Частина 17

Ліда

Ліда, прибираючи у палісаднику, у піввуха слухала балаканину Надії, яка заскочила, поділитись сільськими плітками. Щоправда половину розповідей родички жінка пропускала повз свідомість, роздумуючи як краще впорядкувати клумби, та говірливій гості то зовсім не заважало. Під нескінченну балаканину Ліда вправно обрізала секатором троянди, роздивлялась, що давно варто розсадити лілейник. Біда якась, наче й «квітководша», а до власного квітника руки майже не доходять. Та й квітів в ньому не так багато полишилось, бо більшу частину площі нині займали плодові культури: полуниця, ірга, калина, яблуні та вишні. А ще, компенсуючи неувагу садівника, всі рослини в дворі регулярно «підстригали» вівці з козами. Немає ж більшого щастя, аніж як повертаючись з пасовиська з’їсти гарненьку трояндочку, чи відгризти гілку дельфінуму. Гурмани парнокопитні – без десерту ніяк!

Надія, доївши вручене Лідою яблуко, полишила розповідати плітки і знову повернулась до питань.

–Як ти ото можеш до Олега дітей відпускать? А якщо він їх не поверне? А раптом шо погане зробить?

–Надя, не кажи дурні. Він їх батько…

–І шо? Мало шо в нього на умі? А як Ірина шось дітям підсипе, чи порчу наведе? Аліменти хоч і невеликі, але ж це гроші, які йдуть мимо неї! А щедрість то явно не її біда.

–Не думаю, що він їх до себе повезе. Збирався до батьків.

–А якщо ні? А раптом шось в дорозі станеться?

–Шо? Надю, припини нести дурню! Нехай їдуть, хоч місто побачать, розвіються. А то робота, робота… У дітей має бути відпочинок! Так хоч якась користь від батька, якщо аліментів і на зошити не вистачає.

– А якщо він їх проти тебе настроїть?

–Буду сподіватись, що ні…

–Як ти так можеш? – Надія спантеличено і навіть якось ображено стисла губи.

–Якось можу…– Ліді набридли ці голосіння, там паче побоювання вона й сама мала, та в першу чергу жінка керувалась інтересами дітей, а донькам розвіятись дійсно не зайвим буде. Та й може Олег, чи бабуся з дідусем куплять щось з одягу дівчаткам. Сама Ліда такої можливості нині майже не мала. А вони ж дівчатка… Та й не вірила Ліда, що Олег, при всіх його мінусах, може спричинити шкоду дітям. Він може й безвідповідальний зрадник, та не злий і, тим паче, дочкам не зашкодить. Вони ж і його діти.

–Ну шо, ти землю до будинку возила? – перескочила Надія на іншу тему, значно понизивши голос. Почувши випадково від Наташки про дім, що мав належати Ліді, родичка почала активно співчувати і запропонувала «покарати гадів», швиденько притягнувши якесь «вірне замовляння» та навіть мішечком землі з кладовища! А ще ледь не прогризла голову настановами: «Ти землю на поріг їм тільки висип, та ось ці слова почитай. І не буде їм щастя в хаті та й хати тієї проклятої не буде!». Ліда довго відбивалась, та родичка тоді таки всунула їй перед від’їздом до лікарні землю та листок з намовлянням. Жінка навіть піддалась вмовлянням та поїхала до тієї ділянки, що виділили колись її батькові.

На ділянці дійсно вже стояв будинок. Ліда задумливо оглядала новий двоповерховий цегляний дім у приватному секторі, поряд з річкою Кальміус. Справді гарне місце – центр міста, до площі Леніна пішки пройтись можна, а район тихий, без багатоповерхівок, проте поряд і транспорт, і школи, і природа. З одного боку будинку був зарослий деревами спуск до річки, з іншого – сусідський дім з великою ділянкою, огородженою дерев’яним парканом, навпроти інше будівництво. Одразу за домом вулиця стрімко спускалась у яр, а за десяток метрів так само раптово піднімалась вверх, дивуючи перепадами рельєфу. Новозбудований дім Олега ще не був огороджений парканом, навколо валялись якісь дошки, будівельні залишки.

Задумливо діставши вручену Надією землю в мішечку, жінка підійшла до бетонного крильця і розкрила долоню, висипаючи дрібну щіпку сірого пилу… Раптом, наче нізвідки, налетів порив вітру, і вмить зніс землю, не дозволивши торкнутись порогу. Пил буквально змело, розвіявши аж над дорогою. Друга жменька – той же ефект. Спантеличено подивившись на нетипову поведінку вітру, Ліда знизала плечима, розвернулась та пішла геть, викинувши і землю, і листок з замовлянням у найближчий смітник. Ні – то ні. Не їй судити, не їй карати...

Та всього цього Ліда Надії звичайно не розповіла. І не лише тому, що не змогла б пояснити, що там відбулось, але й тому, що вся та затія їй не подобалась від початку. Як вона взагалі могла повестись на таку дурню?

–Ні. Безглуздя то все.

–Ото вже дурепа! – досадливо скривилась родичка. – Отак і сидітиме Ірина у твоєму будинку, з твоїм чоловіком, а ти тут ішачитемеш, як проклята!

–А мені що, легше стане, якщо той дім зруйнується і все життя Олега під откос покотиться?

