Загадка Афродіти

Дар мови поволі повертався до мене:

─ Не станеш тут німим біля вас! Ви навмисно так вирядилися, щоб спокусити приватного детектива, чи надворі аж так тепло?

Вона почервоніла, але відповіла ще в’їдливіше:

─ А до детективів слід у монаршому каптурі приходити? І як накажете витлумачити ваші слова: як комплімент чи як образу. Я можу і піти, якщо чимось не вгодила тутешнім звичаям.

Поки вона говорила цю тираду. Я прикипів до її правиці, так і є: заміжня. Про це красномовно свідчила дорога обручка. Що ж, доведеться погодитися з думкою мого колишнього однокурсника, що все краще уже кимось зайняте, а нам залишається пробуване-перепробуване, або те, що нікому непотрібне... І який бовдур сміє зраджувати такому диву? Принаймні, з ким? Вона ж нічим не гірша за Клавдію Шифер, Сінді Кроуфорд та Шерон Стоун, а їх я щойно розглядав у каталозі. Те, що справа стосуватиметься подружньої зради, я класифікував для себе одразу. Слід бути гостиннішим, а то й справді образиться та піде...

Знаття б наперед, що така кралечка нас відвідає – хоч трішки поприбирав би, а то такий безлад довкола: папери порозкидані, вазони сухі, стільці не на місці, батарея підперта товстим юридичним довідником. Добре, що я не полінувався викинути у смітник залишки свого обіду разом з промасленим папером. Хоча, з іншого боку, така обстановка надає приміщенню відповідного шарму, от тільки братова ніяк не хоче з цим погодитися. Нехай відвідувачі думають, що ми настільки у роботі, що й угору глянути ніколи, адже коли навести ідеальний порядок – вважатимуть, що ми нічим не займаємось, тільки тим, що тричі на день протираємо пилюку та робимо вологе прибирання... Я ж можу бути гостиннішим:

─ Проходьте, вмощуйтесь, де зручніше.

Нарешті пригадав, що негоже сидіти в кріслі, коли перед тобою стоїть жінка, а ще така вродлива. Що ж, тоді я невиправний оптиміст, адже хто такий оптиміст? Це чоловік, який сидить у переповненому трамваї і намагається познайомитися з чарівною блондинкою, яка стоїть поруч нього... Не я це придумав, але доля правди у такому афоризмі звісно є.

Гостя зручно вмостилася у кріслі навпроти. Повз мене не проходить, що вона чимось схвильована. Ба, її навіть щось непокоїть. Але я швидко забуваю про це – причина цьому – її ноги. Вони зовсім поруч. Про що можна думати у такому випадку після дворічної ізоляції від жіночого товариства?

─ Бачу, розмови в нас не вийде, поки я не прийму контрзаходів, ─ застебнула плащ на всі ґудзики, ще й пояс зав’язала.

Добре, що мій зойк вилетів разом із видихом, інакше подумала б, що я з головою не дружу. Жорстоко, з її боку, хтось інший на моєму місці вже б образитися встиг, але я не з таких... Можна милуватися її обличчям. Принаймні, тут повна гарантія, що не зодягне якоїсь маски, та й на мусульманку не схожа.

─ Слухаю вас уважно. Що спонукало вас звернутися до нас за допомогою? ─ здається, так розпочинає ділову розмову мій брат, хоч звідки йому знати: за допомогою завітали в цю нору, чи просто з цікавості.

─ Пан Круглик?

─ Ви не помилилися, це справді я, ─ розправляю плечі і розходжуся у широкій посмішці, хоча йдеться, мабуть, про брата.

─ Тоді ви той, хто мені потрібен. Мене Галиною звати.

─ Завжди до ваших послуг. Дуже приємно. Назар.

─ А мені казали... Віктор...

Чорт забирай, навіщо їй брат? Хіба я гірший за нього? Крім того, у Віктора є дружина.

─ У мене два імені, у паспорті – Назар, для друзів – Віктор, ─ не зморгнувши оком збрехав я.

