Частина 21

Олег

–Папа-дядя, досить кактусу руки прикручувати, тебе до телефону кличуть! – крикнула Вероніка зі сходів.

–Ха, то ось як це називається! – я зі сміхом відійшов від скульптури кактуса, яку ми з другом «ваяли» у моєму дворі з підручного матеріалу та планували, якщо пощастить, продати.

–Чіткі дитячі визначення – це шось, – розсміявся Микола, продовжуючи випилювати «руку» кактусу. Колючки ми звичайно не робили, але сама форма та поверхня наче виходили схожими. Ще потрібно зеленою фарбою той витвір пофарбувати, і молитись, аби слідів іржі не було від металевих стержнів, якими кріпились деякі частини… Які тільки ідеї до голови не прийдуть, у спробах заробити грошей.

– Добре, я зараз повернусь, – я полишив друга далі «чаклувати», та пішов у будинок до телефону. Вероніка у строкатій курточці, проскочивши повз мене з цікавістю попрямувала вивчати наші скульптурні успіхи, а Руслана взагалі сиділа на тополі над забором. Не дівчина, а мавпочка якась. Їй би хлопчиком народитись. Ех, може тобі б все й не так було… А може, якби я свого часу був уважніший та серйозніший, в мене й був би хлопчик, але… «Молодість не слухає, старість не питає», так здається говорять…

Я почимчикував до телефону, де мене з якогось дива бажало почути нинішнє керівництво. Комерційна структура це вам не державна, тут вихідний, то не «свята справа», а «несуттєве непорозуміння». Незвично.

Нині я працював, смішно сказати, завгоспом на заправці. Я звичайно і її намагався озеленяти, бо ж від власної натури нікуди не подінешся, хоча співробітники відверто веселились спостерігаючи мої спроби виходити ті нещасні кущики на прилеглій території. Проте тут хоч гроші платили, на відміну від попередньої роботи, де остання зарплата була три місяці тому і невідомо коли планувалась наступна. Ірина гризла мене за гроші, як невтомний жук-короїд, та й Ліда від неї відставала лише з тієї причини, що була далі. Щоправда, аби компенсувати відстань, перша дружина регулярно відправляла до мене в гості дітей, з метою «пробудження моєї совісті». Але яка користь з тієї совісті, якщо грошей кіт наплакав, і та вусата морда була родом з крокодилів? Ну не моє це! Не вмію я «крутитись», як зараз навчились деякі. Та що далеко ходити, он навіть мій молодший брат встигає і бабки заробляти на будівництві, і «підшаманювати» собі купу матеріалів, та ще й підлеглих використовувати для ремонту власної квартири. Але я так не вмію. Не моє це! Не можу! Не вмію я складно брехати людям у обличчя, а за їх спиною красти вагонами! Та кого ж то цікавить… І якщо претензії Ліди, ще якось можна зрозуміти, все ж вона намагається забезпечити сама двох дітей, то претензії Ірини мене часом просто вражали. Ні, я розумію жити у Донецьку, це вимагає певного рівня, та не настільки ж!? З якого переляку вона починає рівнятись на «нових руських»? Невже так спокушають ці нові «хазяї життя?» Так в них же, окрім шалених грошей, є ще й чудові шанси отримати дурну кулю. І отримують. Он той друг Ірини, якого вона мені в приклад ставила, бо влаштувався працювати у якогось бандюка й почав смітити грошима, вже на кладовищі. Як на мене, зависока оплата за пів року життя при грошах. Мене якось не спокушало бруднити руки у крові і багні, заради можливості завтра прикрасити пишними вінками кладовище.

