Частина 12

Ліда

Як реагувати на неочікуваний візит колишнього чоловіка Ліда навіть не знала, та й він був якийсь загублений: невпевнено питав про справи, дітей, задумливо кивав головою, старанно «з’їжджав» зі складних тем на недолугих жартах. Але чим здивував Олег, так це тим, що пізніше приніс координати якогось дальнього родича, наче здатного дістати потрібні ліки.

Віктор, як звали родича, виявився на рідкість приємною людиною. Він дійсно допоміг дістати те, чого давно не було у вільному продажу. Цей чоловік виявився зовсім не лікарем, а інженером, працював у якомусь інформаційному центрі, пов’язаному з багатьма лікарнями. Тож вже через кілька днів Ліда отримала два препарати, які в аптеках неможливо було знайти ні за які гроші, і які дійсно покращували, нехай і симптоматично, стан жінки. Може й не лікували, та біль приглушали, а це вже був прогрес. І що радувало, Віктор і надалі радив звертатись до нього у випадку подібних питань.

Ранок понеділку у відділенні неврології почався, як завжди, з обходу лікарів. Черговий стаціонар не обіцяв нічого нового. Лікарі пораділи, що їх горе-пацієнтка знайшла ліки, оптимістично пообіцяли підлікувати та відпустити до чергового загострення. Загострення чого саме, вже навіть не уточнювали.

Як завжди, щопонеділка, завідуючий відділенням, худорлявий чоловік з фігурною борідкою та напрочуд холодними очима, у супроводі двох лікарів інспектував хворих. Ліда, здригнулась від байдужого погляду ескулапа – цю посаду йому видали явно не за любов до пацієнтів. Добре, що хоч її лікар була більш людяною. Завідуючий, переходячи від ліжка до ліжка, іноді щось питав, розсіяно слухав відповіді, пару разів вніс якісь рекомендації у лист призначень. Лікарі швиденько записували, не коментуючи та не заперечуючи. Обхід палати не зайняв і десяти хвилин. Коли грізна процесія у білих халатах пішла, в приміщенні на деякий час полишилась гнітюча тиша. Всі бажають почути від лікаря щось збадьорююче, а тут цей, з очима незворушного ідола.

Та через кілька хвилин, Ліда стряхнула з себе стандартне розчарування від візиту «важливих персон» та увімкнула кип’ятильник. До сніданку ще був час, та й чай у лікарні давали такий… Так і виникає бажання їх іноді спитати «на яких дровах вони його настоюють?». За повну відсутність листя, чи навіть пилу з чаю, в цьому напої Ліда могла ручатись головою. Щоправда, інші «страви» лікарняної їдальні теж не радували: іменована «кашею» однорідна сіра липка маса, не звертаючи уваги з якої крупи те вариво готували, імітація салату з залишків овочів, тушкована капуста, близька за смаком до брудної ганчірки, глевкий хліб, суп в якому, аби знайти нещасну картоплину, потрібно бути професійним рибалкою. Це ж який талант потрібно мати, щоб настільки псувати продукти! Чи спеціально цих кухарів вчать так готувати, аби в лікарні ніхто зайвого не з’їв? Одна радість від такого харчування – хліб, яким мало хто спокушався, можна було взяти з собою, аби потім, висушивши на батареї, привезти додому собакам, та й вівці від такого не відмовлялись. Хоч якась користь. А, ну ще й ожиріння пацієнтам лікарні не загрожувало, з таким апетитним дворазовим харчуванням. Цей «дієтичний стіл» за ефектом легко перевершував будь-яку найпрогресивніша дієту.

– Лідо, можна у Вас кип’ятильника позичити? Теж чайку хочеться, а мій схоже, зламався, – звернулась до неї жіночка з сусіднього ліжка. Вчителька англійської мови років п’ятдесяти, невисока, худенька, з темним, коротким, ледь присипаним сивиною волоссям, вона виглядала аристократичною леді навіть в скромному халаті та домашніх капцях, на фоні лікарняного інтер’єру. Це була одна з найприємніших сусідок Ліди у палаті. Три інші були сумнівною компанією. Масивна жіночка років сорока обожнювала розповідати всім «як треба», починаючи від прибиральниці і закінчуючи лікарями, бабця – божа-кульбабка, понад усе полюбляла лаятись, примудряючись то робити навіть коли співбесідник мовчить як риба. Була в палаті ще молоденька мовчазна дівчина, яка так часто лежала під крапельницями, що лікарі вже їх ставили у зовсім незвичні місця – у кисті рук, на ноги. Вени у нещасної були поколоті так, що страшно було дивитись…

