Частина 31

Олег

Серпень. Чергове літо. Я сидів на кухні у своїх батьків з Русланою та Веронікою. Мати звично крутилась біля газової плити, батько був у відрядженні.

– Вероніка, ти гречку будеш чи картоплю? – поцікавилась бабуся, як завжди вважаючи першою необхідністю нагодувати дітей, тому вже швиденько діставала «набір швидкого реагування». До моєї матері коли не прийди, вона спершу нагодує, а вже потім спитає навіщо прийшов.

– Картоплю, – впевнено відповіла молодша дитина.

– Добре. Так, а Руслана і Олег гречку полюбляють, це я точно знаю, – усміхалась мати, помішуючи в сковорідці вечерю, та ставлячи поряд грітись воду на чай. Матері вже подарували мабуть з трійко чайників, та вона досі кип’ятила воду у невеличкій металевій мисочці, бо їй так було зручніше.

– Так, ось вже все готово. Олег давай тарілку, – повернулась вона до нас зі сковорідкою.

– Ма, мені дві ложки, – попередив я, навчений багаторічним досвідом.

– Та, добре, добре, – погодилась вона, набираючи ложки з такою гіркою, що я дивувався, як та каша тримається подібною вежею. На третій ложці, я звичним рухом висмикнув тарілку.

– Олеже! – обурилась мати.

– Ма, я не голодний і в мене все добре з математикою, – усміхнувся я на всі тридцять два, і вона, зітхнувши, зсипала залишки гречки Руслані. Донька хмикнула, оглянувши той Еверест прикрашений шматочками м’яса, але не відмовилась. Правильно, нехай їсть, молодий активний організм точно знайде куди то все з користю використати. Вероніка, отримавши свою, менш загрозливу, порцію картоплі, теж взялась за виделку.

З тих пір як Руслана поступила до університету, я почав бачити старшу доньку частіше, бо заскочити зранку до гуртожитку дорогою на роботу, все ж набагато простіше, аніж їхати за сімдесят кілометрів. Та й непомітніше для Ірини. Дружина наче й не проти, та нащо зайвий раз нагадувати? А так і дитину бачу частіше, і грошей можу трохи більше підкинути повз «загальної каси». А на вихідні дівчата іноді вдвох до мене приїжджали.

Руслана успішно провчилась перший курс, цілком задовольнивши оцінками навіть мого батька. Підвищена стипендія, дві четвірки за дві сесії, на фоні інших п’ятірок, дуже гарний результат для дитини зі скромною сільською підготовкою. І що головне – вчитись їй подобається. Хоча роздивившись її факультет та студентів, я був вражений. Та під їх корпусом, серед « студентських велосипедів», мені на своїй «Таврії» навіть ставати соромно! Не студенти, а всі, як на підбір, діти «нових українців»! І як там донька з ними спільну мову знаходить? Але наче не скаржиться, і пригніченою не виглядає. Лідина школа. Мабуть першим у Руслані, як і у колишній дружині, бачать незвичну людину, а далі, зазвичай, вже пізно матеріальним станом цікавитись.

З початком літніх канікул, дитина поїхала в село займатись звичними сільськими справами: город, пай і що там ще є в рознарядці Ліди. Спілкування протягом навчального року з «богемою», майже не відобразилось на Руслані. Моя старша донька наче гнучка, легка в спілкуванні, та в деяких питаннях непорушна, як скеля, тож, мабуть, швидше відкоригує набір цінностей своєму оточенню, аніж дозволить змінити свої пріоритети. Он, одні веселощі Руслани останнього разу, від опису щирої заздрості однокурсниць на чудову засмагу, отриману між екзаменами на городі, чого варті. От вміє Ліди навчити демонструвати несподівані переваги від речей, які у більшості людей ентузіазму не викликають.

Сьогодні доньки заскочили до бабусі, перед поїздкою на відпочинок. Руслана якимось дивом отримала в університеті практично безкоштовну профспілкову путівку на море (я й не знав, що нині такі бувають!), і, не довго думаючи, вирішила прихопити з собою сестру. Останні два місяці дівчата в селі знову хазяйнували самі, бо Ліда, рвонула на заробітки десь до Москви. Авантюризм колишньої дружини з роками не вивітрюється.

