Зміст
  • Важке дитинство заручника юриспруденції
  • Буремна юність
  • Армія на шпалах
  • Дембель з віршами
  • Робота для нероби
  • Безвідмовна пропозиція
  • Дилетант береться до роботи
  • Перші кроки гончої
  • Кава-чай, привіт-прощай
  • "Ретро", качелі і сімейний розбрат
  • Примирення і сватання в один день
  • Справа ясна, що діло темне
  • Новий гравець у дивній грі
  • Прикрий політ, колюче приземлення
  • Косметичний марафет, старий знайомий і нова спільниця
  • Нічна пригода і ранкові роздуми
  • Село Затемне не таке вже й темне
  • Небезпечна гра набуває інтриги
  • Не тільки вовка годують ноги
  • Розгадка на поверхні, Круглик релаксує
  • Незвична форма звіту й несподівана винагорода
  • З небес на землю
  • Спиртбол і діла амурні
  • Добробут родини - свята справа
  • Доказів більшає, а загадка все та ж
  • Собачі справи ловеласа
  • Полювання розпочато, та хто ж трофей?
  • Старі знайомі, нові відчуття
  • Цоб-цабе, оце так поворот!
  • Фініта ля трагедія?
  • Фінальний акорд
  • Новий гравець у дивній грі

    Таким чином ранок видався для мене насиченим на події, але не дуже плідним, а продовження дня приємнішим бути не обіцяло. На мене чекала розмова з Віктором та чоловіком Галини, а я ніяк не можу придумати казочки, аби замусолити їм очі, займаючись зовсім іншою справою. А ще з’ясовувати стосунки з Валею та розчарувати її, мотивуючи все тим, що вчора я був напідпитку.

    Не встиг переступити поріг, як старший одразу відкинув свої справи, немов побачив високоповажну персону.

    ─ Назаре, ти зрушив з місця?

    ─ Не тільки зрушив, а навіть перші кроки зробив.

    ─ І в якому напрямку?

    ─ У приймальню СП “Галком”.

    ─ Чекай, я не розумію... Що спільного між фірмою замордованого підприємця та дружиною нашого клієнта? Ти простежуєш якийсь зв’язок?

    Я прикусив язика, відчувши, що дав маху. Забув, що наш клієнт ані словом не обмовився про дружні стосунки дружини та Ірини Потапенко.

    ─ Ти сам мене навчав, що копати слід не там, де глибше, а там, де найкраще видно, і що будь-яка справа потребує скрупульозного добору інформації... Я з’ясував, що Галина Задорожна та дружина підприємця були близькими подругами, що Галина була на тій гучній вечірці. Мені видалося дивним, що одну жінку вбивають, а інша кудись зникає. Що це: випадковий збіг обставин чи за всім криється щось більше?

    ─ Гм, а ти робиш великі успіхи. Я захоплююся твоєю обізнаністю. Можна тебе щось попросити?

    Тільки би не пригадав, чого це я цікавився розслідуванням вбивства ще до того, як нам запропонували цю роботу. Що відповім у такому випадку?

    ─ Давай.

    ─ Я хотів би бути присутнім, коли ти розпитуватимеш нашого клієнта. Може і я чогось навчуся.

    “Дзузьки ти хочеш вчитися, ти боїшся, щоб я не втнув якоїсь авантюри і чужі гроші не обійшли нас боком”.

    ─ Без проблем, мене твоя персона не знітить.

    Анатолій Задорожний з’явився у визначений час, ані на секунду не спізнився. Тепер я міг роздивитися його більш уважно... І як такою невиразністю йому вдалося прихилити серце красуні? Його зовнішній вигляд видавав людину науки: врівноважений, акуратний; високий лоб, залисини, окуляри – натяк на доцента, якби не очі, котрі ніяк не могли зупинитися на місці і безперестанку бігали. Справжні науковці – люди спокійні і занудні.

    Перекинувшись кількома загальними фразами, я одразу взяв бика за роги:

    ─ Анатолію Борисовичу, прошу вас не ображатися, але у таких справах, як ваша, часто виникають не зовсім делікатні запитання, котрі стосуються особистого життя. Я мушу знати про ваші сімейні відносини, аби внести відповідні корективи у подальші пошуки.

    Віктор здивовано відкрив рота, але я наступив йому на ногу.

