Частина 25

Ліда

Сонце червоним диском котилось до обрію, літній вечір вже дозволяв дихати повітрям, а не розпеченим маревом, як то було вдень. Червень цього року почався раптовою спекою. Ліда як завжди крутилась, займаючись домашніми справами: господарство, город, хата. Малечі показати ділянку цибулі для проривання, старшій окреслити завдання на прополку (нескінченна історія – до кінця городу доки дійдеш, початок вже затягло бур’янами), вівцям трави на вечір покласти, їжі приготувати, у дворі навести порядки, в теплиці підв’язати огірки, полити розсаду… Робота в селі не закінчувалась ніколи.

Чимчикуючи з відром в город, жінка зупинилась ще раз оглянути обриси незавершеного малюнку на стіні. Після активних суперечок та кількох намальованих крейдою і стертих варіантів, основа квітки виглядала цілком пристойно. Зараз вже основні лінії, були наведені фарбою, пара пелюсток зафарбовані білим фоном. Майбутня квітка вже була помітна, проте виглядала досить авангардно. Чорні пелюстки, проглядаючи з-під білої фарби, справляли неоднозначне враження, чи то біліє троянда очищуючись, чи то чорніє – вмираючи. А ще й промені сонця, яке ховалось за обрій, потрапляючи на малюнок, надавали свіжій фарбі багряних відтінків, посилюючи і без того своєрідне враження від творчості доньки. Але цьому дому не звикати бути оригінальним.

За всієї обмеженості фінансів, Ліда завжди знаходила можливості додати краси в оточуючий її світ. Квіти на стіні, красива лялька на вікні. Ліда перевела погляд на велике вікно свого дому. За склом стояла в довгій блакитній сукні висока лялька з білими косами, яка тримала на руках двох пупсів. Такий собі власний прототип – одна з двома дітьми. Цю красуню Ліда купила майже випадково, а потім самотужки вдосконалила, для виконання давньої мрії Руслани про ляльку з довгим волоссям, аби можна було коси плести. Ця дитяче бажання довго було нездійсненим, бо ж ціни на подібні іграшки були такі… У-у-у, краще не питати. Імпортна Барбі, помічена якось матір’ю Ліди в магазині Донецьку, коштувала, стільки, що на ті гроші можна було жити пару місяців. Бабуся ще потім з півроку ахала, згадуючи несміливе Русланине: «Там лялька…така… Я про таку завжди мріяла… В неї довге волосся та розчісується. А можна її купити?» Бабуся тоді з переляку онуку ледь чи не волоком швиденько відвела від того непорозуміння. Це ж треба, за такі гроші іграшки продавати! Найцікавіше, що аналогічні суми витрачені Наталкою на косметику чи лахи, матір ніколи так не обурювали.

Але Ліда не була б Лідою, аби не знайшла вихід. Купивши звичайну блакитнооку ляльку радянського типу, жінка примудрилась пробралась до працівників іграшкової фабрики, вмовила тітоньку-майстра показати методику пришивання волосся до голови ляльки (бо ж приклеєні відлітають на раз) і, випросивши у спеціальні нитки та голку, одразу застосувала отримане. Так і з’явилась у їх домі гарна довговолоса лялька у бальній сукні та широкополому капелюсі. Вероніка тоді так смішно танцювала з цією іграшкою по домі, бо сама була трохи вища за ляльку.

Ліда задумливо усміхнулась, згадавши радість дітей. Заради такої реакції варто було старатись. І нехай потім Наталка таки притягла Руслані куплену в комісіонці справжню Барбі (продану майже за безцінь, через ледь помітний поріз щоки) і довгокоса красуня перемістилась на вікно, Ліда не жаліла ані витрачених грошей, ані часу. Лялька знайшла своє місце, уособлюючи душу цього будинку, а практика пришивання волосся, як і хитра вигнута голка, не раз ставали в нагоді. Такою голкою виявляється можна прошивати взуття, що Ліда вже не раз і робила.