А взагалі світ здається зійшов з розуму. Вся країна, і моє рідне місто в тому числі, якось раптово перетворились у набір контрастів. Поряд існували ледь повзаючі допотопні «Запорожці», обідрані трамваї, що ламаються через зупинку, «ікаруси-душогубки» і… сяючі дорогі іномарками сумнівного походження. Брудні, в страшних обносках безхатьки, іменовані новим словом «бомжі», які непомітно та дуже швидко заполонили наші вулиці, легко поєднувались з обвішаними золотом бандитами в малинових піджаках та з пачками грошей. Ці нові «хазяї життя» з’являлись на люди виключно в компанії з довгоногими, розфарбованими як індіанці-апачі дівулями та натовпом бритоголових обвішаних зброєю охоронців. А я, наївний, думав, що носити зброю мають право тільки правоохоронці. Угу… Щоправда й міліція нині змінилась. З захисників прав та порядку вони неймовірно стрімко перетворились у бандитів гірше за кримінальних, адже грабували не менше, але при цьому прикривались законом. Форма і зброя то нині була така собі індульгенція вседозволеності, щоправда коли власники цих «індульгенцій» сперечались, доводилось ховатись всім. В нас недалеко, на протилежному березі Кальміусу, відкрилось дороге кафе під назвою «Африка», і звідти регулярно було чути то салют, то перестрілки. І я не певен, що нині звучить частіше.

Професори, вчителі, інженери та ще купа інтелігенції перекваліфікувались у торговців і тягали товар на ринки, хто торбами, хто вагонами. З магазинів процвітали лише комісіонки, та якось виживали продуктові, все інше було на базарах. А вже базари нині були всюди, куди не ступи – хтось сидить з товаром, такого сумнівного походження та якості, що я іноді думаю, що відсутність зайвих грошей, то радше порятунок, аніж біда. Взагалі, здається, зараз в нашій країні зникли всі заборони і закони, а за бажання, можна дістати все, від чорної ікри до ядерної боєголовки. Мені навіть на роботі якось пістолет пропонували купити, так, наче то якась електролампочка!

А ще моє рідне місто почало вражати розрухою. Житлові будинки, наукові і громадські заклади щедро демонструють оббиті та розписані всілякою дурнею стіни та інші сліди стрімкого занепаду. Наче хто спеціально знущається над цими спорудами, намагаючись продемонструвати божевільному світові, в якому стані дані галузі. Та навіть бібліотека ім. Крупської рятує свої матеріали від регулярних потопів з дірявого даху, силами самих бібліотекарів! Як якось зайшов з Русланою взяти книгу про Айвазовського (щось там дитині в школі задали), а там відра по всьому читальному залу, та мокрі книги сохнуть на батареях опалення. А опалення ж таке «старанне», що відвідувачам знімати верхній одяг не рекомендують. І це ж обласна бібліотека, найбільша у Донецьку! Про що казати далі? Наука, література, мистецтво, як і моя професія, не просто виявились нікому не потрібними, а перетворились практично на такий же непотріб, як ті нещасні бомжі. Мої друзі, знайомі, з нині непопулярним фахом, розбіглись у пошуках заробітку хто куди. Хто в комерцію, хто до бандитів, хто, з самих «кручених» взагалі за кордон «лижі налаштував». Як сказав один мій друг, збираючись до Австралії: «краще я там пару років поішачу, влаштуюсь, а потім людиною себе почуватиму, аніж тут все життя прозябатиму». Може він і правий, та я на такі радикальні методи якось не налаштований. А може просто в мене не все так погано – є дім, якась робота, дружина, діти. І надійний тил – батько, який попри все, примудряється триматись «на плаву», звідкись діставати гроші, не скочуючись, як більшість, у відвертий кримінал. Не дарма він був завжди гарним шахістом, вміючи прораховувати на десяток ходів наперед. Батько, з його здібностями, навіть за радянських часів примудрився одночасно поступити у два ВИШі, та ще й за трьох друзів екзамени здати! А якщо додати до його розуму ще й персональний фарт… Мені таким не бути. Зате хоч про мою аспірантуру батько перестав згадувати. Кому нині потрібна та наукова ступінь? На базарі зараз кожний другий продавець – професор чи академік.

