Частина 16

Наташка

Наташка важко прокидалась після веселої нічки. За вікном яскраво сяяло сонце, а в будиночку було тихо. Схоже племінниці, таки пішли на пляж. От і чудово. А то бігають тут вдосвіта, галасують… Наталка пригадала, що здається навіть зранку в Руслану запустила чимось, аби не заважала спати.

–Привіт. Снідатимеш? – спитала Наталку сусідка, котра блукала приміщенням як привид. Юля – худенька дівчина, в білих шортах, ядучо-зеленій майці, з довгим русявим волоссям, зараз заплутаним як у болотної мари та страшенно заспаним обличчям, виглядала зранку досить колоритно.

–Я ще не вирішила… Ну й вигляд в тебе…– критично оглянула Наташка сусідку.

–На себе подивись, – байдуже відмахнулась Юля, намагаючись розчесатись.

–Бл…, бідна моя голова…– застогнала Наталія, повільно піднявшись з ліжка та зазирнувши у страшненьке дзеркало, яке висіло на стіні поряд. – О-о-о… Ну й видовище…– з дзеркала на дівчину поглянула не менш колоритна аніж Юля відьма, з темними колами під очима, гротескно розмазаними залишками косметики та скуйовдженим довгим білим волоссям. Нічка була вся на пиці, схоже навіть схема переміщення узбережжям відобразилась.

–На тебе так Свєтка сварилась, – «порадувала» Наташку сусідка.

–Якого х…?

–За те, що ти вчора малих на дискотеці на неї покинула, умотавши з хлопцями та ключами від будиночку…, – почала іронічно перераховувати Юля.

– І її чорти всеодно понесли сюди… Вадік, бідняга, з такою швидкістю вдягався, що блискавку на штанях зламав, – фиркнула Наташка, повільно встаючи з ліжка, та згадуючи як її новий кавалер вночі бігав сайгаком, вдягаючись, коли почув, як одна з племінниць намагається відкрити вікно, аби потрапити в дім. То Свєтка терпляче чекала на порозі «з моря погоди» зі сплячою Веронікою на руках, а Руслана виявилась більш нетерплячою, і скреблась у вікно з наполегливістю неляканого злодюжки. Вона майже змогла якось ззовні його відкрити!

– А ще, що ти дрихнеш до обіду, а малі ж на море хочуть…– продовжувала Юля.

– Ну так і топала б ними… Мало що вони там хочуть, – скривилась дівчина, витираючи залишки косметики з фізіономії. Взагалі Наталці ця путівка дісталась від Ліди і для супроводу племінниць. Сестра, вигризши у свого колгоспу дрібну подачку, мріяла вивезти дівчат на Бог зна коли бачене (а Веронікою взагалі не бачене) море. Сама Ліда не могла поїхати – на сонці їй довго бути не можна, покинути баранів ні на кого, бо ж ту ораву годувати постійно потрібно… Тому й відправила до Азовського узбережжя молодшу сестру з дітьми. Наталка не відмовлялась, як то кажуть: «на халяву і оцет солодкий». Отож, потрусившись полями та селами у запиленому колгоспному автобусі, «курортники» отримали у розпорядження невеликий дерев’яний будиночок на дві кімнати з двома сусідками «по номеру» – студентками з Лідиного ж села.

Подібними «пансіонатами», що належали якимось підприємствам чи колгоспам, було забудоване все узбережжя околиць Маріуполя. Хоча «комфортною базою відпочинку» то назвати можна було досить умовно: огороджені страшненькою металевою сіткою (порваною там, де людям зручніше ходити навпростець) пара десятків невеличких обшарпаних будиночків с мінімумом меблів (старі металеві ліжка, стіл, криві стільці, обідрана шафа та ледь живий холодильник), поряд з будиночками невеликі кухні з газовими плитами на балонах, страшними сковорідками та кількома каструлями, з розрахунку – одна кухня на три-чотири будиночки. Туалет на території був в кінці пансіонату, один на всіх і страшний, як атомна війна вкупі з хімічною атакою. Доріжки викладені квадратними бетонними плитами, а частіше просто протоптані на піску з чахлими рослинами, вода – у сусідньому пансіонаті, їжа – що сам привіз чи купив, вихід до моря – через дорогу, повз сусідні «бази». Це важко було назвати раєм, та як основа зійде, а для іншого є власна практичність. Отож Наталка, не особливо переймаючись муками совісті, відривалась як могла. Курорт ряснів хлопцями на машинах і при грошах, та й дискотек, кафе і барів було – хоч греблю гати. А вже «чіпляти» потрібний контингент, дівчина вміла гарно. З її то даними! Куди там якимось селючкам, на кшталт тієї ж Юлії та Свєтки! А племінниці… Вони цілком самостійні. Нікуди не подінуться. Та й сердобольна Свєтка їх «під крильце» взяла. Ото дівчині робити нічого! Ні, щоб життю радіти. Хоча, з її фігурою «свинки на вигулі», сильно не порадієш. Мабуть тому вона з Веронікою і нянькається. А Руслана взагалі доросла, сама про себе подбає. Та й кому потрібне те непорозуміння? В свої дванадцять не фарбується, хлопцями не цікавиться, навіть лаятись пристойно не вміє! Кліпає оченятами на Костика, якого їй Наталка намагається в супутники вручити за кожної нагоди, але навіть не намагається бісики пускати!