–Зрасьте, тьоть Лід, – відволік жінку від роздумів веселий голос. У двір заходив з велосипедом сімнадцятирічний хлопець, кавалер Руслани, що з’явився на обрії десь з рік тому. Сусіди досі в шоці – дівчинка, яка цілими днями, або у школі, або зайнята господарством, раптом десь знайшла «жениха»! По дискотекам не ходить, навіть вечорами до путя на вулиці не гуляє! Звідки? Де вона його примудрилась спіймати? Пояснення Руслани: «сам прийшов», нікого, окрім Ліди, не задовольняли.

–О, робочі руки! Пішли, допоможеш помідори поливати. Руслана саме в підвалі сидить, – усміхнулась Ліда.

–А чого в підвалі? – перелякано округлив очі хлопець.

–Де є зараз вода, там і сидить, – знизала плечима Ліда, відкриваючи двері літньої кухні, в якій знаходився одвічно підтоплений навесні підвал – найдоступніше джерело води для поливу. В крані вода зникла, тільки но сонечко припекло. – Руслана, зустрічай помічника!

–Привіт, Альошка, – усміхнулась донька і поставила на сходинку драбини чергове відро з темною, зі специфічним запахом, засміченою ґрунтовою водою.

–Привіт, – хлопець засяяв усмішкою – Давай сюди. – хлопчина спритно перехопив повне пятнадцятилітрове відро і повернувся до жінки,– Куди нести?.

–Ну-ну, – жінка, посміхнувшись, повела хлопчину показувати план робіт. Помічник зараз був дуже доречним. Самої Ліди не надовго вистачала таскати відра, а Руслану теж шкода. За всієї своєї показової вимогливості, Ліда переймалась, що донька й справді працює як маленька старанна конячка. Але ж інші помічники були рідкістю…

–Тьоть Лід, а ви Руслану відпустите гуляти? – спитав хлопчина, ставлячи відра, та чекаючи доки жінка розіллє з них воду.

–Ось зараз помідори поллємо, овець з балки заженемо і…

–І я малюватиму троянду! – закінчила фразу невгамовна дитина, що вже прискакала з наступними двома відрами води.

–А, точно. Ще троянда… Але окрім неї потрібно ще куркам крила підрізати та в одному сараї трішки почистити, – усміхнулась жінка під тяжке зітхання Олексія. – А потім вона вільна.

–Тьоть Ліда…

–Все це можете робити разом.

–Дякую, ви, як завжди, сама щедрість…– хлопчина зітхнув та пішов з Русланою за наступними відрами.

Завдання доньки значно спростилась – тепер дівчина лише черпала воду та, сяючі посмішкою, вручала те «щастя» своєму кавалеру. А вже хлопчина, як справжній лицар, тягав повні відра через весь двір на город. Потрібно визнати, допомога буда від нього відчутна, бо що відстань, що кількість відер були значними.

Взагалі, з точки зору Ліди, Олексій був досить непоганим хлопчиною. Не найгірший варіант, особливо для села, та жінка сподівалась, що й не остаточний. Якось не бажала вона, аби донька випадково «залетіла» з першим ліпшим кавалером, та так за все життя нічого більше не побачила, окрім дому, дітей та городу. Тому, коли юнак зачастив зі своїми «випадковими» візитами, Ліда провела з ним пару «профілактично-розвідувальних» бесід. Хлопчина був у шоці, як від прямих жінки питань, так і від самого ставлення до ситуації. Він явно не очікував ні того, що донька легко ділиться всім з ненькою, ні подібного підходу матері. Мабуть попередні його пасії були не такими. Ліда, чесно кажучи передбачала, що може його наполохати, бо не кожен шістнадцятирічний юнак готовий почути від матері вподобаної дівчини питання на зразок: «І які в тебе плани на мою дочку? Що робитимеш, коли тобі сильно «захочеться»?». Цей підскочив з обуреним: «та знайду я когось в такому випадку, не чіпатиму вашу Руслану!» і втік. Донька звичайно засмутилась, але Ліда змогла її переконати, що якщо хлопця дівчина дійсно цікавить, то якісь там незручні питання його не злякають. Олексій повернувся.