–Так, звичайно, Маргарито Іванівно. Тут на дві чашки вистачить. Давайте я вам одразу і наллю, – кивнула Ліда, вимикаючи кип’ятильник та переливаючи гарячу воду з півлітрової банки у чашки.

–Пригощайтесь печивом до чаю, мені вчора син приніс, – розкрила пакет жіночка.

–Дякую, – Ліда вдячно простягнула руку за вівсяним печивом. У неї самої було лише саме необхідне: чай, трохи цукру, кип’ятильник. Іноді бували домашні коржики, які вони з доньками випікали (на щастя в рахунок зарплати колгосп видав мішок борошна). Та коржики вже скінчились, а з гостинцями та відвідувачами у Ліди якось не клалось: мати вийшла на пенсію та поїхала в іншу область доглядати престарілу бабусю, сестра – пощастить якщо до племінниць доїде, Олег, добре, що з ліками допоміг та аліменти платить. Хоча аліменти то занадто шаноблива назва для тих «сліз», на які й цукерок дітям не купиш.

– Щось завідуючий сьогодні добрий, навіть з усіма поздоровкався, – усміхнулась Маргарита Іванівна, піднімаючи чашку з чаєм.

–Сумнівне досягнення. Скільки дивлюсь на нього, стільки дивуюсь. Як така людина могла у лікарі піти? Йому ж, схоже, взагалі байдуже, що з людьми відбувається. Ми для нього так, наглядний посібник, не більше… Навіть якщо всі тут помремо – мабуть не помітить.

–Ні, не думаю. Федір Іванович дійсно досить специфічна людина, та спеціаліст гарний.

–Та невже?

–Так. Я сама про нього була не кращої думки, доки він мого лікаря не розніс в пух і прах за неправильні призначення, та не почав мною займатись особисто.

–Він вас веде? – щиро здивувалась Ліда.

–Так. І я бачу гарний ефект.

–Ніколи б не подумала, що він може сам зайнятись якимось пацієнтом.

–Лікарі – особливий народ. Не всі добрі та милі є гарними лікарями, як не всі важкі у спілкуванні – поганими. Як на мене, то нехай краще на мене дивитимуться як на піддослідного щура, але при цьому ефективно лікуватимуть, аніж заглядатимуть в очі та щиро співчуватимуть, спостерігаючи як я впевнено чимчикую до Творця. Я до нього звичайно гарно ставлюсь, та не настільки поспішаю на зустріч.

– Мабуть ви праві…

– До речі, я думаю завідуючий і вами зацікавився.

–Чому ви так вирішили? – Ліда ледь не вдавилась печивом від несподіванки.

– Він дуже уважно вас роздивлявся.

– Два косих погляди, то сумнівне «уважно», – хмикнула жінка.

– Так і хвороба ваша не ззовні, – справедливо відмітила її співбесідниця.

– Хіба що… Але не хотілось би. Мене і мій нинішній лікар влаштовує. Да й наче допомагає, – Ліда боязко повела плечами.

–Якщо завідуючого зацікавить ваш випадок, то у Вас буде набагато більше шансів правильно визначити хворобу, і, відповідно, ефективно з нею боротись. Я ж так розумію ваша найбільша проблема, то саме діагноз?

–Мабуть…Їх вже стільки було…

–Ну от, а потрібен один, але правильний. А кожен раз викидати гроші на нові ліки, які не допомагають, не найкращій варіант.

–Особливо коли тих грошей немає… Та мені нарешті гарні знеболювальні прописали і я їх навіть дістала.

–Знеболювальні проблему не вирішують, а лише маскують на деякий час, – похитала головою співбесідниця. – Але ж у вас виробнича травма? Вам підприємство повинно оплачувати лікування. –впевнено заявила жіночка, котра вже знала, чому Ліда потрапила до лікарень.

