Загадка Афродіти

Прихопивши пляшчину вина та шоколадку, іду за годинником. Він, хоч і дорогий моєму серцю, але, чесно кажучи, бентежить мене менше, аніж Юля. Хто б міг подумати, що така невинна поїздка на КПП обернеться таким продовженням...

Рівно о восьмій я торкаюся кнопки дзвоника за знайомою мені адресою – у відповідь мовчанка. Може поламався? Натискаю ще раз і довго не відпускаю, аж самому в вухах гуде. Після довгого очікування двері таки відчинилися, але на порозі зовсім незнайома дівчина.

─ Е-е-е, добрий вечір. А Юля вдома?

─ Проходьте. Ви Назар?

─ Назар. А ви, мабуть, Оксана?

─ Саме так. Юля попереджала, що ви прийдете, а я конспектами пообкладалася, дзвоника не почула.

─ А Юлі нема?

─ Вона була змушена терміново поїхати до подруги.

Мій хороший настрій мов псу під хвіст.

─ Надовго?

─ Не знаю, може там і заночує... Подрузі погано стало, зателефонувала до нас, от Юля і поїхала... Ви проходьте, може ще повернеться.

─ Та я, власне, на хвильку. За годинником. Юля його не залишала? – пляшка у пакеті зрадливо дзенькнула.

─ Не знаю, може десь у кімнаті, зараз подивлюся.

Я зауважую свій “Луч” на столику біля вази, а Оксана шукає по всіх закутках.

Отже, для Юлі я небажаний гість... І так мені зробилося зле. Не від того, що так зі мною обійшлися, а від того, що враз відчув себе таким старим. Дівчата надумали розіграти зі мною комедію, але актриси з них нікудишні. Для мене це давно пройдений етап. Відчуваю, як десь у глибині єства накипає злість. Думають, мене так легко позбутися? Дзузьки. Я вмощуюся на канапі і тупо стежу за екраном телевізора.

Оксана збентежена таким розвитком подій. Пробує гортати книжку, але щось її муляє, мабуть, моя присутність.

─ Уже половина дев’ятої. Юлі, напевно, не буде.

─ Я ще трохи почекаю.

Її виховання, чи ще якась риса, не дозволяє вказати мені на двері.

А в душі все аж клекоче. Та за кого вони мене мають? Знічев’я придивляюся до Оксани. Красунею її не назвеш, але формам нічого не бракує.

─ Оксано, а давайте з вами хряпнемо винчика за знайомство, ─ розгортаю пакет.

─ Що ви, Назаре, яке вино! Зараз я приймаю вітаміни, тому ніякого спиртного не вживаю.

Біс його забирай, то що, мені вимітатися звідси, як єврею з тортиком з відомого анекдоту?

Оксана нетерпляче позирає на годинник; я тупо дивлюся телевізор. Ідилія. І тут, мов грім на голову, дзвінок у двері.

─ Це Юля?

─ Не знаю. У неї свої ключі. Погляну.

─ Дівчина відчиняє двері, але за порогом нікого не видно. Я й собі виходжу у передпокій. Десь унизу, на сходах, ледь чутно знайомий голос:

─ Він уже пішов?

Оксані незручно сказати правду, адже я поруч.

─ Він уже пішов? – голосніше роздається внизу.

─ Заходь.

─ Я не сама.

Боже, як мені смішно. Я розумію комедію з годинником, але чого ж до власного помешкання не зайти? Якщо я настільки небажаний, то можна було б спровадити.

До кімнати входить Юля, а з нею якийсь фацет з доберманом. Собака одразу влягається на килим, мабуть, тут не вперше.

─ Привіт! Ти мене чекаєш? А я в подруги затрималася... – на обличчі Юлі не видно ознак радості.

─ Знайомтеся, це Олег, а це Назар.

Я бурмочу щось про приємність, а рука у типка якась слизька, та ще й пес розгавкався на мене. Чесно кажучи, він подобається мені більше, аніж його господар, зафарширований бовдур. Куди дивилися Юлині очі? Чи він до Оксани ходить?

─ Оксана повернула тобі годинника?

─ Умгу... А як там твої тести?

─ Щось написала... Я така голодна... – вона всіляко намагається мене спровадити, але я й сам не знаю, що ще роблю тут. ─ Ти з нами не повечеряєш?

─ Ні, я не голодний.

─ Тоді дивися телевізор.

Уся трійця зникає на кухні. Чути брязкіт посуду, сміхи... давно зі мною так не поводилися. Як же піти звідси з високо піднятою головою?