Ліда

– Ма, та якась тінь під двором, – задумливо мовила Вероніка, зупинившись на порозі і перегороджуючи шлях Ліді, яка несла два відра води в дім.

–Де? –Ліда здивовано повернулась до хвіртки, та нічого не побачила в світлі лампи над порогом будинку. За парканом в вечірній темряві, вгадувались контури дерев, сусідній будинок. Вуличного ліхтаря на стовпі не було вже кілька років, щоправда така біда з освітленням була у всього села. На всю вулицю, довжиною в кілометр, добре якщо з десяток працюючих ліхтарів нарахуєш.

–Там… Наче вплелась в гілля дерева…

–Вероніка, немає там нічого! –Ліда, не роздивившись нічого підозрілого, повернулась до дверей. Два відра води в руках не надто сприяли детальному розглядуванню тіней, що зацікавили дитину. – Не мороч голову! Відійди та вже відчини двері. Відра важкі, а руки в мене не залізні!

Дитина крутнулась, швидко запустила матір та проскочила слідом в теплу хату. За їх спинами голосно грюкнули прикріплені пружиною двері.

–Ма, йди подивись, у нас мальки гупіків народились! – почула жінка захоплений голос Руслани.

–Справді? Де? Їх же варто виловити, доки інші риби не з’їли! – Ліда, поставивши відра в кухні, пішла у вітальню, де старша донька скакала навколо двадцятилітрового акваріуму, розглядаючи у водоростях ледь помітних прозорих мальків.

Дарунок дідуся на десять років досі не втратив своєї актуальності. Руслана, попри різні негаразди, не втратила інтересу до рибок, хоча клопоту то Ліді завдавало регулярно. В них той нещасний акваріум то зеленів, то вкривався гидкими нитчастими водоростями, то в ньому все живе помирало, то навпаки розводилось так, що з’їдало всю траву. Доки визначились з оптимальним режимом утримання того «щастя», заморили до смерті мабуть з десяток рибин, сотню равликів та мішок водоростей. Та врешті-решт, методом спроб та помилок, навчились доглядати за маленьким підводним світом. Он навіть новенькі гуппі потомство дати надумали. Мабуть тому, що Ліда останнього разу пообіцяла дитині «замориш і цих, нових не куплятиму!». Та взагалі жінка розуміла захоплення дитини, і як могла їх підтримувала, нехай й ціни нині були такими, що далі найпростіших рибок її фінансові можливості не простягались. Добре, що хоч водорості зі ставка влітку додумалась витягти та адаптувати до акваріуму. А взагалі Ліда, надовго запам’ятала свою щиру заздрість, коли при купівлі двох гуппі, побачила в магазині веселих дівчаток років по тринадцять, які, не переймаючись ціною, вибрали десятки два різноманітних рибок, водорості, прикраси до акваріуму, а потім, з’ясувавши що кишенькових грошей трохи не вистачає, пішли міняти долари. Добре коли є такі «кищенькові»... Але, як показала практика, і майже без грошей, при достатній фантазії, можна отримати і рибок, і водорості, і сяючу від радості дитину.

–Хіба риби можуть з’їсти власних дітей? – здивовано округлила очі Руслана, ледь не закручуючись навколо скляної посудини у спіраль.

–Легко, – мовила Ліда, намагаючись розгледіти непримітну рибну дрібноту, – Куди ти думаєш поділись попередні? Он дивись, одного вже намагаються скуштувати.

–Канібали… Я за банкою! – старша донька миттю побігла за тарою, полишивши Ліду виловлювати саморобним сачком (алюмінієвий дріт + шматок нейлонової сіточки) малят гуппі. Шкода ж якщо з’їдять, а спостерігати за тим, як ростуть мальки, перетворюючись у рибок, дітям буде цікаво.

