Частина 27

Частина 27

Надія

Надія дивилась на двох своїх вихованок, котрі співали на сцені районного клубу, і дивувалась енергетиці, що гуляла залом. Дивувалась і вкотре сама себе хвалила. Як же вона вдало залучила доньку Ліди до свого гуртка! І справа навіть не в тому, що дівчинка непогано співала. Голос в неї був не дуже сильним, хіба що навдивовижу душевним. Спочатку, звичайно, юна співачка, як і більшість з дітей, окрилена стандартно-надихаючою фразою Надії: «в тебе ж такий гарний голос!», намагалась тут же відкрити в собі «нову зірку» та заспівати все, що спаде на думку. А спадало ж… От вміють початківці обирати твори, де потрібні непересічні здібності. І мучать потім важкі ділянки пісні, балансуючи на межі фальцету, а то й відверто зриваючись на нього, змушуючи кривитись, як від зубного болю, всіх, хто має хоч наближений до музикального слух. Велика дяка Віктору, за те, що зміг таки тактично переорієнтувати дитину на більш підходящий її голосу репертуар. В будь-якому випадку співочі таланти дівчинки Надія сприймала лише як приємний бонус. Головним було інше, але як виявилось, зовсім не те, на що жінка розраховувала.

Прийшовши до музичного гуртка Руслана спочатку почувала себе невпевнено, насторожено приглядалась до інших дітей, очікуючи щомиті стандартної «травлі». Дитину «невгодної» Федосійовичу «квітководши» суспільство однолітків теж відчутно бойкотувало. Руслана не одразу зрозуміла, що в клубі опинилась серед таких же «немодних», як і сама. У Наді зібрались в більшості замкнені, підозрілі, і недовірливі діти, значна частина яких потрапили до гуртка «з-під палки». «Модних» дітей сільська «культура» не мала можливості до себе «заманити», тож частіше за все доводилось працювати зі всілякими «відбраковками суспільства».

Спочатку Надія вирішила, що нічого путнього з її ідеї залучити Лідину доньку до самодіяльності, не вийде. Перший місяць дівчина лише дивилась, слухала, зовсім зрідка намагаючись щось співати, поступаючись активним вмовлянням Надії. Справа йшла погано. Та варто було жінці махнути рукою, перестати активно залучати дівчисько до всього підряд, надавши свободу вибору, і дитина поступово перестала від кожного звернення захлопуватися, як сейф з зарплатою. А з’ясувавши, що серед таких же, як вона, «наїжачених звітяток» не потрібно постійно витрачати сили на глуху оборону Руслана раптом… розкрилась. І то було дивовижно. Дівчинка, наче ввімкнутий електромагніт почала притягувати до себе інших дітей-вигнанців. Притягувати і змінювати…

Більшість підопічних Надії були з «неблагополучних», бідних чи «приїжджих» родин (село завжди відчутно відмежовувалось від таких), неприйнятих однолітками через якусь несхожість, особливість, чи статус їх батьків. Надія збирала навколо себе, такі собі, «заблудлі душі», позбавлені захисту та точки опори, неприйняті у більш цікаві спільноти. Це непогано виправдовувало її діяльність з «залучення дітей до культури», та паралельно надавало змогу підзаряджтись енергією. Ці діти приходили до Надії найчастіше через те, що більше їм йти було нікуди, більше ніхто не чекав їх, і тим паче так активно не розповідав, що вони потрібні. А ще тому, що лишень сюди можна було виправдано дременути від батьків і домашньої роботи. Та варто було заняттям закінчитись і всі вихованці миттєво розбігались, як миші, поспішаючи по своїх справах, полишаючись один на один зі своєї несхожістю, самотністю, насуваючи на самі очі капюшони та ховаючись у індивідуальні «скафандри». Прихованої енергії в таких дітей було багато, Надія це чудово відчувала, та от дістати її, змусити ці «горішки» розкритись, було дуже, дуже важко. Жінці доводилось проявляти дива вигадливості навіть для мінімального ефекту.

