Частина 8

Частина 8

§§§

–Він не поспішає одружуватись! – знайома білявка знову сиділа перед Наірою. Жадібність цієї клієнтки росла як на дріжджах. Від таких зазвичай гарний заробіток, та до певного часу, доки вони не забувають про здоровий глузд. Ця панянка ставила рекорди у швидкості зростання «хотілок», не замислюючись, над тим, яка буде ціна. А у даних же справах вартість за кожен наступний крок зростала так, що галопуючі ціни базару на цьому фоні – контужений равлик.

–Він пішов з родини, живе з тобою. Я замовлення виконала, – вказала на очевидні факти Наіра.

–Так. Проте він згадує її! І все частіше підіймає питання про те, аби забрати хоча б одну з доньок. Це ж маячня! На кой ляд мені цей виплодок? Зайві витрати? Мені потрібно, аби він про них геть забув!

–Навіщо? Ти ж отримала, що бажала. А діти… Вони завжди полишаться його дітьми.

–Ні! Він повинен припинити про них згадувати. Ми будуємо дім в центрі міста. І я хочу бути його законною власницею, а не так, на пташиних правах та ще й з якимись недоречними довісками. А він не поспішає оформляти наші відносини.

–Але ж і не відмовляється?

–Не відмовляється. Та його неспішність мене не влаштовує. Його потрібно прискорити. Зможете?

–Я повинна подивитись, що можна зробити…– Наіра замислилась, розглядаючи дівчину, в погляді якої додалось пихи та хижості. Як і очікувалось, отриманий чоловік її не зробив щасливішою, лише визначив нове коло бажань.

–То дивіться! – Клієнтка вимогливо перевела погляд на колоду карт, що звично лежала ліворуч від чорноволосої жінки. Саме з цієї колоди колись почалася їх розмова про «приворот». Наіра мовчки, акуратно зняла Таро зі столу, ретельно перемішала і простягла дівчині.

–Тягни вісім підряд.

Дівчина акуратно, кінчиками пальців, діставала карти, наче побоюючись забруднитись. Смішна. Таро не несли бруду, тим паче цій білявці, яка й так по вуха у…власних бажаннях.

Взявши останню карту у клієнтки, жінка завершила формувати розклад і почала його відкривати. Кіт, при відкритті кожної карти, ледь чутно фиркав, роздратовано мотляючи хвостом. Судячи з вигляду домашнього улюбленця, він би з неймовірним задоволенням вчепився молодиці в обличчя. Дивно, з ним таке вперше.. Хоча Наіра сама б вже цю клієнтку у шию випхала, та щось її зупиняло. Можливо звичайна цікавість, бажання з’ясувати де ж обрій бажань цієї панянки.

Уважно роздивляючись отриманий розклад, господарка кімнати підняла важкий погляд на клієнтку.

–Ти знаєш, що той дім, який ви, а точніше він будує, призначався для його попередньої сім’ї? Він мав бути їх.

–І що?

–Тобто ти знаєш, що ту ділянку обманом забрали у його дітей?

–Я до цього рук не прикладала, то батько Олега щось там вдало провернув, – байдуже знизала плечима клієнтка.

–Але ж жити в ньому ти збираєшся, і господаркою бути…

–А чого ж добру пропадати? Його колишня точно дім не побудує. У неї ні грошей, ні часу для цього немає. Вона вся в своїх баранах. Куди їй з ними до міста?

–Ти впевнена, що він тобі потрібен? Дім з таким фундаментом?

–Що за дурні питання? Звичайно потрібен! Дім у центрі Донецька, поряд елітна школа, інститути. І взагалі, що ви мені голову морочите? Зможете зробити те, що я прошу?

–Можу…, але не буду, – жінка кинула погляд на кота, який після цих слів миттєво заспокоївся.

–Чому? – клієнтка обурено підняла погляд від карт. – Я гарно заплачу!