Колись батько Ліди дома теж тримав «живий куточок» – царство тварин на зібраній своїми руками серйозній металевій конструкції. В центрі був літрів на триста акваріум з яскравими рибами, над ним розташовувалась клітка з папугами, а під акваріумом були апартаменти степової черепахи… В кришку акваріуму батько вбудував підсвічування двох кольорів, жовтого та білого, яке перетворювало підводний світ в яскраву казку. Всі гості були у захваті від того дива, і Ліді, яка в ті часи вчилась у молодших класах, все це дуже подобалось. Та потім батько з матір’ю чомусь все розпродали, роздали… Черепаху Ліда взагалі віднесла до шкільного «живого куточку». Було шкода. Як же давно то було…

Від вилову мальків, жінку відволік розлючений гавкіт собаки та дивний шум у дворі. Полишивши Руслану шукати сховану в підводній траві дрібноту, Ліда, визирнула у подвір’я і першої миті розгублено завмерла від побаченої картини. Наташку, яка сьогодні на диво рано поверталась з дискотеки, намагався завалити, прямо у дворі біля хвіртки, якийсь парубок. Ні, Ліда звичайно знала про розгул бандитизму в країні, та у їх селі все було наче не настільки сумно. Були звичайно п’яні бійки, крадіжки, дрібні з’ясування стосунків молоді, та ґвалтувати жінок та ще й у їх власному подвір’ї… До такого ще ніхто не додумувався. Що це ще за середньовіччя?

–Відпусти! – репетувала обурено сестра.

–Іди до мене… Чому всім можна, а мені відмовляєш? – обурювався, невпевнено вимовляючи слова Вітя, двадцятирічний хлопець, що жив буквально через кілька дворів. Наталка, відбиваючись, впала разом з ним на клумбу. Сил вгамувати нападника в дівчини не вистачало, рятувала лише його погана координація, порушена явно не одним стаканом горілки. Ліда підскочила вчасно, аби почати відтягувати нападника, що вже намагався розстібнути власні штани. Парубок обурено відмахувався.

–Та чого ви до мене всі причепились? Вона мені обіцяла!

– Брехня! Йди на х…, п’янь! – дівчина вивернулась, висмикнула заламану нападником руку і вчепилась йому у обличчя довгими яскраво червоними нігтями.

– У-у, а кігті, як в дикої кішки…– заволав Вітя, відсмикуючи обличчя з застряглим над бровою залишком нігтя.

Ліда в цей час намагалась його відтягти, за комір від сестри. Руслана, що вискочила з дому на галас, невпевнено зупинилась на порозі.

–Спускай, Янку! – крикнула Ліда, і донька кинулась до вівчарки. Спущена з цепу собака кинулась на допомогу господині.

–Відчепись, сволота! – зойкнула Наталка, полоснувши парубка ще раз всією п’ятірнею по обличчю.

–Та йдіть ви! – хлопець, все ще чіплявся за шовкову блузку Наталії, що вже жалібно тріщала, і незграбно відмахувався він собаки та жінок з дівчинкою. Потихеньку їх сумісні зусилля приносили результати.

–Ай…

–Вона мені обіцяла!... Чим я гірший за всіх?... У-у, тварюка зубаста, – нападник незграбно розвернувся до вівчарки, що хапала його на куртку і під її натиском похитнувся до хвіртки. Жінки миттєво скористались можливістю випхнути чоловіка за хвіртку і тут же закрили її на гачок.

–У-у-у, звірюги скажені, а не баби…– почулось з вулиці ображене, і хвіртка здригнулась від розлюченого удару нападника, що спробував повернутись. На хвіртку тут же кинулась вівчарка і її вискалена пащека опинилась практично на рівні обличчя парубка. Той сахнувся, не втримав рівновагу, впав на дорогу… Посидів кілька хвилин, задумливо мотнув головою.

–Йди проспись, придурок! – крикнула йому Наталка, страждальницьки роздивляючись залишки улюбленої червоної блузки.

