Всі вірші

Коли вмирає світло — гаснуть тіні,

Що безтурботно бавились в життя.

Течуть неспішно у безмежжя синє:

Бездонне і тривожне забуття.

Згортає ніч розкладені мольберти,

Змиває кольори з облич і стін.

І простір, мов розірвані конверти,

Ховає у своїм мовчанні дзвін.

Бетон вбирає в себе шепіт, кроки.

Дерева повертаються в корчі,

Час відпускає мороку потоки,

Щоби заснути тихо на плечі,

15 вересня 2026 р.

Різкий удар підбора — креше брук,

Із Жовтнем Осінь пасадобль танцює!

Вона у колі цих залізних рук,

Нестримний дух вітрів та гроз гартує.

Рука в руці. Корида. Випад. Плащ.

Він — матадор, вона — його гординя.

Здіймає листя й кидає мов з пращ.

Життя і смерть, гріховність і святиня.

Стук! Обертання. Прогинає стан —

Шовк розлітається в багряні крила.

Цей танець — діючий, палкий вулкан,

Де рветься і народжується сила.

І осипається багряна шаль.

Падіння. Дотик. Злет. Чуттів потоки.

Танцює Осінь з Жовтнем пасадобль!

Завмерли… Подих… Випад… Знову кроки…

13 вересня 2026 р.

Йде осінь та жовтень — закохана пара,

Він — ревність її, а вона — його кара.

Він курить сигари, туманить провулки,

Вона розсипає каштани в шкатулки.

Вона одягається в колір лимонів,

І хрипне від співу в сопло мікрофонів.

Він поряд наспівує їй серенади,

Дарує холодні нічні зорепади.

Це шлюб з розрахунком барвистого листя,

Де небо — мов вицвіле, тьмяне намисто.

А вітер працює у них адвокатом,

І ділить майно, коли чує стакато.

Він крутить у пальцях іржаву монету,

Вона допиває похмілля планети...

І жоден із них не зізнається вранці,

Що вечір згорів у жагучому танці.

13 вересня 2026 р.

Заховав у собі десь вихід

Лабіринт однакових днів

І у пошуках, з вдиху на видих,

Вже нічого не видно крім стін.

Тіло стомлене, мов побите...

І до крові подерті руки...

А душа - до хреста прибита,

Посивіла у власних муках.

Вдих і видих. Ще крок. Ще трошки.

Поворот і - глуха стіна...

Відпочити не довго можна

Перед тим як піти назад.

Навмання так, без орієнтирів,

Мапу долі малюєш сам,

І радієш, і плачеш щиро

В лабіринті свого життя.

Окреслюю навколо себе коло,

Рухаю повільно рукою кволой,

Не дуже вірю, що воно здатне захистити,

Краще б було, напевно, звалити.

Та валити нема на чому, зорельотів хуйма.

Всі полетіли, планета сама,

Не рахуючи мене і баби Параски.

Тільки ми станемо свідками поразки

Окремого виду під назвою «людина».

Захист створено, минають години.

Я незворушно сиджу у колі,

Параска з сапкою порається у полі.

А ось і блядський, сука, астероїд,

Поспішає вбити останніх з раси «європеоїд»,

Цілить прямісінько у моє коло.

На мені шорти і улюблена майка-поло,

Параска у куфайці, хустці і гумових калошах.

Погода надворі літня, хороша.

— Бабо! — гукаю. — Кидайте ви ту капусту!

— Та зараз все тут перетвориться на пустку!

З города захекана Параска кричить.

— Дай мені отримати насолоди мить

Останньої в житті, коли ще город побачу!

Люблю Параску за її вперту вдачу.

А могли б підірвати космічну каменюку,

Якби не корпорації, йобані тварюки.

Провідали, що на астероїді усього дохуя,

І давай його паркувати на планету Земля.

Та нічого в них не вийшло, по повній обісрались,

Як не метикували, як не намагались,

Космічний гість не піддавсь на вмовляння.

Почалося Велике п’ятами накивання.

Місця у зорельотах багаті швидко позаймали,

Всім іншим отруту з персиковим смаком роздали,

Сказали: «Тримайтесь» і швиденько собі полетіли.

Ковтнули люди пігулки, хто чим запили

І попадали, де стояли, легка і приємна смерть.

Тепер наша Земля трупами заповнена вщерть.

Тільки ми з бабою пити не стали.