Мабуть хлопчина подумав і вирішив, що й так можна спілкуватись. Схоже Руслана йому дійсно подобалась. В буть-якому випадку, Ліда контролювала ситуацію, регулярно відверто описуючи та пояснюючи доньці можливі наслідки її дій. Жінка чудово розуміла, що барвисто зобразити перспективи непродуманих вчинків та привчити дівчинку ділитись усім, то набагато ефективніше, аніж читати регулярно моралі і стояти жандармом на юною парочкою. Від будь-якого наглядача можна втекти та віднайти можливість усамітнитись. Прикладом такого є поява позашлюбних дітей навіть в мусульманських країнах, де юна дівчина взагалі начебто ізольована від спілкування з чоловіками. Тобто обмеження – то зовсім не панацея. Отож Ліда вирішила робити ставку на свободу вибору і встановлення щирих відносин, дозволивши доньці самостійно вирішувати свою долю, одночасно донісши їй, що будь-які її рішення матір прийме. Тому, дитино, думай в першу чергу, чи влаштують наслідки твої рішень тебе саму. Дитина схоже старалась думати. З іншого боку, Ліда, ніби ненавмисне, регулярно з жартами випитувала хлопця про його бажання. А реакція людини на жарт, багато може сказати про її наміри…

Олексій, як не дивно, досить швидко адаптувався, як до манери Ліди спілкуватись так і до її звички «припахувать вільні руки», а також до того, що «гуляв» він з Русланою в основному у неї ж дома. Ні, звичайно, Ліда відпускала їх «колобродили» по селу, але, аби вони раптом не почали нудитись, обов’язково додавала до плану романтичних прогулянок дрібні доручення як то: накосити трави, нарвати гороху на полі, назбирати горіхів і т.д. Жінка старанно піклувалась про насичене дозвілля юної парочки, аби не було часу на думки про якусь дурню. Спілкуватись та усміхатись одне одному можна й під час роботи. А що стосується зразка легковажності та її наслідків, то з цим легко й невимушено справлялась Наталка, п’яні вибрики якої важко було не помітити.

Звичайно Руслані не розповідали про аборти тітки, спроби труїтись, то через нещасне кохання, то від сорому, коли сестру в черговому п’яному угарі пускали по руках немаленької компанії, не знала донька і те, що через нескінченні гульки Наталка вилетіла з ВУЗу. Та навіть без цих подробиць, дівчинка кожного разу гидливо кривилась, заскакуючи в коридор в якому курила Наталка, чи спостерігаючи її п’яною, або на ранок після чергової гулянки. Саме цей вираз гидливості на обличчі дитини давав надію Ліді, що донька такою не буде. Наглядний приклад, то сильна штука, як то кажуть: «замість тисячі слів».

Наташка

Наталка продерла очі, визволила руку з під голови Сагіра і, сонно оглянувши кімнату, встала з дивану. Ранок видався тяжким. Вчора вони до опівночі гуляли на дні народження рідні її хлопця, і чесно кажучи, не все з того святкування Наталія могла згадати. А ще пам'ять старанно підсовувала Ліду серед гостей… Зараза… Мабуть Наталка знову щось чудила, і Сагір вирішив з нею впоратись «малою кров’ю» – викликав Ліду, котра і чорта може вмовити робити добрі справи, не те, що «п’яну в зю-зю» молодшу сестричку. А, грець з ним, оскільки вона зараз вдома у сестри, а Сагір під боком, отже все обійшлось і вона ні до кого у штани не залізла. А то ж були випадки…