–Всіх кому вони винні, вони прощають…– криво посміхнулась Ліда, згадавши обличчя Миколи Федосійовича, при її зверненні за допомогою.

–То потрібно вимагати. Оскільки вони винні у вашій травмі, то мають допомагати. Подайте до суду в решті-решт.

– До суду… До суду, то адвокат потрібен. А де я його шукатиму? Особливо знаходячись у лікарні. Я вже зверталась до голови колгоспу, писала прохання, заяви. У відповідь отримала лише «не положено», «думаєш сама розумна?», «збори вирішили». Збори вирішили «не годувати нахлібників-ледащо», видавати мізерну зарплату одними натурпродуктами, не виплачувати жодних грошей на земельний та майновий паї, які наче не мало коштують, та й самі паї нікому не віддавати, а полишити в колгоспі. Дійсно, нащо людям взагалі гроші чи земля? Ех…– Ліда махнула рукою, – Ще б збори не вирішили. Як Федосійович сказав, так всі й проголосували. І чхав він на ще чиюсь думку. Голова колгоспу для всіх цар і Бог…

–То він так думає. Але його думка – ще не остання інстанція. Знаєш, Лідо, давай я в сина спитаю, що можна зробити. Може він щось підкаже, порадить. Мене ж свого часу теж голова колгоспу гнобив, тому син у адвокати й пішов.

–Але…Мені ж заплатити нічим…– розгубилась від неочікуваної пропозиції Ліда. Вона й сама розуміла, що якщо мовчатиме й надалі, то нічого гарного то не принесе, проте для суперечок з колгоспом, потрібні аргументи, час, і головне – знання. Але саме необхідних знань в жінки не було, а на професійну допомогу потрібні гроші. Проте які там гроші на адвоката, коли на найнеобхідніше ледь вистачає?

–Та ми просто поради спитаємо. Не такий в мене корисливий син, аби одразу гроші вимагати. В нього є робота, яка його непогано годує, а допомогти порадою гарній людині – то святе, – усміхнулась Маргарита Іванівна.

–Дякую…

За кілька днів, підтверджуючи здогадки Маргарити Іванівни, Ліду викликав головний лікар і… буденно вручив направлення на комплексе обстеження до Дніпропетровську.

–Ваш букет захворювань занадто багатий та різноманітний, аби його лікувати орієнтуючись лише на симптоми та вгадайки. Тут ми не маємо можливості провести всі необхідні обстеження для визначення діагнозу, а я не люблю халтурити. Обстеження у цьому профільному інституті, за наявності направлення, безкоштовні. Отож збирайтесь. Коли привезете мені всі результати, тоді вас і лікуватимемо, – мовив чоловік, кинувши мимохідь погляд на пацієнтку, та далі вивчаючи щось у своїх паперах на столі.

–А… Дякую, –Ліда була, м’яко кажучи, «трохи» шокована. Вона ж думала, що завідуючий її ледь помічав на обходах, а він виявляється не лише помічав, а ще й думав над її історією хвороби, діагнозом. Отакої…

–Будь ласка, – лікар байдуже махнув рукою, показуючи, що пацієнтка вільна. Ліда спантеличено вийшла. Це ж треба, яке помилкове буває враження про людину…

Жінка йшла коридором лікарні навіть не знаючи радіти чи засмучуватись цьому неочікуваному папірцю. З одного баку то чудово – нарешті шанс розібратись, що ж то з нею таке відбувається. З іншого – поїздка на обстеження передбачає витрати на ту ж дорогу, і її відсутність вдома мінімум два тижні. З Дніпропетровську на вихідні до дітей не приїдеш, далеченько, дорого, тож їм доведеться знову справлятись з усім самим… Та Ліда надала перевагу таки радості від можливості таки визначитись з діагнозом.

Дніпропетровськ зустрів жінку величчю Дніпра та старими плутаними вуличками. Місто віддалено нагадувало Київ, в якому Ліда колись проходила практику. Заклад, до якого її направили, був одним з найкраще обладнаних в Україні і буквально за кілька днів жінка зрозуміла, що їй просто неймовірно пощастило. Отримане направлення дійсно надавало можливість пройти більшу частину обстежень безкоштовно, а вартість деяких з них була така, що Ліда б її точно не змогла оплатити. Виявляється люди стояли в черзі на ці обстеження місяцями!