— А пішли ви всі в сраку! —

Гучно так обоє сказали

І повернулися у рідне село помирати.

Хтось же повинен капуту сапати,

Помідори цього року напрочуд гарні,

Хоч салату поїмо у ці дні останні.

І так життя гімняне було, а тепер ще й помирати

Якщо можна, я б хотів попрохати

Бога чи Чорта, то їхня робота,

Щоб оті всі підараси на зорельотах

Нікуди не долетіли, а здохли, як пацюки

За все, що вони робили всі ці роки.

Та справедливості немає, її не існує,

Вони виживуть, а нас ніхто не врятує.

Параска врешті кинула сапку, зайшла у коло,

Обійнялись ми, подивились з сумом на поле,

В якому помідори хоч на Експоцентр,

А за мить астероїд влучив у самісінький центр.

У своїх снах я марила тобою...

Безжальну правду не пускала в сни...

І гріли душу бажані розмови,

Й згорали ночі швидше від вини...

Тебе немає... ти пішов за межі...

Лиш сивий спомин бродить по ночах...

Із попелу не виникнуть пожежі,

І сіль з очей не зникне у словах...

У пам'яті залишилась присутність...

Мохнатий жаль ту пам'ять береже...

А сни лишень нагадують відсутність

Наших розмов на кухні, і... тебе...

Чи є у Вічності мета?

Чи це лиш плин серед віків,

де час розпахує врата

у тишу згублених світів?

Вона не квапить, не зове,

не ставить знаків «стій» чи «йди»,

у тиші річкою пливе

і розмиває всі сліди.

Ми важимо свої шляхи

від «що було» і до «тепер»,

Нам Вічність кидає рядки

із комами, мов режисер.

Напевне, є у неї ціль,

і фініш є, і вороття —

у ній живе не лише біль

зотлілого в віках життя.

А втім… віддавши борг меті,

ми в ній себе колись знайдем.

Вона не тільки в далині —

Всередині нас теж живе.

07 вересня 2026 р.

Думки і ті, чомусь уже болять:

Чи мають вік, чи може захворіли?

Чи їм несила бути просто так

І кожна думка хоче собі тіло?

Болять думки... болять мені думки...

В мені болять, відлунюючи в тіло...

Якби ж то можна час вернуть назад -

Отак би зараз зовсім не боліло б...

Болять думки... Ой, леле! як болять!

Мені несила біль в собі тримати,

То й пещу їх, неначе немовлят,

І граюсь з ними, як із дітьми мати.

Коли забуті теми для розмов,

Коли слова нічого вже не значать,

То день новий складається з відмов,

І тільки в тиші - відданість собача.

Коли шляхи не мають вже доріг

Й прості бажання - нездійсненні мрії,

То від життя немовби занеміг,

Думки всі схожі на отруйні змії.

Безвихідь тисне, наче кредитор,

Бентежність келих наливає справно,

А світ блищить немов той мельхіор...

Душа блукає сутінками в плавнях...

Ми дивимось в очі — і бачимо нас,

Але поміж нами простягнутий час.

Дві душі дзеркальні, та сковані крила —

Незрима стіна часу нас розділила.

Ти робиш свій крок — я повторюю рух,

Тримаю твій подих і ловлю на слух.

Ми створені із ідентичного болю —

Торкаєшся скла і клянеш свою долю.

Простягнеш долоню — я руку беру,

Але відчуваю лиш холод й тугу.

Ми поруч, ми разом, у спільному горі,

Однакові й різні, мов хвилі у морі.

Застигли навічно в німій глибині,

Мов два силуети в чужому вікні.

І кожен наш порух є викликом долі,

Що ділить єдине й тримає в неволі.

Цей простір між нами не має доріг,

Він чистий, як перша сльоза або сніг.

Ілюзія близькості вічна між нами,

Та замкнені ми часовими ключами.

04 вересня 2026 р.

Крізь ніч проростає залізна трава,

Пронизує тишу, мов гострий таран.

Це срібна оса, що в кутку ожила,

І жалить замерзлий, німий океан.

Він куля зі скла, що летить у ефір,

Розбуркує спокій міських вітражів.

Б'є струм — і дзвінок, як наляканий звір,

Мчить подихом грізних нічних міражів.

Він рветься із клітки, мов хворий пульсар,

І криком дзвінким пробиває стіну.

