Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода

    Не скажу, що багато випив, але вдома здіймуть ґвалт. Я ж пообіцяв не брати до рота ані краплини спиртного. Хоч бери і не показуйся їм на очі... Можна скоротати ніч в офісі, але там так сумно, холодно, незатишно та самотньо... Десята година вечора, ще зовсім дитячий час, а я не знаю, куди мені подітися. Хороші думки завжди з’являються несподівано та раптово. Так і цього разу. Я подумав: “Чи не відвідати мені Галину?” У її посланні не вказувалося, коли саме маю з’явитися на зустріч: вранці чи звечора. “Найдорожчі” ті гості, які не афішують про свій візит. Хоча не завжди такі гості є бажаними.

    Готель “Оксамит” – крик моди та часу. Капітально відреставрований, він набув статусу чотирьохзіркового та входив у міжнародний каталог. Служив здебільшого для тих гостей міста, які пригадали своє давнє коріння і надумали побувати на землях дідів та прадідів. За таке задоволення вони не економили доларів, фунтів та інших валют, але вимагали звичного для свого побуту комфорту. Доморощеним магнатам не до снаги винайняти покій бодай на одну ніч. Ще не навчилися розрізняти справжні цінності і економили на всьому, не зауважуючи, як стають об’єктом насмішок у своїх закордонних колег...

    На ті сто тисяч, які дісталися Галині у спадок, таку розкіш можна собі дозволити. Тим більше годі мріяти про краще місце для сховку. З такою кількістю охоронців, які дратували око, можна не тільки Анатолія не боятися, а й бути певним, що ні ЦРУ, ні ФСБ, ні СБУ мешканців готелю не дістануть.

    У швейцара моя особа підозр не викликала – люб’язно відчинив вхідні двері, але я не винагородив його старань.

    Значно складніше пояснити адміністратору, що я не бажаю поселятися. Пройти нагору мені не вдалося, дарма, що я надривав голосові зв’язки, пояснюючи йому, як одна з їхніх постійних мешканок назначила мені зустріч у своєму номері. Він був невблаганним. Звідки беруться такі твердолобі?

    Аби вгодовані кабанці у дорогих костюмах не викинули мене на вулицю, довелося подарувати клерку красиву посмішку і зникнути в ресторані. Їсти мені не хотілося, але вдруге увійти в приміщення після того, як мене викинуть на вулицю буде не так просто...

    Не покривлю душею, коли зізнаюся, що очі полізли на лоба, коли побачив прейскурант. Навіть якби Дуні вдалося всунути мені ті гроші, які він збирався повернути, я б почувався тут все одно жебраком на банкеті у фараона.

    Аби не виглядати білою вороною на фоні тих, хто наминав омари, кальмари, форель та перепелине м’ясо, довелося і собі щось замовити. Звісно, свій вибір я мотивував не смаками та уподобаннями, а сумою у кишені. Офіціант, вислуховуючи замовлення, дивився на мене, як на прокаженого і тричі перепитав, чи не бажаю ще чогось. І чому люди цієї професії отримують задоволення від того, коли якомога більше харчів опиниться у шлунках відвідувача?

    Така несподівана трапеза суттєво підрізала мої заощадження, але мушу тримати марку. Як кажуть, назвався грибом – лікуйся далі.

    Увесь час за споживанням їжі я не спускав ока з лисячої фізіономії адміністратора. Тільки-но він кудись відлучився – я вигулькнув перед носом іншого клерка:

    ─ Ключі від кімнати двісті три, пліс, – сказав з помітним акцентом, немов усе життя провів у Штатах, а вивчення української – моє хобі.

    Готовий прислужитися будь-кому із клієнтів, клерк схилився над комірками з ключами. Посмішка змінилася розчаруванням:

    ─ Вибачте, ключа немає...

    ─ Айсорі... Мабуть, дружина взяла.

    Це знімає напругу і я спокійно крокую сходами нагору, немов давно знаю тут усі входи і виходи.

