Частина 10

Наташка

–Руслана, куди ти ллєш воду? От же ж срака куряча! Я вже вся мокра! Дай сюди! – Наташка роздратовано забрала шланг з водою у дівчинки і вручила їй ганчірку для змивання побілки зі стін. Колись ця ганчірка була халатом Ліди, який не пережив якогось робочого процесу. – На, обтирай стіни, якщо поливати нормально не можеш!

– Я можу!

– Щось не схоже, – Наталія невдоволено змахнула з обличчя краплі води з побілкою і, зручніше взявшись за шланг, направила струмінь на стіну. Під натиском води побілка побігла струмками, попри відверту «халтуру» Руслани. Дівчинка терла ганчіркою по стіні більше для вигляду, не докладаючи надмірних зусиль і тому крейда змивалась погано. – Халепа, цей «ремонтик» за пару днів точно не закінчиться..., – невдоволено пробурмотіла Наталка і з приреченим виглядом почала допомагати собі ганчіркою.

З кавалерами-помічниками якось не склалось, тож доводилось працювати особисто, що дівчину значно дратувало. Це готувати вона полюбляла та шити, і то під настрій, а от ремонті роботи, то явно не її. Мокро, брудно, два нігтя вже зламала… Жах!

–Наталко, там ще і там, – показала пропущені ділянки Ліда, заскочивши у розорений ремонтом зал.

–А щоб тебе…– закотила очі Наталія. Процес розмиття побілки на стінах був доволі специфічним, а стеля так взагалі переплюнула всі можливі рамки «приємності» – мокрі і білі були всі з голови до ніг. Добре хоч на вулиці спекотне літо, можна купатися прямо у дворі, під тим же шлангом. Та краще б у сестри була нормальна ванна! А ще ця звичка керувати… Ліда завжди встигала дати настанови усім, кому не пощастило потрапити під її керівництво, навіть якщо сама в цю мить зайняти чимось іншим.

Наталка думала, що встигне змотатись від планів сестри, та де там! Ліда вчепилась у ідею ремонту і «зайві руки» хваткою крокодила, тож полишалось тільки вертітись разом з нею. Та треба визнати, сестра вміла мотивувати. За свободу у вечірніх гульках, за вирішення деяких неприємних питань, за «прикриття» від батьків, які б мозок винесли, через зникнення на кілька днів, якби не аргумент: « я Ліді допомагати поїхала!», можна і допомогти. Точніше – чорта з два злиняєш, бо предки вже зголосились на вихідні приїхати в село: «рятувати бідну помічницю Наталку», а невдале випадіння з образу могло мати неприємні наслідки.

Взагалі, як би не подібні «трудові бонуси», то можна було б сказати, що у Ліди гарно гостювати. Мати нотаціями не дістає, батько моралями, ніхто не принюхується з виглядом міліцейського собаки, не контролює у скільки пішла, коли повернулась, скільки пила, з ким гуляла. Ні, сестрі звичайно теж було цікаво, та саме цікаво. Їй можна було розповісти те, що насправді відбувалось, не «фільтруючи базар» через слово. От як матері розповісти про серйозну попойку, переваги того чи іншого красеня у ліжку, щедрість негрів після проведеної разом ночі, поскаржитися на незручності сексу в машині, чи поділитись враженнями від купання вночі в ставку з натовпом хлопців? Правильно – ніяк. А Ліді можна, вона ще й посміється разом з нею, дотепно відкоментує та оцінить презенти кавалерів. Ну може закінчення деяких розваг не зацінить, та їх іноді й сама Наташка не дуже пам’ятає…

–Експлуататор нещасний, коли в нас там обід? – поцікавилась Наталія у Ліди, бризкаючи на племінницю водою для пришвидшення трудового процесу.

–Ай! Тьотя!

–Не розвішуй вуха.

–Наче від води вони в мене скрутяться, – показала їй язика племінниця. – І взагалі, я теж їсти хочу!

–Вінегрет тебе зранку чекає, – широко усміхнулась Ліда.

–Знову!? Ну мам!