В повітря вливає і холод, і жар,

Що палить мости між хвилинами сну.

Розкришує простір навколо в зерно,

Залишивши в ньому холодну печать.

Лиш мить — і дзвінке та німе доміно

Об'єднує двох, що мовчанням кричать.

03 вересня 2026 р.

Мій мозок плавився в печі інсульту.

Він білий шум залишив в голові.

У скроні б’є постійно і без культу

Вплітає гул у помисли живі.

Я вижила, хоч рушились фасади,

Де кров стогнала у тисках судин.

І цей мій шум — лиш крапелька досади,

Що піднімає піну із глибин.

Ця біла піна вічного ефіру

Пульсує в жилах, наче ржавий дріт.

Вона гризе мій спокій і довіру

Та зберігає цей прекрасний світ.

Гул не змовкає, тягнеться струною,

Мій вічний свідок, мій залізний гість.

Але життя лишається зі мною

Крізь цю густу і тиху білу злість.

Шум крутить шестерні і не згасає,

Вплітає в спокій свій залізний дріт.

Мій бій із шумом в німоті триває,

Поки тримаю свій шалений світ.

02 вересня 2026 р.

Він запросто сидів на підвіконні,

Неспішно струшував сузір’їв пил.

А зверху, через зорі напівсонні,

Холодний місяць молоко цідив.

Він гребінцем розчісував тумани,

Вплітаючи в їх довгі коси мідь,

Крізь скло шибок та пластикові рами

Він кидав світлу і спокійну мить.

За пазухою він ховав світанки,

І гладив їх, немов малих пташат,

А потім жменями через фіранки

В кімнату кидав сонячних зайчат.

Він пив гаряче невагоме світло,

Змивав із шибок вечоровий чад,

І тиша, що під ковдрою розквітла,

Довірила йому свій сонний лад.

02 вересня 2026 р.

Цей хижий спокій ночі і дощу...

В зелених кронах зачаївся вітер...

І стукіт крапель: ''Я усе прощу...''

Вологи запах і зів'ялих квітів...

Думки, як дощ, сполохано тремтять,

Мов доторк рук зуміє їх прогнати...

Вони шепочуть... бо вже не болять...

Хоча й рахують наслідки і втрати.

Їм монотонне: кап... кап-кап... кап-кап...

Не сіє тугу й ні про що не каже,

Бо для душі - вже пройдений етап

І дощ оцей на спомини не ляже...

У шибку осінь стукає дощем,

І хрипло круком з піднебесся кряче…

А душу заповняє гіркий щем,

Хоча й причин нема для цього наче…

Думки давно всі схожі так на дим:

Ось їх багато, а за мить – пощезли…

Немов життям своїм ти завинив,

Яке сочиться соком із берези…

Прокинувсь вранці і вже заморивсь,

Лишень від того, що відкрив ти очі…

Й туман ранковий, наче дух вини,

Що покидать ніяк тебе не хоче…

Бентежність скрізь й бентежить тебе все…

Безсонні ночі вишиті розмаєм…

Та все не так і все тобі не те,

Немов тебе до раю не пускають…

У шибку осінь стукає дощем

І хрипло круком, з піднебесся, кряче…

А душу заповняє гіркий щем,

Хоча й причин нема для цього наче…

А небо вже готується до осені:

Звучить в повітрі цей осінній сум.

В полях волошки з колосками скошені

Й птахи здіймають галасливий шум.

Сивіє світ, у павутин сріблястій просіді,

Дощі і ті - інакше свої сльози ллють,

Міняють фарби всі безмежні обрії

Й легким мазком на полотно кладуть.

Баским конем мчить серпень поміж хатами

І час, немов коня, він підганяє,

Який сховавсь між обстрілами й втратами,

І злякано з руїни споглядає.

Про що писать як губляться слова?

Душа не знає, чого зараз хоче...

В промінні сонця вруняться жнива

І шкіру ніжно вітерець лоскоче.

Смак абрикосів тане на губах...

Так пахне літо, та тривожно серцю...

Роки останні нашого життя

Нещадною війною майже стерті...

Бринить бджола, над квіткою в саду,

Луна від череди із пасовища...

Що загубилось, а що ще знайду?..

Що є далеким, а що стало ближчим?..

Звичайний день, в заплутаних думках.

Дрімають на осонні дві тополі,

Яких немає навіть в моїх снах,

Які чомусь, неначе власна доля...