Деякі медичні тести були складними, деякі смішними. Наприклад одним із завдань було закрити очі, та пройти по накресленій на підлозі прямій лінії. Ліда розсміялась та пішла, але яким же було її здивування, коли вона зрозуміла, що незмінно забирає праворуч. А от медичний співробітник, який записував результати, зовсім не здивувався…

За три тижні результати обстежень було викладено «каліграфічним» почерком у медичній картці і, що не могло не радувати, у вигляді окремого друкованого висновку. На жаль самі висновки були невтішними. Ліда не була симулянткою, як її намагалась переконати сільський терапевт, бо порушень спричинених травмою було дійсно багато. У жінки виявили зміщення кісток хребта, основи черепу, шийних хребців, внаслідок чого були затиснуті нерви та перетиснуті кровоносні судини, і як наслідок – порушена робота мозку. Прогнози наслідків від отриманої травми були непередбачувані, але виключно в негативну сторону.

Спеціалісти «порадували», що Ліда «щасливиця», бо за таких травм смертельний результат був набагато більш ймовірним. Сумнівна втіха. Фізичні навантаження, як виявилось, Ліді тепер суворо заборонені, нічого важче п’яти кілограмів піднімати не можна, на сонці довго знаходитись не можна (це вона вже й сама з’ясувала), нахилятись не можна і т.д. і т.п. Вилікуватись повністю від наслідків травми вже неможливо, принаймі точно не в Україні і не з її доходами. Можна лише періодично профілактично полегшувати симптоми та зменшувати негативні наслідки наявних порушень. Тобто лікарні у її життя зайшли надовго…

За результатами обстежень, та вивчивши історію хвороби, що налічувала вже більше 180 днів лікарняних за останній рік, Ліду направили пройти медичну комісію для оформлення інвалідності. За оцінками спеціалістів загальна втрата працездатності жінки становила близько 80%! Та якби вона руку чи ногу втратила, відсоток втрати працездатності був би меншим, а виправдовуватись перед людьми було б простіше!

Головою ЛКК у районній лікарні, куди Ліду направили проходити медкомісію, виявився лікар, якому жінка колись здавала нормативи перед навчанням на оператора газових котлів.

– Я Вас пам’ятаю…– чоловік вражено дивився на пацієнтку та її документи. – Ви ж ще рік тому були повністю здорові!

–Була…– Ліді хотілось плакати, зрозумівши як то давно для неї було.

–Гм…Нічого собі «букет», – він співчутливо подивився на жінку, вивчаючи медичку картку та висновки спеціалістів. – Де ж це вас так?

–Травма на фермі…

–А що робив на фермі оператор газових котелень?

–Працював..

–У вашому селі що, газ навіть у ферму провели? – округлив очі лікар.

–Ні, туди провели лише оператора, сподіваючись що користі буде не менше, – спробувала пожартувати Ліда. Не розповідати ж чоловікові всю історію. Кому потрібні чужі проблеми, чим паче в такій кількості?

– Вражає… Люблять у нашій країні мікроскопом гвіздки забивати, та ще й скаржитись на недовговічність інструменту, – співчутливо похитав головою чоловік.

Маючи на руках висновок одного з найпрогресивніших медичних центрів країни, медичну комісію Ліда пройшла швидко. Їй призначити третю, іменовану в народі «робочою», групу інвалідності з купою протипоказань та щорічними обстеженням задля підтвердження висновків, кожного року. Інвалід в тридцять з хвостиком… Докотилась… І що ж тепер?

Наташка

Наталія ретельно вищипувала брови, збираючись на дискотеку, коли до неї підійшла Ліда.

–Не знаєш де Руслана?

–Ти ж наче її за полином на балку відправляла.

–Та то ж коли було… Вона що, досі не поверталась?

–Наче ні. –знизала плечима дівчина, – А нафіга тобі полин?

–Насушу та в зимові речі покладу – моль гарно відлякує…

–А…– Наташка дістала підводку і почала старанно малювати стрілки. Її не дуже цікавили дремучі методи сестри зберігати речі. Та й чи речі це? За виключенням деяких в’язаних светрів та пари пошитих по схемам «Бурди» сарафанів, у Ліди й дивитись було ні на що. Інша справа в неї, Наталки. Одна блузка коштувала як три середніх зарплатні!