–Я тобі лише дві ложки насипала до каші! Чесно попередила – не з’їси, нічого іншого не дам!

–У-у-у, – дівчинка з ображеним виглядом розвернулась до дверей.

–Куди змотатися вирішила? А воду хто з полу збиратиме?! – одразу розпізнала Наташка намір маленького ледащо втекти.

–Я в туалет! – фиркнула дитина, вискакуючи на вулицю.

– От сачок! Ліда, з нею користі як з козла молока!

– А що ти очікувала від десятирічної дитини? – знизала плечима сестра, – себе згадай у такому віці.

–От ще, знайшла з ким порівнювати… Я круглою відмінницею була!

–Може б вона і була, починала ж вчитись не гірше за тебе, і природні данні від батьків пристойні, та зараз в мене часу катастрофічно не вистачає, аби займатись з нею нормально, – відмахнулась Ліда, –Одне радує, урокам вона надає перевагу перед роботою, а отже більше схильна до «роботи головою».

–Ще б пак, з твоїми альтернативами, – розсміялась сестра, – я б теж краще в інституті на парах профілонила, аніж раб-силу тут вдавати…

Ввечері, відмившись від слідів ремонту, Наталка сиділа перед невеличким прямокутним настільним дзеркалом і старанно наносила макіяж. Планувалось побачення з новеньким кавалером на гарній тачці. Цей красень її точно чекає! Ще б не чекав, після вчорашнього багатообіцяючого вечора!

Наталка – маленька, тендітна, з довгим білим волоссям (спеціально відпускала та поступово фарбувала з десятого класу, старанно переконуючи батьків та вчителів, що то воно «на сонці вигоріло»), симпатичним обличчям (на яке не шкодувалось імпортної косметики), могла закрутити голову багатьом. Чим з задоволенням і займалась. І всілякі прикрі непорозуміння їй зовсім не заважали. Вмовляння сестри про те, що варто трохи пригальмувати, згадати про навчання, взятись за голову, Наталка ігнорувала. Вона жила як їй подобалось і нехай її іноді трохи «заносило», воно того варте було. Навкруги стільки всього: хлопців, тачок, бабок…

–Наташ, ти тільки занадто там не захоплюйся на святкуванні, – попросила вкотре Ліда.

–Сестричко, я себе контролюю… Та й свято там невеличке, просто у Андрія день народження і він планує лише скромненький гудєж на природі.

–Та я ж не проти. Дивись тільки, щоб зранку я тебе знову не знайшла без спідниці у скирті соломи. Олега немає, а я тебе не дотягну до дому, бо ж ти буйна буваєш коли п’яна.

–Ліда, то було лишень раз! От же ж знайшла, що згадати! У мене такий настрій класний … був, –закотила очі Наталка, згадавши як чоловік сестри її одного разу дійсно знайшов в одній блузці у соломі на краю городу і приніс в дім. Сам процес транспортування вона пам’ятала погано, а от сором пізніше такі трохи дошкуляв.

– І я не проти, аби він таким в тебе був на ранок. Бо, наскільки я пам’ятаю, свою улюблену модну спідницю ти тоді так і не знайшла, а мати ж за неї шалені гроші в комісіонці заплатила…

– Ой, та грець з нею! Я собі вже іншу давно купила, мені Анібал грошей підкинув, і взагалі, не відволікай, я собі тушшю ледь в око не попала! А я ж його вже третє перефарбовую! – Наталка відмахнулась від сестри, уважно розглядаючи в дзеркало своє «бойове розфарбування». Наявний перед дівчиною великий набір косметики давав змогу розгулятись фантазії. Подарований одним з кавалерів-іноземців цей набір коштував шалених грошей і був гордістю Наталки і одночасно предметом заздрощів всіх її подруг. Щоправда заздрощі «сільських клуш» Наталці були приємні, а падаючі до ніг кавалери підтверджували загальне правило – гарно накладений макіяж, плюс особиста чарівність, творять і не такі дива. Згадувати чим іноді завершаються її походеньки, на які вони виходила, як королева, а поверталась, як пощастить, дівчина не любила. З ким не буває?