Сни забуті приходять знов

І по імені тихо кличуть…

Хтось приходив, а потім йшов…

Обіцянки, немов молитви…

Стільки раз казали «люблю»…

Не любили, то й не боліло…

Вітер грона зривав дощу

І дощами боліло тіло…

Стільки раз «не покину ніколи»,

Що безвіра вже з ліку збилась…

Бо йшли так, мов не знали ніколи –

Повертаючись, ледь не хрестились…

Стільки раз «бережи себе тільки»,

Що й згадати вже сенсу не бачу…

Та чомусь ще ні разу й ніскільки:

«Збережу», «берегтиму», «пробачу»…

Нічний вокзал, валіза на пероні,

Старий ліхтар і чорний пес під ним,

Де сніг розстав - калюж темні долоні

І, в тьмянім світлі, від цигарки дим.

Стояв, курив, дивився в темне небо,

Мов без адреси відправляв листа.

Йому лиш ранку дочекатись треба,

А може він нікого не чекав.

Чорне пальто, підня́тий уверх комір.

Ховали очі криса капелюха.

Скільки реальність витримала зломів?

Бо схожий він на бога чи на духа.

В калюжу впав недопалок цигарки.

Руки в кишені і пішов він пріч.

З-під черевиків бризкали ремарки

Вологим снігом майже навсебіч.

Нічний перон. Покинута валіза.

Старий ліхтар і чорний пес під ним.

Світанок тихо горизонт розрізав.

Ніч почала змивати тихо грим.

Наш час давно не ділиться на два.

Сократи вмерли, не лишивши спадку.

Й не від болячки хвора голова -

В думках нема ніякого порядку.

Злиденність точить на життя кинджал.

Зневіра давить каменем на плечі.

І хто б мені щось зараз не сказав -

Воно невчасним буде й не до речі.

Тривога б'ється сивими крильми.

Не зросять землю виплакані сльози.

Ми всі в цей світ приходимо людьми,

Чому ж в нелюдськість декого заносить?

Байдужий місяць дивиться з небес.

Холодні зорі розсікають Всесвіт.

Багато маю, та все ж є і ''без''.

Тату в душі - черленим давно зтерті.

Володар перстнів грається в закон.

Десь чорні маги створюють закляття.

А хтось узимку зодягнув хітон

Й біля чужого гріється багаття.

В тумані запах кави, як відлуння...

Стукіт коліс спізнілого метро...

І шепіт вітру - музика безструнна

В неоні світла і крихких думок...

Старий годинник зупиняє час...

Чужі секрети - випадковий погляд...

Гаряча крига пада на асфальт

Розбитим дзеркалом... і знову вітер стогне...

На перехресті - натовп в порожнечі,

Ховає в піхви, ніби крихку сталь,

Напів слова, звучать що не до речі...

Їх довгі тіні - як гірський кришталь...

Самотній птах розрізав нічне небо,

Луна відбила його тихий крик...

Дощ намочив асфальт. І, наче так і треба:

За обрієм у хмарах швидко зник.

А перші роси не вгамують спеку

Й глибокий корінь тих нічних думок,

Які давно - немовби іпотека,

Серед ''шахедів'' і виттям тривог...

Я прийшла у забуті сни,

Доторкнулась чола рукою:

- Як без мене у світі жив?..

Сумувала я за тобою...

Пульсом в скроні невпинно час...

Повертаюся знов в реальність...

Я забула давно про нас...

Навкруг мене війни фатальність...

Тиша сипле у душу жар...

Десь здригнулась земля від рани...

Одиноко дзижчить комар...

І відсутні на ранок плани...

Краде ніч знов ракети звук...

В унісон ППО озвалось...

А уламки думок і мук

У полях десь трава сховала...

Перони ковтали пекельну сирену,

Кресали колеса крізь крики розлук.

Вони везли в жилах замерзлі антени,

Що ловлять ракет свист і вибухів стук.

Пальто пахло димом, підвалом і страхом,

Кишені вологі від схованих сліз.

Світ став домовиною, вкритою дахом,

Яку за собою цей потяг повіз.

Десь дім догорає, мов свічка в стакані,

Залишились книги, коти і сади.

Ідуть в невідомість з торбиною шрамів.

Позаду лиш попіл. Стирає сліди…

28 серпня 2026 р.