Наталія накинула халат і вийшла через прихожу у кухню, кинувши розсіяний погляд на рожеві троянди, що стояли у кришталевій вазі на столі. Руслані кавалер притяг. Перші квіти Гарні… Романтика… Перелізти через паркан у власний квітник, порвати штани, подряпатись, отримати нагоняй від матері, але принести дівчині квіти, ще й попередньо обламавши з них шипи… Дурня повна, але, мабуть, то приємно. Давно заради Наталії такого не робили. У неї все якось прозаїчніше: лахи, прикраси, імпортне спиртне з цукерками, бабки…

Судячи з тиші в домі, Ліда з малечею вже мабуть зайняті своїм господарством, чи стирчать десь у городі. Наталка терпіти не могла все це, а особливо город, від нього псувався ретельно доглянутий манікюр та шкіра на руках. Але відпочивати у Ліди нікому не вдавалось. Статус «гість» в цьому домі був перші хвилин двадцять, максимум годину, а потім сестричка всім швидко знаходила застосування. Навіть Сагір, співмешканець Наталки, був періодично «припахан»! І це ж при наявності у нього просто неймовірної здатності ухилятись від роботи! Наталка, на ці вихідні сподівалась обійтись «малою кров’ю», отримавши лише «наряд по кухні». Взагалі приготувати собі щось поїсти у Ліди в домі вміли всі, навіть мала Вероніка, та чомусь не полюбляли те заняття. Ні, під «ніжним керівництвом», підходящим настроєм чи з голодухи – готували аж бігом, але якщо з’являлись бажаючи замінити їх біля плити, ніхто ще ні разу не сперечався. Чомусь стирчати в городі, чи десь в полі, що сестрі, що її дітям було простіше. То й нехай.

Поставивши чайника на газ, Наталка розкрила настіж двері на вулицю. Доки серпневий день не «розкочегарився», доступ в дім свіжому повітрю не буде зайвим, тим паче, що дівчина звично затяглась цигаркою, а Ліда дим не любила. Наталія, підперла двері табуреткою і кинула погляд на намальовані кріти. Не дарма Руслана в дитинстві діставала її отим: «Ну намалюй мені», таки й сама навчилась малювати. Біла троянда вийшла гарна, аж сяяла зараз на цегляній стіні.

– Привіт, – за дівчиною в кухню притопав сонний Сагір в джинсових шортах. Витяг з Наталчиних пальців цигарку, затягнувся і, повернувши її на місце, пішов до туалету на вулицю. З благами цивілізації тут досі було хріново. Радувало тільки, що зараз тепло і срака не відморозиться, поки збігаєш у той «будиночок невідомого архітектора».

– І тобі добрий ранок, – Наталка крізь чергове пасмо диму подивилась на свого обранця. Середнього зросту, жилавий, з хвилястим чорним волоссям, карими очима, виразними рисами обличчя, він не сильно нагадував калмика, яким був його батько, проте не був схожим і на матір – місцеву крикливу панянку, яка свого часу дременула з села з першим-ліпшим військовим. Сагір був «симпатичним гібридом», як полюбляє говорити Ліда.

Наталія таки «сцапала» собі цього харизматичного красеня, що приїжджав у село, в гості до рідні, на шикарному сріблястому опелі. Щоправда провернувся у Наталки цей номер не з першого разу, а лише через пару років після знайомства. Але ж вдалося! Хоча Ліда вважала, що дружина з донькою від Сагіра самі втекли, і Наталка вже була схильна підозрювати, що в тому є доля істини. Але подумки погоджуватись з висновками сестри і визнавати це – то різні речі. Останнє дівчина терпіти не могла. Дійсно, при більш детальному огляді «трофей» виявився не таким вже й ідеальним. Машину (дарунок батька) він благополучно розбив та продав (щоправда гроші вони вже вдвох тринькали), житла свого у нього не було, роботи грошовитої також. Звичайно, були у Сагіра й позитивня якості: у ліжку гарний, почуття гумору чудове, та й по життю був настільки кручено-говірливий що, як то кажуть: «без мила в будь яку сраку залізе». Зараз вони з ним мешкали у Донецьку, але разом з батьком Наталки, що значно ускладнювало життя. Одне заспокоювало, скоро «предок» виходить на пенсію і остаточно планує поїхати до матері у Черкаську область. Давно пора звільнити дорогу, тобто квартиру, дитині! Бо ж то неподобство якесь – ні гулянку влаштувати, ні сексом нормально зайнятись!