Собака, котрий виявився непотрібним на кухні, обнюхує мої коліна, і кладе на них голову. Вдивляється мені у вічі... і починає плакати. З його очей збігають дві прозорі горошини. Ну, цього вже занадто! Коли вже пси мені співчувають, то гріш ціна всім іншим. От тільки як піти звідси?

Вирішую піти по-англійськи. Хоч і неефектно, зате з гордістю. І ноги моєї тут більше не буде...

Додому причвалав у поганому гуморі з твердими намірами не заводити жодних романів. Усе сьогоднішнє хотілося забути.

Прокинувся я пізно. На душі легше не стало, але окрім любові існує ще й робота. Наміри у мене, як у Гітлера: ще сьогодні хочу зустрітися з Галиною, простежити за Терлецьким та з’ясувати, що ж то за люди не дають спокою його секретарці. Багато, як на одного. Але на то ми приватні детективи. Віктор також не сидітиме, склавши руки.

Якщо людина не подобається мені з першого погляду – важко змінити свою думку про неї згодом. Так, як у випадку з адміністратором готелю “Оксамит”. Досить мені побачити його фізіономію, як одразу з’являється відраза. Впізнає мене й він, і одразу розпливається в посмішці:

─ Добрий день, дуже радий, що ви вирішили у нас поселитися.

Я не відповідаю на його запобігання і мовчки прямую до сходів. Мені й так добре відомо, де розташована кімната двісті три.

─ Ви погано мене зрозуміли? Хочете, щоб у вас були проблеми? я можу їх влаштувати. Охорона!

На вигук відкликається дебелий хлопчина, що засидівся без роботи і не проти трішки розім’ятися. Я повертаюся до лисячої мордочки і потік слів вщухає. Невже у мене такий загрозливий вигляд?

─ Слухай, розумнику, проблеми будуть не в мене, а в тебе, ─ дістаю посвідчення слідчого прокуратури. Такий документ повинен діяти безвідмовно. Я не помилився: це вгамовує його пил, але не заспокоює.

─ Вибачте, я не знав, хто ви... Все одно не можу пропустити вас. Такі питання слід з’ясовувати з директором готелю.

Здоровань переступає з ноги на ногу, немов пританцьовує без музичного супроводу. Такі люди рідко чинять щось із власної волі, стаючи забавкою у руках більш кмітливих.

─ Слухай, недоумку, поки я представляю закон – доти сам вирішую усі запитання з входом та виходом. Якщо мені призначено зустріч у цій паршивій смердючій конюшні, то я не питатиму дозволу, чи можна увійти. Питання, скарги, пропозиції та побажання – в письмовій формі до мого керівництва, зрозуміло?

Охоронця мов вітром здуло. До розмови на підвищених тонах починають прислухатися чужоземці. Адміністратор з дурнуватою посмішкою починає виправдовуватися:

─ Вибачте, я не знав, що вам призначено зустріч.

─ Якщо не знав, то чого до людей чіпляєшся?

Шкода, що я не залишився у війську. Під моїм поглядом новобранці втрачали б свідомість від страху... З переможним виглядом підіймаюся нагору. Стукаю у знайомі двері. Тиша. Невже Галина тут більше не живе? Штовхаю двері ногою – і вони легко подаються вперед. Дивно, невже моя знайома почувається так безпечно, що залишає номер відчиненим? А якщо тут замешкав хтось інший? Що ж, тоді легко сказати, що помилився.

Роблю кілька кроків, аби все з’ясувати. Щось важке вдаряє мене по голові. В очах темніє і червоніє водночас, літають метелики, посвистують пташки. Ноги підкошуються, і я падаю на підлогу. Неприємне відчуття, враховуючи мій зріст...

─ Признавайся, сука, куди відвіз шльондру? – хтось заломлює мені руку за спину. Ого, Задорожна – популярна особа, коли розшукую її не лише я... Мені допомагають звестися на ноги і ще раз б’ють під дихавку.

─ І хто ж це до нас завітав? Щось дуже знайома мені твоя пика, ─ навпроти мене стоїть мужчина років сорока, у нього коротка стрижка, сині очі і майже відсутні вуста. Такими змальовують холоднокровних убивць в кінофільмах. В руці він тримає пістолет з глушником, і я розумію, що режисери мають рацію. Поводитися треба чемно. Хоч моє обличчя йому знайоме, я бачу його вперше, але й цього досить, аби зрозуміти: друзями ми не станемо, як і з двома гевалами мого віку, один з яких боляче викрутив мою правицю. Другий тим часом не спускає з мене очей. Справи кепські. У що я вляпався?