–Де ж вона так довго… Ще ж каченят потрібно зібрати, вівцям їсти дати…– стурбовано покрутила головою старша сестра, що тільки но набралась сил встати після двох таблеток знеболювального.

–Гуляє мабуть. Весна. Он скільки дітей на вулиці. Відпустила вітра в поле, та ще й без малої, – прокоментувала Наталка, милуючись результатом своїх старань та роздумуючи які тіні їй сьогодні більше личитимуть до нової блузки. – Ніка, не лізь, – кишнула вона на малу племінницю, що з цікавістю заглядала у розкладену на столі косметику і спробувала потягти щіточку для рум’ян. Вероніка дійсно не пішла з сестрою, як то найчастіше бувало, бо Ліда, коли озвучувала чергове завдання дитині, саме лежала з головним болем і просто забула вручити це «шило» старшій дочці. Руслана майже усюди таскала малечу з собою, та найчастіше не від великої любові, а тому, що інших варіантів не мала. Стандартно запропонований варіант Ліди: «гуляй з сестричкою, або ніяк» вирішувався однозначно.

–Хм… Піду мабуть на балку подивлюсь. Там же той полин рвати десять хвилин, – задумливо мовила Ліда, виходячи з дому.

–Ага…– відсторонено пробурмотіла Наташка, уважно вдивляючись у дзеркало. Їй не задовольнила одна з намальованих стрілок, і дівчина почала її стирати. Добре, що до виходу ще три години – макіяж справа відповідальна, і починати його наносити потрібно завчасно.

Через хвилин двадцять, Наталію відволікли від вже практично дофарбованого ока грюк вхідних дверей та наступні уїдливо іронічні коментарі Ліди, що супроводжувались схлипами Руслани.

–Нічого страшного. Це корисно, – впевнено говорила старша сестра.

–Так не мо-о-ожна…– явно ображено тягла дівчинка.

–Хто сказав таку дурню? Я тобі що сказала? Нарвати сумку полину! А ти чим займалась?

–Та-ам.. його… було мало… – крізь сльози виправдовувалась Руслана, щось старанно випльовуючи.

–Якраз достатньо, аби з’їсти! Замість вечері!

–Він гіркий!

–Нічого, це не смертельно, – мовила зі сміхом Ліда. Дівчинка, зикрнувши на тітку заплаканими очима, проскочила у свою кімнату з явним бажанням сховатись від усіх.

–Куди? А хто каченят збиратиме? – гримнула Ліда.

–Зараз…– Руслана поспішно проскочила повз жінок та побігла до двору. Ліда втомлено кинула на тапчан тканинну торбинку з двома жмутками полину на дні.

–Чим це ти її так довела? – поцікавилась Наталка. Екстремальні методи виховання старшої сестри дівчина не раз спостерігала, і на даний момент її гризла швидше цікавість, аніж співчуття до племінниці.

–Довела…Я думала приб’ю цю дитину! Я вже місця собі не знаходила, думала щось трапилось, дитина кудись зникла! Години ж дві не було! Попросила нарвати полину, десять хвилин справи, а вона дві жмені зірвала і пішла гуляти з подружкою по балці. Шалашик будували, по камишам лазили. Змусила її той полин їсти! Щоб запам’ятала…

–І як? Весь з’їла? – здивувалась Наталія, згадавши як колись куштувала настій полину – гіркота жахлива. А вже жмутками її їсти…

–Ні звичайно. Пару гілочок пожувала і півдороги відпльовувалась. Але запам’ятає надовго!

–Та я думаю…– приснула зі сміху Наташка. – Не отруїться?

–Ображаєш! Я всілякою гидотою дітей не годую. Та й з’їла вона її там…– втомлено відмахнулась Ліда. – Апетит кращим буде. Настій полину взагалі рекомендують пити людям, що страждають на відсутність апетиту.

–Ну-ну, – хмикнула Наталка, але тут же відволіклась на свої справи, полишаючи макіяж, та приступаючи до вибору одягу – Добре, скажи мені краще де ти праску заникала? Мені спідницю потрібно випрасувати.