Ліда

Після закінчення робіт щодо фарбування газових труб Ліду перевели у польову бригаду. Різноробочою. Та обирати ніхто не пропонував. Або туди, або – на вулицю. Прополка нескінченних колгоспних гектарів: буряк, соняшник, кукурудза. Ранній підйом, дні в полі, робочі бригади з жінок різного віку, яскраве сонце, розпечене до марева повітря, рядки до горизонту. Ліда і в цьому знайшла плюси – наприклад можливість засмагати. Вона пошила собі чорно-червоний сарафан з відкритою спиною, і скоро її шоколадного кольору засмага, стала предметом гордощів і не менш чорних заздрощів напарниць по роботі. Місцеві жіночки якось не придумали надягати щось подібне на прополку, через що мали засмагу виключно за колгоспними «трафаретами» – на обличчі, шиї і на руках до рукава сорочки.

Чоловіки облизувались, як коти на сметану, проводжаючи поглядами худеньку засмаглу жіночку з осиною талією. Біля бригади в якій працювала Ліда, завжди першою опинялась пожежна машина, яка возила воду працівникам, автобус, що розвозив обіди, агроном та й просто трактористи, що працювали недалеко. Ліда ніколи не боялась роботи, а прополка їй була гарно знайома ще з часів студентства. Хоча тоді були звичайно і перспективи в житті краще, і компанія цікавіше. А вже на які жарти буди здібні студенти… Згадати хоч як її сокурсники примудрились прополоти пів гектару соняшника, ретельно виполюючи весь соняшник, а полишаючи нетребу, яка віддалено була схожа на малий соняшник. Як же тоді лаявся голова колгоспу, якому дістались ці горе-помічники. Та що ти візьмеш зі студентів-практикантів? Молоді, веселі, дурні, пустотливі.

Потім за плечами Ліди були гектари прополки у Ботанічному саду, у лісництві, та багато де працювати з сапою доводилось. Тому робота у польовій бригаді була не така й страшна, хоча звичайно сам факт, що спеціаліста з вищою освітою використовують виключно на некваліфікованій праці, засмучував. Вона ж могла продовжити роботу з озеленення села, працювати у теплиці, довести до ладу колись розбитий та так і покинутий на поталу бур’янів сквер… Але ні. Парк заростав амброзією, теплиця стрімко вмирала, а жителі села вже забули, коли у ній квіти бачили. Невже все це через образу голови колгоспу на її декретну відпустку, та відмову чоловіка працювати у колгоспі? Чи просто часи змінились і вже нікому не потрібні ані квіти, ані парки? Але ж квіти досі продають на базарах та у магазинах, та й дарувати їх не перестали… Та аргументи Ліди нікого не цікавили, тож їй доводилось пристосовуватись до того що є, дивуючи напарниць по бригаді любов’ю до засмаги, радячи як краще рятуватись від сонячних опіків, розповідаючи, яку з рослин для чого можна використати. Ліда завжди гарно ладнала з людьми. З більшістю з них. На жаль рідкі виключення з правил, як з тим же головою колгоспу, виявились «на диво влучними».

Черговий літній ранок почався як завжди з неприємного дзеленчання будильника та спроб розбудити доньок. Одну потрібно відвести до садочку, іншу в школу, де організували дитячий табір до обіду. Руслана прокинулась під ввімкнутий мультик, Вероніка встала, але дивилась у екран одним оком, так і намагаючись знову вкластись на ліжко. Ранній підйом у їх сім’ї ніхто не любив, а от посиденьки за північ – навіть дуже.

– Мамо, полишайся сьогодні вдома, – сонно мовила Вероніка, куняючи, та байдуже дозволяючи себе одягати у приготований з вечора одяг.

– Не можу, доню. Гроші мені за красиві очі ніхто не платитиме…– відповіла Ліда, надягаючи малечі костючик.

– А нашо нам грошики такою ціною? – мовила дитина.

– Якою ціною? Ти про що?

– Тьотя у ві сні сказала, що гроші за таку ціну, то занадто дорого.

– За яку ціну?

– За здоров’я, життя...