Та ось з’явилась в цій роз’єднаній спільноті Руслана, з життєвими кредо Ліди: «все незвичне – то чудово», за зразком своєї матері не вважаючи за потрібне розчинятись у натовпі, з незрозуміло звідки викопаним величезним бажанням роздивитись в кожному зустрічному щось гарне і… вся строката компанія почала змінюватись просто на очах! Ця дівчинка стала якимсь шаленим каталізатором! Вихованці Надії з подивом виявили, що можна дивитись на світ геть під іншим кутом, що, якщо не можеш вплинути на ситуацію, то можна змінити точку зору! Усвідомили, що власною несхожістю можна пишатись!

Учасники гуртка, кожного з яких Руслана з невідомих причин чомусь сприймала, як окреме диво (можливо лише тому, що вони її не намагались силоміць «вписати» в натовп) раптом і правда почали знаходити у собі купу талантів. І не просто виявляти, але й демонструвати! Варто було Руслані з захопленням поплигати навколо Віти з Рітою, вражаючись їх пластиці, доки вони тихцем за кулісами імітували індійський танок, як дівчата скоро самі визвались, організували та продемонстрували на недавнішньому святі східний танець (ще пів року тому сама ідея подібного була б сприйнята як божевілля). Світлана з Оленкою, випадково показали якесь своє мистецтво Лідиній дочці, так та настільки вразилась, що підговорила дівчат подарувати Надії на день народження їх виріб. А вже за місяць вони ініціювали конкурс майстринь, вироблення декоративних килимків за незвичною методикою «кляпання»! Де дівчата побачили той чудний метод ліпити нитку «дарнічанку» до тканинної поверхні за допомогою залишків кулькової ручки та свічки, Надія так і не розібралась, але в них виходили просто фантастичні декоративні килимки. За результатами конкурсу завідуюча клубом навіть змогла організувати ярмарок, на якому все розкупили! Виручених грошей вистачило на дарунки переможцям та невеличку премію ініціаторам! І це ті дівчатка, які взагалі не визнавали, що вміють голку з ниткою в руках тримати!

А Віталік, дрібний проблемний шкет, котрий потрапив до Надії ледь чи не під загрозою дитячої колонії, і постійно крутив в руках якийсь непотріб! От хто б міг придумати підвісити оте його непорозуміння з дроту та паперу під стелю, перетворивши на прикрасу? Руслана додумалась, і скоро хлопчина, що захопився декоруванням та почав активно оформляти всі масові заходи саморобними прикрасами, візерунками та орнаментами, які вправно вирізав з паперу, картону, фольги, доповнюючи все те всім, що під руки траплялось. І виходило ж гарно!

А зазвичай байдужа до всього Юля, тиха та непримітна, як полин при дорозі, яку і в гурток привела мати: «аби балакати навчилась по-людськи», раптом захопилась романсами! Знову ж таки Руслана випадково відкопала один з них в стосі старих журналів, і з якогось переляку запропонувала Юлі це проспівати «своїм оксамитовим голосом». Де тільки вислів такий висмикнула? Але то не так і важливо, бо Юля чомусь не відмовчалась перелякано, як завжди, а таки спробувала. І то зазвучало настільки чудово, що їх музикант ледь зі стільця разом з баяном не впав! Тепер Юля співала ті романси так, що все село збігалось послухати. І не лише село, до району та області на конкурси вже кликали! Донька Ліди, не докладаючи жодних зусиль і, схоже, навіть не усвідомлюючи, що робить, пройшлась по вихованцям Надії, як відмичка, розбудивши в кожному щось гарне, красиве, надавши сили повірити в себе, роздивитись та показати іншим свої таланти. І діти розквітли, як вишневий садок навесні. Гурток самодіяльності, що останні пару років ледве животів, зараз став гордістю Надії, всього села та другою домівкою для вихованців. Тепер дітлахи збирались до занять гомінливою веселою зграйкою, влаштовували творчі феєрверки на заняттях і ще довго не розходились після закінчення, обговорюючи нові ідеї, залучаючи Надію, пропонуючи, вимагаючи, придумуючи кожного разу щось нове.

