Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Безвідмовна пропозиція

    Дар мови поволі повертався до мене:

    ─ Не станеш тут німим біля вас! Ви навмисно так вирядилися, щоб спокусити приватного детектива, чи надворі аж так тепло?

    Вона почервоніла, але відповіла ще в’їдливіше:

    ─ А до детективів слід у монаршому каптурі приходити? І як накажете витлумачити ваші слова: як комплімент чи як образу. Я можу і піти, якщо чимось не вгодила тутешнім звичаям.

    Поки вона говорила цю тираду. Я прикипів до її правиці, так і є: заміжня. Про це красномовно свідчила дорога обручка. Що ж, доведеться погодитися з думкою мого колишнього однокурсника, що все краще уже кимось зайняте, а нам залишається пробуване-перепробуване, або те, що нікому непотрібне... І який бовдур сміє зраджувати такому диву? Принаймні, з ким? Вона ж нічим не гірша за Клавдію Шифер, Сінді Кроуфорд та Шерон Стоун, а їх я щойно розглядав у каталозі. Те, що справа стосуватиметься подружньої зради, я класифікував для себе одразу. Слід бути гостиннішим, а то й справді образиться та піде...

    Знаття б наперед, що така кралечка нас відвідає – хоч трішки поприбирав би, а то такий безлад довкола: папери порозкидані, вазони сухі, стільці не на місці, батарея підперта товстим юридичним довідником. Добре, що я не полінувався викинути у смітник залишки свого обіду разом з промасленим папером. Хоча, з іншого боку, така обстановка надає приміщенню відповідного шарму, от тільки братова ніяк не хоче з цим погодитися. Нехай відвідувачі думають, що ми настільки у роботі, що й угору глянути ніколи, адже коли навести ідеальний порядок – вважатимуть, що ми нічим не займаємось, тільки тим, що тричі на день протираємо пилюку та робимо вологе прибирання... Я ж можу бути гостиннішим:

    ─ Проходьте, вмощуйтесь, де зручніше.

    Нарешті пригадав, що негоже сидіти в кріслі, коли перед тобою стоїть жінка, а ще така вродлива. Що ж, тоді я невиправний оптиміст, адже хто такий оптиміст? Це чоловік, який сидить у переповненому трамваї і намагається познайомитися з чарівною блондинкою, яка стоїть поруч нього... Не я це придумав, але доля правди у такому афоризмі звісно є.

    Гостя зручно вмостилася у кріслі навпроти. Повз мене не проходить, що вона чимось схвильована. Ба, її навіть щось непокоїть. Але я швидко забуваю про це – причина цьому – її ноги. Вони зовсім поруч. Про що можна думати у такому випадку після дворічної ізоляції від жіночого товариства?

    ─ Бачу, розмови в нас не вийде, поки я не прийму контрзаходів, ─ застебнула плащ на всі ґудзики, ще й пояс зав’язала.

    Добре, що мій зойк вилетів разом із видихом, інакше подумала б, що я з головою не дружу. Жорстоко, з її боку, хтось інший на моєму місці вже б образитися встиг, але я не з таких... Можна милуватися її обличчям. Принаймні, тут повна гарантія, що не зодягне якоїсь маски, та й на мусульманку не схожа.

    ─ Слухаю вас уважно. Що спонукало вас звернутися до нас за допомогою? ─ здається, так розпочинає ділову розмову мій брат, хоч звідки йому знати: за допомогою завітали в цю нору, чи просто з цікавості.

    ─ Пан Круглик?

    ─ Ви не помилилися, це справді я, ─ розправляю плечі і розходжуся у широкій посмішці, хоча йдеться, мабуть, про брата.

    ─ Тоді ви той, хто мені потрібен. Мене Галиною звати.

    ─ Завжди до ваших послуг. Дуже приємно. Назар.

    ─ А мені казали... Віктор...

    Чорт забирай, навіщо їй брат? Хіба я гірший за нього? Крім того, у Віктора є дружина.

    ─ У мене два імені, у паспорті – Назар, для друзів – Віктор, ─ не зморгнувши оком збрехав я.