–Твій борг і так завеликий. І зовсім не переді мною… А розділяти з тобою цей тягар я не планую. Моя тобі порада – заспокойся. Одружиться він на тобі, до сім’ї не повернеться. Не вимагай від Долі більшого – тобі ж гірше буде…

–Боїтесь? Моралі вирішили мені читати? – прошипіла, як розлючена кішка, дівчина.

– Моралі - то не мій профіль. Я просто не бачу сенсу лізти у петлю, керуючись твоєю жадібністю.

–Ну й чорт з вами! Сама впораюсь! – Дівчина скочила, зневажливо-розлючено окинула поглядом Наіру, і прожогом вискочила з кімнати під супровід утробного рику кота.

–Карти в руки, потяг на зустріч…, – жінка задумливо дивилась на зачинені за клієнткою двері.

Заробляючи собі на життя, Наіра, не завжди була перебірливою у замовленнях, та забаганки цієї дівулі загрожували небезпечними наслідками вже особисто їй. За кожну дію Вищі сили вимагають плату, а якщо ліміт замовника вичерпається – платитиме виконавець. А навіщо їй чужі борги? Тим паче такі. Вистачить і тих що є…

Відкинувшись на спинку крісла, Наіра розсіяно дивилась на сонячний весняний день за вікном. Давно, коли ще її навчала бабуся цьому ремеслу, вона, тоді юне дівчисько, щиро дивувалась чому її наставниця одні замовлення бере, не звертаючи уваги на бідність візитера, а від інших навідріз відмовляється, навіть якщо то загрожує неприємностями. Пояснення про «непідйомну ціну» та «візиті молодшого» буди дивні, особливо коли ціною відмови стало власне життя. Однієї ночі бабусю забрали люди у шкіряному одязі, саме після такої чергової відмови. Оскаженілий чоловік обіцяв їй «золоті гори» та бабуся лише вказала йому на двері, попри погрози повернутись і розібратись з «клятою відьмою». А ввечері наставниця розібрала речі (щось віднесла дальній рідні, щось сховала, вказавши онуці таємні місця) і, зібравши торбину з найнеобхіднішим, сіла біля дверей, тихо промовляючи давнє намовляння.

Вони прийшли ближче до опівночі. Зайшли без стуку, під керівництвом того самого клієнта. Чоловік, кинувши зверхній погляд на хазяйку будинку, наказав жінку забрати, хату обшукати… Та його супутники не рушили далі дверей, під уважним поглядом сивої немічної жінки. Головний «представник нової влади», нервово кусаючи губи, теж чомусь не ризикнув щось чіпати в домі. Потоптавшись біля дверей, візитери таки забрали бабусю – вона не сперечалась. Онука, яка була схована у будинку, все те бачила. Години за дві до того вона кидалась до бабусі зі сльозами та питаннями «Чому? Чому не можна втекти? Чому не можна накласти на того надутого індика старе прокляття, аби навіть думати про неї боявся? Чому? Вона ж може?!!! Чому така покірна? Чому просто чекає, замість того, аби щось змінити?!» Бабуся лише гладила онуку по голові і перераховувала, що де сховано, та розповідала як жити далі. Точніше куди йти. Вона явно не планувала повернутись, але переймалась, аби онука знайшла своє місце в житті. І лише наостанок втомлено відповіла на постійне відчайдушне «Чому?!!».

– Прийшов час оплачувати борги. Старі борги, які я назбирала коли була молода та дурна. Та й аванс тобі не зайвим буде…