    Знайти кімнату двісті три було не так уже й складно. Годинник показує 22:58. Пунктуальність – ось головне кредо детектива. Стукаю у двері і чекаю. Мені довго не відчиняють. Що за біс, адже я добре знаю, що в кімнаті хтось є. А якщо Галина не сама? Ні, все-таки це безглуздо – приходити тоді, коли тебе не чекають...

    Мої міркування перервав знайомий, трохи заспаний голос:

    ─ Хто там?

    ─ Той, кого ви чекаєте.

    Невже я так переконливо представив себе, чи мене впізнали? Чую скрегіт ключа у замковій щілині – і двері привідкрилися. На порозі, накинувши халатик на голі плечі, стояла Галина. Своїм виглядом вказувала на те, що зовсім не готувалася до прийому гостей. Мабуть, я підняв її з ліжка...

    ─ Пан Круглик?

    ─ Ви здивовані? Адже це ви призначили мені зустріч на одинадцяту годину?

    Вона переводить погляд на стрілки настінного годинника, які з точністю до секунди показують саме цю годину. З помітним роздратуванням у голосі Галина обурюється:

    ─ Ранку, на одинадцяту годину ранку я запрошувала вас до себе. А ви коли приперлися, опівночі?

    ─ Якщо бути скрупульозно точним, то до півночі ще п’ятдесят дев’ять хвилин. Цього часу мені цілком вистачить, аби відзвітувати про результати розслідування, якщо вони вас ще цікавлять.

    ─ Будемо сподіватися, що ви не з пустими руками прийшли і не для того, аби з другого поверху поскакати, – Галина впустила мене у помешкання.

    Справді, з’явився я невчасно – розстелене ліжко з відкинутою ковдрою...

    ─ Вибачте за розгардіяш, але я не звикла приймати гостей о такій порі.

    ─ Я не свататися прийшов і мені байдуже, яка з вас господиня.

    ─ Невже я застара для вас? – кокетливо схилила голівку.

    Біс забирай, привабливі жінки відволікають.

    ─ Ні, але ви заміжня жінка.

    Галина не стала торкатися слизької теми свого подружнього життя:

    ─ Шкода, але я не в себе вдома, тому не можу запропонувати вам чашку кави.

    ─ Кави сьогодні я вдосталь напився, спати не зможу. Давайте перейдемо до справи.

    ─ Гаразд. Що ви дізналися?

    ─ Те, про що ви мене просили... Я можу сказати, хто вбив вашу подругу і її сім’ю.

    ─ І хто? – голос Галини злякано затремтів.

    ─ Присядьте, будь-ласка. Те, що я зараз скажу, може боляче вдарити по вас, зачепить за живе, так би мовити...

    Ось тобі й на! Хотів заспокоїти, а розхвилював ще більше. Тепер переляк повністю оволодів нею.

    ─ Те, що я скажу, не тільки мої особисті спостереження. Є ще й свідок, який на власні очі бачив те криваве дійство.

    Задорожна пильно вдивлялася у мій рот, немов хотіла побачити кожне слово, яке я збирався сказати.

    ─ Присядьте, присядьте, це може вас прикро вразити. Як це не прикро мені говорити, але мушу сказати, що вбивцею є... ваш чоловік.

    Однак мої слова зовсім не спричинили того ефекту, на який я очікував. Вона не забилася в істериці, не розплакалася, на її обличчі взагалі не проявився жоден емоційний стан. Повільно опустилася в крісло і флегматично підсумувала мою роботу:

    ─ Отже, мої підозри справдилися.

    Щось тут не так... і я намагаюся швидше у всьому розібратися:

    ─ Ви здогадувалися, що це його рук робота?

    У такому стані людина мала би бути найбільш відвертою. Ну не можу повірити, що моє відкриття аж ніяк не вплинуло на неї. А при такому потрясінні, коли розум не контролює емоції, мені, ймовірно, пощастить рознюхати щось цікаве.