─ А-а, зрозуміло. Можна, я називатиму вас... як записано в паспорті? Близько ми не знайомі... Поки що... Не маєте нічого проти?

Звісна річ, не мав. Мені це навіть починає подобатися, особливо той тон, яким сказано “поки що”.

─ І так: що вас привело до нас? Погода на вулиці не найкраща... Хоча ми звикли, що нас турбують навіть серед ночі.

─ Справді? А на вивісці вказано, що приймаєте відвідувачів до 20.00.

─ Хто нас потребує – завжди знайде, ─ знайшовся я у тій ситуації, в яку сам себе і загнав. Біс у ребро, а вона спостережлива. Пальця в рот не клади. Треба бути обережнішим у словах, а я не пам’ятаю й половини того, що наговорив їй кілька хвилин тому.

Галина нервово перебирала пучками пальців, не знаючи, з чого розпочати розмову...

У таких випадках важливо створити невимушену атмосферу – так повчав мене брат.

─ Може кави? ─ запропонував я, сподіваючись, що відмовиться.

─ Маленьку чашку, якщо можна, і без цукру.

Тільки цього не вистачало! Якщо братова, котра мене поважає, відверто каже, що я заварюю помиї і виливає їх в раковину, то як запропонувати таке пійло гості? Не скажу ж їй, що на кухні я повний анальфабет і не знаю нічого, окрім того, де лежать сірники та як відчиняється холодильник, що всі мої спроби приготувати якийсь кулінарний шедевр закінчувалися плачевно: грінки у мене пригоряли, яєчня закінчувалася на підлозі, куди втікало розбите яйце, зварити його ще якось вдавалося. Але ж це і дурень потрафить зробити... Єдине, що мені вдавалося якнайкраще – це порізати огірки, помідори та цибулю і зробити салат, поливши цю суміш сметаною... Як же мені викрутитися з цієї не передбачуваної ситуації?

─ А знаєте що? Ось вам кавоварка, ось кава – зготуйте собі таку, яку п’єте вдома, ─ прийняв єдино правильне. На мою думку. Рішення. Хіба таким чином не створю невимушеної атмосфери? От тільки як поставиться до цього моя гостя?

Вона виявилася не з тих, що комизяться та губи відкочують, радісно погодившись на таку пропозицію.

─ А вода у вас де?

Я вказав на чайник. Галина скинула плащ і акуратно повісила його на спинку крісла. Усе в неї виходило якось легко та невимушено.

Поки відвідувачка заспокоювалася, я милувався її рухами та поставою. Хіба можна бажати чогось кращого? Така дружина в одного з тисячі... Що за бовдур її чоловік, якщо вдається до подружньої зради? Несповна розуму, або дуже вчений. В принципі, це одне й те ж.

─ Вам з цукром чи без? ─ обірвала логічний хід моїх думок. Я понишпорив у столі і дістав велику плитку шоколаду. Вона принюхалася до аромату гарячого напою і задоволено заперечила:

─ Ні, дякую. Я п’ю каву гірку – тільки так можна відчути її смак.

Що ж, смаки братової, а саме вона купувала цю каву, задовольняють гурманку.

─ Та перестаньте, вашій фігурі і так нічого не бракує.

─ Дякую... Скажіть, а ви завжди такий... простий? – довго підбирала останнє слово, шукаючи відповідник до слова “стурбований”.

─ А для чого вдавати з себе казна-кого? Будь простішим – і люди до тебе потягнуться.

Деякий час ми просто роздивлялись. Галина наш офіс, а я її. Не вірте тому, хто переконує вас, що кохання з першого погляду не існує. Мені наша гостя одразу запала в серце. Розглядати її було так приємно, а ще приємніше було її слухати. Я мовчав, аби не бовкнути чогось зайвого. У такому випадку чоловіки завжди лепечуть якісь дурниці, бо думають зовсім про інше і не головою... Мовчанка затягувалася.