Від усього цього Надія виграла ще й в тому, що отримала гарний аргумент просити у керівництва району та агрофірми грошей на чергові заходи. Її дітки й раніше непогано виглядали на святах (за відсутності альтернати, сільські люди ходили дивитись навіть просто «хто там сьогодні буде»), а зараз просто сяяли. Та жіночки ридма ридали після романсів Юлії, ловили брови на потилиці від східних танців та костюмів, а орнаменти Вітька фотографували, аби родичам показати!

Така популярність самодіяльності була навіть приводом попросити районе керівництво повернути хоч одну ставку, з раніше скорочених в клубі! Бо ж останнім часом Надія була, як то кажуть: «і швець, і жнець, і на дуді гравець». Жінка одночасно була завідуючою, керівником купи гуртків (на які вистачало освіти та фантазії), організатором свят, швачкою, дизайнером костюмів та навіть прибиральницею і «квітководшою», бо ж клумби навколо клубу теж були у її віданні. Наявні під керуванням Надії музикант та бібліотекар, оформлені на половину ставки кожний, виконували теж набагато більше обов’язків, аніж то оплачувала держава. Катя, бібліотекар, допомагала з прибиранням та вигадуванням і ремонтом костюмів зі старих запасів, на Леонідові було утриманням в робочому стані музичного обладнання, обкошуванням газонів та дрібний ремонт приміщень та меблів. І це ще щастя, що Надія Віктора могла залучити іноді музикантом «за чикушку», і власного чоловіка до роботи з електрикою.

Окрім матеріального зиску від успіхів гуртків, був ще й інший, не менш цінний. У розпорядженні Надії раптом опинився цілий водограй вивільненої дітьми енергії. Але то потім… Спочатку жінка, не втримавшись від спокуси, спробувала взяти більше, аніж донька Ліда давала добровільно. Ох, даремно. Гарна наука була, краща, аніж після незапланованого знайомства з електрикою. Надія отримала від Руслани таку «здачу», що ледь встояла. Хто б міг подумати, що ця щедро-наївна соплюшка вміє так чудово захищатись! А в теорії все ж здавалось таким простим.

Коли Руслана вже трохи адаптувалась в клубі і почала іноді ходити додому з Надією, бо жили на одному краї села, жінка одного вечора вирішила ризикнути. Користуючись негодою на вулиці, вона затрималась в кабінеті разом з дівчинкою. І ось, розвішуючи костюми, Надія непомітно окреслила навколо дитини коло, замкнула контур, запалила свічку і почала, проводячи обряд, обходити кабінет, пояснивши дівчині, що так очищує приміщення від брудної енергії накопиченої за день. Руслана, відклавши віднайдену на полиці збірку віршів Талькова, з цікавістю спостерігала за ритуалом. І все б нічого, та свічка, якій належало тріщати та чадіти від набраного за день негативу та при відмежуванні зв’язку людини і його «крил») раптом вирівнялась і почала горіти так тихо та ясно, як ніколи до цього в кабінеті. Завжди було що їсти голодному вогню, завжди було від чого тріщати наприкінці дня, а тут наче підмінили полум’я. Чисте, рівне, золоте, аж сама жінка замилувалась, намагаючись зрозуміти, що ж то означає. Так, в стані подиву вона практично і обійшла «жертву» по колу. А на останньому кроці вогонь колихнувся і згас, наче хто раптово подув з-під руки. Вмить розвалився, як картковий будиночок, ретельно зведений навколо дівчинки контур, а сама Надія, наче удар в груди отримала. Сильний біль пронизав її від голови до кінчиків пальців, та зібрався в одній точці під серцем, зігнувши жінку навпіл. Бризнули з очей сльози, випала свічка з пальців… Перелякана Руслана підскочила зі стільця.

–Тьоть Надя, шо з вами? – наївно-перелякані очі важко поєднувались в розумінні Надії з настільки агресивним захистом, але… Дівчина явно не зрозуміла, не усвідомила, що відбулось. Сила, яку намагалась відділити від носія Надія, просто змела небажану перепону, мимохідь «відвісивши скромного ляпаса» ініціатору такої дурні.