– Тобто? Що саме мала на увазі та тьотя? – спитала на автоматі Ліда. Вона звикла до того, що періодично її донечки обожнюють розповідати містичні казочки. Одна літала у ві сні над гарними чужими країнами, інша з кимось розмовляла у пустій кімнаті. Гарна уява то чудово, творчі люди з них виростуть.

– Не знаю… – знизала плечима дитина.

– Логіка у сновидінь, як завжди, кульгає... Руслана, все, я побігла. Відведеш Вероніку до садочку. Сніданок твій на столі. – Ліда, одягнувши молодшу, схопила сумку і пішла виводити велосипеда.

– Добре, – кивнула старша донька, яка вже вдягнулась, умилась, розчесалась і всілась за стіл в кухні.

– Мамо, не ходи на роботу. Тьотя-привид проти, – Вероніка якось затуманено подивилась в спину Ліди, що вийшла з дому.

– Мала, прокидайся вже, – тряхнула дівчинку за плече Руслана.

– А? Що?

– Чай будеш? Зараз у садочок йдем.

– Не хочу…– нарешті повністю прокинулась Вероніка і скривилась.

– Хочеш сидіти цілий день вдома під замком?

– Да!

– Я теж, а краще без замка, та нас ніхто не питає. Тримай чай і хліб з маслом, – керувала Руслана. Її командний голос, який гарно було чути на вулицю через відкрите вікно, викликав у Ліди усмішку. Та усмішка жінки миттєва згасла, коли, проїхавши кілька метрів від двору, вона з’ясувала, що у велосипеда пробите колесо. Вчора ж ввечері все було нормально! Повернувшись, Ліда спішно дістала насос і спробувала підкачати скат, та з’ясувала, що камера геть не тримає повітря. Причина знайшлась швидко – збоку стирчав великий іржавий гвіздок. Звідки він там взявся було зовсім незрозуміло, та розбиратись було вже ніколи. Лаючись, Ліда завела велосипеда до сараю і пішла пішки. Йти до контори, біля якої зранку збирались робітники, було всього півтора кілометра, та вона ж розраховувала час шляху зі швидкості велосипеду!

Спізнилась Ліда зовсім трохи, адже йшла дуже швидко, майже летіла. Бригадир побачивши її криво посміхнувся.

– О, квітководша з’явилась таки. Все, Валя, тоді ти на буряки, а на ферму нехай вона йде.

– Куди йду? – спантеличено перепитала Ліда.

– Там на фермі сьогодні доярки не вистачає, – підеш на підміну, – махнув рукою бригадир.

– Е-е, не могла ти ще на пару хвилин спізнитись? – шепнула Ліді Світлана, одна з робітниць, – Він вже майже поїхав… А ми сьогодні в поля за ставками їдемо. Там і холодочок є, і скупатись в обід можна було б…

– Могла… Та я ж навпаки поспішала, переживала, що запізнююсь, – розгублено знизала плечима Ліда.

– Дарма. Краще б до нас на поле потім приїхала. Он Валентина бач яка рада?

– Та ну… я камеру на велосипеді пробила. Ні на чому було б їхати. А пішки – довго. А у саме пекло потім план виконувати – не найкращий варіант, – махнула рукою Ліда, Вона не маза звички ухилятись від роботи, дотримуючись принципу: «очі бояться, а руки роблять».

Короткий інструктаж бригадира на фермі зводився до фрази: «Он, корови, он апарати, все інше спитаєш по ходу в доярок». Ніхто на таку дурість, як пояснення, витрачати час не звик. Їй побіжно показали, що де лежить і як чіпляти доїльний апарат. Не те щоб Ліда корів не бачила, бачила, навіть колись сама тримала невеличку степну корівку, але ось приладдя для механічної дойки було незвичним, як і ферма в якості робочого місця, то якось неочікувано. Напарниця, яку їй навіть не представили, швидко йшла, мовчки, звичними рухами, чіпляла апарати на вим’я корів, майже не звертаючи увагу на нову робітницю. Ліда йшла слідом, і помітила, що один з апаратів причеплено криво. Нахилилась його поправити… Над головою мелькнула темна тінь… Останнє, що запам’ятала Ліда – сильний удар у скроню і темрява…

§§§

Спочатку з комоду раптово сплигнув кіт, трохи перелякавши відвідувачку, та не встигла гадалка здивуватись, як пляшечка, що стояла на полиці зліва від Наіри, з сухим тріском вибухнула зсередини. Чорноволосу гадалку осипало мокрими друзками та червоними бризками, а залишки рідини потекли по полиці, столу, скатертині, одягу, як з відкритої рани кров. На вигляд рідини здавалось набагато більше, ніж могло бути в тому невеликому об’ємі.