─ Знаєте. Я не маю нічого проти, якщо ви залишитесь тут назавжди. Але у вас, мабуть, якась справа до мене? Крім того, боюся, що навідається сюди якийсь бовдур і перешкодить нашій бесіді.

Галина знітилася, причому затремтіли її пальці.

─ Не знаю з чого почати...

─ А з чого хочете, думаю, ми порозуміємося.

─ Моє прохання може видатися дещо дивним.

─ Галинко, ─ некоректно перебив я свою співрозмовницю, ─ до нас звертається стільки людей, а в них бувають такі проблеми, що мене вже нічого не дивує.

─ Ви займаєтеся розшуком зниклих людей?

─ Так, до нас звертаються родичі тих, хто вийшов з дому і не повернувся. Міліція розводить руками – тоді беремось за роботу ми, але не завжди досягаємо успіху. Якщо людина надумала скоротати час у коханки чи в коханця – то її ще можна знайти. А коли її на той світ спровадили – тут і ми безсилі...

─ А людей, які нікуди не зникають, ви розшукуєте?

Я не одразу зрозумів. з чим у мене погано: зі слухом чи з головою; і що відповісти моїй співрозмовниці?

─ Так я і думала. Мої слова видаються вам дивними. Але на пальцях не зможу пояснити суть справи.

─ А я нікуди не поспішаю.

Вона довго не зважувалася розпочати розмову. А я не поспішав задавати запитання. Якщо людина хоче виговоритися – зробить це і без найменшого примусу, і навпаки – зайва цікавість лише зробить її ще більш замкнутою.

─ Я рано вийшла заміж, ще на першому курсі...

Так і є, доведеться вистежувати її чоловіка, який пішов з дому і пропав у коханки. Тобто людина нікуди не зникала, хоч її нема вдома. Саме так я витлумачив для себе її слова. але треба слухати, щоб не прогавити чогось важливого.

─ ... Хоч викладачка української мови завжди говорила нам: “Дівчата, сумлінно вчіться і женіть від себе всіх кавалерів. Заміж виходити доцільно на четвертому курсі. Уже й до диплому рукою подати, і особисте життя ще не пізно влаштовувати”... Я своє життя пов’язала з Анатолієм ще на першому курсі. Так затишно було за його спиною і стільки проблем відпало. Він аспірант, якому пророчать велике майбутнє, а я наївне сімнадцятирічне дівча, яке нічого у цьому житті ще не бачило і щойно вирвалося з-під батьківської опіки. Жили ми нормально, якщо можна назвати так умови в гуртожитку, де нас поселили. Хіба заживеш пристойно на мою та його стипендію... Мої батьки не схвалили такого вибору, а його були дуже далеко, аби чимось допомогти. Та що я тоді розуміла, здавалося, що з милим і в курені рай. Якось зводили кінці з кінцями, кохання зігрівало. Сушила голову, зазубрювала всілякий непотріб, аби мати підвищену стипендію, а Толик робив контрольні заочникам. Але навіть у ті складні часи ми знаходили кошти, аби хоча б раз на тиждень відвідувати театр чи купувати цікаву книжку... Так тривало, поки не пішла хвиля новоспечених бізнесменів. Мій ненаглядний покинув науку, що з неї візьмеш, і став намотувати шляхи до Польщі та Туреччини за дешевим мотлохом, який потім продавали на лотках його колишні однокурсниці. Ні Ковалевською, ні Кюрі ніхто з них не став, навіть ті, що подавали величезні надії.

