Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Собачі справи ловеласа

    Прихопивши пляшчину вина та шоколадку, іду за годинником. Він, хоч і дорогий моєму серцю, але, чесно кажучи, бентежить мене менше, аніж Юля. Хто б міг подумати, що така невинна поїздка на КПП обернеться таким продовженням...

    Рівно о восьмій я торкаюся кнопки дзвоника за знайомою мені адресою – у відповідь мовчанка. Може поламався? Натискаю ще раз і довго не відпускаю, аж самому в вухах гуде. Після довгого очікування двері таки відчинилися, але на порозі зовсім незнайома дівчина.

    ─ Е-е-е, добрий вечір. А Юля вдома?

    ─ Проходьте. Ви Назар?

    ─ Назар. А ви, мабуть, Оксана?

    ─ Саме так. Юля попереджала, що ви прийдете, а я конспектами пообкладалася, дзвоника не почула.

    ─ А Юлі нема?

    ─ Вона була змушена терміново поїхати до подруги.

    Мій хороший настрій мов псу під хвіст.

    ─ Надовго?

    ─ Не знаю, може там і заночує... Подрузі погано стало, зателефонувала до нас, от Юля і поїхала... Ви проходьте, може ще повернеться.

    ─ Та я, власне, на хвильку. За годинником. Юля його не залишала? – пляшка у пакеті зрадливо дзенькнула.

    ─ Не знаю, може десь у кімнаті, зараз подивлюся.

    Я зауважую свій “Луч” на столику біля вази, а Оксана шукає по всіх закутках.

    Отже, для Юлі я небажаний гість... І так мені зробилося зле. Не від того, що так зі мною обійшлися, а від того, що враз відчув себе таким старим. Дівчата надумали розіграти зі мною комедію, але актриси з них нікудишні. Для мене це давно пройдений етап. Відчуваю, як десь у глибині єства накипає злість. Думають, мене так легко позбутися? Дзузьки. Я вмощуюся на канапі і тупо стежу за екраном телевізора.

    Оксана збентежена таким розвитком подій. Пробує гортати книжку, але щось її муляє, мабуть, моя присутність.

    ─ Уже половина дев’ятої. Юлі, напевно, не буде.

    ─ Я ще трохи почекаю.

    Її виховання, чи ще якась риса, не дозволяє вказати мені на двері.

    А в душі все аж клекоче. Та за кого вони мене мають? Знічев’я придивляюся до Оксани. Красунею її не назвеш, але формам нічого не бракує.

    ─ Оксано, а давайте з вами хряпнемо винчика за знайомство, ─ розгортаю пакет.

    ─ Що ви, Назаре, яке вино! Зараз я приймаю вітаміни, тому ніякого спиртного не вживаю.

    Біс його забирай, то що, мені вимітатися звідси, як єврею з тортиком з відомого анекдоту?

    Оксана нетерпляче позирає на годинник; я тупо дивлюся телевізор. Ідилія. І тут, мов грім на голову, дзвінок у двері.

    ─ Це Юля?

    ─ Не знаю. У неї свої ключі. Погляну.

    ─ Дівчина відчиняє двері, але за порогом нікого не видно. Я й собі виходжу у передпокій. Десь унизу, на сходах, ледь чутно знайомий голос:

    ─ Він уже пішов?

    Оксані незручно сказати правду, адже я поруч.

    ─ Він уже пішов? – голосніше роздається внизу.

    ─ Заходь.

    ─ Я не сама.

    Боже, як мені смішно. Я розумію комедію з годинником, але чого ж до власного помешкання не зайти? Якщо я настільки небажаний, то можна було б спровадити.

    До кімнати входить Юля, а з нею якийсь фацет з доберманом. Собака одразу влягається на килим, мабуть, тут не вперше.

    ─ Привіт! Ти мене чекаєш? А я в подруги затрималася... – на обличчі Юлі не видно ознак радості.

    ─ Знайомтеся, це Олег, а це Назар.

    Я бурмочу щось про приємність, а рука у типка якась слизька, та ще й пес розгавкався на мене. Чесно кажучи, він подобається мені більше, аніж його господар, зафарширований бовдур. Куди дивилися Юлині очі? Чи він до Оксани ходить?

    ─ Оксана повернула тобі годинника?

    ─ Умгу... А як там твої тести?

    ─ Щось написала... Я така голодна... – вона всіляко намагається мене спровадити, але я й сам не знаю, що ще роблю тут. ─ Ти з нами не повечеряєш?

    ─ Ні, я не голодний.

    ─ Тоді дивися телевізор.