–Черевик віддайте…– почулось вкрай ображене з-за паркану.

–Та вдавись ти ним! – полишений черевик полетів через паркан прямо у обличчя невдасі-ґвалтівнику.

–Ма, в тебе кров, – помітила Руслана, доки Ліда та Наталія дивились, як парубок піднімається, хитаючись чимчикує геть, по дурному розмахуючи черевиком та лаючись на всю вулицю.

–Блін… Він мені сережку з м’ясом вирвав…–Ліда засмучено обмацувала порване вухо і другу, полишену на місці золоту сережку з олександритом – дарунком бабусі на повноліття.

–А мені блузку порвав, тварюка! Ну нічого, я в його пиці три нігтя полишила, кажуть таке х…во заживає! – злорадно мовила Наташка, – Бл…ь, і спідницю порвав!

–Руслана, неси канагонку, пошукаємо сережку…– Ліда розгублено роздивлялась погано освітлений витоптаний квітник під вікнами будинку.

Пошуки прикраси не увінчались успіхом. Затоптано-переораний бійкою квітник та двір, при світлі шахтарського ліхтарика, виміняного у місцевого п’янички, вперто не бажали повертати сережку.

–Що трапилось взагалі? Чому він на тебе накинувся? – спитала Ліда сестру, заходячи до будинку після безрезультатних пошуків. Собаку, на всяк випадок, полишили вільно бігати подвір’ям.

–Та я звідки знаю! Йду собі з дискаря, нікого не чіпаю, а тут ця п’яна морда під двором… Я навіть незрозуміла спочатку чого воно хоче!

–Ну, чого він хотів, він досить виразно продемонстрував, – хмикнула Ліда, змиваючи кров та протираючи вухо спиртом.

–Ох…л, придурок, – скривилась Наталка. – Я завтра пацанам скажу, вони душу з нього витрясуть…

–Хлопці –не варіант. До міліціїї потрібно звертатись, бо мало що він завтра надумає… Ти в крайньому випадку його домагання пережила б, не вперше, а якби він на Руслану чи Вероніку накинувся?

– От дякую, обласкала, – фиркнула Наталка, щоправда без образи. Дівчина знала, що сестра не зі зла так каже, та й погоджувалась, що доля логіки в її словах була. Наталці з її досвідом, одним чоловіком більше одним менше, різниця не така вже й велика. Але ж вона завжди сама «давала», і не ідіоту, який замість презентів розмахує кулаками! І вже точно не у посеред квітника!

– Вибач. Та мене ще досі трусить, від того всього, – мовила Ліда, скидаючи нарешті поспіхом накинуту куртку та знімаючи сережку, що полишилась.

Наступного дня Ліда з доньками та сестрою при денному світлі ще раз обшукали весь двір, квітник та навіть вулицю – прикрасу, як корова язиком злизала. Мабуть нападник забрав її з собою. А до обіду, коли вони викликали дільничного, разом з представником влади прийшли й батьки п’яного нападника. Спочатку у «милих односельчан» проскочила спроба звинуватити саму Наталку, та оскільки порване вухо було у Ліди, постраждалий одяг у Наталки, синці у обох, а пошкрябана морда та покусана срака у Віктора – номер не пройшов. Добре що хоч у нападі на «бідного нещасного хлопчика» у батьків Віктора таки не вистачило нахабства звинуватити жінок. А от натяки на зразок: «Лідо, тобі ж тут жити, у тебе доньки, подумай, перш ніж заяву писати» від батька хлопця звучали зовсім погано.