    ─ А-а, зрозуміло. Можна, я називатиму вас... як записано в паспорті? Близько ми не знайомі... Поки що... Не маєте нічого проти?

    Звісна річ, не мав. Мені це навіть починає подобатися, особливо той тон, яким сказано “поки що”.

    ─ І так: що вас привело до нас? Погода на вулиці не найкраща... Хоча ми звикли, що нас турбують навіть серед ночі.

    ─ Справді? А на вивісці вказано, що приймаєте відвідувачів до 20.00.

    ─ Хто нас потребує – завжди знайде, ─ знайшовся я у тій ситуації, в яку сам себе і загнав. Біс у ребро, а вона спостережлива. Пальця в рот не клади. Треба бути обережнішим у словах, а я не пам’ятаю й половини того, що наговорив їй кілька хвилин тому.

    Галина нервово перебирала пучками пальців, не знаючи, з чого розпочати розмову...

    У таких випадках важливо створити невимушену атмосферу – так повчав мене брат.

    ─ Може кави? ─ запропонував я, сподіваючись, що відмовиться.

    ─ Маленьку чашку, якщо можна, і без цукру.

    Тільки цього не вистачало! Якщо братова, котра мене поважає, відверто каже, що я заварюю помиї і виливає їх в раковину, то як запропонувати таке пійло гості? Не скажу ж їй, що на кухні я повний анальфабет і не знаю нічого, окрім того, де лежать сірники та як відчиняється холодильник, що всі мої спроби приготувати якийсь кулінарний шедевр закінчувалися плачевно: грінки у мене пригоряли, яєчня закінчувалася на підлозі, куди втікало розбите яйце, зварити його ще якось вдавалося. Але ж це і дурень потрафить зробити... Єдине, що мені вдавалося якнайкраще – це порізати огірки, помідори та цибулю і зробити салат, поливши цю суміш сметаною... Як же мені викрутитися з цієї не передбачуваної ситуації?

    ─ А знаєте що? Ось вам кавоварка, ось кава – зготуйте собі таку, яку п’єте вдома, ─ прийняв єдино правильне. На мою думку. Рішення. Хіба таким чином не створю невимушеної атмосфери? От тільки як поставиться до цього моя гостя?

    Вона виявилася не з тих, що комизяться та губи відкочують, радісно погодившись на таку пропозицію.

    ─ А вода у вас де?

    Я вказав на чайник. Галина скинула плащ і акуратно повісила його на спинку крісла. Усе в неї виходило якось легко та невимушено.

    Поки відвідувачка заспокоювалася, я милувався її рухами та поставою. Хіба можна бажати чогось кращого? Така дружина в одного з тисячі... Що за бовдур її чоловік, якщо вдається до подружньої зради? Несповна розуму, або дуже вчений. В принципі, це одне й те ж.

    ─ Вам з цукром чи без? ─ обірвала логічний хід моїх думок. Я понишпорив у столі і дістав велику плитку шоколаду. Вона принюхалася до аромату гарячого напою і задоволено заперечила:

    ─ Ні, дякую. Я п’ю каву гірку – тільки так можна відчути її смак.

    Що ж, смаки братової, а саме вона купувала цю каву, задовольняють гурманку.

    ─ Та перестаньте, вашій фігурі і так нічого не бракує.

    ─ Дякую... Скажіть, а ви завжди такий... простий? – довго підбирала останнє слово, шукаючи відповідник до слова “стурбований”.

    ─ А для чого вдавати з себе казна-кого? Будь простішим – і люди до тебе потягнуться.

    Деякий час ми просто роздивлялись. Галина наш офіс, а я її. Не вірте тому, хто переконує вас, що кохання з першого погляду не існує. Мені наша гостя одразу запала в серце. Розглядати її було так приємно, а ще приємніше було її слухати. Я мовчав, аби не бовкнути чогось зайвого. У такому випадку чоловіки завжди лепечуть якісь дурниці, бо думають зовсім про інше і не головою... Мовчанка затягувалася.