    ─ Підозрювала... Розумієте, в Анатолія були певні звички, забобони, можна сказати, яких він неухильно дотримувався. Зокрема, вибираючись у відрядження, планував поїздку зранку, бо це, за його словами, запорука успіху... Останнім часом у нього не все ладилося. Заборгував комусь із кредиторів значну суму, а повернути не міг... У ту неділю він не збирався нікуди виходити, плануючи провести день на канапі. Навіть на вечірку до Потапенків відмовлявся йти, мотивуючи своє небажання тим, що нікого з запрошених не знає, тому почуватиметься там не в своїй тарілці. Мене він не затримував. Але вирушати туди самій мені також не хотілося. Я стала його вмовляти, а потім ми посварилися. Я необачно обмовилася, зауваживши, що замість нидіти у чотирьох стінах, міг би провітритися та поцікавитися, як люди заробляють по сто тисяч “зелених” за тиждень, і розповіла йому про успіх Сергія. Думала, що після цього він піде зі мною. Однак, вислухавши мене, він почав збиратися до Польщі... Я розлючено грюкнула дверима і не надала тому особливого значення... Але це жахливе вбивство, загадкові телефонні дзвінки, відсутність Анатолія... У нього ж були свої принципи, прикмети... А тут так рішуче знехтував ними... Окрім того, до мене дійшла інформація, що кредитори дали йому спокій. Якби я залишилася тоді з Іриною, могла б загинути від руки свого чоловіка. Та я життям зобов’язана братові! Що було б, якби він не приїхав? – вона розплакалася.

    Я не став заспокоювати Галину. Для жінки сльози – що бальзам на рану. Ними вони знімають нервове напруження і розмивають кору зашкарлублих чоловічих сердець. Досить побачити сльози на жіночих очах, як одразу хочеться прихилити небо до їхніх ніг, діставати перли з глибин та зорі з піднебесся.

    У них нема кращих засобів переконання, аніж сльози. І як часто ми на них піддаємося, втрачаючи розум, голову, а то й життя. Так було завжди, і так буде довіку. Не варто щось змінювати, бо від змін життя втратить яскраві барви.

    Ось так і прояснилися найдрібніші нюанси та мотиви вбивства. Задорожному вкрай були необхідні гроші – і він швидко втілив план їх блискавичного здобуття... Але й тут щось не грає: як саме він здихався кредиторів, коли гроші до його рук не потрапили? Та це вже інше питання; моя місія виконана і мені байдуже, як поводитиметься далі Галина. Горітиме почуттям помсти? Не знаю, як і не можу вирішити, чи доцільно сповіщати Макаренка про причини вбивства. Ні, я зовсім не за кровну помсту і не хочу зберігати таємницю, але капітан не в ладах із моїм братом. Треба порадитися з Віктором... Але це пізніше, сьогодні сподіваюся, що мої старання будуть належним чином винагороджені. А зараз шукаю причину, аби залишитися в номері... і не знаходжу.

    ─ Ваша робота заслуговує хорошої оплати... – повертає мене до реальності голос Галини.

    ─ Давайте поговоримо про це завтра. Ви надто збуджені моїм відкриттям.

    ─ Ніколи не треба відмовляти собі у тому, що можна отримати сьогодні... – вона переступає через скинутий у нетерпінні халатик і простягає до мене руки. На ній лише прозора комбінація, яка й так нічого не приховує.

    У що не зодягалася б жінка, найприроднішою вона є тоді, коли постає в тому вигляді, в якому створила її природа. Саме такою Галина подобається мені ще більше. Вона зазирає мені у вічі і шукає мої вуста своїми. Її пишні форми притягують мене, наче магніт, а в повітрі розлітається п’янкий аромат жіночого тіла... Намагаюся протестувати, але очі затуманює приємна паволока, тіло напружується і тремтить від бажання. Перед такою спокусницею і святому не встояти. Навіть не згадую про засоби контрацепції, адже найнадійніший з них – слово “ні” ми давно оминули... Відчуваючи на собі її прохолодні руки та гарячі вуста, забуваю про все на світі і лечу далеко-далеко. Хочу, щоб це відчуття тривало безконечно. Яка там мораль, коли природа бере своє, і ми не можемо заспокоїтись, віддаючись мріям, фантазіям та одне одному. Розуміємося без слів, і від того нам так добре...