–Так Свєтка й пішла. А ти на море йдеш? – знову перебила ледь повзаючі думки Наталії Юля.

–А котра там година?

–Пів дванадцятого.

–Ні, вже жарко. Згоріти я не планувала, вистачило сметани на спині в перші дні. Чорт з ним, піду пізніше. Свєтка з малими, мабуть вже скоро на обід прийде.

–Ага…то що, будемо щось варганити на сніданок, тобто обід?

–Давай. Я вже майже прокинулась, принаймі бажання щось зжерти точно, – Наташка невпевнено накинула халатик на голе тіло.

–Може картоплі зваримо?

–Давай… Твою наліво… Куди я труси поділа? – дівчина невдоволено оглядала ліжко.

–Може загубила? – хмикнула Юля.

–Бл..ь! Точно! Ми ж купались вночі у морі… Я їх там на пляжі й кинула…– Наташка вітіювато вилаялась і, потягнувшись до сумки з речами, почала шукати заміну втраченій білизні.

–А чого не в купальнику?

–Та, ми ж коли з Вадіком від’їжджали, планували тусити на дискарі. На кой чорт мені було купальник брати? Зараза, комплект був класний, фірмовий…

–Може пошукати? – співчутливо мовила Юля, дістаючи та починаючи чистити картоплю.

–Ага, наче я пам’ятаю де ми там купались. Ми ж половину узбережжя об’їхали на його тачці…– Наталія нарешті вдягнулась і приєдналась до Юлі. – Та й після двох стаканів водяри мені вчора було не до навігації.

–Чого це ти стаканами горілку хлестала?

–Та, він мене пригягнув на якусь модну гулянку. А там гостинні хазяї: «Ой яка дівчинка, така маленька, гарненька, прямо Дюймовочка. А давай з нами сто грам», ну й налили – стакан. У них якесь своє розуміння міри. Я з переляку випила – ні в одному оці. Вони мені : «Ой, що ж це така дівчина і не п’є?». І знову стакан – я й його –хлоп. А воно нерви, і знову як в суху землю. Хлопці такі вирячили оченята на мене і вже з повагою: «Нічого собі – Наташа…»

–Ну ти даєш, – розсміялась Юля.

–Буває в мене таке. Потім звичайно трохи розвезло, та вночі на пляжі то вже було не так помітно.

–Привіт! Андрюха просив перевірити чи ви прокинулись! – в дверях, відкинувши доволі запилену тюль, яка мала рятувати від мух, з’явилась коротко стрижена русява голова знайомого підлітка, молодшого брата одного з односельчан Юлі. Засмаглий хлопчина в подраних джинсових шортах та гумових шльопанцях з цікавістю оглянув двох дівчат.

–Привіт, Костику. Прокинулись. І одразу згадали, що твій брателик нам вчора рибу обіцяв. Де? – підморгнула Наталка – О, сигарета! – дівчина, полишивши ножа та картоплю, вправно висмикнула з-за вуха гостя цигарку і чиркнувши запальничкою, яка валялась тат же на столі, прикурила.

–Так не чесно! Це моя, запасна! Я її тільки но у братухи поцупив! – щиро обурився хлопчина.

–Не страждай, я тобі ввечері пачку «Malboro» підгоню, – відмахнулась від його вересків Наталка, і задоволено видихнула дим, всідаючись на дерев’яних сходинках порогу.

–А зараз вона де?

–У Вадика забула.