    ─ Знаєте. Я не маю нічого проти, якщо ви залишитесь тут назавжди. Але у вас, мабуть, якась справа до мене? Крім того, боюся, що навідається сюди якийсь бовдур і перешкодить нашій бесіді.

    Галина знітилася, причому затремтіли її пальці.

    ─ Не знаю з чого почати...

    ─ А з чого хочете, думаю, ми порозуміємося.

    ─ Моє прохання може видатися дещо дивним.

    ─ Галинко, ─ некоректно перебив я свою співрозмовницю, ─ до нас звертається стільки людей, а в них бувають такі проблеми, що мене вже нічого не дивує.

    ─ Ви займаєтеся розшуком зниклих людей?

    ─ Так, до нас звертаються родичі тих, хто вийшов з дому і не повернувся. Міліція розводить руками – тоді беремось за роботу ми, але не завжди досягаємо успіху. Якщо людина надумала скоротати час у коханки чи в коханця – то її ще можна знайти. А коли її на той світ спровадили – тут і ми безсилі...

    ─ А людей, які нікуди не зникають, ви розшукуєте?

    Я не одразу зрозумів. з чим у мене погано: зі слухом чи з головою; і що відповісти моїй співрозмовниці?

    ─ Так я і думала. Мої слова видаються вам дивними. Але на пальцях не зможу пояснити суть справи.

    ─ А я нікуди не поспішаю.

    Вона довго не зважувалася розпочати розмову. А я не поспішав задавати запитання. Якщо людина хоче виговоритися – зробить це і без найменшого примусу, і навпаки – зайва цікавість лише зробить її ще більш замкнутою.

    ─ Я рано вийшла заміж, ще на першому курсі...

    Так і є, доведеться вистежувати її чоловіка, який пішов з дому і пропав у коханки. Тобто людина нікуди не зникала, хоч її нема вдома. Саме так я витлумачив для себе її слова. але треба слухати, щоб не прогавити чогось важливого.

    ─ ... Хоч викладачка української мови завжди говорила нам: “Дівчата, сумлінно вчіться і женіть від себе всіх кавалерів. Заміж виходити доцільно на четвертому курсі. Уже й до диплому рукою подати, і особисте життя ще не пізно влаштовувати”... Я своє життя пов’язала з Анатолієм ще на першому курсі. Так затишно було за його спиною і стільки проблем відпало. Він аспірант, якому пророчать велике майбутнє, а я наївне сімнадцятирічне дівча, яке нічого у цьому житті ще не бачило і щойно вирвалося з-під батьківської опіки. Жили ми нормально, якщо можна назвати так умови в гуртожитку, де нас поселили. Хіба заживеш пристойно на мою та його стипендію... Мої батьки не схвалили такого вибору, а його були дуже далеко, аби чимось допомогти. Та що я тоді розуміла, здавалося, що з милим і в курені рай. Якось зводили кінці з кінцями, кохання зігрівало. Сушила голову, зазубрювала всілякий непотріб, аби мати підвищену стипендію, а Толик робив контрольні заочникам. Але навіть у ті складні часи ми знаходили кошти, аби хоча б раз на тиждень відвідувати театр чи купувати цікаву книжку... Так тривало, поки не пішла хвиля новоспечених бізнесменів. Мій ненаглядний покинув науку, що з неї візьмеш, і став намотувати шляхи до Польщі та Туреччини за дешевим мотлохом, який потім продавали на лотках його колишні однокурсниці. Ні Ковалевською, ні Кюрі ніхто з них не став, навіть ті, що подавали величезні надії.