    Прокидаюся від монотонного дощу, який барабанить до вікна, нагадуючи, що в мешканців моєї країни розпочався робочий день. Пробую підвестися, але не можу – на моїй руці голова того дива, яке подарувало мені незабутню ніч. Ось кому настільки просто бути красивою, що не треба надзусиль, аби переконувати в цьому інших... Яка ж вона гарна, особливо зараз: розслаблені м’язи обличчя надають їй ще більшої привабливості, довгі вії, сніп волосся, що розсипався по моїй руці, і ті солодкі, трохи припухлі вуста, до яких так і хочеться ще раз і ще раз припасти поцілунком... Але не роблю того, щоб не розбудити цього дива, яке за ніч пізнав глибше, але так і не розкрив для себе повністю.

    Приємне видовище милує око, але щось бурчить у шлунку і я мушу підвестися. Намагаюся зробити це якомога обережніше, але вона прокидається.

    ─ Доброго ранку, -- кажу їй і цілую у щічку, дякуючи за ту насолоду, яку вона мені принесла.

    Галина ніяк не реагує на такий прояв вдячності і банально запитує:

    ─ Котра година?

    ─ Половина дев’ятої... У багатьох громадян нашої держави розпочався робочий день, тільки ми з тобою...

    ─ Відвернись. Мені треба одягнутися.

    Дивні вони, жінки. Нам ніколи не збагнути їхньої суті. Коли жінка кохає – робить це набагато сильніше за чоловіка, а коли ненавидить – нехай сховаються найбільші деспоти та тирани. Хто-хто, а я ніколи не зрозумію їх. Кілька годин тому для неї не існувало сорому, а тепер... Проте відводжу погляд, слухаючи, як скрегоче зубами дощ та шелестить одягом Галина.

    ─ Застебни.

    Не одразу розумію, чого від мене хочуть, а йдеться про бюстгальтер. Спритно справляюся з завданням і цілую її у плече.

    Вона шарпнулася так, немов то гидкий слимак торкнувся її тіла:

    ─ Перестань. Від сьогодні ми не зустрічатимемося.

    ─ Але чому? Хіба після того, що між нами було, ми можемо розійтися ось так?

    ─ А що між нами було?

    Я приголомшений. Такі слова відверто вибили мене з колії.

    ─ Ну... Не знаю... Це по-різному можна називати, але...

    ─ Невже ти сподіваєшся, що після того, що сталося сьогодні вночі, я повинна від тебе залежати? Відзиватися на кожен твій поклик, приходити, розставляти ноги лише тому, що один раз із тобою переспала? Не забувай, що в моєму номері ти незаконно, і я маю всі підстави викликати охорону чи міліцію. Сто сімнадцятої не боїшся?

    ─ Знаєш хто ти? – спалахнув я гнівом, але наштовхнувся на глумливий випад:

    ─ Ще назви мене шльондрою і прокричи це на все місто. Давай, зроби мені таку рекламу. Поклич своїх друзів, родичів, щоб і вони скористалися доступною жінкою на халяву. Ні, голубчику, халяви не буде. За все треба платити.

    ─ А ти жорстока... Вчора була іншої думки про мене. І кричала не від болю, а від задоволення.

    ─ А ти самовпевнений самозакоханий бовдур, як і всі чоловіки... Чому ви переконані, що один маленький жіночий каприз дає підстави нав’язувати себе? Коли ти переспиш з повією, що треба, аби вона погодилася ще на одну зустріч?

    ─ Не знаю... Заплатити гроші.

    ─ Ось бачиш, ти починаєш мислити головою, а не іншим місцем. Вважай, що ти зробив для мене послугу, а я тобі заплатила.