–Що це? – зойкнула дівчина-клієнтка, якій теж дісталось кілька червоних крапель.

–Це… Це побічні наслідки, – Наіра підняла на дівчину обличчя з краплями крові на носі, щоках, підборідді. Молоденька клієнтка мить дивилась на жінку, а потім з вереском вискочила за двері. Гадалка провела її похмурим поглядом і зі стоном встала, протягнувши руку до залишків пляшки, та не дотяглась, а, схопившись за поперек, знову повільно опустилась на стілець.

–Так швидко? Дивно…– спину жінки наче хто проштрикнув гострою спицею, та цей біль був знайомим. Гадалка завмерла і, зосереджено розглядаючи друзки пляшки, щось швидко зашепотіла. Потік рідини, яка нестримно лилася з верхньої полиці, наче там хто кран відкрив з іржавою чи кривавою водою, почав повільно тоншати і через кілька секунд нарешті зупинився, та кімната вже виглядала так, наче в ній когось зарізали… Приміщенням стрімко пронісся, набираючи силу холодний вітер, заплутавши волосся Наіри з люттю розчахнув вікно за її спиною і миттєво полишив розорену кімнату. Від шаленого удару об стіну хруснула рама, задзвеніли друзки скла по підвіконню, відливу, підлозі. Це вікно не відчинялось останні років десять…

Втомлено прикривши очі, жінка відкинулась на спинку стільця.

–Вирвався… Це ж треба… Дивно… Та чи сильно ти їй допоможеш практично без крил? Проте нехай, хоч не на моїй совісті все те буде…

Через деякий час жінка дістала зі столу чорну цупку тканину з незвичним малюнком по периметру і, накривши нею забруднений стіл, не відволікаючись на прибирання, дістала з шухляди свої незмінні Таро. Повільно та вдумливо розклала кілька карт на столі. Наіра не поспішала, їй потрібні були правильні відповіді. Правильні, і що важливо, до того, як вона почне прибирання у кімнаті для прийому відвідувачів, як що то взагалі варто робити. За таких умов, добре якщо будинок не доведеться міняти…

Першою відкритою картою виявився старший аркан, перевернутий «Безумець». Та про наявність недостатньо продуманого рішення Наіра і так здогадалась. Але з кожною наступною відкритою картою жінка все сильніше нервово стискала губи, а відкривши останню, яка теж виявилась старшим арканом, не стрималась і з відчаєм змахнула Таро зі столу.

–Дурепа… Яка ж ти дурепа! Навіщо тобі потрібна була її смерть? Ти ж отримала все, що бажала! А тепер і собі боргів додала і мені… Такі сили розбудити…

Карти сиротливо валялись на підлозі і, трохи заспокоївшись, Наіра почала їх збирати. Таро визнають одного господаря і вірно йому служать. Вони не винні в тому, що надана ними відповідь так вразила людину. Дарма ображати помічників не варто. Як і оплачувати смерть того, чию долю ти вже зламав… Вищі сили не терплять жадібності і повторних замовлень, коли й за попередні ще не розрахувався…

Ліда

Довге падіння здавалось вічним та якимсь невідворотним. Не було страху, образи, лише стан приреченості. Та якоїсь миті, коли темрява її майже прийняла у свої обійми, падіння припинилось. Ліда з подивом відчула, як її хтось ніби спіймав. Цей хтось, чи щось, і саме було слабким. Більш за все воно нагадувало світлу пляму туману, що може зникнути будь якої миті… Ліда ясно відчула, що висить над безоднею на якійсь неймовірній ниточці, але вдіяти нічого не може. Безодня затягувала… Та «туман» виявився впертим. Він не лише зупинив падіння, але й почав її піднімати, поступово, важко. Сперечаючись з темною силою тунелю, що жадібно бажав затягнути жінку у темряву. А потім зверху з’явився інший напівпрозорий світлий силует і допоміг…