─ Обшукайте його, ─ віддає наказ синьоокий.

Чужі руки обмацують мене. Неприємна процедура, але нічого не кажу, хоч волів би, аби це робили жінки, та й не за таких обставин. Хлопці роблять це не дуже вправно, отже, це не міліція. До чиїх рук я потрапив? Одна й та ж думка не дає мені спокою.

З моїх кишень витрушують портмоне, ключі, записник, авторучку і посвідчення. Ця книжечка і зацікавила чоловіка зі зброєю найбільше:

─ Вау! Братва, ви тільки погляньте, хто до нас завітав – слідчий прокуратури. Наша шльондра з ментами водиться.

─ Хе-хе-хе, ─ сміються його молодші колеги. Мені ж не до сміху.

─ Скажи нам, де твоя подруга, і нічого тобі не буде.

─ По-перше, вона мені не подруга... – головне не впадати у паніку.

─ Добре, коханка.

─ По-друге, вона мені не ко-...-ханка, ─ удар під ложечку не дозволяє закінчити слова.

─ Голубе, ти багато говориш – і це раз. І говориш зовсім не те, що нас цікавить – це два. Можна подумати, що цілу ніч, яку ти провів з нею у цьому номері, ви в нарди грали.

Ось тобі й на, я й не сподівався, що хтось мене бачив тут. Від таких людей не так легко виплутатися, як я собі спочатку думав.

─ Так що не корч із себе дурника, а зізнайся, куди втекла Галина.

─ Але я не знаю, сам хотів з нею зу-... -стрітися, ─ чому я не слухав Віктора і не качав прес?

─ З тебе нікудишній брехун, та й ми не простаки, знаємо, що вона вийшла через кілька хвилин за тобою. Вийшла без речей, от і збила нас з пантелику... Я гадаю, ти повернувся сюди, аби забрати усілякі жіночі дріб’язки: намиста, перстені... Жінки люблять їх і не можуть так легко розпрощатися.

Чесно кажучи, я також приголомшений втечею Галини, але це нікого не цікавить.

─ Бачу, по-доброму з тобою не домовитися. Доведеться вдатися до інших заходів... Як ти вибиваєш зізнання з нашого брата?

─ Хлопаки, ви не здаєте собі справи, з ким зв’язалися...

─ Стули писок, ми й так лякані. Другий рік перебуваємо в розшуку, ─ подає голос один із тих, що тримають мене за руки. Але це не подобається синьоокому:

─ Закрий хавло; ще скажи, де ми переховуємося.

Марно взивати до їхнього сумління. Бідові хлопці, знають, що роблять. Вони тягнуть мене у сусідню кімнату, де набрана повна ванна води. Тільки б не окропу! Мене хапають за волосся і занурюють... Холодна.

─ Скажеш? – долітає до мене після того, як вода витікає з вух, а груди хапають свіжого повітря. Не відповідаю, аби не випустити кисню. Моя чесна відповідь, що нічого не знаю, їх не задовольняє, а в таких екстремальних умовах важко щось вигадати... Можливо, карасям та окуням подобається все життя перебувати у воді, а мені кількох хвилин достатньо.

Але як сказати про це кривдникам, які все більше й більше навісніють, тримаючи мене все довше й довше під водою. Незабаром я перестану впускати булі... Кисень не доходить до клітин мозку, але він напружено шукає вихід. Рятівна думка з’являється у критичний момент. В армії, від нічого робити, я трохи захоплювався йогою. Вмію затримувати подих та серцебиття...

Після того, як мене вкотре витягують з води, я перестаю гарячково хапати повітря. Це налякало моїх катів. Один б’є мене по щоках, інший кричить до синьоокого, який не побажав дивитися на тортури, а розважався переглядом мультфільмів.

─ Бос, здається, ми переборщили. Він мертвий!

─ Мать вашу за ногу! На вас ніколи не можна покластися, -- він схиляється наді мною і шукає живчик.

─ Готовий. Вшиваємося звідси, живо!

Добре, що обійшлося без контрольного пострілу в голову...

Я думав, що у паніці вони скажуть щось зопалу, на кого працюють хоча б. Однак горобці виявилися стріляними. Втішає те, що мене не збиралися вбивати, а шукають насамперед Галину... Голова так болить, що більше нічого думати не можу.