    Уся трійця зникає на кухні. Чути брязкіт посуду, сміхи... давно зі мною так не поводилися. Як же піти звідси з високо піднятою головою?

    Собака, котрий виявився непотрібним на кухні, обнюхує мої коліна, і кладе на них голову. Вдивляється мені у вічі... і починає плакати. З його очей збігають дві прозорі горошини. Ну, цього вже занадто! Коли вже пси мені співчувають, то гріш ціна всім іншим. От тільки як піти звідси?

    Вирішую піти по-англійськи. Хоч і неефектно, зате з гордістю. І ноги моєї тут більше не буде...

    Додому причвалав у поганому гуморі з твердими намірами не заводити жодних романів. Усе сьогоднішнє хотілося забути.

    Прокинувся я пізно. На душі легше не стало, але окрім любові існує ще й робота. Наміри у мене, як у Гітлера: ще сьогодні хочу зустрітися з Галиною, простежити за Терлецьким та з’ясувати, що ж то за люди не дають спокою його секретарці. Багато, як на одного. Але на то ми приватні детективи. Віктор також не сидітиме, склавши руки.

    Якщо людина не подобається мені з першого погляду – важко змінити свою думку про неї згодом. Так, як у випадку з адміністратором готелю “Оксамит”. Досить мені побачити його фізіономію, як одразу з’являється відраза. Впізнає мене й він, і одразу розпливається в посмішці:

    ─ Добрий день, дуже радий, що ви вирішили у нас поселитися.

    Я не відповідаю на його запобігання і мовчки прямую до сходів. Мені й так добре відомо, де розташована кімната двісті три.

    ─ Ви погано мене зрозуміли? Хочете, щоб у вас були проблеми? я можу їх влаштувати. Охорона!

    На вигук відкликається дебелий хлопчина, що засидівся без роботи і не проти трішки розім’ятися. Я повертаюся до лисячої мордочки і потік слів вщухає. Невже у мене такий загрозливий вигляд?

    ─ Слухай, розумнику, проблеми будуть не в мене, а в тебе, ─ дістаю посвідчення слідчого прокуратури. Такий документ повинен діяти безвідмовно. Я не помилився: це вгамовує його пил, але не заспокоює.

    ─ Вибачте, я не знав, хто ви... Все одно не можу пропустити вас. Такі питання слід з’ясовувати з директором готелю.

    Здоровань переступає з ноги на ногу, немов пританцьовує без музичного супроводу. Такі люди рідко чинять щось із власної волі, стаючи забавкою у руках більш кмітливих.

    ─ Слухай, недоумку, поки я представляю закон – доти сам вирішую усі запитання з входом та виходом. Якщо мені призначено зустріч у цій паршивій смердючій конюшні, то я не питатиму дозволу, чи можна увійти. Питання, скарги, пропозиції та побажання – в письмовій формі до мого керівництва, зрозуміло?

    Охоронця мов вітром здуло. До розмови на підвищених тонах починають прислухатися чужоземці. Адміністратор з дурнуватою посмішкою починає виправдовуватися:

    ─ Вибачте, я не знав, що вам призначено зустріч.

    ─ Якщо не знав, то чого до людей чіпляєшся?

    Шкода, що я не залишився у війську. Під моїм поглядом новобранці втрачали б свідомість від страху... З переможним виглядом підіймаюся нагору. Стукаю у знайомі двері. Тиша. Невже Галина тут більше не живе? Штовхаю двері ногою – і вони легко подаються вперед. Дивно, невже моя знайома почувається так безпечно, що залишає номер відчиненим? А якщо тут замешкав хтось інший? Що ж, тоді легко сказати, що помилився.

    Роблю кілька кроків, аби все з’ясувати. Щось важке вдаряє мене по голові. В очах темніє і червоніє водночас, літають метелики, посвистують пташки. Ноги підкошуються, і я падаю на підлогу. Неприємне відчуття, враховуючи мій зріст...

    ─ Признавайся, сука, куди відвіз шльондру? – хтось заломлює мені руку за спину. Ого, Задорожна – популярна особа, коли розшукую її не лише я... Мені допомагають звестися на ноги і ще раз б’ють під дихавку.

    ─ І хто ж це до нас завітав? Щось дуже знайома мені твоя пика, ─ навпроти мене стоїть мужчина років сорока, у нього коротка стрижка, сині очі і майже відсутні вуста. Такими змальовують холоднокровних убивць в кінофільмах. В руці він тримає пістолет з глушником, і я розумію, що режисери мають рацію. Поводитися треба чемно. Хоч моє обличчя йому знайоме, я бачу його вперше, але й цього досить, аби зрозуміти: друзями ми не станемо, як і з двома гевалами мого віку, один з яких боляче викрутив мою правицю. Другий тим часом не спускає з мене очей. Справи кепські. У що я вляпався?