Отямилась Ліда від переляканого голосу доярки, бригадира та ще якоїсь жіночки. Перед очима все пливло та вертілось. Її нудило. Бригадир щось розповідав про удар копитом, доярка все бубоніла як заїла платівка: «Та шо ж це таке… Як же це так? Зірка ж зазвичай така спокійна…» Ліду більш-менш привели до тями, відвезли додому, вручили якийсь компрес з капустяного листя та порадили відлежатись. Перша медична допомога та турбота – вражали. Та затриматись на цій думці, як й будь якій іншій, Ліді не давав дикий біль у голові і свідомість, яка час від часу кудись тікала.

Руслана, яка в обід повернулась зі школи, перелякано-спантеличено роздивлялась матір, що безсило лежала на дивані з опухлим і вже мабуть значно різнобарвним обличчям. Ліда не могла навіть сфокусуватись на обличчі дитини, та спробувала її заспокоїти, як могла. Впевненості в тому, що то в неї вийшло не було, як і сил це з’ясувати. В голові наче поселилась зграя щурів, які то намагались прогризти череп у різних місцях, то влаштовували скажені ігрища. Попереду були вихідні, а отже викликати лікаря було нереально… Потрібно протриматись до понеділка, а там, якщо не покращає, піти о місцевої амбулаторії. Ліда сподівалась, що лікарняний на роботі за сьогодні їй врахують, та впевненості в цьому не було.

До ранку понеділка краще не стало, і сусідка, що зазирнула «за цукром», викликала швидку. Коли Ліду забирали до лікарні, сил заперечувати просто не було. Ні питань лікарів, ні дорогу до лікарні вона не запам’ятала. Бліді перелякані розгублені обличчя її дівчаток на порозі – єдине, що стояло перед очима.

Лікарня зустріла її тяганиною та ідіотськими питаннями. Особливо вразила худа тітка з мутними, як у дохлої риби, очима в приймальному відділенні. Піджимаючи губи у невдоволеній гримасі, ця пані старанно намагалась переконати Ліду: «зізнатись у рукоприкладстві чоловіка». Ліда спочатку взагалі не розуміла про що мова, а коли осягнула зміст «рекомендацій», лише гірко розсміялась.

–Яке рукоприкладство? Якого чоловіка? Та я його вже майже два роки не бачила!

–Ну тоді сожитєля…– продовжувала «підказувати» медичний робітник.

–Ви що? В мене дві доньки, одна зовсім маленька. Який до біса сожитєль? Та й кому потрібне таке щастя? – така відповідь чомусь жіночку геть засмутила, і вона, з вселенською скорботою на обличчі, вивела у записах – «травма на виробництві, зі слів хворої».

Через кілька днів до лікарні з’явились представники колгоспу у особі активної жіночки з випаленим до стану мочалки волоссям – Олени Сергіївни, та ще якогось віддалено знайомого чоловіка. Ліді було дивно бачити практично незнайомих людей в ролі відвідувачів у палаті, да здивування від раптово пробудженого співчуття миттєво розвіяли самі гості.

–Лідо, ми до тебе. Тут треба деякі бумаги підписать…

–Які бумаги? – жінка спантеличено дивилась на візитерів. Вона переймалась як там її діти, хто з ними. Наче обіцяла бабуся приїхати, але ж як там вони впораються з усім? Сусідам з лікарні багато не дзвонитимеш, та й що тих дзвінків. А тут якісь дурні папери...

–Та це формальність. Ось тут підпиши. То проста формальність. Що з тобою провели повний інструктаж, що ти знала умови роботи, – почала активно торохтіти Олена Сергіївна, простягаючи їй декілька аркушів. Друковані на машинці букви пливли та танцювали перед очима, перетворюючись у неясні плями на кривих рядках.

