Загадка Афродіти

Треба трохи перепочити, з мене досить цих переходів на сьогодні. Ноги в лотарею я не виграв, вони у мене в єдиній парі, от і треба їх поберегти. Хтозна, що чекає на мене ввечері, Галина – хитра бестія.

В офісі тільки Олена. Ромка я сам озадачив, а де ж брат та Кузьмич?

─ Назаре, на тебе чекає якась жіночка.

Тепер я зауважую старшу пані у темному вбранні та чорній хустці, яка примостилася на краєчку фотеля і почувається вельми незатишно.

─ Але ж ти знаєш, що я зайнятий, могла б сама її прийняти, -- висловлюю пошепки братовій своє невдоволення.

─ Я намагалася це зробити, півгодини переконувала, що у нас всі працівники однакові, але вона хоче розмовляти тільки з тобою. Каже, що це дуже важливо.

Гм, чутки про мою кваліфікацію приватного детектива зростають швидше, ніж сама кваліфікація. Ось тобі зворотній бік популярності. Але сваритися з Оленою не можу, у неї ж таке чуйне серце.

─ Назаре, ти посидиш трохи тут? Усі кудись запропастилися, лиш я сиджу, мов неприкаянна. Мені що, більше всіх треба? А вечерю хто зготує?

─ Мами не буде вдома?

─ У неї нарада сьогодні, мав би знати... то що: сидітимемо голодними, чи коліна гризтимемо?

Дієта – корисна річ, але навіть над власним організмом не можна стільки знущатися.

─ Добре, іди, але приготуй щось смачненьке.

Олена швидко зникає, адже я можу й передумати... Так, повернемося до наших справ.

─ Добрий день, ви хотіли мене бачити? Я Назар Круглик.

Вона підводить на мене очі, повні сліз. Повіки набрякли, плаче не один день. Терпіти не можу сліз, а ще коли плачуть старші люди, то й поготів.

─ Я сестра Віталія Дмитровича.

Чесно кажучи, не пригадую, аби особисто знав особу з такими ініціалами. Це й написано у мене на обличчі...

─ Ви були у нас вдома, правда, я тоді працювала... Ви з ним наодинці розмовляли.

Не пригадаю щось такого. Може мене з кимсь переплутали, може то не я, а Віктор їй потрібен?

─ ... Мій брат – інвалід, пригадуєте?

Ось воно що! Я навіть і не знав, що мого головного свідка звати Віталієм Дмитровичем. Чого ж хоче від мене його сестра? Прочитала візитну картку і надумала поплакатися на нестерпні умови життя? І до таких засобів вдаються нині люди...

─ І як поживає ваш брат?

Сльози струмочками потекли з її очей. А я що казав? Зараз придумає байку, що хвороба загострилася, що треба робити невідкладну операцію, одним словом: споможіть, хто чим може. Зараз так і скаже, тільки сльози утре.

─ Він... помер.

─ По –мер?! – якби поруч вибухнула атомна бомба, це викликало б у мене набагато менший подив, аніж така звістка. Це ж у сам корінь б’є по наших козирях. Залишившись без головного свідка, спробуй довести, що Анатолій був на місці злочину... Оце так новина. Я приголомшений.

─ Інфаркт? Інсульт?

Вона заперечливо киває головою, а на слова від неї годі чекати. Проте поміж схлипувань до мене долітає:

─ Передозування снодійного... Це було самогубство, ─ далі важко щось зрозуміти... Ох і не люблю я сліз.

Приношу склянку води і вислуховую, як зуби вибивають барабанний дріб на склі. Вона заспокоюється і дістає з кишені конверт:

─ Ось, прошу, він хотів, щоб ви це отримали.

─ Що це?

─ Не знаю, в одній передсмертній записці він пояснював свій вчинок лікарям та дільничому, в іншій, яку просив знищити, благав у мене прощення та прохав передати вам цей конверт. Тільки вам і більше нікому...