Зараз Наіра раптом зрозуміла бабусю… Відчула, що підійшла до тієї дивної та такої непевної межі… Рахунки, виставлені Вищими силами були невідворотні нехай і відстрочені у часі. Бабуся ж тоді оплатила не лише свої, але й дійсно «внесла передплату» за онуку, розуміючи, що самовпевненої молодості та помилок Наірі не оминути. Легковажна віра у безлімітний кредит вищих сил, у свою могутність та безкарність дійсно не обійшли дівчину, про що свого часу правильно здогадувалась старенька наставниця. Так легко повірити у власну особливість, спостерігаючи як від твоїх замовлянь одужують, хворіють, помирають, сходяться та розлучаються люди. Повірити та звикнути, що так і має бути, що сама ти не в цій системі, а над нею… Молодість пройшла не вчора, полишивши по собі багатий досвід, і до недавніх пір Наіра вважала, що давно нажила здоровий глузд та мудрість. Що діє тепер виключно у дозволених безпечних межах, нічим не ризикуючи. Але ні, єдине що незмінне під сонцем – це непередбачуваність життя. Воно знову її здивувало, підкинуло нове, незнане відчуття та раптове прозріння, яке прийшло разом з усвідомленням, що «ворога» клієнтки більше не варто чіпати, не можна – небезпечно для усіх. Вона відчула себе в останню мить завмерлою на краю прірви, в яку, звикнувши працювати «по накатаній», не ступила майже випадково.

Кіт, який сидів на столі, облизував лапи і добродушно-іронічно поглядав на хазяйку.

–А ти, як завжди, все знав, все бачив, та сказати щось і не подумав, – з легким докором звернулась вона до улюбленця.

–Ма-а-у, – кіт відволікся від свого заняття та хитро подивився на жінку великими золотавими очима. Вона скрушно зітхнула і, провівши по шовковій шерсті рукою, потяглась за запечатаною скляною пляшечкою на полиці. Темна рідина від її доторку наче скипіла на мить, проте нічого не показала.

– Сердишся… А який сенс? Доки строк не вийде, а він вийде йой як не скоро, ти не звільнишся і нічого не вдієш. Та не скаженій, я їх більше не чіпатиму. А от за інших, вибачай, не відповідаю…– Наіра поставила на місце пляшечку і вийшла з кімнати разом з котом.

Ліда

– Руслано, подивись, аби Вероніка не завалила всю цю чудову конструкцію, – Ліда втомлено змітала віником відбиті штукатурку, шматки цегли, та шпаклювання вздовж стіни, щомиті очікуючи, що хтось з дочок зачепить стос речей в центрі кімнати і доведеться їх знову до опівночі прибирати.

–Та ладно, збере, якщо що, – відмахнулась донька, не відриваючи очей від телевізора, на екрані якого саме демонстрували мультик, доки Вероніка щось зацікавлено роздивлялась у небезпечній відстані від основи кривої вежі із книжок та журналів.

–Разом збиратимете! І без телевізора!

–Мала, йди сюди, – донька миттєво оцінила погрозу і всадовила молодшу сестру собі на руки, продовжуючи дивитись мультик. Дитина щось невдоволено буркнула на таке самоуправство, та за мить вже була «вся у телевізорі». Тепер відірвати їх від цього заняття могло хіба що вимкнення електрики (яке частенько в них відбувалось, особливо під час осінніх чи весняних буревіїв), але явно не якісь там смішні погрози мами.

Газифікація йшла централізовано і напрочуд активно. Охопили усіх, навіть таких «сумнівних» елементів як Ліда. Чудово звичайно, та розгардіяш у домі, дворі та й у всьому селі був схожий на підготовку до нападу гітлерівців, чи апокаліпсису. Доки до дому Ліди підводили труби, встановлювали газовий котел та монтували водяне опалення, що вже зайняло майже тиждень, жінка з дітьми геть забули, що таке затишок чи якась імітація порядку. Всі речі посунуті від стін, в пилюці, самі стіни в дірках і залишках кіптяви в місцях де зварювали металеві труби, які зараз сірими зміями оплітали квартиру. Скромні меблі в більшості кімнат були зсунуті в центр, а деякі взагалі винесені та зібрані щільною купкою у найбільшій кімнаті. В залі, наприклад, був такий собі сюрреалістичний натюрморт зі старенького серванту, телевізору, ліжка, стола і купи інших речей у вигляді не дуже стійких веж. Доньки, попри регулярні скарги «я не можу знайти колготки, спідницю, кофту…», були у захваті, бо могли безперешкодно дивитись телевізор, доки не заснуть, адже зараз він опинився у одній кімнаті з їх ліжком. Та й загальний гармидер у домі дівчат не дратував, радше веселив, бо можна ж майже безкарно «свинячити», не ризикуючи отримати завдання щодо позапланового прибирання. Проте такий стан був усюди, коди не кинь оком. Все село було у траншеях, ямах, канавах і земляних горах. Вздовж доріг повсякчас лежали металеві труби різного діаметру, а навколо всього цього снувала техніка.