Я не підтримувала його підприємницької діяльності – і поміж нас почало проникати непорозуміння, хоч із гуртожитку ми перебралися у власне двохкімнатне помешкання, яке не лякало гостей пустими закутками. Але згоди поміж нас не було. Гроші перетворювалися у матеріальні цінності, книжки з’являлися дедалі рідше, а про театр я й не згадую. Анатолій мало часу проводив удома, перетворився на злого і вульгарного комерсанта, дедалі частіше заглядав у чарку. І хоч “Альмійської долини” та “Золотої осені” не вживав, віддаючи перевагу дорогим коньякам, та яка мені користь із п’яного чоловіка? Наш спокій тривожили незрозумілі телефонні дзвінки, мені заборонялося підходити до телефону, а він, коли розмовляв із кимсь, зачинявся то в кухні, то в туалеті. Ці розмови завжди велися на підвищених тонах. Це не на жарт лякало мене, адже в нього тремтіли руки і нервово тіпалася повіка... Ще приб’ють за цю розкіш – думала я і боялася ночувати вдома сама. А Анатолій дедалі частіше їздив у відрядження. Повертався зі слідами помади на сорочці, то з жіночою білизною в кишені. Я скандалів не влаштовувала, адже гроші у нас були... Прала, підтримувала порядок у квартирі, варила їсти, але сімейне життя помаленьку роз’їдала якась гіркота. Я щиро шкодувала, що не послухалася свого часу батьківських порад... Спали ми нарізно. Я ж не дурепа, аби потім відвідувати вендиспансер разом з малолітніми повіями та грецькими домогосподарками. Сімейна ідилія псу під хвіст. Маючи чоловіка. Я сама скніла у порожній квартирі, в якій ставало дедалі лячно. Як тільки надходив вечір – телефонувала подрузі з проханням переночувати у неї. Її чоловік, також бізнесмен, часто відлучався з дому, тому вона мене чудово розуміла... Ірині пощастило значно більше – у неї і з чоловіком все гаразд, і шлюб скріплював чотирьохрічний син...

Галина підходила до кульмінаційного моменту своєї розповіді. Страшенно хвилювалася, немов ще раз переживала цю пригоду. Я ж уважно слухав. Розповідь мало цікавила мене з точки зору приватного детектива, але передчував щось гарненьке, гаряченьке, таке, що згодом можна було б використати для газетної публікації та отримати за неї непоганий гонорар і декілька днів не з’являтися на цю каторгу.

─... Сергію, так звали чоловіка Ірини, щастило. Остання ділова угода принесла йому сто тисяч доларів чистого прибутку. Здавалось би: сиди та радій, що доля до тебе така прихильна, так ні... Вирішив влаштувати велику гулянку, відсвяткувати, так би мовити. успіх. Запросив і нас з Анатолієм. Але мій знову вибирався у якесь відрядження. Довелося іти самій... На вечірці було весело і багатолюдно, я навіть не підозрювала, що буде стільки гостей. Багато з них прийшли без запрошення, аби переконатися, чи справді Сергію так підфартило... Випивка. Музика, танці, сміх, а на закінчення на очах у всіх з’явилася течка з пачками туго перев’язаних купюр номіналом у сотню. Важко повірити, що всі вони становили таку міфічну суму. Стільки людей поїдали очима ці гроші... Навіщо Сергій влаштовував цей показ... – у куточках її прекрасних оченят зблиснули сльози.

─... Розійшлися близько третьої ночі. Приспавши чоловіка та малого, Іра заходилася мити посуд. Я допомагала їй. До п’ятої ми справилися. Я на хвильку прилягла, бо в дев’ятій мала зустріти на вокзалі брата... О восьмій мене розбудив будильник. Сергія вже не було – поїхав на роботу. Я випила горнятко кави і пішла, розбудивши перед тим подругу, аби зачинила двері. Іра, втомлена та заспана, всунула мені в руки жіночу сумочку і попросила, коли вже буду на вокзалі, віднести її в камеру зберігання... – тут вона заледве стримувала себе від плачу, дістала пачку цигарок, руки тремтіли... Я черкнув запальничкою. Припалила, затягуючись димом і трохи заспокоїлася.