Шовк із ефіру. Об'єднує струм

Дві частоти на одному хребті.

Дихання пахне озоном — крізь шум

Руху планет у важкій темноті.

Рідна душа — це не тиша, а зсув,

Зламаний вектор у центрі страхів.

Через судому заклинив засув,

Позначки зникли на карті шляхів.

Ділимо навпіл барвистий вітраж,

Де кров тече крізь мембрани скляні.

Тіні яскраві — не теплий пейзаж,

А вибух ртуті на тонкій струні.

Час розриває всі барви на кварц,

Кидає пустку в кашкет скрипалю.

Тіні танцюють на відблисках вальс,

На гострих скалках орбіт з кришталю.

28 серпня 2026 р.

Божевільна вештається містом,

Тягне доброго собаку на повідку,

Кричить, лається без сенсу і змісту

На людей навколо, на тварину м’яку.

Перехожі мовчать, опускають голови,

Якнайшвидше минають агресивно хвору.

Вона невразлива, як солдат із олова,

Випромінює владу, а не страх і покору.

На місто, на людей, на бідного собаку,

На повітря холодне, що розносить злість,

Її божевілля — четверта стадія раку,

Одночасно передня і задня вісь

Автівки, що несе її розум у темінь

По довгій прямій, там є де розігнатись.

Швидкість шалена, непристібнутий ремінь,

Їй більше немає чого боятись.

Tell me, do you remember

Our last golden November?

We're together, surrounded by Central Park.

Nature falls silent after dark,

And you say: "Forgive me..." without looking me in the eyes

We forgot about our coffee and apple pies.

"For what?" — but I know your answer,

Like on the dance floor a lonely dancer

Knows, why he's here.

The air between us became empty and clear.

You stay silent, and then get up and leave.

The wind blows away the last maple leaf.

I look at you and slowly die.

You’re gone, and I’m just as cold as my coffee and apple pie.

Ця мета не зі сталі, вона із води,

Що з-під ніг вимиває байдужий пісок.

Я нарешті навчилась лишати сліди,

Де раніше боялась зробити і крок.

Я зберу силует свій із битого скла,

Де відбилося небо й старий манекен.

Моя сутність — не попіл, а чиста смола,

Що пульсує у венах, ламаючи щем.

Знову зібраний мій силует із шибок

Пропускає крізь себе туман і вогонь.

Я тепер не читач тих крихких сторінок,

Що гортаються вітром гарячих долонь.

А коли розчиняється мій алгоритм —

Залишаються аркуші, мов білий дим,

Відчуваю свій власний пульсуючий ритм —

І стає силует мій живим і палким.

26 серпня 2026 р.

Час застигає в піалі гарячого чаю,

Пар, наче грива, здіймається вихором ввись.

Я в нерухомості мовчки це спостерігаю,

Тихо ілюзії спинами сунуться вниз.

Світ розчинився у глянці багряного кола,

Де чайним листям неспішно дні линуть на дно.

Кожна хвилина, яка іще не охолола,

Ніби прозоре та часом затінене скло.

Міра життєпису – дії, обвиті словами.

Сенс — у сплетіннях і зустрічах нових орбіт.

Доля вирує над нами німими вітрами

І розчиняє у чаші тривожний граніт.

Бігти? Чекати? Чи ринутися навперейми?

Хвиля згасає і фарфор вбирає тепло.

Спокоєм й думами дихають чайні перерви

Посеред то́го, що буде й того́, що було.

27 серпня 2026 р.

Захекавшись, годинник раптом стих,

Провітрилась кімната від розмов.

А вечір спрутом на столі притих

І п’є неспішно каву із думок.

Чумацький шлях — розірваний рукав,

З якого сиплеться вогнів горох.

Він довго тишу нетривку ковтав,

Яка нам випала одна на двох.

Мовчанням накладаємо ми шви

Там, де порізали слова скляні.

Думки, що разом з вечором прийшли,

Малюють тіні на німій стіні.

Зірки на небі — втоптані серця,

Пульсують світлом у бездонну муть,

І дні старі, не знаючи кінця,

В архіві пам’яті помалу мруть.

25 серпня 2026 р.

Багряний лід стікає по чолу

Останніх днів серпневої застави.

Величний полонез іде в імлу,

Готує осінь нам вологі драми.

Смички комах різьблять гарячий щем,

Порвавши струни сонячної скрипки.