–Не підписуйте, – долинув з сусіднього ліжка впевнений жіночий голос.

–Чому? – Ліда, вже взявши ручку та махнувши рукою на спроби прочитати текст, чомусь зупинилась. Сусідів по палаті вона до путя роздивитись не встигла. Постійний головний біль та нервування за дітей було все, що наповнювало її думки. Та цей голос викликав довіру. Він був явно впевненим у тому що говорив. Впевнений і одночасно співчутливий, а ще наче віддалено знайомий… І Ліда зупинилась, ще раз з сумнівом подивившись на гостей.

–Жіночко, не лізьте не у свою справу! – тут же голосно обурилась представник колгоспу.

–Це вже мені вирішувати, що моя справа, а що ні. Ви, користуючись безпомічним станом людини, намагаєтесь її позбавити права на законну компенсацію, – мовила незнайомка. Ліда здивовано повернулась до сусідки по палаті. Невисока жіночка в синенькому халаті, з довгим волоссям і якоюсь геть непримітною зовнішністю (Ліда як не намагалась сфокусуватись на її обличчі, так і не змогла, мабуть через той нудний головний біль) невдоволено дивилась на представників колгоспу.

–Яка ще компенсація? Що ви таке кажете? – старанно, проте не правдоподібно імітувала нерозуміння і обурення Олена Сергіівна, – Жіночко, приймайте свої ліки та не заважайте нам…

–Дурити людей?

–Та шо ви собі дозволяєте?

–Говорити правду.

–Лідо, не слухай цю скажену, підписуй та ми побігли. Бо нас ще машина чекає…

–Ні…не буду я поки що нічого підписувати, – Ліда спантеличено відклала ручку, відчуваючи як посилюється головний біль, – Потім… Прочитаю, розберусь…

–Лідо, не мороч голову! Давай підписуй!

–Жіночко, чого ви репетуєте у палаті з хворими? Негайно вийдіть будь ласка! – до палати неочікувано зайшов головний лікар, окинувши невдоволеним поглядом галасливу візитершу.

–Та я…Та … нам тут треба бумаги підписать… Мені і машину колгосп виділив сьогодні, щоб формальності всі виконати… А то вона хворіє, а ми винні будемо, якщо що…– Олена Сергіївна якось знітилась, та все одно не бажали йти без підпису.

– Ви вже винні, – безапеляційно мовила сусідка Ліди у палаті.

– Та що ви таке городите! Сидіть зі своєю газеткою і не втручайтесь – знову почала обурюватись Олена Сергіївна.

–Досить! Так, панове, пішли покажете мені, що вам так потрібно підписати і я вже вирішу наскільки то важливо, з урахуванням стану моїх пацієнтів – мовив безапеляційно лікар, круто розвернувся та вийшов з палати. За ним поплентались і представники колгоспу, наостанок невдоволено зиркнувши на Ліду.

–Добре, що не підписала, – задоволено кивнула головою жіночка, яка чомусь вирішила боронити інтереси Ліди.

–Я так і не зрозуміла що вони хотіли, – засмучено похитала головою нещасна.

– Та зрозуміло що. Вони хотіли, аби ти підписала, що травма на виробництві сталася виключно з твоєї вини. А потім не виплачувати ні компенсацій, ні витрат на лікування, – знизала плечима панянка, відкриваючи велике вікно, аби запустити трохи свіжого вечірнього повітря у приміщення. За вікном чутно було співи птахів від близького лісу.

–Може я й винна… Я до путя і не пам’ятаю, що сталося…

–Це навряд чи. Тоді б у них так очі не бігали, варто було почути слово «компенсація», – жіночка з почуттям виконаного обов’язку повернулась до своєї газети, полишивши засмучену та спантеличену Ліду наодинці з власними думками. Папери, що її просили підписати не читаючи, візитери забрали з собою.

Представники колгоспу так в той день і не повернулись. Чи то пожаліли Ліду, чи то передумали. А сусідку по палаті, що так активно втрутилася у ситуацію, наступного дня виписали. Ліда навіть імені її не дізналась.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.