    Я не підтримувала його підприємницької діяльності – і поміж нас почало проникати непорозуміння, хоч із гуртожитку ми перебралися у власне двохкімнатне помешкання, яке не лякало гостей пустими закутками. Але згоди поміж нас не було. Гроші перетворювалися у матеріальні цінності, книжки з’являлися дедалі рідше, а про театр я й не згадую. Анатолій мало часу проводив удома, перетворився на злого і вульгарного комерсанта, дедалі частіше заглядав у чарку. І хоч “Альмійської долини” та “Золотої осені” не вживав, віддаючи перевагу дорогим коньякам, та яка мені користь із п’яного чоловіка? Наш спокій тривожили незрозумілі телефонні дзвінки, мені заборонялося підходити до телефону, а він, коли розмовляв із кимсь, зачинявся то в кухні, то в туалеті. Ці розмови завжди велися на підвищених тонах. Це не на жарт лякало мене, адже в нього тремтіли руки і нервово тіпалася повіка... Ще приб’ють за цю розкіш – думала я і боялася ночувати вдома сама. А Анатолій дедалі частіше їздив у відрядження. Повертався зі слідами помади на сорочці, то з жіночою білизною в кишені. Я скандалів не влаштовувала, адже гроші у нас були... Прала, підтримувала порядок у квартирі, варила їсти, але сімейне життя помаленьку роз’їдала якась гіркота. Я щиро шкодувала, що не послухалася свого часу батьківських порад... Спали ми нарізно. Я ж не дурепа, аби потім відвідувати вендиспансер разом з малолітніми повіями та грецькими домогосподарками. Сімейна ідилія псу під хвіст. Маючи чоловіка. Я сама скніла у порожній квартирі, в якій ставало дедалі лячно. Як тільки надходив вечір – телефонувала подрузі з проханням переночувати у неї. Її чоловік, також бізнесмен, часто відлучався з дому, тому вона мене чудово розуміла... Ірині пощастило значно більше – у неї і з чоловіком все гаразд, і шлюб скріплював чотирьохрічний син...

    Галина підходила до кульмінаційного моменту своєї розповіді. Страшенно хвилювалася, немов ще раз переживала цю пригоду. Я ж уважно слухав. Розповідь мало цікавила мене з точки зору приватного детектива, але передчував щось гарненьке, гаряченьке, таке, що згодом можна було б використати для газетної публікації та отримати за неї непоганий гонорар і декілька днів не з’являтися на цю каторгу.

    ─... Сергію, так звали чоловіка Ірини, щастило. Остання ділова угода принесла йому сто тисяч доларів чистого прибутку. Здавалось би: сиди та радій, що доля до тебе така прихильна, так ні... Вирішив влаштувати велику гулянку, відсвяткувати, так би мовити. успіх. Запросив і нас з Анатолієм. Але мій знову вибирався у якесь відрядження. Довелося іти самій... На вечірці було весело і багатолюдно, я навіть не підозрювала, що буде стільки гостей. Багато з них прийшли без запрошення, аби переконатися, чи справді Сергію так підфартило... Випивка. Музика, танці, сміх, а на закінчення на очах у всіх з’явилася течка з пачками туго перев’язаних купюр номіналом у сотню. Важко повірити, що всі вони становили таку міфічну суму. Стільки людей поїдали очима ці гроші... Навіщо Сергій влаштовував цей показ... – у куточках її прекрасних оченят зблиснули сльози.

    ─... Розійшлися близько третьої ночі. Приспавши чоловіка та малого, Іра заходилася мити посуд. Я допомагала їй. До п’ятої ми справилися. Я на хвильку прилягла, бо в дев’ятій мала зустріти на вокзалі брата... О восьмій мене розбудив будильник. Сергія вже не було – поїхав на роботу. Я випила горнятко кави і пішла, розбудивши перед тим подругу, аби зачинила двері. Іра, втомлена та заспана, всунула мені в руки жіночу сумочку і попросила, коли вже буду на вокзалі, віднести її в камеру зберігання... – тут вона заледве стримувала себе від плачу, дістала пачку цигарок, руки тремтіли... Я черкнув запальничкою. Припалила, затягуючись димом і трохи заспокоїлася.