На моє питання, як донька оформлятиме в студентському пансіонаті молодшу сестру, Руслана спокійно запевнила: «там розберусь». Все в традиціях Ліди – і я навіть не сумніваюсь, що розбереться. Старша донька має гарну фантазію, яку непогано застосовує на практиці. Он навіть спосіб дістатись до того нещасного моря, обрала найдешевший, але точно не найпростіший – нічною електричкою до Маріуполя, а далі автобусом.

Слухаючи «ахи» бабусі на тему: «куди ж ви самі, вночі, їхати невідомо куди!», Руслана чарівно усміхалась і спокійно перебирала дорожню сумку. Моя мати бідкалась-бідкалась, та й змирилась, бо знала, ця дитина все одно зробить так, як сама вважає правильним. Хоч від «тормозка» не відмовилась, і то непогано. Я не сперечався з її рішенням, а просто підкинув трохи грошей, так, на морозиво та дорогу. Більше не мав можливості, а вона не дуже й просила. Розуміє, що марно просити те, чого я не маю. Я звичайно був трохи спантеличений тим, що доньок не лякала, ані перспектива невідомої дороги, ані ніч на вокзалі, але давно вже змирився з подібним. Що поробиш, діти в мене – самостійно-нелякані. Щоправда – якими їм ще бути за таких батьків?

Провівши доньок на тролейбус і повертаючись додому, я обдумував, що робити далі. Сьогодні мені запропонували нову перспективну роботу, проте я трохи сумнівався. Щоправда, якщо я озвучу обіцяну зарплату Ірині, то сумніватись мені не доведеться. Не дарма ж Руслана якось обурювалась «що в тебе за меркантильна дружина, навіть на твої дні народженні, вітаючи, тільки про гроші й говорить!?» Так, Ірина матеріальним благополуччям дуже переймається і якщо Ліда, махнувши на мене рукою, намагається вирішувати проблеми сама (як наприклад зараз, чкурнувши незрозуміло куди), то Ірина вважає, що її запроси маю забезпечувати я. Логіка в неї залізобетонна – родину має забезпечувати чоловік, і крапка. Оце й кручусь, як вугор на сковорідці. Хоча, нова робота, яку мені пропонують, має бути не лише гарно оплачуваною, але й більш цікавою. Все ж таки будівництво нового грандіозного об’єкту – тренувальної футбольної бази, за західним зразком. Звичайно на такому серйозному об’єкті і гроші чималі. Тож варто мабуть погоджуватись. Але чого ж, при всій логічності вибору, в мене відчуття, наче я добровільно запрягаюсь у серйозне ярмо?

Ліда

Ліда довго металась в пошуках роботи. Суди судами (справа щодо розміру виплат пішла до Верховного суду на перегляд, і коли її переглянуть одному Богу відомо), та поки щось вирішиться, зуби на полиці опиняться. Дітей годувати та вдягати потрібно сьогодні, а з грошима біда, якій не дуже допомагає й прибуток з паю. Ні, стало трохи краще, аніж кілька років тому, але, наприклад, дати одразу сорок п’ять гривень дитині, для оплати за перші пів року проживання в гуртожитку, не змогла і довелось відправляти її «на поклон» до дідуся. Добре, що він саме був гордий її вступом і дав грошей, а якщо б ні? Отож, якщо ти з’їжджаєш у провалля не на всій сраці, а лише на половинці, то радіти зарано, а варто придумати, як зупинитись і змінити напрямок руху.

Руслана отримала більш-менш стале фінансування, бо отримувала, нехай і скромну, але стипендію від університету та й дід їй призначив власну «стипендію», у п’ятдесят гривень, за розтрату яких дитина щомісяця складала звіт. Сімдесят п’ять гривень на місяць, звичайно смішні гроші для міста, але донька наче «вписується». Ящик «мівіни» на півроку, консервація з села і походи пішки містом, для економії грошей на проїзд, непогано допомагають. А от самій Ліді з Веронікою потрібно було щось думати. Пенсії з інвалідності та мізерних регресних виплат, при всій економії, хронічно не вистачало, тож Ліда шукала можливість ще десь заробити. Земля дає прибуток від врожаю до врожаю, але і між ними потрібно якось жити. От жінка й крутилась: то золото в ломбард здавала, то ваучери свої продавала, а це знайшла в одній газеті інформацію про новий центр, що пропонував працевлаштування у Москві, і потребував спеціалістів з ландшафтного дизайну. Її освіта для подібної роботи цілком підходила. Чому б не спробувати, доки літо? В селі, зі своїм фахом й інвалідністю, роботи з зарплатою, вдень зі свічкою не знайдеш, але ж селом життя не обмежується.