Прихилившись до стіни, Ліда задумливо розглядала свій відверто бідний дім, хоча й прикрашений з фантазією. Мінімум меблів: дві шафи, ліжка, старенький батьківський диван, на підлозі доріжки з солом’яної рогожки, куплені ще за часів лісництва, старенький килим, зараз згорнутий та вкладений під ліжко, шафа для верхнього одягу, а точніше імітація шафи – сумнівний винахід Олега. Збитий з симпатичних глянцевих дошок фасад з пустотою всередині у якій, прикритий шторою на мотузці, на гвіздках у стіні висить одяг. Коли цю диво-конструкцію працівники газової контори відчепили від стіни, було відверто соромно, бо веселі чолов’яги схоже отримали естетичний шок, адже потім весь день жартували про «опудало шафи».

Ще в домі був наявний холодильник, що за віком був не набагато молодшим за Ліду, не менш давні тумбочки. Відносно новий телевізор та кухонний стіл, придбані під час шлюбу, а не отриманні від батьків чи іншої рідні «у спадок», були приємним виключенням. Досить скромно, нехай і оригінально, виглядали стіни кімнат, побілені та прикрашені намальованими під трафарет дубовим та кленовим листям. На стіні в залі була намальована сестрою акварельними фарбами картина: білочки, дівчинка з радіо, оленятко, в кухні над пічкою радував око намальований синьо-білий набір гжелі. Бідність компенсуємо фантазією…

Якось Ліда бачила у знайомих таку красу як фотошпалери. Нездійснена мрія, адже про шпалери у її домі досі й думати сенсу не було, бо піч, (яке ти в ній не пали вугілля, хоч антрацит, хоч курне), не прогрівала взимку доволі просторі приміщення. Як не крутись, а до весни деякі кути стелі чорніли від вологи та плісняви, позбутись якої можна було лише влітку, після повного просушування будинку в спекотні місяці. На постійно вогких взимку вікнах вже починали гнити рами, зроблені з непросушеної деревини, а подекуди на них навіть намагались рости справжні гриби. За усієї фантазії, на приємну прикрасу інтер’єру то не було схоже. Зрозуміло, що спори грибів найвірогідніше полишились у дереві з якого робили рами, та хіба від того легше? Зараз, коли встановлять газове опалення, з’явиться шанс рівномірно прогрівати дім та позбутися нескінченної вологості. А отже можна буде подумати про шпалери, та взагалі привести помешкання до більш цивільного вигляду. Це ж Олегу нічого не потрібно було, як він казав «стіл, стілець, ліжко, а все інше – то надмірність» І гриби на вікнах його веселили… Чоловік навіть жартував, що потрібно просто спори опеньків занести, аби їх одразу на пательню збирати. Ліду то більше засмучувало. Та тоді вона мирилась, намагалась не ображати коханого скаргами. Зараз же прийшов час подивитись правді у вічі – їй потрібно, і завжди було потрібно, більше затишку та комфорту. Та елементарних людських умов для життя! В її домі дві дитини, дві дівчинки і їм потрібні нормальні умови!

Доки Ліда нарешті більш-менш впорядкувала наявний безлад, Руслана і Вероніка вже заснули під розмовляючий телевізор, вклавшись у ліжку-«полуторці», що стояло зараз акурат в центрі зали. Це ліжко, винахід вітчизняного виробництва, завжди веселило молоду жінку. Ні те, ні се. Як можна було вигадати навіть термін такий «ліжно-полуторка»? На півтори людини? Для матері з дитиною? Але тоді дитина це що – не людина? Так, половинка?