–Все, все. Все нормально, щось в боку закололо. Буває. Зараз полегшає, – жінка знесилено присіла на стілець і відразу відчула, як сили стрімко повертаються. Руслана, яка щиро співчувала родичці, щедро ділилась енергією. Вона просто бажала, аби жінці стало легше. Просто бажала! Та якби Надія могла таке робити! Ото б вона розвернулась! Але ж ні…

Того разу жінка навдивовижу швидко повернулась до норми, та урок засвоїла, і на майбутнє вирішила, доки не вигадає вірного способу впоратись з такою силою, вдовольнитись тим, що дістається добровільно. Краще вже синиця в руці, аніж журавель в небі. Не факт, що спіймаєш те довгоноге щастя, а от шию в погоні звернути можна легко. Була ще думка звернутись за допомогою до Аіше, але та після пожежі кудись зникла, і більше не з’являлась.

Та то було раніше, а зараз, споглядаючи на завмерлий зал районного дому культури під популярну пісеньку Тетяни Овсієнко «Дальнобойщик», Надія активно вбирала живильну енергію, яка буквально вирувала у приміщенні, і раділа, що їй тоді вистачило розуму змиритись з ситуацією і вдовольнитись тим, що дають.

От дивно і голоси не те щоб сильні, і пісня з тих, що часто линуть з радіоприймачів та телевізорів, і акомпанемент – звичайний баян, а пробирає так… Мабуть дається взнаки і обдарованість Віктора, якого дивом вдалось спіймати тверезим, і вдале поєднання голосів і, звичайно, енергетика дівчат. Навіть її, Надію, пісня заворожує, хоча вона ж цих пісень на репетиціях наслухалась, ворогу не побажаєш. Особливо коли починає співати хтось з сумнівно обдарованих. Були моменти коли жінку накривало шалене бажання втекти з кабінету, доки музикант якось не збалансує тут какофонію. Хоча були й виключення. Коли Юля вперше проспівала романс, Надія на деякий час взагалі забула чим займалась, а коли Руслана, розважаючись, почала співати без жодного музичного супроводу в пустому приміщенні холу, прислухаючись до гулкої, багатократної луни, то жінка могла лишень очима кліпати. Який тоді вихор сили пронісся по великій будівлі дому культури! Тиха пісня гуляла по самих дальніх куточках, перетікаючи дзвінкими краплями, змиваючи наліт байдужості, відстороненості, втоми, розмикаючи цупкі обійми розрухи… А вже коли до голосу додався баян Віктора… Спочатку тихо, намагаючись не порушити дивовижну атмосферу, а потім все голосніше і голосніше, підтримуючи пісню, підштовхуючи, вирівнюючи невеликі огріхи… Та від пробудженої та акумульованої цими двома самородками енергії, можна було лампи запалювати!

Це все згадувала жінка, стоячи за кулісами сцени та роздивляючись здалеку дівчат, які невпевнено підтанцьовуючи співали біля мікрофонів. Так, Вищі сили напрочуд оригінальні у своїх рішеннях. Надавши доньці Ліди можливість урізноманітнити життя, навчитись чогось новенькому, керуючись при цьому виключно власними інтересами, Надія не отримала те, на що розраховувала. А за спробу взяти силоміць, так взагалі «вдарили по руках». Але… Але попри все це, вона неочікуваною отримала набагато більше. У жінки під боком опинилась своєрідна щедра ходяча батарейка і активатор прихованих талантів в одному флаконі. Непередбачувана, проте напрочуд вигідна угода. А у Ліди ж є ще друга донька і теж геть непроста. Ось нехай трохи підросте і її може вдасться залучити до творчості. Грець з ним, нехай не виходить отримати силу за раз одним махом, та можна ж брати не спричиняючи нікому шкоди, а зовсім навпаки. Виявляється, чим більше душі вкладаєш у дітей, чим більше допомагаєш їм вірити у себе та знаходити власний шлях, тим більше отримуєш віддачі! І якої! Чиста, шалена енергетика, яку не можна порівняти з тими крихтами, які раніше доводилось буквально витискати. Це ж виявляється зовсім не складно, віддати трохи себе, аби отримати вдвічі, втричі більше. Дивно, що Надія сама раніше того не помічала. Чи то талант, який чудна дівчинка відкопала в самій Надії?