    ─ Що ж, змушений вас розчарувати, адже я кохаю свою дружину. З дому її не проганяв, руки також не підіймав, хоч наше сімейне життя ідеальним назвати важко... Ми познайомилися, коли вона була першокурсницею, а я молодим аспірантом. За короткий час побралися. Жили в гуртожитку... Можете уявити, яким було це життя. Першим не витерпів я: диплом про вищу освіту у мене був, а кому в наш час потрібна висока наука? Займатися нею – собі ж на шкоду. Нобелівської премії все одно раніше п’ятдесятки не здобудеш, та й сама ця премія, мов рятувальне коло, котре кидають тим, хто давно вже перебрався на інший берег. А жити хочеться по-людськи вже в молодому віці... так і став я освоювати турецькі та польські ринки, перетягуючи на собі всілякий непотріб, який у нас йшов утридорога. Проте такі митарства вартували втраченого здоров’я: у нас з’явилася своя машина, квартира, меблі, апаратура... А наші стосунки? Самі розумієте, мене тижнями не було вдома, нервувався, недосипав... Одним словом – взаєморозуміння між нами не було.

    ─ А чим займалася ваша дружина?

    ─ Нічим. Закінчила вуз, а з роботою не склалося. Була зразковою домогосподаркою.

    ─ А під час вашої відсутності могла завести собі коханця?

    Цього разу Віктор боляче наступив мені на ногу, але запізно. Що хотів – я встиг сказати. Залишається тільки поспостерігати як відреагує наш клієнт.

    Анатолій виявився людиною без комплексів. Та й які комплекси можуть бути у чоловіка, котрий обколесив половину Європи та окраїни Азії?

    ─ Знаєте, у неї для цього були всі підстави. Молода, вродлива жінка, залишена сама на себе у чотирьох стінах, а чоловік вештається невідомо де... Та й між нами, чоловіками, кажучи, я святошою не був. Частенько доводилося знімати нервове напруження в товаристві дівиць легкої поведінки. А турецькі борделі – це така екзотика, що варто спробувати бодай один раз, навіть якщо за цей гріх доведеться спокутувати в пеклі... Після таких вояжів боявся підступити до Галини... Але все це було несерйозно, я кохаю свою дружину... Однак не здивуюся, якщо в неї з’явився інший поціновував. Якщо так і сталося – то винуватий лише я.

    ─ Тоді чи треба здіймати такий переполох? Може зачекаємо, коли ваша дружина дасться чути?

    Анатолій витримав паузу, а далі заходився повчати. Такої можливості не упускає жодна особа, особливо коли її співрозмовник на кілька літ молодший.

    ─ Шановний, ви нічого не тямите у таких речах. Ми живемо напередодні третього тисячоліття, а не в умовах середньовіччя, коли жінка була безправною істотою... Я не сатрап і не деспот. Наші стосунки базувалися на довірі та незалежності. Якби Галина захотіла мене покинути – зробила б це більш цивілізовано, не вдаючись до потаємних ігор, адже можна розійтися якщо не друзями, то бодай добрими приятелями. Саме тому я схильний вважати, що вона потрапила у якусь халепу... Мені не подобається, що я приходжу до вас зі своєю бідою, виливаю душу, так би мовити, а ви за це ще й намагаєтеся мене у чомусь звинуватити...

    Я також добре засвоїв, що найкращий захист – це активний напад. Мій брат не на жарт перелякався, що вислизне така робота і заходився перепрошувати клієнта, а той лише цього й чекав. Від мене вибачень не дочекається.

    ─ Анатолію Борисовичу, вам нічого на нас ображатися, адже самі ви своєю поведінкою спричинили таку думку про себе...

    Ага, так я і думав: відчуття німого торжества та зверхності змінилося повною розгубленістю:

    ─ Я... я... вас не розумію.

    Старший також вирячився на мене, гарячково хапаючи повітря, немов короп у літню спеку. Мабуть, ми з ним ніколи не зможемо сформувати команду однодумців – надто велика різниця у віці, як для рідних братів.

    ─ Ви змалювали свою дружину як закоренілу домогосподарку, котра веде замкнутий спосіб життя, не має ні подруг, ні знайомих, лише зрідка відвідує родичів... А за нашими джерелами Галина товаришувала з Іриною Потапенко і вела досить активне життя. Вам щось відомо про гучне вбивство сім’ї Потапенків? Між іншим, з місця злочину зникла велика сума грошей... Зникла й ваша дружина.

    Куди й поділася його впевненість. Досвідчений комівояжер занервував, хоч і намагався це приховати:

    ─ Ці події якось взаємопов’язуються?

    ─ Ви не відповіли на моє запитання, чому ви приховали їхню дружбу?