Прощальний танець дихає дощем,

Вмиваючи траву, дерева, шибки.

Хрустить янтар розчавлених цикад

Під каблуком поважного маестро.

І осінь, мов химерний дипломат,

Шукає місце для свого оркестру.

Величний жест — і шлейф із полину

Ковтає ніч, розшита срібним дротом.

Скидає літо ключ і таїну,

Лишає тільки пил за поворотом.

25 серпня 2026 р.

Говорили мама і дитина:

"Де твоя Україна"?

У полях, у дозрілих житах,

На заводах, в пекарнях, в хатах?

У великих й маленьких містах,

В інстаграмних постах?

У віршах, у романах, в піснях,

В бліндажах чи окопах, в боях?

У журбі за кордоном, у ту́зі,

На морях, за парканом  у лузі?

У скляних кабінетах чи студіях,

У гучних вихідних, в тихих буднях?

У постійному русі в метро,

За потертим прилавком в бістро?

В міністерствах, у школах, лікарнях,

В літаках  чи книгарнях?

Так, в безмежній очей глибині

Зацвіло: "Україна в мені!"

Буря кипить в порцеляні, крізь запахи кави,

Кришаться чорні масні тектонічні пласти.

Крапля, що пальці пече аж до болю, мов лава,

Палить мости, які я не встигаю звести.

Шторм пахне терпким медово-гречаним полином,

В піні його закипають полярні сніги.

Час перестав бути тихим сповільненим плином —

Б’ється об гострі, скляні крижані береги.

Різко змиває цунамі ілюзій фактуру,

І залишає густий і гіркий абсолют.

Спалах і струм, що виламують архітектуру,

Раптом у серці пускають нестримний салют.

П’ю оцей хаос, затиснутий в межах фарфору,

Сковтую гнів, наче зорі, що впали на дно,

Струси земні, що підносять свідомість угору.

І розчиняюсь, мов темне й палке полотно.

20 серпня 2026 р.

Моя жінка сказала мені побритися.

“Виглядаєш як мавпа, — сказала вона, — а я хочу пристойного чоловіка”

Отже я прокинувся з дурману, такого важного сну, коли реальність десь поряд але ти не в ній.

І пішов вмиватися.

Із дзеркала на мене супилась досить пристойна мавпа, як на свої роки.

Щетина саме така як я хотів. Брутальна.

Відкрив воду. Збирав до купи думки.

Голова важка і я довго дивився на зубні щітки. Згадував котрий колір мій.

Фіолетова, червона, зелена, синя, морквяна, червона з білим, і фіолетова з чорним.

“Чорт! Який колір мій? Який мій!”

Це було, ніби життя і час на паузі.

Ніхто нікуди не рухається, поки я не впізнаю свою щітку.

“Синій? Так — напевно що синій, я ж тут єдиний мужик. Але твердої впевненості не є.”

Важка голова, або просто старий мозок.

Виспатись. Ви знаєте що таке виспатись? Бо я вже забув.

Колись знав, ще підлітком, а на тепер вже забув.

Вчора якийсь таксист, незрозумілого віку, років від сорока п'яти до сімдесяти — триндів своїм кентам, таким самим таксистам, що він виспався.

“Я вчєра виспался, — казав він їм стрьомним суржиком, — встал гдєто в чєтирє”

“Щасливий старий піздюк” — подумав я без особливої емпатії та пошкандибав далі, у пошуках маринованих анчоусів.

Дуже захотілося, але їх ніде не завезли.

Зачекайте, здається я втратив контекст. Ми зупинились на щітці?

Отже, колір зубної щітки — важливий маркер дорослого життя.

І я скористався саме синьою, бо вона існує поки я її впізнаю.

Помився, побрився, остаточно прокинувся.

Згадав про всі свої борги.

Подивився у дзеркало, а там усміхається якийсь пихатий мудак!

Зірками всіяне рядно

Крізь ночі дивиться на нас,

Прокручує німе кіно

Стискаючи у жилах час.

Удень це зоряне сукно

Стає глибоким синім дном,

Де сонця вогняне крило

Стікає золотим вином.

Космічний сизий пилосос

Змітає тіні у кутки,

А неба вивернутий торс

Виштовхує у наші сни.

18 серпня 2026 р.

Розчарувань намотаний клубок,

Що закотився в схованку під ліжко.

Він там збирає пил чужих думок

І шелестить, немов забута книжка.