Поправивши ковдру, що сповзала з Вероніки, Ліда з усмішкою подивилась на доньок – повний безлад в домі зовсім не заважає життю і, тим паче, сну дітей. А вже видовище – хоч фотографуй. Але хто зараз буде фотографувати, проявляти плівку, робити фотографії? Фотоапарат Олег не забрав, бо дарували його свого часу Ліді, та зараз досить непоганий «Зеніт» припадає пилом у серванті – не до нього. А шкода… Так, життя зі зникненням коханого не закінчилось, хоча спочатку і було саме таке відчуття. Але ж якщо просто жаліти себе і нічого не робити, то можна одразу в труну вкладатись та закопуватись, а це не варіант. Ліда ніколи не поспішала здаватись, хоча іноді у неї виникала підозра, що Доля, чим далі тим більше ускладнює її життя, намагаючись перевірити межу можливостей. А фіг тобі! В будь-якій ситуації можна знайти плюси! От наприклад газифікація може стати чудовим приводом зробити ремонт. Шпалери, наче у батьків якісь були серед старих запасів, фарби можна виміняти чи виписати на колгоспному складі, та й інше за бажання вирішити можна. Ремонт їх житлу точно не завадить. Поклеїти шпалери, це ж не з нуля дім будувати, а жити буде значно приємніше.

Думка про дім нагадала жінці про те, що напередодні їх з Олегом розлучення її батько, оформляв у Донецьку землю під будівництво. Цінному працівнику ДМЗ, «ударнику» з купою відзнак, наче збирались виділити гарну ділянку десь в центрі міста, та на якій стадії то полишили, Ліда не знала. Після раптового та миттєвого зникнення Олега, про плани на дім всі забули. Дивно так і по дурному… Так, грошей зараз звичайно мало, але батько стільки всього може сам, та й вона наче не безрука. І це ж була чудова можливість отримати власне житло. Не було б необхідності погоджуватись на будь-яку роботу під загрозою виселення з квартири… Треба в матері спитати, що з тією ділянкою, може ще є шанс її отримати? Хоча, мабуть держава вже забрала… Держава нині бідна, голодна і відверто намагається обібрати всіх, до кого дотягнеться.

Ліда, зітхнувши, вимкнула телевізор і втомлено пішла вкладатись на своє самотнє ліжко, що стояло в розгромленій спальні. Пора спати. Завтра буде новий день, знову прийдуть працівники перевіряти та тестувати систему, та й окрім них ще є довгий перелік робити.

§§§

Скляна пляшечка з темною рідиною, скинута котом, що раптово плигнув з комоду та шмигнув за двері, покотилась по килиму і була зупинена рукою чергової відвідувачки. Невисока жінка незрозумілого віку (чи то моложава жіночка в віці, чи то рано постаріла молодиця) прийшла останньою. Більше клієнтів не було. Гостя розсіяно оглянула кімнату і, ковзнувши поглядом по господарці дому, опустила погляд на пляшечку.

–Дяка, що спіймали, – Наіра простягла руку, збираючись забрати свою річ.

–Нема за що, – гостя підняла пляшечку до світла, уважно розглядаючи її вміст, – Витончено…– її голос був повний скорботи.

–Віддайте… Будь-ласка, – Наірі дуже не сподобався цей погляд і тон. Клієнтка не просто роздивлялась рідину, вона наче бачила. Бачила те, що звичайній людині не належало бачити. Та цього просто не могло були.

–Так, звичайно, – жінка із засмученим виглядом простягнула хазяйці будинку пляшечку і тут же змінила тему розмови, – Я тут до вас ось з якого питання… Мені знайома порадила…

Далі розмова пішла стандартна і поведінка відвідувачки наче не випадала зі звичних шаблонів, та Наіра чомусь почувалась незатишно. Клієнтка не просила нічого незвичного, просто розкласти карти на знайомого, дещо розповісти. Та щось було не так… Чи то її ледь присутня зацікавленість у відповіді, чи то загальне байдужо-буденне ставлення до «гадалки». І ще вік гості… Зазвичай Наіра «на раз» визначала вік відвідувачів, та й причини, з яких людина опинялась за її столом. Та з цією панянкою було щось дивне. Вона то здавалась молодою, коли описувала знайомого, на якого просила погадати, то напрочуд давньою – коли почула, що людина веде подвійне життя. Наіру наче підводив завжди гарний зір, бо коли вона тихцем намагалась роздивитись клієнтку, гостя ніби двоїлась, як «змазане» зображення на фотографії. Та ось клієнтка подякувала, розплатилась, встала і, вже полишаючи кімнату, ще раз ковзнула поглядом на пляшечці з темного скла, що стояла на одній з полиць.

