подумки налаштовуючись до найгіршого, погоджуюсь прийняти правила гри:

    ─ Що ж, можна й погомоніти... І про батьків, і про брата, який не бачив тебе з дня весілля.

    Це на порох розбиває її алібі, невже не здогадується, що це тонкий натяк на причетність до вбивства? Незворушно посміхається... Чорт забирай, мені б таку витримку.

    ─ І як він там? До трьох дітей додав ще двійко, чи більше? Знаєш, давай я краще приготую каву, а ти пошукай у барі, десь там має бути хороший коньяк.

    Ага, і ціаністий калій на додачу. Я роззираюся по кімнаті.

    ─ Бар там, за дверима, -- вказує мені на сусідню кімнату.

    Дерев’яними ногами прямую туди. Ніхто не примушує цього робити, але якась хлоп’яча чванливість, мовляв, знаю, що граюсь з вогнем, але не боюся, провадить мене назустріч невідомому. Чи я колись подорослішаю? Що ж чекає мене за дверима?

    ─ Вимикач ліворуч!

    Ще кілька кроків і штовхаю двері від себе... Злітає кільканадцять секунд, поки намацую вимикач. Серце тремтить, мов упіймана пташка... Спалахує світло, і я спокійно переводжу подих – там нікого немає.

    Знаходжу пляшку і повертаюся назад, цілком заспокоєний. Не такі страшні вбивці, як їх розписує кримінальна практика.

    Проте заспокоївся я зарано. У руках Галини не таця з чашками, а пістолет. З такого типу зброї вбили Потапенків, можливо, це і є знаряддя вбивства. Уся моя мужність втекла кудись у п’яти. Я заворожено дивлюся на холодний воронований метал, відчуваючи, як сорочка стає мокрою від поту, і не уявляю, в якій частині мого тіла з’явиться зайва дірка.

    ─ Що ти так? Хвалений детектив, а жінки злякався... То ти дар мови втратив, як ми з тобою розмовлятимемо?

    У кого зброя – в того й сила. Що ж мені робити: падати на коліна, волати на допомогу, взивати до її сумління, швидким рухом кинутися вперед та спробувати вибити пістолет? Залишаюся стояти на місці.

    ─ А зараз, поволі і без зайвих рухів, ти сядеш он у те крісло. Інакше буде боляче.

    Я не сумніваюся, що при такому вітрі ніхто не почує пострілу. Мовчки виконую усе, що мені наказують. Дивно, але з глибини тіла до мене повертається впевненість. А кажуть, що перед смертю людина відчуває страх. Може це ще не кінець?

    ─ Ти вибрала не найкращий аргумент для розмови. Я й так давно розставив усі крапки, зараз переконуюся, що не помилився. Ти і та жінка, яка телефонувала Потапенку на роботу, а Анатолій не вбивав Сергія... Може ти відкриєш мені таємницю, розкажеш, як усе відбувалося? З цього пістолета ти вбила Ірину та малого?

    Моя поведінка збиває її з пантелику. Вона починає нервувати... Я не в кращому стані, але мені й втрачати нічого.

    ─ Можна запалити? – я без дозволу тягнуся до пачки цигарок та запальнички, які лежать на столику. Роблю це грандіозно і невимушено, але тільки Богу відомо, скільки коштує мені така впевненість. Припалюю цигарку і розглядаю Задорожну крізь кільця диму.

    Це примушує її нервувати ще більше. Пістолет тремтить, хтозна, чи не зробить з мене решето.

    ─ Перестань викаблучуватися! Ти давно наклав у штани з переляку, а корчиш з себе супермена. Вийми цигарку з рота, я не дозволяю тобі курити!

    Я спокійно затягуюся ще раз і гашу цигарку до крісла, від чого пропалюється дерматин.

    ─ Вибач, але поблизу не було попільнички. Галю, перестань вдавати з себе Криваву Мері. Тобі не вийти з цього будинку, я ж не сам сюди прийшов... А твій товариш, який слідкував за мною, сюди не повернувся... На вулицю ти можеш вийти тільки зі мною.

    Її красиве обличчя спотворює неприродна посмішка, я б сказав – гримаса... Невже починається істерика?

    ─ А ти здорово блефуєш, але ми не в карти граємо. Що ж, я також маю для тебе сюрприз, ─ вона виймає з кишені амулет, який Ціх завжди носив із собою. – Впізнаєш?

    Не дивно, що Ромчик не відгукнувся на мій свист. Хто ж тепер мене порятує?

    ─ Що з ним?

    ─ Я ж не запитую, що ти зробив з моїм знайомим.

    ─ Мене це не дивує. У твоєму ліжку завжди знайдеться охочий, а я своїх працівників підбираю скрупульозно.

    ─ Та перестань. Ніякий ти не керівник. “Цербером” заправляє твій брат. А ти просто невдаха, юрист-недоучка, брудна пляма, більмо на оці родини, що каменем висить їм на шиї. Приткнули тебе в тепле місце, щоб з дурнями не віявся та клопоту не завдавав. Я знала це ще тоді, як уперше переступила поріг вашого свинюшника.

    ─ То ти наперед знала, хто я? А в яку гру ми з тобою грали? Навіщо ти все це затіяла?

    ─ Нехай це залишиться для тебе загадкою жіночої душі. У тебе буде вдосталь часу, аби її розгадати, сьогодні ти не помреш. Вставай!

    Отже, це ще не кінець.

    ─ О, то нас чекає прогулянка?

    Сухо ляскає пістолет, роздираючи кулею мою ногу трохи вище коліна.

    ─ Ні, ходити тобі більше не доведеться. Вставай, кому кажу!

    Під прицілом я шкандибаю у сусідню кімнату, заледве не втрачаючи свідомості від нестерпного болю, і Галина зупиняє мене над лядою:

    ─ Стій. Відчиняй. Пірнати ти навчився, та ті бовдури не змогли тебе ні провчити, ні на той світ відправити. Тепер я особисто простежу, чи вмієш ти літати.

    З цих слів я дізнаюся, хто саме організував мені купіль у готелі, але від цього на душі не легшає.

    На мене повіяло сирістю, пліснявою та запахом зіпсованого м’яса. Що ж це за погріб такий?

    ─ Скачи!

    ─ Ти збожеволіла?! Тут високо, а в мене нога прострелена!

    Вона натискає на курок ще раз, і кров заливає другу ногу. Наступною кулею вона випустить з мене кишки. Аби цього не сталося – подаюся вперед, назустріч невідомому. Мить польоту – і страшенний біль віддає в голову. Я втрачаю свідомість.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.