Його ніхто не хоче розплести,

Бо нитки перегнили від чекання.

Там замість вовни — спалені мости

І попелясті, згаслі сподівання.

Його огортує мовчання й тьма,

Там павуки плетуть шовкові сітки —

Прощання з тим, чого уже нема,

Та неможливо вибратися з клітки.

Боїшся з ліжка опустить ступню

У ту глибоку, непідйомну втому.

Бо вимагає цей клубок платню

За те, що не розкажеш ти нікому…

17 серпня 2026 р.

Нарешті відпускаю. Все. Іди.

Нехай дорога стелиться, мов килим.

У чашці кави тануть всі сліди,

І день стає прозорим та безсилим.

І сканер, що малює тихий хід,

Вже не зчитає прожиті хвилини.

Минуле йде в підземний перехід,

Де розквітають кахлі та ліпнини.

Прощай. Повзи, як равлик по стіні,

Шукай без мене вже нові орбіти.

Я вимикаю струм у цій золі,

Щоб веснам дати змогу відболіти.

Мені лишився чистий, білий шум.

За обрієм твій силует зникає.

Це вихід з круговерті сірих дум,

Фінал. Це все. Нарешті відпускаю.

14 серпня 2026 р.

Крізь тріщини свідомості щоночі

Тече у наші сни частинка правди.

Вона змиває грим, судомить очі,

Висвітлює ілюзії і зради.

Там час стає липким, немов варення,

А спогади — мов риби фосфоричні.

Вони ковтають наше сьогодення

І відкривають істини містичні.

Там стелі відпускають аксіоми,

І душі ходять босими по скалках.

П'ємо ми ці химерні ідіоми,

Що розчиняють повсякденні замки.

Прокинемось — і знову шиєм маски,

Замазуємо щілини цементом.

Крізь тріщини свідомості, підказки

Просочуються тихим аргументом.

12 серпня 2026 р.

Дурний прибій реве. Та чинять опір

Уламки скель, гранітні береги,

А море вивертає синій погріб —

Утробу, де дрімають вороги.

І мчать в тягучу темряву розбиті

Латунні амфори, кістки, цвяхи.

Шторм роззявляє пащу кожній миті.

Стікає піна. Мить жере страхи.

А берег — це старий хижак затятий,

Що виставив ікласті корінці.

На нього шторм кидає вал дев'ятий,

Стискає скалки в жорсткім кулаці.

І хвиля — це не хвиля, а пухнастий

Котячий хвіст, що гальку злобно б'є.

А шторм ричить гарячий та ікластий,

І тихе срібло моря в глиб несе…

10 серпня 2026 р.

Стриже годинник стрілками туман,

Немов кравець сукно наосліп кроїть.

Щовечора утомлений шаман,

Гортає дні, немов відверту сповідь.

Хвилинні леза ріжуть сивину,

Яка осіла на дахах й парканах.

Струмком секунди ллються у труну

Тих почуттів, що порпаються в ранах.

А час жує залізне полотно,

Ковтає ліхтарі, як гострі голки.

І місяць, наче вибите вікно,

Збирає світло у скляні осколки.

Лишається на споді темнота,

Мов клапоть нерозвіяного диму,

Тече по стрілках поту гіркота,

Годинник все стриже… плоди полину…

09 серпня 2026 р.

Роки, мов гільзи на бруківці,

У довгій черзі з давніх днів,

Де вечір у густій наливці

Смакує спалені мости.

Там сонце — вицвіла печатка

На сірих обертах зими,

І починається спочатку

Все те, що загубили ми.

Слова від страху пацюками

Тікають з трюмів голови,

І невловимими руками

Примари тягнуться з трави.

А черга та не має краю,

Там час — розірваний баян,

І все це думку навіває:

Минуле... Ні. Це все — обман.

07 серпня 2026 р.

Нам Перемога дасть лиш смак полину —

Не меду смак, не тріумфальний спів,

А гіркоту, що випекла людину,

І вирви на дорогах наших днів.

Вона прийде не в золотій короні —

В бронежилеті, змоклім під дощем,

Присяде на розтрощенім пероні,

Відроджена і спаяна вогнем.

Нам принесе в долонях ждану тишу,

Солону каву одиноких днів.

Гіркий полинний запах нам залишить…

І зацвіте іржа поміж снігів…

04 серпня 2026 р.