Отож Ліда віднайшла ту агенцію в Донецьку, підписала договір, заплатила центру за послуги, купила білет та й відправилась на заробітки у столицю сусідньої держави.

Обіцяні золоті гори і те, що її чекало на місці, не співпадало. Дуже. Перші три місяці Ліда не мала можливості не те що відпочити (вихідних просто не було), а навіть подзвонити донькам! В неї забрали паспорт, заселили у обідраний гуртожиток з малярами та штукатурами з України й Молдови та, замість обіцяної роботи спеціаліста, в більшості ганяли як різноробочу по улаштуванню території майбутнього котеджного поселення для заможних москвичів. Всі невиходи вираховувались з зарплати, всі лікарняні також. Ліда ледве витримувала такий режим, схудла до сорока п’яти кілограм, а в один з днів, коли зранку просто не могла встати з ліжка, зрозуміла, що, здається, дійшла «до ручки».

Світлий силует стояв біля вікна й осудливо дивився на неї. Ліда крізь головний біль байдуже дивилась на це видіння, а потім раптом згадала випадкову знайому зі вже обжитого поселення поряд. В один з днів якась дитина випадково закинула іграшку через паркан в басейн, на території об’єкту, яким вони займались, а Ліда не полінувалась дістати, помітивши те сумне дитяче обличчя під парканом і коментарі матері: «Я за нею не піду. Викинув, отже викинув!».

Чому Ліді згадалась ця смішна, худенька жіночка, яка чимось нагадувала птаху, вона й сама не знала, але, вибравшись до найближчої аптеки (сьогодні навіть бригадир, подивившись на неї, погодився, що «труп на руках мені не потрібен») Ліда раптом її зустріла.

–Ой, Ліда, А я саме про вас згадувала! Ви ж, наче, спеціалізуєтесь по озелененню?

–Добрий, Олено. Так, – трохи спантеличено відповіла Ліда, ледь згадавши ім’я жіночки.

–Можете подивитись, що в мене з трояндами?

–А що з ними?

–Та щось вони чахнуть, та й виглядають не дуже…

–Та я не проти. Але ж вони наче на обслуговуванні фірми, котра їх садовила.. – Ліда, розсіяно сховала придбані пігулки і пішла за Оленою.

–Та їх поки викличеш, доки поясниш, а вони знову не так зрозуміють, не те зроблять… Просила ж їх клумбу в персиково-золотій гаммі, а вони мені рожевих насадовили і фіолетових, розповідаючи, що так ефективніше виглядає загальна група і все в рамках оформленого замовлення. Креативщики нещасні, – з досадою махнула рукою Олена.

Двоповерховий дім з просторою територією за високим парканом виглядав гарно і солідно, а от з трояндами на клумбі дійсно було погано. Щоправда, як і з ялівцем, що ріс поряд. А альпійська гірка була просто страхітливою пародією. Та все це Ліди вирішила одразу не критикувати. Навіщо засмучувати людину?

Роздивившись квіти, Ліда назвала декілька препаратів, якими їх можна обробити, порадила пересалити частину рослин.

–Ой, Ліда, а ти можеш це зробити? Я заплачу… Бо шукати ще когось, то такий геморой, та й не факт, що нормально зроблять.

–Так, зможу, якщо ви купите те, що вам назвала. Завтра. Мені наче обіцяли нарешті вихідний.

–Чудово! Тоді завтра я тебе чекатиму, з’їздимо, сама вибереш все що потрібно! – зраділа жінка.

Троянди, оброблені та пересаджені Лідою, пішли в ріст та почали активно квітнути, а задоволена Олена запропонувала Ліді зайнятись й іншими рослинами. А потім взагалі найняла її для догляду за ділянкою. Дуже вже панянці сподобалось, як сусіди почали заглядатись на красу, яку влаштовувала українка. Та й платити цій робітниці доводилось набагато менше, аніж будь-якій пристойній московській фірмі, а от користі було на порядок більше. Процес «звільнення» з попередньої роботи, був стрімким – Ліду виявляється там ніхто й не оформляв, не звертаючи уваги на клятвені обіцянки агенції, про офіційне працевлаштування. Тож жінка просто викупила на останні гроші свій паспорт у секретаря цієї «шаражки» та й пішла, отримавши за рабську працю нещасні копійки, яких і на білет до дому б не вистачило.