Ліда до Сагіра ставилась неоднозначно. З одного боку вона раділа, що молодша сестричка хоч трохи втихомирилась, з іншого їй не подобалось те, що Сагір для Наталії слугував своєрідним «Гербалайфом». Цей красень вмів настільки вправно помотати нерви, що Наталія могла скинути кілька кілограмів за кілька днів їх сварок. Жодної фізкультури не потрібно, для підтримання форм Дюймовочки! Та й та ж Ліда, з її старанним пошуком плюсів у будь-якій халепі, якось помітила, що мабуть лишень такий як Сагір, зможе тримати Наталку «в узді». Може вона й права… Вже стільки «цікавих» ситуацій було, а вони ще досі разом.

–О, Наташка, ви вже прокинулись! Чудово! – як вихор, заскочила до кухні старша сестра. – Там зараз солому повинні привезти, тому – готуйся.

–А я тут до чого? – дівчина ледь не впустила від несподіванки цигарку.

–Ну ти даєш! Як це до чого? Солому вигрузять перед двором, перекрить всю вулицю – її потрібно прибрати максимум до кінця робочого дня!

– О, боже, песець підкрався непомітно… – протягнула Наталка, уявивши розмір біди. Якось вона вже допомагала сестрі у такій справі, і одного разу їй вистачило з головою. – Точніше в тебе тут десь живе кубло тих підступних хутряних монстрів! Ти казала з мене лише обід!

–Наташка, не філонь!

–Що в нас поганого? – весело поцікавився Сагір, зайшовши до кухні на спостерігаючи кислу фізіономію своєї дівчини.

–Солома..

–І що з нею?

–Її привезуть і її потрібно носити.

–Тю, так вона ж легка.

–Отож! Наталко, не оголошуй тут кінець світу. Швиденько всі разом її перетаскаєм. Всього то справ – лафетик соломи! – радісно підтримала його Ліда. Питати чи допомагатиме Сагір, вона не стала, а чоловік і не здивувався. Вже знав, що «відмазатись» в цьому домі він термінової роботи, то нереальне завдання.

–Ага. Ото поносиш те «щастя» і я на тебе подивлюсь, – криво посміхнулась Наталка своєму співмешканцю.

–Досить тобі перебільшувати, – відмахнулась Ліда. – Все я побігла готувати ряднини, місце для соломи і шлях, бо знаю я вас, все що погано лежить, стоїть та висить, буде знесено, засипано, зірвано, а живність, яка має сидіти за парканом, обов’язково спробує вискочити, бо хтось обов’язково забуде зачинити хвіртку.

–Звичайно, в тебе ж тих каліток три штуки, до городу! – знизала плечима Наталія.

–Отож, а ловити зараз по городах якусь прудку курку я не планую. Це пір’я на лапах, коли не треба, напрочуд гарно демонструє і розум, і швидкість.

Солому привезли ближче до обіду, коли з клубу, зі свого пісенного гуртка, вже повернулась Руслана. Побачивши племінницю, Наталка на радостях ледь не підскочила – прийшли зайві робочі руки! Це означало, що тепер сама Натаія могла з чистою совістю «відмазатись» від дурної роботи приготуванням супу, салату, котлет та ще купи смачних речей, аби «нагодувати ввечері втомлених трудоголіків». Та вона ладна була пообіцяти будь-який бенкет, коли побачила, як «скромний лафетик» полишив на дорозі перед двором жовту копицю в півтора людських зросту висотою, та завдовжки метрів п'ятнадцять. Ага… Зовсім трішки легенької соломи. Сагір теж трохи спав з лиця від того видовища. А залишки чоловічого оптимізму остаточно дременули за обрій вже за годину, коли він усвідомив, наскільки повільно зменшується та гора.