–Це вчорашній? На мазді? Я бачив. Прикольна тачка, – тринадцятирічний Костик з усіх сил намагався виглядати дорослим і досвідченим, та викликав у Наталії лише поблажливу посмішку. До старшого брата хлопчині було, ой, як далеко, а вона й з красеня-Андрія мотузки плела на раз. Той вже кілька місяців навколо неї круги намотує та облизується.

–На ній. То де наша риба?

–Та буде вам риба. Андрюха в миску відклав. Здоровенна. Я ж не знав, що ви вже прокинулись. А дарма таскати її туди-сюди через пів пансіонату мені не по приколу.

–Уті-бозє. М’язи качай, – розсміялась Наталка, –Вали і без риби не повертайся.

Підліток хмикнув і з гордим та незалежним виглядом пішов назад – за рибою.

На обід у них дійсно був смажений пеленгас з картоплею і салатом, а ще спілий кавун, принесений вже самим Андрієм. Взагалі він ніс два і своїм, та одного довелось «загубити» у Наталки. Що ж вона дарма підфарбувалась?

Смак обіду Наталці не зіпсувала навіть невдоволена пика Світлани, котра саме прийшла разом з малечею з моря. Ну так, племінниці її, а не Світланині, ну так, вранці вона трохи погарячкувала запустивши у Руслану табуреткою (це ж треба, а наче за подушку хапалась). Та все ж нормально! І взагалі, наступного разу тихше збиратимуться.

Русла з Веронікою докорами не діставали, схомякали обід, поласували кавуном і змились кудись гуляти, доки триває спека. Точніше старша звичайно намагалась дременути сама, та хто ж їй дозволить? Малу в зуби і вільна як птаха! Добре, що Ліда її привчила до такого стану справ. Займатись п’ятирічною племінницею, нехай і не дуже розбалуваною, Наталці було відверто лінь. А так, зробила малечі п’ять прикольних хвостиків на голові, поржала з веселої зачіски, помахала ручкою і можна обдумувати плани на вечір та фарбуватись самій перед замовленням фото у пляжного фотографа. Не можна ж відвідати море і не сфотографуватись!

Леонід

–Лідо, як ти могла відпустити з Наташкою дітей на море?! – щиро обурювався Леонід, випадково зустрівши жінку біля колгоспного магазину в черзі за молоком. Самому Леоніду, як працівнику культури, котрі до членів агрофірми не відносились, талони на молоко не давали, та він їх регулярно вимінював у Надії. Молоко зайвим в домі не буває, а Надії, у якої батьки колгоспники з величезним стажем, все «нараховане» молоко було не потрібно.

–А що сталось? – спитала зітхнувши Ліда. Схоже він не перший її про це питав, або жінка таки здогадувалась, що за «фрукт» її сестричка.

–Та це ж кошмар! Вона ж там…– Леонід махнув рукою, намагаючись нецензурно не лаятись, а інші слова до тієї ситуації підбирались важко. – Я ж завжди думав, що в тебе така мила сестричка. Маленька, худенька, розумненька Дюймовочка… Та як побачив її пару разів п’яною, а потім «з бодуна»… Це ж жах! Ніколи б не подумав, що перше враження може бути настільки помилковим…

–Все було так погано? – з тугою спитала Ліда, не знаючи куди ховати очі від сорому за сестру.

–Гірше…Тобі пощастило, що доньки в тебе такі самостійні. Наталка ж з гульок не вилазила! На пляж після обіду виповзала в кращому разі! Та вона ж тих нещасних дітей ще й експлуатувала! В мене серце кров’ю обливалось, коли я бачив дванадцятирічну дитину, що таскає повні відра води з сусіднього пансіонату!

–Та не очікувала я від неї такого… Хто ж знав…– Ліда засмучено похитала головою.

–А я в якому шоці був! Які ж ви з нею різні… Як день та ніч. І колір волосся тут геть ні до чого…

–Буває…

–А ви точно сестри? – вирішив трохи розрядити ситуацію Леонід, зрозумівши, що геть засмутив Ліду своїми враженнями від відпочинку у одному пансіонаті з її сестрою та племінницями.

–Точно, – жінка змучено посміхнулась.

–А може її підкинули? Ну не знаю, підмінили там у пологовому?

–Тоді вже швидше мене, – розсміялась «квітководша».

–О, сусідка, привіт. А якраз до тебе збиралась заскочити, – безпосередньо вклинилась у розмову одна з жіночок, пробравшись крізь натовп, – Можеш мені ночнушку пошити?