І от, поселившись в «будиночку для прислуги», з центральною каналізацією, гарячою водою, ванною, пластиковими вікнами, ламінатом, новими меблями і взагалі всіма благами цивілізації, про які вдома могла лише мріяти, Ліда стала садівником-озеленювачем у досить цікавої жіночки, яка знаходилась на утриманні у якогось «нового руського». І утримання це було солідне. Щоправда працівниця легко знайшла спільну мову з «хазяйкою», попри різницю у фінансовому стані. Ліда щиро раділа цікавій, гарно оплачуваній роботі, і навіть не замислювалась про заздрощі, проте й не ставила Олену в ранг небожителів. Та й роботодавиця спілкувалась з нею як з рівною, без зарозумілості. А вже як Ліду обожнював синочок Олени! З ранку в нього перша справа була – піти перевірити, що цікавого робить «тьотя Ліда». З якими крилатими монстрами воює, які рослини вмовляє жити, попри відверто неякісний посадковий матеріал. Хоча варто віддати належне, після кількох невдалих покупок, Олена почала просто возити з собою Ліду, котра і рослини вдало обирала, і могла аргументовано «винести мозок» продавцям, що часто-густо користувались необізнаністю грошовитої клієнтки.

Хто б міг подумати, що випадкове знайомство, котре почалось з дитячої іграшки, так вдало складеться. Ліда іноді щиро дивувалась примхливості долі.

–Лідо, поїхали і мною на ВДНХ, я хочу щось з ліаністого придбати на альтанку, – погукала її Олена, виходячи з дому і виганяючи червону іномарку з гаража. В марках машин Ліда практично не розбиралась, бо вони її не дуже цікавили. Їздить, зручна, то й добре.

–Та я ж у такому одязі…– почала було заперечувати жінка, бо саме поливала клумби. Вони з Оленою обговорювали щось на альтанку буквально зранку, але оперативність хазяйки сьогодні була вражаючою.

–Я тебе прошу, ніхто не дивитиметься у що ти вдягнута! Дивляться на те, з якої машини ти вийшла, – розсміялась Олена. – Сідай, нормальній в тебе вигляд. Дачний.

–Добре…– знизала плечима Ліда і, вимкнувши воду, пішла за жінкою. Обрати рослини їй подобалось. Та й доглядати простіше за тим, чиї шанси стати прикрасою двору ти сам оцінив при купівлі, аніж рятувати чергового «дохлика» без коріння. Чи отримати взагалі якісь відверто південні рослини, чи ще гірше – пустельні, в супроводі захопленого Олениного: «хочу!». Особливо, якщо хазяйку говірливі продавці переконали, що рослина просто чудова і ростиме, навіть якщо її просто поставити поряд з землею!

Олена привезла Ліду у якийсь великий дорогий магазин, повідомивши, що тут бачила гарну жимолость. Ліда пішла рядами роздивлятись товар, доки її хазяйка, відволіклась на якусь знайому.

– Ой, вы тут немного измазались, – почулось поряд, і Ліда з подивом зрозуміла, що один з менеджерів, одягнутих «з голочки», ввічливо, ледь чи не з поклоном, спробував стряхнути її футболки сліди побілки! Олена була права, продавців зовсім не вразили, ані дешеві Лідині кросівки, ані непримітні штани та курточка. Якщо можеш заплатити гроші, ходи хоч в мішковині.

Олег

–Папа, потрібно щось вирішити! – голос Руслани стояв у мене в вухах, а її незвично заплакане обличчя перед очима, коли я виходив з машини і розглядав своїх підлеглих. Чорт, цей спогад, мене вже місяць переслідує!

Ліда влітку як поїхала на заробітки, та так і завіялась. Досі ні слуху ну духу. Доки було літо, все було ще нормально. Та ось почався новий навчальний рік, Руслана поїхала на навчання, а Вероніка… полишилась вдома одна. Пару тижнів Руслана ще сподівалась на повернення матері, та потім виловила мене в бабусі і, доки я підвіз її до гуртожитку, в прямому сенсі винесла мозок. Я й не знав, що вона так вміє! Та в неї наполегливості не менше аніж в Ліди! А в комплекті з ефектом неочікуваності, то взагалі вбивча сила!