Довго сварячись та виправдовуючи парубка, що сидів між батьками з виразом «коли то все закінчиться», зійшлись на тому, що Наталці та Ліді компенсують пошкоджений одяг та нерви, а жіночки заяву не пишуть. В обмін на втрачену Лідою сережку, мати Віктора віддала свої. Без олександриту звичайно, невеличкі та страшненькі, та тут вже не до вередувань. Ліда в якийсь момент відчула як в неї мороз шкірою йде від наповненого люттю погляду батька нападника, відверто налаштованого проти будь якого компромісу. Було помітно, що лише в присутності дільничного та від вмовлянь дружини він стримується, але явно мріє пояснити «норовистій бабі» хто тут хто…

Під час «переговорів», Віктор сидів мовчки, мучився похміллям і, схоже, взагалі важко згадував, що вночі творив. Щоправда сказати, що «взагалі нічого не було» ніхто не міг, бо цю «безкоштовну виставу», встигли подивитись усі сусіди, дарма, що жодна зараза не прийшла на допомогу.

–Та шо там вам помогать, ви ж і самі як дикі кішки, – відмахнувся весело один з сусідів, коли пізніше в нього спитала про таку байдужість Ліда, – Подивись на Вітька, тут взагалі не зрозуміло кому більше дісталось!

Заяву до міліції Наталка з Лідою, на радість дільничного, дійсно не подали. З одного боку, наче й відбились, з іншого – щось таки відшкодували. До того ж дійсно, жити на одній вулиці з сім’єю, де сина відправили в буцегарню за їх заявою, бажання не було. Взагалі Віктор був доволі тихим і зазвичай спокійним хлопцем, ніколи раніше не був поміченим ні в чому настільки агресивному, тож всі відверто дивувались, що то юнаку в голову вдарило. І лише мати Ірини, почувши в магазині розповідь про цю подію, чомусь не здивувалась, а невдоволено скривилась і тихо пробурмотіла: «бісове стерво і тут викрутилась…»

Наташка

Наталка, випивши одним ковтком чергову стопку лікеру з імпортної пляшки, прикрашеної нерозбірливою назвою, задоволено розтяглась на ліжку. Оголений світловолосий чоловік, що сидів поряд, провів її рух поглядом та потягся за цигаркою, але, поглянувши на годинник, почав вдягатись.

–Шо, потрахались і по домам? – криво посміхнулась дівчина. Її відверто дратувало, що цей грошовитий красунчик одружений на якійсь непримітній тихоні, і Наталці, такій гарній та модній, доводиться, не звертаючи уваги на всі свої переваги та почуті барвисті дифірамби, збиратись та валити, до повернення його благовірної з роботи.

–За годину Олена зі зміни повертається, – кивнув він спокійно.

–І що? Що тобі може пред’явити це бліде непорозуміння? – красуня невдоволено вигнула яскраво підведену брову, не поспішаючи одягатись. – нехай би почекала в коридорчику, доки ми тут цікавими речами зайняті. Може що корисне дізналась би…

–До чого тут «пред’явить»? Навіщо мені скандали? – мовив він, не занадто ввічливо кинувши їй на ліжко лахи, розкидані ними раніше по всій кімнаті.

–Розлучився б, вільним став.

–І одружився на тобі? Ні, дякую, я не настільки дурний.

–А чим я тобі не підхожу? Гарна, розумна, смачно готую, в ліжку досвідчена…

–Занадто досвідчена. Дружина має бути недосвідченою…

–І нашо тобі така?

–Мені подобається самому її всього вчити.

–І як? Навчив?

–Навчив.

–То що ж я тоді в твоїй койці роблю?

–Різноманіття, мила, різноманіття, – розсміявся чоловік. – Ну-ну, не дуйся. Ми ж все це обговорювали, – потріпав він дівчину по щоці, одночасно застібаючи власні штани. – І взагалі, одруженим бути набагато зручніше – вдруге точно не окрутять слабкі на передок мордашки, на зразок твоєї.

–Гад…– Наталка скривилась, та більше для порядку. Цей красунчик, не звертаючи уваги на доволі паскудне ставлення до жінок, їй дуже подобався. Він був доволі щедрим, гарним у ліжку, з «відпадною тачкою» і при грошах, тож сваритись з ним, навіть через якісь там неприємні вислови, поки що бажання не було. Тим паче, що з місця його коханки Наталка «випадково» посунула колишню сільську подругу, втерши їй носа на тему «незрівнянності».