Ліда

Вранішнє червневе сонечко золотило кучеряві лісосмуги, сонне різнотрав’я балки, високі жмутки очерету, що стирчали то тут, то там вздовж шляху, листя молодих ростків кукурудзи на полі і старенький запорожець, що натужно торохтів, скачучи по вибоїстій ґрунтовій колії. Нарешті, діставшись місця, де дорога перетворилась на ледь помітну колію у високій траві, машина зупинилась і з неї з веселими коментарями вилізли Ліда та її доньки. Побитий життям транспорт розвернувся й поїхав, полишивши своїх пасажирів серед безмежного і безлюдного ранкового степу.

Навантажена сапами, торбами та покривалами, маленька жіноча бригада оптимістично почимчикувала по вкритою росою траві до свого поля. Ліда ковзнула поглядом по донькам. Руслана відверто милувалась природою на світанку, Вероніка невдоволено набурмосилась. Дівчатка звичайно не в захваті від перспективи просапати три гектари поля, та вголос не обурюються. Звикли. Звикли до найнеочікуваніших робіт, до цього страшного слова «потрібно»…

А навколо справді панувала краса її величності Природи. Майже п’ята ранку, степ і лісосмуги вкриті росою, що мерехтить всіма кольорами веселки у проміннях тільки виповзаючого з-за обрію сонця. Кожне стебло, листочок, гілочка, дерево прикрашені численними крапельками води, які разом створюють неймовірний сріблясто-сивий пейзаж, наче зібраний з незліченної кількості коштовного каміння. Мабуть жодна скарбниця світу не виглядає гарніше, аніж червневий степ на світанку. Людей оточував безмежний простір, прикрашений напівпрозорим серпанком туману, розмитими силуетами лісосмуг на обрії, та озвучений оркестром чистого, різноголосого співу птахів. На десять кілометрів навколо нікого, окрім дівчини, що привезла їх сюди на батьківській машині. Та й вона, доїхавши до свого земельного паю, опинилась на відстані двох кілометрів – ледь видно.

–Ні, я, звичайно, вірю, що роса корисна, та не в такій же кількості! – обурилась Руслана, вискочивши з високої трави на ділянку поля з невеликими, сантиметрів десять заввишки сходами кукурудзи і викручуючи поділ спідниці. Краса швидко посунулась в дівчини на другий план, перед не найкращими відчуттями – мокро і прохолодо. Кілька кроків по траві і всі миттєво вимочили ноги й низ одягу. І вже ледь помітний вітерець не здавався гарним, змушуючи людей вкриватись гусячою шкірою.

–Нічого, шкіра буде ніжна й шовковиста, – підбадьорила жінка доньку, – можеш ще й умитись. Кажуть, від вмивання росою веснянки щезають.

–Ну тоді то тобі потрібно, в мене їх і так нема, – гордо задерла носа донька.

–Ага-ага, але гарне обличчя, ще нікому не завадило…– усміхнулась Ліда.

–То он заради чого ми тут в дику рань! А я ж думала боротися з бур’янами, які нападають на нашу нещасну кукурудзу, – розсміялась Руслана.

–Б-р-р, як ви ще веселитись примудряєтесь, – обурилась Вероніка і, забравши у Ліди одну сумку з покривалом та сніданком, поскакала на край поля, влаштовуватись та додивлятись солодкі сни.

–Ти ж лише у посадку поки що не йди. Там же мокро! – крикнула їй навздогін Ліда, розуміючи, що саме туди донька і рвонула.

–І комари! Вони зрадіють безкоштовному сніданку! – додала зловтішно Руслана, – От щаслива мордочка, – проводила вона сестру заздрісним поглядом.