Та, насправді вона звичайно права. Практично самостійне проживання Вероніки це нікуди не годиться. Я якось за минулі роки вже звик, що Ліда та доньки самі вирішують свої проблеми, а тут… Так, Руслана може приїжджати на вихідні і малеча наче справляється сама. Але ж, якщо подумати, дитині всього десять… Замало. Довелось щось вирішувати. Спробуй тут не виріши… Життя взагалі дивовижна штука і йому відверто подобається раз за разом відправляти мене на одні й ті ж граблі, змушуючи щось вирішувати, брати на себе відповідальність. І така тенденція спостерігається, як в сімейному житті, так і на роботі.

Я таки змінив роботу, і тепер працюю інженером-озеленювачем досить великого об’єкту з натовпом садівників та двірників у підпорядкуванні. І ними потрібно керувати, бо домовитись з таким колективом нереально. Починаєш по-людськи, а вони сідають на шию, звішують ніжки та чхають на роботу, за невиконання якої вже я отримую прочухана від керівництва. Ось і зараз, підходячи до своїх підлеглих з рознарядкою, я обдумував як так розподілити роботу, аби й своїх нервів менше витратити і робітники не спокушались можливістю «схалтурити». Голосний натовп біля адміністративної будівлі, в якій знаходився мій робочий кабінет, де, щоправда, я був добре якщо п’ять хвилин на день, мене не радував.

– Олег Олександрович, добрий день, – спіймала мене мати дівчини, яку я в терміновому порядку відправив приглядати за Веронікою, оплативши таку «турботу». Добре, що хоч нова робота забезпечила грошима.

– Добрий. Як справи Катерино? – привітався я до жіночки, відволікаючись від думок.

– Добре. Сьогодні на об’єкт лебедів привезли. Замучені… Що з ними дорогою робили? – страждально закотила очі Катерина.

– Що-що, везли як картоплю і не заморачувались, – сумно усміхнувся я.

– Мабуть. Бо ви б їх бачили. Брудні, мокрі, крила підрізані криво… Та в мене вдома качки-замориші більше на лебедів схожі, аніж це нещастя.

– То ти їх просто за півтори тисячі кілометрів не возила, – знизав я плечима, – Будемо сподіватись, що скупаються, нагуляють жирок на ставку і будуть більше схожі на лебедів. Як там твоя Марина? Нормально з моєю дитиною спільну мову знаходить?

– Та з дитиною нормально… Але…– жінка раптом зам’ялась…

– Що? –насторожився я.

– Та…Там таке… Каже хата її не любить. Чортівня якась в домі живе, – мовила жінка, ховаючи очі.

– Тобто? – здивувався я. Катерина була діловою, тверезомислячою жінкою і раніше не була помічена у схильності до містики.

– Ну от так… Я вже до путя не знаю. Та каже, в двох кімнатах все нормально, але варто зайти до зали чи спальні вашої колишньої дружини, то її на переляк так пробиває, що хоч зараз на автобус біжи. Наче хто жене в шию…

– Та що за дурня? – вже відверто вразився я.

– Та… звучить дійсно дивно… Але донька нічого подібного ніколи не зустрічала. Каже ще тиждень, максимум два і все. Ні за які пряники там більше не полишиться, – засмучено знизала плечима Катерина.

– Хм… Може їй грошей добавити? – вирішив уточнити я на всяк випадок, все ще сподіваючись, що у містики «ноги ростуть» з суто фінансових інтересів.

– Та що ви! Не в тому справа! Олег Олександрович, як ви могли подумати, що то вона так ціну набиває? – відверто обурилась Катерина.

– Шкода…– я засмучено зітхнув, – Невже все так погано?

–Хто його зна. Але скаржиться. То, якщо шо, Ви не ображайтесь, будь ласка…

–Гаразд…– я спантеличено подивився в спину жіночки, яка побігла далі в своїх справах і задумався. Доведеться шукати ще когось, може на тиждень матір зможе поїхати до онуки, та таки сподіватись, що Ліда з’явиться. Вона ж знає, що тут діти, нехай і дуже самостійні, але ж самі! Та й при вдачі Ліди просто зникнути… Ні… Не вірю. Знаючи мою колишню дружину, навіть якщо її злодії вкрали, швидко одумаються, розкаються й повернуть з доплатою!