–Та я наче не швея…– трохи розгубилась Ліда.

–Ага, не швея. А плаття тобі й малим хто шиє? Та в мене там нічого такого важкого, – почала розповідати впевнено жіночка, непомітно посунувши Леоніда, який зрозумів, що більше йому слова не дадуть. Проти цього танку на ймення Ела, виступити може лише самогубець. Об’ємна квадратна пані, параметрами півтора на півтора метра, не відрізнялась ні тактом, ні терпінням. А вже сперечатись з нею… Простіше одразу брати лопату і могилку копати.

–Але…

–Та я тобі принесу тканину, поший прямий мішок і зроби три дірки – мені буде в самий раз, – не даючи Ліді змоги заперечити, продовжувала Ела, – Бо та шо є в мене вже порвалась на таке лахміття, що вже й собака лякається зранку. А в тебе ж я знаю і машинка є, і вміння. Поший, я тобі заплачу.

–Добре, принось, – здалась Ліда, і рушила за натовпом, що почав підтягуватись до входу, бо зі зворотнього боку магазину вже під’їхала цистерна з молоком.

Леонід спостерігав за Лідою, що ввічливо усміхалась односельчанам, поправляла світлу косинку на темному волоссі, віддавала п’ятилітровий бідончик та талони продавчині, акуратно вибиралась з натовпу з отриманим молоком, не викликаючи при цьому ображених криків чи лайки. Це ж треба вміти так проскакувати крізь велику кількість людей, не отримавши пару тумаків чи лайки «на доріжку». Він так не вмів. Леоніду регулярно хтось намагався якщо не в обличчя, то під ребра заїхати, не ліктем так бідончиком, та ще й охаяти при цьому. Бабцям, що ходять до магазину не стільки за молоком, скільки за плітками та бажанням поспілкуватись, «відвести душу», тільки ж дай привід. І на спину плюнуть, і згадають усю рідню до сьомого коліна, якщо їм, не дай Боже, на шляху невдало трапишся. Ні, в принципі Леонід непогано викручувався з таких ситуацій, бо ж то звична справа, але так як Ліда не вмів. І не лише це. І не лише він…

Гертруда

Гертруда в один з вихідних вибралась на природу у компанії з кількома подругами. Ну як на природу, сусідня балка – це звичайно не колгоспні рибні ставки з привозним пісочком, і вже точно не якесь Лазурне узбережжя, та теж непогано. Покривало, хліб, консервовані помідорчики, огірки, сало, компот, цибулька, варені яйця з майонезом, шпроти та домашнє вино. Що ще потрібно, аби гарно посидіти з подругами? Чоловіки вшились на риболовлю, а це означає, що очікувати їх можна не скоро і явно не тверезими. Чому б і собі не відпочити? І від чоловіків в тому числі…

Піднявши очі від «сервірованого столу», Гертруда побачила як повз них, по краю балки, плавно обтікаючи людей, проходить отара овець з козами. Сірі вівці неспішно чимчикували, по ходу щипали траву, чорні ягнята, смішно плигаючи носились навколо мамок, сіра рогата коза з парою білих козенят щось зацікавлено вибирала у очереті, постійно відбиваючись від отари. Посеред отари яскравою білою плямою чимчикував білий безрогий козел. За усім цим парнокопитним товариством неспішно йшла донька «квітководши».

От дивно, Ліда вже давно не працює у оранжереї, не продає квіти, та прізвисько приклеїлось намертво. Як і її, Гертрудине – «нємка». Люблять в цьому селі давати прізвиська… Хоча, можливо, причиною незмінного іменування Ліди були величезні, не менше метра в діаметрі, намальовані на стіні будинку троянди. Гарні, зображені олійною фарбою прямо по цегляній кладці, ці квіти далеко було помітно, особливо взимку. Спочатку, наскільки пам’ятала Гертруда, квіти були яскраво блакитні - дві троянди і бутон. Та потім їх перефарбували, і зараз там притягували погляд жовта і червона троянда та чорний, наполовину розкритий бутон. Схоже не витримали сині квіти… Жорстоке життя до мрійників…

Руслана, доки її підопічні зупинились біля очерету, присіла недалеко від отари просто на траву і, діставши з сумки на плечі жестом фокусника якусь книжку, ткнулась в неї носом. Книжка була досить товста, явно не брошурка з картинками, і значно потріпана. Одна порвана та потерта обкладинка чого варта була. Схоже це друковане видання хтось занадто активно читав, чи взагалі гриз.