–Що ж, доведеться поки що мені самій ними зайнятись, – мовила вона наче про себе, і вийшла.

Наіра мимоволі здригнулась від холодного подиху вітру з відкритих дверей і теж перевела погляд на пляшечку, що була результатом одного замовлення. Зазвичай вона зберігала «робочий матеріал» в тій же кімнаті, де приймала відвідувачів, та сьогодні вперше засумнівалась у правильності цього відпрацьованого роками правила.

Дивна відвідувачка… І цей погляд… В цій клієнтці було все неправильно! Замислившись, Наіра підійшла до виходу і визирнула за двері – сьогодні на вулиці було холодно і сиро. Дощ, пронизливий вітер, який пробирає до кісток. Весна цього року видалась примхлива, то сонечком пригріє, то холоду нажене, ніби зима запланувала повернення.

Вітер роздратовано кинув холодні краплі дощу в обличчя Наірі, наче заганяючи жінку назад у будинок. І тут вона усвідомила, що відвідувачка була в легкому плащі, без парасольки, але її одяг і довге русяве волосся, не мали слідів води чи вітру. Клієнтка могла звичайно приїхати на машині, проте її теж не було чутно. Взагалі день видався навдивовижу тихий, розбавлений лише періодичним дріботінням крапель по відливам. Навіть собаки лінувались подавати голос. Наіра мала почути звук автомобільного двигуна під своїми вікнами, але його точно не було… Тоді як?

Через свою діяльність Наіра дуже не любила такі незрозумілості, бо не мала змоги, як звичайні люди, легковажно відмахнутись від них, не могла переконати себе, що «просто здалось». Ця гостя наче прийшла придивитись, переконатись в чомусь, оцінити її. І це тривожило. А ще й кіт так поспішно чкурнув при її появі. Чому?

За час своєї діяльності Наіра звикла до різних клієнтів, як до заляканих жіночок так і до самовпевнених дівчат-підлітків, до бой-баб, здатних не те що «коня на скаку зупинити», а й комбайн з трактором у комплекті, до чоловіків – королів життя, тиранів чи останніх підкаблучників й безвольних п’яничок, котрих за шкірку приводили дружини «закодувати». Були всякі. Скептики і легковірні, засмучені і цікаві, але ця… Вона була не такою.

Діставши карти Таро, Наіра почала трохи нервово розкладати їх на столі «сорочками» догори, намагаючись спитати поради у звичних помічників. Та карти відмовились допомагати. Перша ж, яку вона спробувала перегорнути, вислизнула з пальців і злетіла долу, а поки жінка за нею нахилялась, розлетілись, наче від раптового протягу, інші. І ось в цей момент Наірі стало дійсно лячно. Піднявши розгублений погляд, вона помітила, що пляшечка, яка привернула увагу дивної гості, відсвічує червоним. Жінка підійшла до неї і, придивившись, спантеличено сахнулась побаченого. Образ зламаного дерева, що проявився на стінках, був опутаний криваво-червоним павутинням, наче агресивна хвороба вирішила знищити рослину до кореня, не полишаючи жодного шансу на життя ані дереву, ані його паросткам.

– Це не я…. Я такого не хотіла… Не робила…– Наіра позадкувала. Одна справа зламати долю родини, та знати, що шанс вижити полишився, інша – бездумно нищити… Таке Вищі сили не пробачають. Але якщо то робить не вона, то хто? І чи не це прийшла з’ясувати дивна гості? То ж хто вона?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.