–Нічого, зате ми зараз зігріємось, – оптимістично усміхнулась Ліда, – роздягайся!

–Холодно ж!

–Саме час засмагати.

–Засмагати чи копититись від холоду?

–В тебе одяг мокрий, отой холодить. Роздягайся і грійся на сонечку! – розсміялась жінка.

Руслана покосилась на матір, яка спокійно роздягалась до купальника і, зітхнувши, зняла мокру сукню, поклавши її на полишену молодшою сестрою сумку з водою. Шкіра дівчинки миттєво вкрилась мурахами.

–Б-р-р…

–Тяпку в зуби і грітись роботою! Звичайно, якщо стояти – буде холодно! – веселилась Ліда починаючи сапати. Донька з тугою подивилась на кілометрові рядки і з приреченим виглядом зайняла два.

–Який оригінальний спосіб прискорення – роздягти та запропонувати зігрітись прополкою…–пробурмотіла дівчина, починаючи сапати.

–Головне корисний та ефективний!

–Угу… Яке щастя…

Ліда не мала змоги сапати у спеку, і тому режим роботи в них був «милосердний» – ранкова «зміна» з 4 до 10 ранку і вечірні з 16 до 21.00. Точніше такий режим був у Руслани, у Ліди він значно коригувався з урахуванням головного болю та загального стану. Коли лежиш пластом, ледь знаходячи сили підняти руку, на поле за десять кілометрів на велосипеді не наїздишся (це сьогодні пощастило з попутною машиною). Ото й каталась більшою частиною Руслана, іноді з Наталкою, іноді зі своїм кавалером, котрому також доводилось старанно махати сапою на недалеко розташованому батьківському паї. Наявність поряд на полі коханої дівчини, була для хлопця чудовим стимулом з’являтись на прополку, чим і користувались його батьки. Щоправда «поряд», це на відстані трьох кілометрів (поля вони ж зовсім не маленькі), та, як показала практика, це не важливо. «Моторний парубок» встигав і сапали, і ходити до Руслани по десять разів, аби потеревенити та позубоскалити.

А взагалі на безлюдному полі дуже гарно засмагати, особливо коли зігрієшся під ласкавим вранішнім сонечком. Та й зайві очі не заважають. Можна спокійно роздягнутись до купальника, не переймаючись коментарями сусідів: «О, знову ці городські дур’ю маються». Щоправда останнім часом тих коментарів поменшало, а дехто так і перейняв манеру Ліди засмагати на присадибній ділянці. Один сусід нещодавно взагалі трусах з сапою по городі дефілював. Не в сімейних, дяка, та теж доволі незвично.

Сонце в степу шалене, буквально з шостої ранку воно вже починало припікати, а до десятої можна й згоріти, якщо шкіра занадто біла. Ввечері ж, нехай і ставало прохолодніше, прокидались комарі, атакуючи все живе цілими хмарами та максимально користуючись нагодою повечеряти. О, тоді прискорювались всі, здійснюючи ще й різноманітні додаткові махальні рухи. Руслану здалеку взагалі можна було прийняти за професійного монаха Шаоліня – такі чудні піруети сапою здійснювала, намагаючись одночасно й сапати і від кровопивців відмахуватись…

–Мам, мені сьогодні ще на консультацію потрібно…– відволік Ліду від думок голос доньки, що наздоганяла жінку по паралельним рядкам.

–Так тобі ж на дев’яту, – вдавано здивувалась Ліда.

–То ще ж дійти до дому потрібно…

–От о восьмій і підеш… А зараз лише сьома, – усміхнулась мати.

Час на полі йшов дивно. То летів непомітно, то тягнувся, наче смола.

–Мамо, тут десять кілометрів!

–Нема тут десяти, тим паче ти йдеш навскоси.

–Ну мам…

–Добре, в 7.30.

–Ура! Мам, а завтра в мене іспит…

–Це ти на що натякаєш? – підозріло покосилась на доньку Ліда.

–Я ввечері маю вчити…–Руслана старанно вдавала турботу про навчання.