–Руслана, а йди но до нас, – покликала дівчину Гертруда. З тих пір, як жінка вийшла на пенсію, клас дівчинки вела інша вчителька, тож Гертруда давненько не спілкувалась зі своєю колишньою ученицею.

–Добрий день, – підійшла до них юна пастушка, з відвертим жалем закривши та закинувши до сумки своє чтиво.

–Що, з вихідним і сьогодні не склалось? Як завжди пасеш баранів?

–Чим не вихідний? Я ж не город перекопую, – знизала плечима дівчина.

–Ти диви. Присядь з нами… Розкажи як справи у мами?

–Нормально.

–Вона зараз вдома чи у лікарні?

–Дома.

–А хто з вами, коли вона в лікарні?

–Самі.

–І не страшно?

–Ні…,–дівчинка не відрізнялась балакучістю. Скоріше відповідала виключно з ввічливості.

–А їсти вам хто готує?

–Самі. Що там готувати…– Руслана байдуже знизала плечима.

–Слухай, дитино, а ти ноги ото не поколеш, босяка по балці ганяти? – здивувалась одна з подруг Гертруди, роздивившись, що дівча босе.

–Ні, так зручніше. Та й горить на мені взуття, – раптом усміхнулась дівчина.

–А на дорозі? Там же каміння?

–Та скільки там того каміння, – безтурботно відмахнулась дитина, а Гертруда згадала, як бачила пару разів зранку, з якою швидкістю це дівча вискакує слідом за вилітаючою з двору отарою. Мить – і вівці зникли за поворотом вулиці, а за ними й Руслана, лише зблиснувши голими п’ятками. І це при тому, що на їх вулиці зовсім не новий, вкритий камінням, та й ще хто зна чим асфальт, а за поворотом, вздовж поля до балки веде взагалі ґрунтовка, колись присипана шлаком та так і закатана. І кожного ж ранку дитина так бігає, потім по балці цілий день блукає, по стерні на прибраних полх, а ноги цілі! У Гертруди он на днях донька зламала підбор, і пройшлась біля двору якісь нещасні десять метрів – так примудрилась порізатись! А у цієї дитини наче броньовані ступні, чи хто з під її ніг каміння та скло прибирає…

–Пригощайся. Снідала ж мабуть бо зна коли, а зараз вже третя година, – запропонувала Гертруда, посуваючи до дівчинки шпроти в відкритій консервній банці, подаючи виделку, наливаючи з банки компот у емальовану кружку.

–Дякую…– дівчинка невпевнено прийняла виделку, підчепила маленьку рибку з консерви, відламала шматочок хліба.

–А як ти обідати ходиш?

–Мама приносить на балку.

–І шо, ти тут з баранами до вечора сидиш?

–Та з ними багато не посидиш, – усміхнулась Руслана, – Хіба що загнати їх в якісь непролазні хащі, як он біля столової, та потім з вовни реп’яхи вибирати доводиться з місяць. Краще вже нехай тут бродять.

–Біля столової? –Гертруда повернулась і здивовано подивилась на велику двоповерхову будівлю, що знаходилась майже в центрі села, біля одного зі ставків, ланцюжок з яких йшов через весь населений пункт. До столової було близько кілометра. Далеченько дитина гуляє зі своїми підопічними. – А де ж там хащі?

–Трохи не доходячи до столової, є невеличке відгалуження ставка, он, бачите, там де газова труба стирчить? От там, у низині є зарослі лопухів вищі за мене. Овечки якось як зайшли туди, так півдня й сиділи. Я на барані навіть виспатись встигла в обід, – розповіла дівчина, під спантеличеним поглядом жіночок.

– Ой, все, дякую, я побігла, – Руслана, поклавши виделку, стрімко зірвалась з місця та помчалась доганяти свою отару, яка поступово чимчикувала далі по балці і вже звертала у бік людських городів.

–Як вона цікаво розмовляє…–задумливо мовила одна з подруг Гертруди, – одразу зрозуміло – не місцева.

–Та шо зразу наших критикувати, – фиркнула інша.