    ─ Боже мій, ніколи б не подумала, що мій брат, з яким усе життя була на ножах. Котрий навіть розмовляти зі мною перестав після раннього заміжжя, який ніколи не схвалював моїх смаків, врятує мені життя. Що було б, якби я залишилася тоді з нею?.. Поклала сумочку, нічого не підозрюючи, і дочекалася брата. Йому треба було владнати деякі формальності, а міста він майже не знав. Я швидко допомогла йому відшукати потрібну адресу. Усе це зайняло не більше двох годин. Брат залишився у приймальні. А я не знала чим зайнятися. Додому повертатися не захотіла – страшно гибіти молодій жінці у чотирьох стінах. Тому й вирішила провідати Іру та подивитися, як вона. Перед своїм приїздом зателефонувала до неї, але ніхто не відповів. Подумала, що подруга ще спить, але що ж тоді робить малий Олексій? Десь пів на дванадцяту я була біля їхнього дому... Перше, що кинулося у вічі – Сергієва BMW з відчиненими дверима. Знаючи, що одну машину у нього вже вкрали, здивувалася такій безпечності. Куди ж він так поспішав? Одразу не зауважила, що поруч стояло декілька міліцейських машин. У під’їзді чужі голоси... Найбільше людей у формі зібралося на другому поверсі. Якраз там квартира моїх знайомих. Усі вони ходили взад-вперед, топталися, щось вимірювали, шукали... Трохи осторонь трималися перелякані сусіди...

    Я сконцентрував усю свою увагу, очікуючи чогось незвичайного.

    ─ Мене не встигли перепинити, я вбігла у квартиру, – вона розплакалася... – Малий лежав у проході між ванною та кухнею... у калюжі крові. На чолі у нього малесенька дірка, з якої витікала червоно-сіра рідина... Ірина була прив’язана до крісла, її рот заліплений пластирем, на скроні така ж дірка... Але вона натерпілася значно більше: пальці закривавлені, на підлозі вирвані з м’ясом нігті, обличчя попечене... Я ледь впізнала свою подругу... Сергія знімали з гратів у кухні, за які він тримався двома руками. У нього куля рознесла півголови, а кров забризкала стелю та стіни. Певно, увійшовши у квартиру, він встиг оцінити небезпеку і кинувся до вікна звати на поміч.

    Я голосно зітхнув. Це виглядало як співчуття, насправді ж – розчарування. Про гучне вбивство сім’ї директора одного СП перетрубіли всі газети. Я мав повні коментарі знайомих журналістів, криміналістів, міліціонерів... Сенсації не буде, тема давно неактуальна, хоч убивць так і не знайшли... Послухаємо, чого ж вона хоче від нас.

    ─ Коли я отямилася – міліція вже обшукала квартиру, але грошей не знайшли – свідки встигли пояснити причину вчорашньої вечірки. На щастя, ніхто не бачив, як я виходила вранці з цієї квартири, тому й сказала міліції, що пішла разом з усіма серед ночі. Мені задали декілька запитань, які стосувалися тієї сумки з грішми. Звичайно, я нічого не знала... Мені порадили тримати язик за зубами і нічого не розголошувати. Мовляв, усе це в інтересах слідства. Записали мою адресу, якщо виникнуть ще якісь запитання. і відпустили... Мені було страшно. Анатолій кудись запропастився, а я три ночі не могла заснути. Добре, що хоч брат був зі мною, але згодом і він поїхав...

    ...Відтоді і почалися ці незрозумілі телефонні дзвінки. Кожного вечора в один і той самий час дзвонить телефон, мене кидає у страх, але біжу до нього, сподіваючись, що це мій Только, про якого ні слуху, ні духу... Але на тому кінці такий моторошний сміх... Я так боюся. Що б це мало значити? – в її очах. Справді, був такий вираз, що у мене не знайшлося слів, аби втішити та обнадіяти її.

    ─ Отже, ви хочете знайти свого чоловіка? – висловив я припущення.

    ─ Ні. Ви не так мене зрозуміли.

    У моєму мозку кипіла і випаровувалася сіра речовина. Чи то я такий твердолобий, чи мені незрозуміло як намагаються щось нав’язати?

    ─... Маю зникнути я.

    Нічого не розумію. Це й написано на моєму обличчі.