─ Боже мій, ніколи б не подумала, що мій брат, з яким усе життя була на ножах. Котрий навіть розмовляти зі мною перестав після раннього заміжжя, який ніколи не схвалював моїх смаків, врятує мені життя. Що було б, якби я залишилася тоді з нею?.. Поклала сумочку, нічого не підозрюючи, і дочекалася брата. Йому треба було владнати деякі формальності, а міста він майже не знав. Я швидко допомогла йому відшукати потрібну адресу. Усе це зайняло не більше двох годин. Брат залишився у приймальні. А я не знала чим зайнятися. Додому повертатися не захотіла – страшно гибіти молодій жінці у чотирьох стінах. Тому й вирішила провідати Іру та подивитися, як вона. Перед своїм приїздом зателефонувала до неї, але ніхто не відповів. Подумала, що подруга ще спить, але що ж тоді робить малий Олексій? Десь пів на дванадцяту я була біля їхнього дому... Перше, що кинулося у вічі – Сергієва BMW з відчиненими дверима. Знаючи, що одну машину у нього вже вкрали, здивувалася такій безпечності. Куди ж він так поспішав? Одразу не зауважила, що поруч стояло декілька міліцейських машин. У під’їзді чужі голоси... Найбільше людей у формі зібралося на другому поверсі. Якраз там квартира моїх знайомих. Усі вони ходили взад-вперед, топталися, щось вимірювали, шукали... Трохи осторонь трималися перелякані сусіди...

Я сконцентрував усю свою увагу, очікуючи чогось незвичайного.

─ Мене не встигли перепинити, я вбігла у квартиру, – вона розплакалася... – Малий лежав у проході між ванною та кухнею... у калюжі крові. На чолі у нього малесенька дірка, з якої витікала червоно-сіра рідина... Ірина була прив’язана до крісла, її рот заліплений пластирем, на скроні така ж дірка... Але вона натерпілася значно більше: пальці закривавлені, на підлозі вирвані з м’ясом нігті, обличчя попечене... Я ледь впізнала свою подругу... Сергія знімали з гратів у кухні, за які він тримався двома руками. У нього куля рознесла півголови, а кров забризкала стелю та стіни. Певно, увійшовши у квартиру, він встиг оцінити небезпеку і кинувся до вікна звати на поміч.

Я голосно зітхнув. Це виглядало як співчуття, насправді ж – розчарування. Про гучне вбивство сім’ї директора одного СП перетрубіли всі газети. Я мав повні коментарі знайомих журналістів, криміналістів, міліціонерів... Сенсації не буде, тема давно неактуальна, хоч убивць так і не знайшли... Послухаємо, чого ж вона хоче від нас.

─ Коли я отямилася – міліція вже обшукала квартиру, але грошей не знайшли – свідки встигли пояснити причину вчорашньої вечірки. На щастя, ніхто не бачив, як я виходила вранці з цієї квартири, тому й сказала міліції, що пішла разом з усіма серед ночі. Мені задали декілька запитань, які стосувалися тієї сумки з грішми. Звичайно, я нічого не знала... Мені порадили тримати язик за зубами і нічого не розголошувати. Мовляв, усе це в інтересах слідства. Записали мою адресу, якщо виникнуть ще якісь запитання. і відпустили... Мені було страшно. Анатолій кудись запропастився, а я три ночі не могла заснути. Добре, що хоч брат був зі мною, але згодом і він поїхав...

...Відтоді і почалися ці незрозумілі телефонні дзвінки. Кожного вечора в один і той самий час дзвонить телефон, мене кидає у страх, але біжу до нього, сподіваючись, що це мій Только, про якого ні слуху, ні духу... Але на тому кінці такий моторошний сміх... Я так боюся. Що б це мало значити? – в її очах. Справді, був такий вираз, що у мене не знайшлося слів, аби втішити та обнадіяти її.

─ Отже, ви хочете знайти свого чоловіка? – висловив я припущення.

─ Ні. Ви не так мене зрозуміли.

У моєму мозку кипіла і випаровувалася сіра речовина. Чи то я такий твердолобий, чи мені незрозуміло як намагаються щось нав’язати?

─... Маю зникнути я.

Нічого не розумію. Це й написано на моєму обличчі.