Добровільна куховарка зловтішно махала самовпевненому чоловікові з вікна рушником, імітуючи щире співчуття, але нагадувати слова про легкість соломи не поспішала. По обличчю коханого вона вже бачила – наступного разу він здимить, ледь почує від Ліди слово «солома».

–Блін… Ліда, давай перерву зробимо! – вкотре благав Сагір, отряхуючись та з тугою дивлячись на третину копиці, що полишилась, – в мене ця гидота вже навіть в трусах!

–Ти що! Її терміново потрібно прибрати! Раптом хто з керівництва агрофірми проїде. Мені ж її тихцем привезли!

–Ну в тебе й здібності! Це ж як ти примудрилась вмовити когось привезти «тихцем» тобі щось настільки «маленьке»? – розсміявся чоловік.

–В мене варіантів не багато – овець потрібно взимку чимось годувати. А під шумок, доки багатьом возять, може й пройти номер.

–І ти думаєш, копиця сіна в городі, а не перед двором, менш помітна? – зацікавлено спитав Сагір.

–Там вона не заважає проїзду і не так в очі кидається, – усміхнулась Ліда, закидаючи на спину ряднину з соломою, об’ємом з трійко середніх холодильників. Жінку за цією ношею майже не видно було. Тільки десь внизу, у цієї загорнутої в тканину копиці, мелькали ніжки.

– Та дійсно, манесеньке таке непримітне непорозуміння, на яке без триметрової драбини й не залізеш, – хмикнув Сагір, прилаштовуючись у тіні під липою, доки Руслана нагрібала йому соломи в рядно. – Греби, мала. Е-е-е… Та не настільки старанно! А менше можна? У ряднини ж «вуха» не зійдуться! – обурився він, помітивши, що гірка соломи приймає загрозливі розміри.

–То ти присядь на неї, коли ряднину будеш за «вуха» стягувати, – знизала плечима дівчинка. – Вам не вгодиш. Мама кричить «мало», ти – «багато». А логічніше було б навпаки.

–Твоїй мамі всього та завжди мало, – фиркнув Сагір, зв’язуючи кінці рядна.

–Хто тут на мене бочку котить? – почувся поряд голос Ліди.

–Ти ж в городі тільки шо була! – ледь не підскочив від несподіванки чоловік.

–Я вже повернулась. Пішли мені драбину потримаєш, а я на копицю залізу, поскирдую. І соломку прихопи!

–О-о-о…У-у-у… Пішли. Блін, я вже весь чухаюсь! Почуваюсь якимсь блохастим Шаріком! – причитав Сагір, намагаючись зручніше влаштувати на плечі рядно з соломою, що просипалась від кожного необережного руху. Руслана гірку набрала щедру. Пилюка та солома шляхом до городу весело сипались за шиворот, у штани, притрушували голову, руки і тут же прилипали до спітнілого тіла. Чорне волосся Сагіра вже давно стало сіро-золотавим від усієї цієї краси, щоправда як і руки, ноги, обличчя та одяг, – Ліда, ти мені будеш винна по гроб життя!

–Наскільки мені не зраджує пам'ять, ти мені вчора обіцяв золоті гори і взагалі картбланш видав, – розсміялась жінка, забираючись на вже доволі високу копицю по драбині, яку притримував Сагір і нагадуючи чоловікові, як він прибіг до неї посеред ночі з проханням «втихомирити сестричку», котра розбуянилась на гулянці. – Давай сюди, ряднину, простягла жінка руку зі стогу.

–Лови! – чоловік з радістю закинув свою ношу Ліді, і тут же почав відпльовуватись від соломи, що втрапила до рота. – Вчора не рахується, я був п’яний!

–Нічого не знаю, ти ж пам’ятаєш все, що вчора казав!

–Ні, не пам’ятаю! А що, кажеш, вчора було? – спробував імітувати наївність її співрозмовник.