    ─ А ви оперативно працюєте, швидше, ніж міліція, -- спробував перевести розмову в інше русло.

    ─ Можемо працювати ще швидше, якщо від нас не приховуватимуть таких важливих фактів.

    Важко відступати, коли тебе загнали в глухий кут.

    ─ Справді, Галина товаришувала з Іриною. Доволі часто, коли я затримувався у дорозі, навіть ночувала у неї. Боялася спати сама.

    ─ А як ви ставилися до цієї дружби?

    ─ Нормально. Краще, аби ночувала в подруги, аніж приводила когось додому, боячись спати наодинці.

    ─ Чи знаєте ви, що ваша дружина була в квартирі Потапенків напередодні вбивства?

    ─ Так. Хоч я і не був знайомим з Сергієм особисто, але спілкувався з ним по телефону, коли повертався з відрядження, а Галини не було вдома. Мені відомо, що він вдало втілив якийсь проект, влаштував вечірку з цього приводу. Нас також запрошували.

    ─ Однак Галина пішла одна.

    ─ Того вечора я мав їхати у відрядження, тому не міг скласти їй компанії.

    ─ Нам ви про це нічого не сказали.

    ─ Чесно кажучи, мене сильно вразила звістка про вбивство Потапенків. Галину, як близьку подругу Ірини, могли у чомусь звинуватити. А ще мені не хотілося, аби вона виступала свідком у суді. Ймовірно, що в її особі слідчі мали б незаперечні аргументи... Мертвим, як кажуть, не допоможеш, а своїми зізнаннями комусь із живих вона могла змінити життя.

    ─ Але для цього вони мали б насамперед її розшукати. Чи не пояснюється її відсутність небажанням давати свідчення?

    Переляк, справжній переляк охопив Анатолія. Дивно, що він не дійшов до моїх аргументів власним розумом. Мені здалося, що його от-от вхопить серцевий напад. Віктор не дав продовжити розмову:

    ─ Заспокойтеся, заспокойтеся, не треба так хвилюватися. Назаре! Чого стоїш, як укопаний, води!

    Зуби клацали по склі, немов у сорокаградусний мороз. Так зіграти неможливо, мабуть, мій натяк вразив його наповал.

    ─ Сподіваюся, ви докладете максимум зусиль, ─ трохи заспокоївшись, промовив він, ─ вам потрібна фінансова допомога?

    ─ Звичайно, зробимо все можливе, але минуло стільки часу відтоді, як...

    Віктор не дав мені закінчити думку, виставивши за двері. Шкода, а то я вибив би комерсанта чималий аванс.

    Через півгодини відбулася обмежена виробнича нарада, на якій були лише ми з братом.

    ─ Назаре, змушений визнати, що твоя методика роботи з клієнтами доволі ефективна і дієва, але треба бути трішки м’якшим, толерантнішим, добрішим, а то доведеш клієнта до інфаркту.

    Я не став пригадувати, як він, працюючи у слідчих органах, бив своїх підозрюваних головою до стіни, вимагаючи зізнань.

    ─ Нічого ти не розумієш! У цьому й полягає досконалість моєї методики. Спочатку слід довести співрозмовника до стану тіста, а далі ліпити з нього все, що завгодно. Коли людина однією рукою хапається за серце, іншою виписує тобі значні аванси і не задає дурнуватих запитань.

    ─ Не буду сперечатися, хоч і не погоджуюся... Що робитимеш далі?

    ─ Хочу простежити за новим керівником “Галкому”. Є у мене передчуття, що він щось знає про місцеперебування Галини.

    ─ Гаразд. Від мене щось треба?

    ─ Будь добрий, звільни мене від обов’язків щоденно відвідувати нашу канцелярію. Ночуватиму я вдома, тому за сніданком звітуватиму тобі про все.

    ─ Назаре, тільки не напивайся до чортиків...

    ─ Мда. Ти так і не зрозумів тонкощів нашої роботи. Ми горілки не п’ємо, ми нею душі дезінфікуємо.

    ─ Добре, добре, дістав ти мене із своєю філософією. Ще від мене щось треба?

    ─ Убезпеч мене від спілкування з Задорожним, не збираюся звітувати йому про кожен крок.

    ─ Гаразд... Назаре...

    ─ Що?

    ─ Будь обережним.

    Тільки цього ще не вистачало... І чому старші брати так полюбляють перебирати на себе ролі суворого батька чи лагідної матері, а не хочуть бути тим, ким вони є?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.