─ Мені ніяк не вдається пояснити вам причину свого візиту... Усе через ті кляті гроші... У сумочці, котру я залишила в камері зберігання, і були ті сто тисяч. Тепер не знаю, що з ними робити. Викинути не можу, бо через них втратила життя подруга. В міліцію віднести – пізно, скажуть, що це я щось приховую; близьких родичів в Ірини нема... Не знаю, куди приткнути ті гроші. На себе потратити – совість не дозволяє... Крім того, мені здається, що хтось таки бачив, як я того ранку виходила від Ірини. Цей хтось знає й про гроші і намагається мене шантажувати...

─ Ну, не треба все аж так перебільшувати! Ви просто знервовані, налякані... Вам треба відпочити і виспатися. Покиньте ці думки. З телефоном хтось розважається, жартівник якийсь, або ваш таємний шанувальник... Вам же ніхто не погрожував, еге ж?

─ Так, але я зауважила, що за мною стежать.

“Японський бог! Тільки цього мені не вистачало, а я з нею в цьому приміщенні наодинці... Ще мене приберуть ні за цапову душу.” Тепер страшно стало мені. Не хочеться отримати кілька куль у потилицю, навіть через таку красуню.

─ Не бійтеся. Я також не ликом шита, хвоста за мною нема.

Трішки відлягло від серця. Але треба контролювати свої емоції, а то подумає, що я боягуз якийсь...

─ Я хочу зникнути на деякий час, щоб про моє місцеперебування не знав ніхто, навіть мій чоловік. Він і підніме усіх на сполох, зауваживши мою відсутність. Стане шукати, звернеться до вас.

─ А ви впевнені, що з ним нічого не трапилося? Стільки часу його нема.

─ Нічого з ним не станеться, не вперше така згуба. Порозважається десь на стороні та й прийде додому. тоді зауважить, що мене нема.

─ А чому до нас звернеться, а не в міліцію?

─ Я його добре знаю; завжди перестраховується. Хочу, щоб ви поводили його довкола трьох сосен і нікого не шукали. Я сама даватиму про себе знати. Зрозуміло?

─ Чекайте, не так швидко. У дитинстві в мене був струс мозку, я не комп’ютер... Ви хочете, аби я, якщо звернеться ваш чоловік за фактом зникнення дружини, розпочав пошуки, але нічим його не втішив?

─ Саме так. Скільки це коштуватиме?

Хоч я і потребував грошей, а вона їх мала, проте не міг впасти так низько, щоб вимагати плату за те, аби нічого не робити... Але й мовчання чогось варте, найчастіше – життя... Що ж їй сказати? Очевидно, що тієї плати, якої мені хочеться, не отримаю...

─ Усі витрати понесе ваш чоловік, якщо звернеться до нас, – я став підсумовувати розмову.

─ Це ще не все.

Боже мій, ніколи не думав, що приватним детективам так важко працюється. З літератури та кіно їхня робота видавалася мені такою тривіальною... Спробуй зрозуміти цих жінок... А якщо все, про що вона говорила понад годину, лише ліричний відступ?

─ Я хочу... Щоб ви знайшли вбивцю Ірини.

Ось так. Ні більше, ні менше.

─ Вибачте, але це вже занадто, ─ я став втрачати терпіння. – такими справами займається міліція, а ми лише...

─ Міліція нічого не знайде, або звинуватить зовсім інших людей. Їм аби звітність була позитивною... Я не вимагаю правосуддя, хочу, аби ви вказали мені, хто скоїв цей злочин... на скільки це потягне? Тобто, скільки коштуватиме така робота?

─ Судячи з небезпеки та не передбачуваних витрат – тисяч на десять... Доларів. – До біса галантність та мораль, завтра вона знайде іншого афериста, а я лікті кусатиму. Вона ж одержима жагою помсти... Що сказав би Віктор, опинившись на своєму місці? Мабуть, випровадив би її за двері, не піддавшись на спокусливу пропозицію. Але ж я – не він... Час і мені виходити з тіні старшого брата.

─ Я заплачу п’ятнадцять, коли матиму результат. Ірина мене зрозуміла б... Ось три тисячі на видатки, ─ поклала на стіл переді мною конверт.