–Спати на білетах можна й вночі…– хмикнула жінка, чудово знаючи, що донька дуже полюбляє такий вид навчання, вірячи, що так знання самі «вбираються» в голову. Цю оригінальну ідею Ліда дитині сама й підказала, попередивши щоправда, що хоча б раз та ті самі білети потрібно прочитати. Все інше робила гарна пам'ять та самонавіювання, і, звичайно, навчання протягом року. Та звичайно «звіром» Ліда не була, і, якби бачила, що донька «не тягне», не ганяла б її на прополку. Але, якщо чесно, то варіантів жінка мала не багато, їй самій даний вид робіт був взагалі суворо протипоказан і відображався на здоров’ї цілком в рамках попереджень лікарів. Та жінка все одно не здавалась, просто не могла собі то дозволити. Вона залучала іноді на допомогу Наталку, проте сестра не дуже раділа спокусливим пропозиціям отримати чудову засмагу, тим паче шкіра в Наталки була більш ніжна, і облазила від степовим сонцем по два-три рази, як з якоїсь змії. А Руслана, як не дивно, цілком спокійно здавала випускні екзамени, та й польові роботи в дитини викликали таку любов до навчання, яку б жодний примус не забезпечив. А вже як радісно вона тепер йшла у город, примовляючи який він в них «маленький та гарненький». Ще б пак, нещасні п’ятнадцять соток після трьох гектар!

–Ма, це ж алгебра з геометрією… Я ж в них завжди «плавала»… – між тим продовжувала донька.

–Так там вирішувати потрібно, а не вчити. Вчити вже пізно, – «порадувала» дитину Ліда.

–Ма-ам…– Руслана вже зовсім засмутилась, передбачаючи, що ухилитись від вечірньої прополки не вдасться, але спроб не полишала.

–Ну добре, буде тобі ввечері час на підготовку. Та сьогодні після консультації повертайся до мене… І води за одно прихопи, бо Вероніка нашу, схоже, планує тихцем прикінчити. – Ліда покосилась на молодшу доньку, що вже змістилась в тінь лісосмуги і зараз здалеку нагадувала чудний грибочок. Сапати дитина була ще мала, але ж не покидати її саму в домі. А так, то воду принесе, то час повідомить та й поговорити є з ким. Хоча часом молодша донька дивувала жінку своїм раціонально-невдоволеним підходом до вирішення питань. Якась маленька бабця, а не школярка-другокласниця!

–Ура! – Руслана радісно поскакала далі по рядках з сапою. Що-що, а швидкість прополки у старшої доньки, не звертаючи уваги на всі скарги, була чудова. Практика та нормальне здоров’я, то суттєві складові. Літа, зітхнувши, увімкнула невеличкий радіоприймач, поправила косинку і заглибилась у роботу. Наздогнати спритну дитину вона не мала шансів. І нехай жінка іноді критикувала доньку за не дуже якісну прополку, але розуміла, левова частка виконаного об’єму робіт, то заслуга саме Руслани.

Після того, як Ліда отримала мішок відповідей з купи інстанцій з підтвердженням своєї правоти і рішення апеляційного суду, яке повернуло судову справу з резолюцією «переглянути», жіночка, за порадою адвоката, почала з’являтись на судові засідання виключно в компанії з журналістами і тележурналістами. Розгляд справи пішов веселіше, хоча нова суддя так косилась на камери, наче то були монстри з якогось жахіття, готові її з’їсти. Та вигнати з зали засідань всю ту братію суддя не ризикнула, і рішення винесла у рекордно короткий термін.

Землю Ліда таки вибила, нехай і після довготривалого судового процесу та окремою історією її визначення в натурі. Окрім отримання рішення суду, довелось вийти з членів агрофірми, та змусити провести розпаювання всіх земель, аби визначити площу кожного земельного паю. Голову агрофірми через це, кажуть, ледь серцевий напад на спіткав, адже він не планував проводити розподіл земель, не звертаючи уваги на якісь там закони. «Мало що там в Києві написали, а в нас тут загальні збори вирішили..!» – щиро обурювався Микола Федосійович. Та з рішенням суду, що набрало чинності, такий аргумент не допомагав, особливо якщо його виконання на контролі у всіх, від обласної ради і прокуратури, до адміністрації президента.