Ліда

–Привіт, ма! Ой яка ти худюча… – радісно мовила Руслана, побачивши, що двері квартири їй відкрила Ліда. Донька, дізнавшись що мама сьогодні приїжджає з Москви, вихором прилетіла до Наталки одразу після пар. Потяг прибував у другій половині дня, і до села жінка раніше ранку всеодно не змогла б поїхати, от і вийшов з них «загальний збір» у тітки.

–Привіт, доню. – Ліда обійняла старшу доньку.

Знімаючи та чіпляючи на вішак довгий шкіряний плащ (дарунок дідуся) та закидаючи в’язані Лідою шапку і шарф на полицю, Руслана щасливо усміхалась на всі тридцять два, розглядаючи матір.

– Бачу, підработка вдалась на славу, особливо ефективною була дієта, – хмикнула критично дитина.

–Так, питання зайвої ваги в мене точно відсутнє, – усміхнулась Ліда. «Кваліфікавона робота» агенції, помітно позначилась на Ліді, навіть попри останні місяці в нормальних умовах.

–А що це на тобі таке одягнуте?

–Купила у Москві. Нічого? – Ліда покрутилась, демонструючи обновку – тоненьку водолазку з золотистою люрексовою ниткою та довгу чорну спідницю з розрізами по боках.

–Та якось дивненько, – мовила донька, не оцінивши новий імідж матері.

–Справді? – засмутилась Ліда, – А я думала тобі віддати…

–Ні, мені не подобається. А Вероніка тут?

–Звичайно. Вона з Наташкою приїхала. Я й не думала, що ви за мною так сучили. Наташка сказала, простіше було від натовпу п’яних чоловіків відбитись, аніж від Вероніки цього разу, – розсміялась Ліда.

–Ще б пак, малій так набридли всі ці «наглядачі». А ще, щоб вона та впустила можливість дібратись до подарунків…– розсміялась Руслана.

–Звідки їй було знати про подарунки?

–Ой, та ладно, ти завжди щось нам привозила з усіх поїздок, навіть коли грошей на сам потяг ледь вистачало, – знизала плечима Руслана.

–І таке бувало, – усміхнулась жінка, проходячи до кімнати.

Ліда, після того як влаштувалась працювати «у частниці», нарешті отримала можливість зв’язатись з доньками. З горем навпіл додзвонившись до сусідів, Ліда миттєво отримала опис ситуації з дітьми (сусідка, тільки зрозуміла, що з’явилась Ліда, відправила своїх доньок гукати Руслану, і поки ті бігли через три хати, встигла переповісти ледь не всі новини села. І це незважаючи на те, що доньки примчались як метеори.

Доньки щиро зраділи, що з мамою все гаразд, заспокоїли, що і в них все нормально.

–Тато знаходить мені «няньок», а Руслана їх контролює, – авторитетно тоді заявила Вероніка в трубку. Ліда лише хмикнула, уявивши, як там доньки примудряються тримати вдвох трубку телефону і не посваритись, і як Руслана когось там контролює. Швидше сама Вероніка виховує всіх, кого до неї направляють, вважаючи гостей ще одним непорозумінням, яке звалилось їй на голову через переляків-дорослих.

–У нас все добре. Ти там як? Куди зникла? – питала Руслана.

В підсумку Ліда, що ледь заробивши на квиток додому, вже збиралась повертатись, вирішила полишитись ще на пару місяців, якщо вже діти справляються, а в неї з’явилась реальна можливість грошей заробити. Дякуючи відгукам Олени, в жінки з’явились і інші клієнти й нарешті пристойний заробіток, не за московськими мірками звичайно, але для Ліди майже космос. Було на що й подарунків донькам купити і відкласти на життя. Та ще й Олена підкидала речей, з тих, що купувала собі, але то фасон не підійшов, то розмір. А купляла хазяйка речі виключно дорогі та якісні. Такі самій Ліді точно були не по кишені.

В грудні Ліда таки поїхала додому. Олена, її основний працедавець, погодилась, що до квітня робіт особливо не буде, бо все під снігом, і можна відпустити цінного робітника. З іншими домовитись було ще простіше.