    ─ Обшукайте його, ─ віддає наказ синьоокий.

    Чужі руки обмацують мене. Неприємна процедура, але нічого не кажу, хоч волів би, аби це робили жінки, та й не за таких обставин. Хлопці роблять це не дуже вправно, отже, це не міліція. До чиїх рук я потрапив? Одна й та ж думка не дає мені спокою.

    З моїх кишень витрушують портмоне, ключі, записник, авторучку і посвідчення. Ця книжечка і зацікавила чоловіка зі зброєю найбільше:

    ─ Вау! Братва, ви тільки погляньте, хто до нас завітав – слідчий прокуратури. Наша шльондра з ментами водиться.

    ─ Хе-хе-хе, ─ сміються його молодші колеги. Мені ж не до сміху.

    ─ Скажи нам, де твоя подруга, і нічого тобі не буде.

    ─ По-перше, вона мені не подруга... – головне не впадати у паніку.

    ─ Добре, коханка.

    ─ По-друге, вона мені не ко-...-ханка, ─ удар під ложечку не дозволяє закінчити слова.

    ─ Голубе, ти багато говориш – і це раз. І говориш зовсім не те, що нас цікавить – це два. Можна подумати, що цілу ніч, яку ти провів з нею у цьому номері, ви в нарди грали.

    Ось тобі й на, я й не сподівався, що хтось мене бачив тут. Від таких людей не так легко виплутатися, як я собі спочатку думав.

    ─ Так що не корч із себе дурника, а зізнайся, куди втекла Галина.

    ─ Але я не знаю, сам хотів з нею зу-... -стрітися, ─ чому я не слухав Віктора і не качав прес?

    ─ З тебе нікудишній брехун, та й ми не простаки, знаємо, що вона вийшла через кілька хвилин за тобою. Вийшла без речей, от і збила нас з пантелику... Я гадаю, ти повернувся сюди, аби забрати усілякі жіночі дріб’язки: намиста, перстені... Жінки люблять їх і не можуть так легко розпрощатися.

    Чесно кажучи, я також приголомшений втечею Галини, але це нікого не цікавить.

    ─ Бачу, по-доброму з тобою не домовитися. Доведеться вдатися до інших заходів... Як ти вибиваєш зізнання з нашого брата?

    ─ Хлопаки, ви не здаєте собі справи, з ким зв’язалися...

    ─ Стули писок, ми й так лякані. Другий рік перебуваємо в розшуку, ─ подає голос один із тих, що тримають мене за руки. Але це не подобається синьоокому:

    ─ Закрий хавло; ще скажи, де ми переховуємося.

    Марно взивати до їхнього сумління. Бідові хлопці, знають, що роблять. Вони тягнуть мене у сусідню кімнату, де набрана повна ванна води. Тільки б не окропу! Мене хапають за волосся і занурюють... Холодна.

    ─ Скажеш? – долітає до мене після того, як вода витікає з вух, а груди хапають свіжого повітря. Не відповідаю, аби не випустити кисню. Моя чесна відповідь, що нічого не знаю, їх не задовольняє, а в таких екстремальних умовах важко щось вигадати... Можливо, карасям та окуням подобається все життя перебувати у воді, а мені кількох хвилин достатньо.

    Але як сказати про це кривдникам, які все більше й більше навісніють, тримаючи мене все довше й довше під водою. Незабаром я перестану впускати булі... Кисень не доходить до клітин мозку, але він напружено шукає вихід. Рятівна думка з’являється у критичний момент. В армії, від нічого робити, я трохи захоплювався йогою. Вмію затримувати подих та серцебиття...

    Після того, як мене вкотре витягують з води, я перестаю гарячково хапати повітря. Це налякало моїх катів. Один б’є мене по щоках, інший кричить до синьоокого, який не побажав дивитися на тортури, а розважався переглядом мультфільмів.

    ─ Бос, здається, ми переборщили. Він мертвий!

    ─ Мать вашу за ногу! На вас ніколи не можна покластися, -- він схиляється наді мною і шукає живчик.

    ─ Готовий. Вшиваємося звідси, живо!

    Добре, що обійшлося без контрольного пострілу в голову...

    Я думав, що у паніці вони скажуть щось зопалу, на кого працюють хоча б. Однак горобці виявилися стріляними. Втішає те, що мене не збиралися вбивати, а шукають насамперед Галину... Голова так болить, що більше нічого думати не можу.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.