    Як у неї все просто. А я дурний та наївний. Дорого обійшлася така нагорода, розраховував тисяч на п’ять... Скільки ж то дівчат по двадцять доларів я міг мати за таку суму? Ого, та мене на стількох не стане.

    ─ Які ви, мужички, наївні. Переспавши з жінкою, вважаєте її підкореною. Це не зовсім так. Жінку можна вважати прирученою тільки тоді, коли їй погано без вас, а не від однієї лиш думки про вас.

    Ні, нам ніколи не зрозуміти жінок. Вони – інша стихія, непідвладна чоловічому розуму. Вони приходять до нас з іншого світу, іншого виміру; недарма ними Місць керує. Найчарівніші, найхитріші, найпристосованіші з усіх живих створінь, вони, водночас, найпідступніші та найжорстокіші. Якщо щезнуть жінки – людство перестане існувати. Коли ж не буде чоловіків – вони знайдуть спосіб для продовження існування.

    ─ Не треба переоцінювати своїх можливостей. Ти добре виконав роботу – я тобі заплатила. Будь добрий, не набридай мені більше своєю присутністю.

    ─ На твоєму місці я не поспішав би нехтувати мною.

    ─ Навіщо ти мені здався? Якось дам собі раду. Тільки свисну – і мені ніколи не бракуватиме чоловічого товариства. Ненавиджу постійності, люблю зміни... Чоловіки з часом робляться такими сентиментальними і дістають мене розмовами, що починаються зі слів: “А пам’ятаєш...” Інколи так хочеться затерти спогади.

    ─ А свого чоловіка ти також легко затреш? Ні, його ти довго пам’ятатимеш. Смерть подруги не дасть тобі його забути. Б’юсь об заклад, що ти придумаєш спосіб, аби відплатити йому... Я можу тобі допомогти.

    ─ Наймані вбивці мені непотрібні. Роботу завершено, можеш звільняти територію. Викликати охоронців, щоб спустили тебе по сходах?

    ─ Я так не думаю. Я показав тобі лише верхівку айсберга. Ще залишилися деякі нюанси, які можуть пролити світло і заперечити очевидні факти.

    ─ Що ти маєш на увазі? – тепер вона не виглядала такою впевненою.

    ─ Залишається нез’ясованою особа жінки, яка телефонувала Сергієві на роботу.

    ─ Яке мені діло до його коханок!

    ─ Дивна твоя логіка, телефонувала коханка, а помчав до жінки.

    ─ Ти щось знаєш?

    ─ Здогадуюся.

    ─ Це могла бути спільниця Анатолія. Можливо, він діяв не сам.

    ─ От-от, тоді мені слід подбати про твою безпеку.

    ─ Слухай, що треба, аби ти залишив мене у спокої? Я сама можу потурбуватися про себе. Як мені віддячити за твою доброту та жертовність, аби ти залишив мене у спокої? Віддатися тобі ще раз чи зайнятися коханням по-французьки?

    ─ З того часу, як людство видумало гроші, проблема подяки вирішується банально просто... А білковий запас я бережу для наступного покоління. – звичайно, зовні це скидалося на шантаж з мого боку, але що залишалося робити?

    ─ Скільки ти хочеш? Тисячу? Дві? Три?

    Я показую розпістерту п’ятірню:

    ─ П’ять. П’ять тисяч доларів за моральні та фізичні затрати.

    ─ Будуть тобі ці гроші... Але зараз у мене такої суми при собі немає.

    ─ Я зачекаю, але затям: поки не матиму їх у руках – не спускатиму з тебе очей, аби чого не сталося з чарівною Галиною.

    ─ Забирайся під три чорти, -- запустила у мене скляною вазою.

    ─ Уже йду... Але ж ти красива, коли гніваєшся.

    Першим з-поміж мешканців дорого готелю я покидаю його вишуканий інтер’єр. Окрім насолоди та задоволення існує ще й робота. Чи не час нам викрасти якогось собаку та повернути за винагороду? З мене досить романтичних пригод.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.