–Так, я тебе при першій зустрічі про це повідомляв, – чарівно усміхнувся чоловік, –До речі, я «побалакав» з Вітьком. Більше він до тебе і двору твоєї сестри на гарматний постріл не підійде.

–Сподіваюсь ти йому відбив нирки?

–Ні. Навіщо? Я не настільки жорстокий. Так, трохи пом’яли боки, побалакали про життя. А взагалі, там дивна історія. Вірив би в чортівню, вирішив би, що його якийсь біс охомутав.

–Чого раптом?

–Та я ж Вітька не перший рік знаю. Нормальний пацан, в бійки звичайно влазив, та більше за компанію, та й п’є не більше за інших. На баб, звичайно, ведеться, та вже точно не кидається з кулаками. Взагалі невдячна то справа, кидатись на бабу з кулаками. І задоволення не отримаєш, і кримінал пришити можуть.

–Звичайно, зручніше як ти – з лікером, цукерками і на гарній тачці…– усміхнулась Наташка, згадавши як він до неї «підкотив» на дискотеці і барським жестом запросив до машини. Імпортне спиртне, дорогі цукерки, музон, що ледь не перекривав за гучністю дискотеку в клубі… Звичайно вона сіла. І не лише до автомобіля, і не лише в той вечір. Та одні заздрісні погляди сільських клуш того варті були!

–Ото ж бо. І всі задоволені і менти по кутках не щімлять.

–То шо там з чортами та Вітьком? Перепив та не домовився з білочкою?

–Та ні, казав того вечора практично не пив. Так, з пацанами на чотирьох пузир роздавили. Та що на чотирьох здорових бугаїв пів літри? Так, дрібниця. Завернув додому, потім до Санька, а потім йшов наче до своєї кралі, та проходячи повз ваш двір наче в вир потрапив. Казав пам’ятає лише незрозумілі тіні. Ні тебе до путя, ні твоєї сестри… А потім у той глухий світ увірвалась вискалена собача пащека і якась сяюча баба за її спиною. Каже вони його наче викинули з якоїсь муті, ледь дихав від переляку. Як додому дійшов не пам’ятає, перед очима все пливло та двоїлось, а голова наче чужа була. А тепер нещасного ще й жахіття мучать.

–Та що ви кажете! Сподіваюсь у цих жахіттях я йому очі видряпую? – злорадно поцікавилась Наталка. Розповідь більше нагадувала переказ видінь білої гарячки і дівчина схилялась до того, що «пузир» був Вітьком того дня випитий далеко не один.

–Ні, ти знаєш, як не дивно, не твої нігтики, хоча гноїться у нього там все вже місяць, не звертаючи уваги на всі мазі та лікування. Навіть не знаю, що за зараза в тебе під нігтями живе, – хмикнув чоловік. – Ні, каже сниться, що він віддає комусь жіночу золоту сережку і його за цю руку, разом з прикрасою затягує якась страшна сила в темну брудну воду… Прокидається з криками, лякає предків.

–Слухай, схоже ти з ним не одну пляшку горілки вилакав, аби всю цю дурню вислухати, – закотила очі Наталка.

–Та ні, ми потроху. Не гріх же після мордобою й випити, – розсміявся її кавалер, легенько підштовхуючи Наталку, яка саме застібала блузку, до виходу, – Пішли красуня, доставлю тебе до сестри. І накинь куртку– на вулиці зовсім не літо.

– Накину, – пробурмотіла дівчина, закидаючи до кишені якийсь золотий кулон, що їй трапився випадково на очі. Дружина коханця не збідніє, а їй потрібна хоч якась моральна компенсація за те, що серед ночі виставляють з теплої постілі. Нехай і з доставкою до іншого порогу, та все одно прикро!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.