–Вила подай, склеротик! – усміхнулась Ліда, висипаючи солому і починаючи її вкладати по периметру сформованої прямокутної копиці.

–О, Сагір, ти вже склеротик? – хмикнула Наталка, почувши їх розмову, доки виносила помиї курам.

–Та я взагалі сліпо-глухо-німий інвалід!

–Та заради Бога, з усім цим до Наташки, а мені головне, аби солому носив, – усміхнулась Ліда.

–Жах… В тебе й мертві пахатимуть без вихідної допомоги, – закотив очі чоловік. – Ото вже нагородив тебе Бог сестричкою, Наташа!

– Ото тому вони її й обходять стороною! – кивнула Наталка, згадавши як колись пізно ввечері чимчикуючи з сестрою з автобусу, проходили повз кладовища і їм уступила дорогу якась нечисть. Ні, може то якась шпана балувалась, чи просто глюки (дуже хотілось вірити, та виходило погано), та Наташка тоді відчула, що в неї волосся на потилиці почало дибки ставати.

Місячна ніч з шалено голопуючими по небі хмарами, вітер, що то гудів, то шурхотів в листі дерев, жодного ліхтаря, дірявий асфальт під ногами, того й дивись шию звернеш, якщо необережно ступиш (ремонт дороги в селі був досить давно і найближчим часом точно не планувався) незрозумілі тіні навколо і ця, що уступила їм дорогу, на самій «колдобистій» ділянці. Ні, здалеку, спочатку то була просто густа і невдало розташована тінь на дорозі, але коли вона, при їх наближенні, ввічливо, наче змія, уповзла в кущі, відкриваючи місяцю, що саме вигулькнув з-за хмар, можливість детально освітити всі ями… Наталка тієї миті думала в неї очі втечуть на потилицю та там і полишаться, а ноги мимоволі так прискорились, що з-під підборів окрім каменів й іскри вилітали! А Ліді хоч бо що, провела здивованим поглядом тінь, помахала їй ручкою зі словами: «які нині ввічливі тіні пішли» і пішла далі. Ні, сестра в неї точно в якихось дивних відносинах з потойбіччям… То ворожки перед нею чи не з хлібом сіллю бігають, то тіні дорогу уступають…

–Хто обходить Ліду? – відволік Наталку від спогадів Сагір.

–Мертві.

–Тю, а я думав чоловіки. З таким завзяттям всіх припахувати! – розсміявся він.

–А нашо мені чоловік, який тікає від роботи? – знизала плечима Ліда.

–Ну… Від чоловіка й інша користь буває, – іронічно протягла Наталка.

–Красно дякую, мені в першу чергу помічних потрібен, а не «інша користь», – відмахнулась Ліда, орудуючи вилами.

–Мда, з таким настроєм довго ти чоловіка шукатимеш, – відверто веселився Сагір.

–Краще так, аніж незрозуміло кого в дім пускати, а потім ламати голову, як виставити. А не дай Боже воно ще й до доньок вирішить придивитись…

–А-ха-ха, тоді він точно труп, що обходить тебе стороною. Та в тебе ж на лобі написано, що за дітей, не кліпнувши оком, закопаєш на місці і скажеш, що він тут і лежав, – вже голосно сміявся Сагір.

–Ага, й довідку з дурдому всім невдоволеним пред’явить, – підтримала його Наталка, повертаючись до будинку.

–Та ну вас… Сагір, не сачкуй. Я вже звідси бачу, що Руслана обидві ряднини насипала, –відмахнулась Ліда.

–То нехай сама й несе, оперативна коза, – пробурмотів чоловік, підхоплюючи пусте рядно запущене в нього жінкою і повертаючись до роботи під зловтішно-веселими поглядами Наталки. Те, що її Сагір, нехай і регулярно «підкалує», проте більше поважає Ліду, аніж свою дівчину, трохи дратувало, хоча іноді й було зручним, бо Ліда могла бути «управою» і на нього.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.