По приїзді, Олег, (що навіть зустріти колишню дружину приїхав! Мабуть, аби точно переконатись, що можна зняти з шиї цеглину, під назвою «активна турбота про доньок») влаштував їй «головомийку» на тему «покинутих дітей». Коли б ще він отримав шанс її майже аргументовано розкритикувати. Ото щастя в чоловіка…

Доньки, щоправда, подібною дурнею не займались, а особливо, коли Ліда вручила їм привезене. Дві «маленькі» торбинки (кілограм на 40 кожна) з якими вона приїхала, оцінив навіть Олег. Піднявши їх, він лише хмикнув і відкоментував, що: «дамські сумочки», в Ліди незмінні».

–Вже проводиш інвентаризацію? – хмикнула Руслана, побачивши Вероніку, яка активно перебирала різнокольорову купу подарунків з торби.

–Ага…Рятую привезене від загребущих ручок, – показала язика сестричка.

–Та ладно, – відмахнулась, Наталка. –Не сильно я вас і грабувала, всього лишень пару шмоток утягла. Я теж заслужила! Он скільки з Нікою в селі сиділа!

–Цілих два тижні, – хмикнула дитина. – І то ще питання, хто з ким був. Ти зі мною, чи я з твоїм малим Очиром.

Наталка і справді приїжджаючи до племінниці, миттєво вручала їй свого маленького сина, котрий їй вдома набрид до чортиків. А в домі у Ліди і манеж старий був, і іграшки, і місця більше, і тепліше, і безкоштовна нянька є. В школу щоправда тікає, та уроками відбивається, та й так непогано.

–Так, не сваримось, всім вистачить, – усміхнулась Ліда. – Я всіх врахувала. І Очира також.

–А мене? – подав голос Сагір, зайшовши з кухні, та всідаючись на поставлену розкладушку.

–А тобі за що?

–Як це за що? За те що Наташку в село відпускав!

–Та ладно! Ти ж перехрещувався, коли ми з малим їхали, на насолоджувався життям, – розсміялась Наталія.

–Одне іншого не виключає, – знизав плечима її цивільний чоловік.

–Сагір… Ти так підозріло сидиш на розкладушці…– мовила Ліда, покосившись на чоловіка.

–Як?

–Ну, вона так небезпечно провисає під тобою, аби не порвалась. Вона ж стара, практично ветеранка, а ти якийсь…

–Острожопий, чи що? – хмикнув Сагір.

Гучний регіт, після того жарту почули навіть сусіди.

–Може й не острожопий, та краще пересядь. Я боюсь за долю розкладушки, мені ж на ній сьогодні ще спати, – відповіла, насміявшись Ліда.

–Нічого страшного. Якщо що, до Руслани в гуртожиток поїдеш, – відмахнувся Сагір, щоправда пересівши на підлогу, – То що там цікавого в сумках? Не може бути, що б таких мішках і нічого корисного для мене не знайшлось!

Дарунки знайшлись всім. Вероніка, перебравши всі привезені речі, миттєво обрала найдорожчі. Звідки в дитини така чуйка? Руслана, та на фасон чи колір в першу чергу увагу звертає, а молодша донька наче якийсь детектор за якістю!

На привезені гроші, Ліда змогла нарешті непогано вдягти дітей, придбати в дім килим, люстру, деякі меблі і ще купу всього корисного. Доньки відверто раділи її поверненню, а ще ділились новинами, успіхами, веселили розповідями про те, що запрошені татом «няньки» довго не тримались, бо їх «виганяв дім». Одну так в шию, після того як вона намагалась залізти до речей Ліди.

–Це як, в шию? – здивовано спитала Ліда.

–Ну… Це так і не розкажеш. Це бачити потрібно, – багатозначно усміхнулась Вероніка.

–Ні, мам, справді прикольно було. Я приїжджаю додому, заходжу в зал, а там таке дивне відчуття... Наче дім мене ідентифікував так, насторожено, а потім зітхнув і впустив, – підтвердила Руслана, – так прикольно…

–Який в нас барабашка серйозний, – розсміялась Ліда. Щоправда й вона щось дивне відчула, коли зайшла в дім після довгої відсутності. Наче дім їй і справді радіє… Таке дивовижне, та приємне відчуття!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.