Загадка Афродіти

Сутінки доволі швидко падають на місто о такій порі року. В автобус я сідав ще за видна, а на кінцевій хоч в око стрель. Я відразу знаходжу переваги міських доріг, по-кісточки влітаючи у калюжу. Таким бездоріжжям мені ще шукати вулицю Ягідну. Десь на ній примостився будинок номер вісімнадцять, де призначила зустріч Галина. Місце не найкраще. Тут зовсім недавно роздали ділянки і будинків майже немає – котловани під фундамент, дерев’яні бараки... Якщо тут загубитися – не швидко знайдуть.

На превелике здивування, під вісімнадцятим номером примостилася добротна кам’яниця. Хтось не став чекати, поки збере перший урожай, а розпочав заселення з будівництва фортеці.

Хоч я людина без комплексів та забобонів, але цього разу ввічливо стукаю у двері. З такою жінкою, як Галина, жартувати небезпечно. Коли вона наважилася на вбивство трьох осіб, не пошкодувавши ні подруги, ні маленької дитини, то що вартує прибрати їй ще й четвертого свідка? Чи не зробив я помилки, погодившись зустрітися на її території? Ще більше непокоїть той факт, що на мій свист не відгукнувся Ромчик. Що ж, я повірю його оправданням, адже нелегко просидіти увесь день на роз’яклому чорноземі, ще й із вітром двадцять метрів за секунду...

─ Проходьте, відчинено...

Чесно кажучи, я очікував, що в хід знову підуть жіночі чари, зваби та принади. Думав побачити її у розкішній білизні, халатику на голих плечах, чи чомусь такому, що змусить мене забути про гроші. Але класичний костюм ділової жінки переконує, що я помилявся.

─ По тобі годинник звіряти можна.

─ Не гоже чоловікові запізнюватися на ділову зустріч, тим більше, коли її призначила жінка, -- намагаюся миттєво оцінити ситуацію. В будинку дві кімнати. В одній ми з нею, а хто в іншій? Мені щось загрожує, чи я у безпеці? Окрім двох кімнат є ще ганок, але його я успішно подолав, не зустрівши перешкоди.

─ То де мої гроші?

─ Боже, який ти практичний прагматик. Невже тобі не хочеться посидіти у моєму товаристві, випити чашку кави, погомоніти про життя моїх стареньких? Чи ти боїшся мене?

Якщо не кривити душею, то я її направду побоююся. Подумки налаштовуючись до найгіршого, погоджуюсь прийняти правила гри:

─ Що ж, можна й погомоніти... І про батьків, і про брата, який не бачив тебе з дня весілля.

Це на порох розбиває її алібі, невже не здогадується, що це тонкий натяк на причетність до вбивства? Незворушно посміхається... Чорт забирай, мені б таку витримку.

─ І як він там? До трьох дітей додав ще двійко, чи більше? Знаєш, давай я краще приготую каву, а ти пошукай у барі, десь там має бути хороший коньяк.

Ага, і ціаністий калій на додачу. Я роззираюся по кімнаті.

─ Бар там, за дверима, -- вказує мені на сусідню кімнату.

Дерев’яними ногами прямую туди. Ніхто не примушує цього робити, але якась хлоп’яча чванливість, мовляв, знаю, що граюсь з вогнем, але не боюся, провадить мене назустріч невідомому. Чи я колись подорослішаю? Що ж чекає мене за дверима?

─ Вимикач ліворуч!

Ще кілька кроків і штовхаю двері від себе... Злітає кільканадцять секунд, поки намацую вимикач. Серце тремтить, мов упіймана пташка... Спалахує світло, і я спокійно переводжу подих – там нікого немає.

Знаходжу пляшку і повертаюся назад, цілком заспокоєний. Не такі страшні вбивці, як їх розписує кримінальна практика.

Проте заспокоївся я зарано. У руках Галини не таця з чашками, а пістолет. З такого типу зброї вбили Потапенків, можливо, це і є знаряддя вбивства. Уся моя мужність втекла кудись у п’яти. Я заворожено дивлюся на холодний воронований метал, відчуваючи, як сорочка стає мокрою від поту, і не уявляю, в якій частині мого тіла з’явиться зайва дірка.

─ Що ти так? Хвалений детектив, а жінки злякався... То ти дар мови втратив, як ми з тобою розмовлятимемо?