Я вражений. Правду кажучи, навіть не знаю за що хапатися. У такій розгубленості не зауважую, коли жінка вийшла з приміщення. На згадку про неї залишився лише білий конверт, який беру до рук і поволі розриваю. На аркуші учнівського зошита красивим почерком з сильним нахилом ліворуч такий текст:

“Назаре, напевно Ви вважаєте мене слабодухим, кволим і неврівноваженим чоловіком. Усі так думають про самогубців. Насправді, ніхто не здогадається, яку силу волі необхідно мати, аби відібрати у самого себе те найдорожче, що може бути – життя. Вам здаватиметься, що на такий вчинок мене підштовхнула зла доля, яка зіграла такий невдалий жарт, перевтома від напівіснування і фізичний біль. Справжня причина в іншому. Ви ще молодий і не все зрозумієте. Та й чи є потреба виправдовуватися за те, чого не переробиш... Я був у такому ж віці, як Ви, коли нещастя спіткало мене. була улюблена робота, друзі, кохана дівчина і плани на майбутнє. Нещастя позбавило мене усього, чим живе повноцінна людина, назавжди прикувавши до візка. Усі зреклися мене. Чи знаєте Ви, що таке бути самотнім? Ні, Ви не знаєте, і ніхто не знатиме того, що пізнав я. Коли чотири стіни та стеля намагаються розчинити тебе у собі, обмежуючи простір кам’яною кліткою, вити хочеться. Про яке життя мова? А я жива людина, хоч і неповноцінна, мені хотілося того, що мають усі чоловіки – жінки. Щоб був хтось поруч тебе в хвилини радості та смутку, ділив успіхи та невдачі не просто з почуття обов’язку, як сестра... Минали роки, на мої оголошення ніхто не відкликався, не приваблювала навіть перспектива отримати квартиру. Залишалося вікно, оте малесеньке віконечко, крізь яке я бачив світ та життя у будинку навпроти... Так і з’явилася у моєму житті Вона, чарівна, спокуслива незнайомка, яка навідувалася в гості до дружини підприємця. Не знаю, що називають коханням, але прикипів до неї душею. Вітер куйовдив її волосся, а я уявляв, що то мої руки торкаються її голови, рум’янець на щоках – мої вуста, холодний дощ – сльози. Звичайно, я навіть мріяти не міг, що вона буде моєю. Просто тихо боготворив її. А що ще залишається немічному чоловіку, який сам не справиться зі своїми потребами... Я обманював Вас, коли вигороджував її від вбивства. Вона і тільки вона причетна до подій у квартирі підприємця. Той чоловік, про якого я Вам розповідав, мав необережність зайти туди після того, як людям відібрали життя. Я безпідставно звинуватив невинну людину... У Вас виникне запитання, чому не розповів про це раніше. Кожен чоловік бачить у коханій жінці насамперед ангела, а все інше – потім. Я кохав її, а коли кохаєш – то чортові душу віддаси, аби нічого не загрожувало твоїй обраниці... Чому я змінюю покази і не забираю таємниці з собою? Розумієте, не хочу, аби через мене покарали невинну людину, не хочу брати її гріх на себе. Жити з думкою, що твоя кохана не ангел, набагато важче, аніж просто не жити. Не вірю, що у потойбічному світі на мене чекатимуть гірші муки, ніж тут, в інвалідному візку. Йду з життя через те, що не хочу знати, як покарає її продажне людське правосуддя. Віталій Вовченко.”

Ось тобі й сюжет для мелодрами. Мексиканці чи колумбійці розтягнули б його на кількасот серій, а мені що робити? Маю йти на зустріч з убивцею, а ні з ким порадитися. Дістаю записник і читаю адресу. На скільки знаю географію, це десь за межами міста, у дачному масиві. Хороше місце, нічого не скажеш...

Ніхто так і не з’явився. Мушу діяти на власний розсуд, довірившись інтуїції. Тільки б Ромчик не залив собі горла, бо один у полі не воїн, тим більше, коли ворог такий підступний.