–У моїй спальні глянь.

–Немає там твого універсального засобу лікування голови. Я вже дивилась. – хмикнула сестра, що регулярно кепкувала з манери Ліди лежати з мокрою тканиною чи праскою на голові. А особливо з зачіски, яка утворювалась після таких варіантів лікування. Чуприна матюком, пасма волосся заламуються, вигинаються, та й обличчя в сестри після таких приступів було в стилі: «знімаюсь у фільмах жахів без гриму».

–Тоді у тумбочці…

–Ліда, в тебе речі по дому переміщаються поза логікою! – обурилась Наталка, провівши прискорені пошуки і витягаючи праску з-за серванту.

–Буває. Мабуть Руслана прасувати одяг лялькам намагалась, та запхнула туди. Головне, що ті речі далі хати не йдуть, – знизала плечима старша сестра, – Куди ти сьогодні намилилась?

– Ой, у мене там такий хлопчик з’явився… На такому опелі… Калмик, прикинь! Чорноокий, веселий, – мрійливо закотила очі Наташка, – Одружений правда, та нього така товста та повільна дружина-корова, що про неї й згадувати не варто. А ім’я в нього таке цікаве. Перекладається чи то перламутровий, чи то перловий… Чорт, все ніяк запам’ятати не можу!

–Наташка… Невже опель того вартий?

–Ще й як вартий!

–Сподіваюсь хоч дітей не має?

–Є – донька. Та не переживай ти, вони вже розлучаються. Не я, так інша підбере – яка різниця? А мені він сподобався.

–Перли, кажуть, носити погана прикмета, до сліз… Не думаю, що воно того варте. Неправильно це.

–Правильно- неправильно…Толку, що ти собі знайшла неодруженого зеленоокого красеня, такого, що не палить, не п’є і спортом займається? – фиркнула Наталка прасуючи спідницю, – І де він зараз? Правильно – у гарних руках, я б навіть сказала їжакових рукавичках, судячи з того, що розповідають. От подивишся, у Щуки твій Олег і гроші заробляти навчиться, і крутитись. Її відмазки: «я так не можу» не цікавлять. Це ти дивилась закоханими оченятками і нічого не просила, а вона, кажуть, аж бігом все вимагає. Ну може ще й якось стимулює ночами. Це ж ти в нас недосвідчена була, а в неї досвіду дай боже, Крим і Рим пройшла, та й мідні труби вивчила у достатньої кількості чоловіків. Все село знає. Пацани стільки всього цікавого розповідали, ти б чула… Заказ не переказуватиму, бо он Руслана як вуха розвісила, – говорила Наталка вже збираючись на вихід і особливо не звертаючи уваги на вираз обличчя сестри.

Розводити надмірну дипломатію Наталія не вважала за потрібне. Навіщо забивати голову дрібницями, коли попереду чекає веселий вечір, катання на гарній дорогій машині, вогняні саморобні коктейлі і можливість прибрати до рук цікавого хлопця. А сестра… Повинна ж вона колись порозумнішати та перестати бути такою наївно-правильною? Скільки можна жити, керуючись пережитками застарілої моралі? Що їй ця правильність принесла? Який сенс у її старанному навчанні, червоному дипломі, якщо вона зараз живе у селі, в хаті без зручностей, ще й на «пташиних правах», працює взагалі незрозуміло ким, та ще у лікарнях опиняється частіше, аніж Наташка на парах в інституті. Хто Ліді співчуває? Хоч один з минулих «гарних знайомих», котрим вона роздавала квіти та допомагала порадами, є зараз на обрії? Ні, звичайно. А можна ж було стільки грошей намутити, продаючи квіти тихцем! І не носитись за чоловіком, а влаштовувати власну кар’єру, триматись за власну роботу, будувати своє життя керуючись власними бажаннями. От хто їй винен, що вона поїхала з Донецьку, втратила гарну посаду в Ботанічному саду, піддавшись на вмовляння Олега і намагаючись підтримати його прагнення жити ближче до природи? Де тепер Олег, а де вона, правильна, чесна, вірна дружина? Закохана дурепа! Хоча іноді її жалісливість та співчуття дуже корисні, і ними гріх не скористатись…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.