У кого зброя – в того й сила. Що ж мені робити: падати на коліна, волати на допомогу, взивати до її сумління, швидким рухом кинутися вперед та спробувати вибити пістолет? Залишаюся стояти на місці.

─ А зараз, поволі і без зайвих рухів, ти сядеш он у те крісло. Інакше буде боляче.

Я не сумніваюся, що при такому вітрі ніхто не почує пострілу. Мовчки виконую усе, що мені наказують. Дивно, але з глибини тіла до мене повертається впевненість. А кажуть, що перед смертю людина відчуває страх. Може це ще не кінець?

─ Ти вибрала не найкращий аргумент для розмови. Я й так давно розставив усі крапки, зараз переконуюся, що не помилився. Ти і та жінка, яка телефонувала Потапенку на роботу, а Анатолій не вбивав Сергія... Може ти відкриєш мені таємницю, розкажеш, як усе відбувалося? З цього пістолета ти вбила Ірину та малого?

Моя поведінка збиває її з пантелику. Вона починає нервувати... Я не в кращому стані, але мені й втрачати нічого.

─ Можна запалити? – я без дозволу тягнуся до пачки цигарок та запальнички, які лежать на столику. Роблю це грандіозно і невимушено, але тільки Богу відомо, скільки коштує мені така впевненість. Припалюю цигарку і розглядаю Задорожну крізь кільця диму.

Це примушує її нервувати ще більше. Пістолет тремтить, хтозна, чи не зробить з мене решето.

─ Перестань викаблучуватися! Ти давно наклав у штани з переляку, а корчиш з себе супермена. Вийми цигарку з рота, я не дозволяю тобі курити!

Я спокійно затягуюся ще раз і гашу цигарку до крісла, від чого пропалюється дерматин.

─ Вибач, але поблизу не було попільнички. Галю, перестань вдавати з себе Криваву Мері. Тобі не вийти з цього будинку, я ж не сам сюди прийшов... А твій товариш, який слідкував за мною, сюди не повернувся... На вулицю ти можеш вийти тільки зі мною.

Її красиве обличчя спотворює неприродна посмішка, я б сказав – гримаса... Невже починається істерика?

─ А ти здорово блефуєш, але ми не в карти граємо. Що ж, я також маю для тебе сюрприз, ─ вона виймає з кишені амулет, який Ціх завжди носив із собою. – Впізнаєш?

Не дивно, що Ромчик не відгукнувся на мій свист. Хто ж тепер мене порятує?

─ Що з ним?

─ Я ж не запитую, що ти зробив з моїм знайомим.

─ Мене це не дивує. У твоєму ліжку завжди знайдеться охочий, а я своїх працівників підбираю скрупульозно.

─ Та перестань. Ніякий ти не керівник. “Цербером” заправляє твій брат. А ти просто невдаха, юрист-недоучка, брудна пляма, більмо на оці родини, що каменем висить їм на шиї. Приткнули тебе в тепле місце, щоб з дурнями не віявся та клопоту не завдавав. Я знала це ще тоді, як уперше переступила поріг вашого свинюшника.

─ То ти наперед знала, хто я? А в яку гру ми з тобою грали? Навіщо ти все це затіяла?

─ Нехай це залишиться для тебе загадкою жіночої душі. У тебе буде вдосталь часу, аби її розгадати, сьогодні ти не помреш. Вставай!

Отже, це ще не кінець.

─ О, то нас чекає прогулянка?

Сухо ляскає пістолет, роздираючи кулею мою ногу трохи вище коліна.

─ Ні, ходити тобі більше не доведеться. Вставай, кому кажу!

Під прицілом я шкандибаю у сусідню кімнату, заледве не втрачаючи свідомості від нестерпного болю, і Галина зупиняє мене над лядою:

─ Стій. Відчиняй. Пірнати ти навчився, та ті бовдури не змогли тебе ні провчити, ні на той світ відправити. Тепер я особисто простежу, чи вмієш ти літати.

З цих слів я дізнаюся, хто саме організував мені купіль у готелі, але від цього на душі не легшає.

На мене повіяло сирістю, пліснявою та запахом зіпсованого м’яса. Що ж це за погріб такий?

─ Скачи!

─ Ти збожеволіла?! Тут високо, а в мене нога прострелена!

Вона натискає на курок ще раз, і кров заливає другу ногу. Наступною кулею вона випустить з мене кишки. Аби цього не сталося – подаюся вперед, назустріч невідомому. Мить польоту – і страшенний біль віддає в голову. Я втрачаю свідомість.