–Та не скажи. Порівняння не завжди на нашу користь. А може просто пощастило квітководші з дітьми. От дивись, самі вдома сидять, їсти готують, за господарством дивляться… Я он на день до матері поїхала, так мій оболтус, до речі її однокласник, ледь дах в хаті не зніс… А ці тихі, як миші…

–Зате з чоловіком не пощастило… Та й якими їм бути при такому навантаженні? Ці ж діти світу білого не бачать за тією роботою. Я якось бачила їх у городі. Так у них навіть мала, що в садочок ходить, щось там носить, вириває, допомагає! – перемовлялись жіночки біля Гертруди.

–Це да…Ганяє їх Ліда мабуть як сидорових кіз.

–Ну не знаю. Тут мабуть ще шось. Он Танька своїх теж ганяє далі нікуди, а варто лишень відвернутись і вся робота вмить завмирає, а Ліда тижнями в лікарні…

Гертруда задумливо дивилась на дівчинку, що відігнала овець від городів та неспішно пішла далі. Смугаста футболка, шорти, зверху накинута, схоже материна вигоріла на сонці гірчично-зелена легенька курточка, босі ноги, на плечі явно пошита вручну сумка. Дівчинка виглядає бідно, та при цьому зовсім не нещасною чи озлобленою… Задумливою, зайнятою, трохи може втомленою та… і все. Взагалі цікаво, більшість дівчаток її віку такий одяг і у двір, де ніхто окрім свиней та корів не побачить, не вдягне, а вона спокійно носить, і навіть виглядає у ньому приємніше декого, упакованого у наймодніші лахи. Чи то так, бо дитина сама занадто мало значення надає вбранню, чи тому, що першим, при спілкування з нею в очі впадає зовсім не одяг?

–Самостійні вони… Що Руслана, що Вероніка. Я нещодавно бачила як та менша кнопка, каталась на велосипеді. Вчиться, погано виходить, повертала, впала, вдарилась, подряпалась. Встала, сльози в очах стоять, але закусила губу і мовчить. Я до неї. Питаю: «вдарилсь»? Відповідає: «да», і знову на велосипед. Інша б на її місці вже додому з таким ревом побігла, що вся вулиця знала б про трагедію, а ця встала і далі поїхала. І Руслана така ж. Мовчки встають і йдуть далі. Всі в матір. Ліда теж маленька, худенька, та тримається так наче зі сталі відлита. Інша б вже або у запой, або по рукам пішла, а ця ні, навіть з Федосійорвичем воювати намагається.

–А ти чула як її виселити намагались?

–Як?

–Та кажуть вона на порозі стала і сказала « тільки через мій труп!»

–Та ти шо! І шо?

–Та шо, шо. Покрутились, посварились та пішли. Не драться ж з нею. А ще дехто каже – просто побоялись. Кажуть щось там таке за спиною Ліди візитерам привиділось, що Сергіївна ледь заїкою не стала після того візиту і навідріз відмовляється до неї йти ще раз.

–Та ти шо! Сергіївна? Цей танк громогласний? Що ж їй там таке могло привидітись? Власна совість?

–Та хто його зна, різне кажуть. Ти ж знаєш наше село, правди точно не дізнаєшся, а версій… У кого на що фантазії вистачить. Та звідкись же слух пішов?

–Може вони собі просто виправдання шукали? В кої то віки, представників колгоспу «послали». І хто, самотня городська приїжджа? Ти уявляєш їх пики, коли вони, не солоно хлебавши, повернулись до голови, доповідати? – фиркнула одна з жіночок.

– Хто зна. Іноді кішка приперта до стінки стає небезпечнішою за лева. Полишив би у спокої її Федосійович. Мені здається, ця тиха мишка і йому хребта переламає, якщо вії її доведе, – задумливо мовила Гертруда, мимоволі згадуючи давню розмову хлопчаків про чортівню та заяву «квітководши» щодо розміру виплат на пай.

– Та ти не перегибай. Он вже змістили її до посади прибиральниці газонів, і нічого. І взагалі, якщо голова вирішить її виселити, то виселить. І жодні переляки тут не допоможуть.

– Ой не впевнена. Тим паче їй наче інвалідність встановили, після нещасного випадку на фермі. То кажуть їй тепер ще колгосп щось винен за позбавлення здоров’я.

– Та мало шо там кому колгосп винен, – відмахнулась співбесідниця Гертруди., – наче ти не знаєш, як всі ці питання вирішуються. Як скаже Федосійович – так і буде. То її мабуть просто поки пожаліли, а буде сильно виступати, швидко випхнуть на вулицю і пискнути не встигне.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.