Поле, визначене для бажаючих забрати свою землю, знаходилось «у чорта на рогах», тобто за десять кілометрів від села, на самій межі земель, що належали колишньому колгоспу. Землемір, що приїхав з Донецьку, аби відміряти ті нещасні паї, потрапив до потрібної ділянки лише з третьої спроби (то машини у агрофірми не було, то плану, то потрібного спеціаліста -супроводжувача). Лише прихопивши з собою представника виконавчої служби та пригрозивши прокуратурою, Ліда змогла забезпечити всі необхідні складові для такого «священнодійства». Мученицький вираз обличчя представника агрофірми при цій процедурі повеселив багатьох – головний агроном ходив і страждав над кожним кілком так, наче то відрізають особисто у нього землю, прямо під вікнами батьківської хати і як мінімум з запасами нафти! А це ж були одні з найгірших земель, наполовину «солонець», що підходив майже впритул до балки. Третина отриманої Ліди ділянки фактично була придатна лише для сінокосу, адже за всього бажання, її навіть зорати не виходило – трактор, при спробах навесні «розширити» межі обробленої частини, елементарно грузнув, як у болоті!

Попри свою обіцянку, голова агрофірми не бажав обмінювати Ліді дім на землю. Щоправда і виселяти жінку на вулицю поки що не намагався, схоже впевнився, що то досить клопітка і не зовсім законна справа. Точніше зовсім незаконна – будинок полишався на балансі колгоспу у статусі житлового фонду, а не службового приміщення. Під паювання цей фонд не потрапляв, у власність агрофірми не переходив і, за законом, мав буди переданий мешканцям в рамках приватизації. До того ж інваліда агрофірми з двома неповнолітніми дітьми, не можна було примусово виселити без надання іншого жилого приміщення. Це все так, але «дарувати потом та кров’ю збудоване житло» «всіляким приїжджим нахабам» голова вважав неправильним. Він обурювався і нагадував то Ліді за кожної нагоди, та далі слів справа поки що не йшла. Думка про черговий скандал з пресою чи прокуратурою, схоже, Федосійовича не спокушала. Отож він вичікував, а Ліда просто пристосовувалась до нових умов, думала що і як робити з отриманою землею, та ростила дітей.

Оскільки обміняти землю на дім не вийшло, логічно було подумати як її обробити. Взагалі Ліду щиро здивувало, що знайшлись бажаючі разом з нею забрати землю та вийти з агрофірми. І не один бажаючий! Та ще більшим було здивування від того, що за порадою тепер йшли до неї. Наприклад один колишній тракторист колгоспу, Андрій. Чоловік був переповнений ентузіазмом щодо організації власного фермерського господарства та зі своїми питаннями з чого почати, прийшов до… Ліди. І вона, як не дивно для неї самої, знаходила рішення. Більш-менш зорієнтувавшись у ситуації, Андрій взяв у оренду тракторець, ще шмат землі в сільради, під фермерство, і запропонував всім, хто вийшов з агрофірми, в рахунок майбутнього врожаю й за оплати палива, засіяти поля, та здійснити механічну прополку міжряддя. Це було гарним рішенням. Отож Ліда, продавши двійко ягнят та козеня, нашкребла грошей на посадкову кукурудзу, і засіяла своє поле. Але, для гарного врожаю, було недостатньо лише механічної прополки, хоч раз потрібно було прополоти вручну самі ряди, і це стало для Ліди черговим випробуванням. Знову доводилось працювати на межі можливостей, вхоплюючи за куцого хвоста шанс отримати врожай, та якийсь прибуток. Вийде, чи не вийде – невідомо, бо результати всієї цієї земельної авантюри, будуть зрозумілі лише восени, а поки що все супроводжувалося суцільними витратами, нескінченною роботою, переживаннями та надмірною увагою всього села. Що та як росте на їх паях, односельчани знали ледь чи не краще власників тієї землі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.