    ─ Мені ніяк не вдається пояснити вам причину свого візиту... Усе через ті кляті гроші... У сумочці, котру я залишила в камері зберігання, і були ті сто тисяч. Тепер не знаю, що з ними робити. Викинути не можу, бо через них втратила життя подруга. В міліцію віднести – пізно, скажуть, що це я щось приховую; близьких родичів в Ірини нема... Не знаю, куди приткнути ті гроші. На себе потратити – совість не дозволяє... Крім того, мені здається, що хтось таки бачив, як я того ранку виходила від Ірини. Цей хтось знає й про гроші і намагається мене шантажувати...

    ─ Ну, не треба все аж так перебільшувати! Ви просто знервовані, налякані... Вам треба відпочити і виспатися. Покиньте ці думки. З телефоном хтось розважається, жартівник якийсь, або ваш таємний шанувальник... Вам же ніхто не погрожував, еге ж?

    ─ Так, але я зауважила, що за мною стежать.

    “Японський бог! Тільки цього мені не вистачало, а я з нею в цьому приміщенні наодинці... Ще мене приберуть ні за цапову душу.” Тепер страшно стало мені. Не хочеться отримати кілька куль у потилицю, навіть через таку красуню.

    ─ Не бійтеся. Я також не ликом шита, хвоста за мною нема.

    Трішки відлягло від серця. Але треба контролювати свої емоції, а то подумає, що я боягуз якийсь...

    ─ Я хочу зникнути на деякий час, щоб про моє місцеперебування не знав ніхто, навіть мій чоловік. Він і підніме усіх на сполох, зауваживши мою відсутність. Стане шукати, звернеться до вас.

    ─ А ви впевнені, що з ним нічого не трапилося? Стільки часу його нема.

    ─ Нічого з ним не станеться, не вперше така згуба. Порозважається десь на стороні та й прийде додому. тоді зауважить, що мене нема.

    ─ А чому до нас звернеться, а не в міліцію?

    ─ Я його добре знаю; завжди перестраховується. Хочу, щоб ви поводили його довкола трьох сосен і нікого не шукали. Я сама даватиму про себе знати. Зрозуміло?

    ─ Чекайте, не так швидко. У дитинстві в мене був струс мозку, я не комп’ютер... Ви хочете, аби я, якщо звернеться ваш чоловік за фактом зникнення дружини, розпочав пошуки, але нічим його не втішив?

    ─ Саме так. Скільки це коштуватиме?

    Хоч я і потребував грошей, а вона їх мала, проте не міг впасти так низько, щоб вимагати плату за те, аби нічого не робити... Але й мовчання чогось варте, найчастіше – життя... Що ж їй сказати? Очевидно, що тієї плати, якої мені хочеться, не отримаю...

    ─ Усі витрати понесе ваш чоловік, якщо звернеться до нас, – я став підсумовувати розмову.

    ─ Це ще не все.

    Боже мій, ніколи не думав, що приватним детективам так важко працюється. З літератури та кіно їхня робота видавалася мені такою тривіальною... Спробуй зрозуміти цих жінок... А якщо все, про що вона говорила понад годину, лише ліричний відступ?

    ─ Я хочу... Щоб ви знайшли вбивцю Ірини.

    Ось так. Ні більше, ні менше.

    ─ Вибачте, але це вже занадто, ─ я став втрачати терпіння. – такими справами займається міліція, а ми лише...

    ─ Міліція нічого не знайде, або звинуватить зовсім інших людей. Їм аби звітність була позитивною... Я не вимагаю правосуддя, хочу, аби ви вказали мені, хто скоїв цей злочин... на скільки це потягне? Тобто, скільки коштуватиме така робота?

    ─ Судячи з небезпеки та не передбачуваних витрат – тисяч на десять... Доларів. – До біса галантність та мораль, завтра вона знайде іншого афериста, а я лікті кусатиму. Вона ж одержима жагою помсти... Що сказав би Віктор, опинившись на своєму місці? Мабуть, випровадив би її за двері, не піддавшись на спокусливу пропозицію. Але ж я – не він... Час і мені виходити з тіні старшого брата.

    ─ Я заплачу п’ятнадцять, коли матиму результат. Ірина мене зрозуміла б... Ось три тисячі на видатки, ─ поклала на стіл переді мною конверт.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.