–Має ж бути на світі справедливість!

–Вона або є, або нема. А замовляння, помста, руйнування… Якщо Ірина дійсно його приворожила, то нехай то буде на її совісті,– відмахнулась Ліда, і розвернувшись, пішла в дім, намагаючись одночасно уникнути неприємної теми. Вона досі переймалась, що практично дозволила себе вмовити і піддатись спокусі «відплатити тією ж монетою» колишньому чоловікові та «розлучниці». Якщо вона діятиме тими ж методами, то чим вона краща? Ні, вона не бажала опускатись до рівня нинішньої дружини Олега.

Надія, піджавши губи, почимчикувала за Лідою в дім. Деякий час гостя вдавала з себе «ображену в найкращих прагненнях», та потім, помітивши, що родичка не збирається каятись, перемкнулась на іншу тему, здивовано роздивляючись як Ліда миє і складає в велику каструлю зелень. Кріп, петрушка, цибуля, і навіть люцерна вкладались у досить пристойну гірку.

–А що це ти таке готовиш?

–Коржі з зеленню будуть, – відповіла Ліда, починаючи все помите дрібно різати та висипати у дріжджове тісто, що піднімалось у іншій великій каструлі.

– Так у тебе ж там зелені більше ніж тіста! – від здивування співбесідниця навіть забула, про що говорила до цього.

– Так корисніше. В зелені є вітаміни, мікроелементи.

– Та то ж просто купа трави. Вітаміни в люцерні? От ти чудна. І твої діти таке їдять?

–Звичайно.

– Це ж треба… Мої таке хіба що б свиням віднесли… Ой, лишенько, в мене ж там вечеря не приготовлена! Заболтала ти мене. Все, я побігла, – гостя раптово скочила і, нарешті згадавши про свої справи, полишила Ліду. Жінка полегшено зітхнула. От же ж правду кажуть: «зі своїми – важче за все».

Ця дальня родичка, мала доволі нав’язливу манеру спілкування, бо вважала своїм «святим обов’язком» регулярно «вчити Ліду уму-розуму». То рекомендувала як город садити, то як тварин лікувати, то як дітей виховувати. А вже як Надія полюбляла розповідати всілякі містичні історії: страхіття про енергетичних паразитів, які, начебто, гронами висять на Ліді, про енергетичних вампірів, які піджидають наївних людей на кожному кроці… Нісенітниця повна, та іноді то веселило і непогано відволікало. Все б нічого, та після візитів Наді у Ліди зазвичай від її безперестанної балаканини починала боліти голова, тож, за бажання, можна було і саму родичку записати у ряди тих самих енергетичних вампірів. Та не проганяти ж людину. По суті Надія самотня і доволі нещасна. Чоловік п’є, батько теж. Одна радість – син-школяр, та й у того переважно свої хлопчачі інтереси. От і живе людина роботою та плітками. Але до роботи підходить з душею. Організує та веде гуртки, свята у селі, готує різні номери з дітьми, знаходить способи залучати школярів до цікавих занять, як то танці, співи, всілякі поробки. А тримається ж вся та її діяльність на одній скромній зарплаті та голому ентузіазму. Тож при всіх мінусах, Надія гарна людина, хоч і трішки дивна. Але ж усі люди різні…

Доньки з чергової поїздки повернулись вечірнім автобусом. Ліда їх зустріла на зупинці. Руслана задоволено продемонструвала сумку покупок, Вероніка, виплигуючи з автобуса, помахала пляшкою з якимось газованим напоєм та кольоровим журналом. Ліда полегшено зітхнула – все нормально. Не можна сказати, що вона була повністю спокійна, та бурмотіння Надії таки трохи викручувало нерви.

Поїздки до батька, точніше до бабусі з дідусем, стали відносно регулярними. Ліда старанно складала список бажаних покупок, більшою частиною продуктів, бо речі їм свекр купляв тільки якщо сам вважав за потрібне. Від списків свекруха, мабуть кожного разу кривилась, як від з’їденого лимону, та щось купувала. А навіть така допомога – точно краще, аніж нічого.

Якось Олег обережно поцікавився чи може його мати приїхати до онук. Ліда не заперечувала. Тим паче, що сама знову опинилась у лікарні, а свекруха була непоганою жінкою. Вона щиро засмучувалась «що все так вийшло», тільки розводячи руками на питання Ліди: «А вони куди дивились? Могли ж вплинути на сина?». Судячи з усього – не могли, чи не вважали за потрібне, чи та білявка краще знайшла спільну мову зі свекром, який був доволі складною людиною. Правду мати Олега точно не скаже – занадто дипломатична та обережна у висловлюваннях. Переймається онуками, та й то добре.

Через деякий час Ліда дізналась, що Олег вже й одружитись встиг на Ірині. Не те, що б то мало вже якесь значення, та до приємних новин звичайно не зарахуєш. Може та гадалка й не збрехала про те, що колишній чоловік не повернеться. В будь-якому випадку потрібно жити далі. Не можна чіплятись за минуле, особливо якщо воно не раз і цілком однозначно натякає, що до нього не буде повернення…

Наташка

– Артур! – крикнула Ліда, тримаючи в руках корзину з люцерною, що набрала та подала Руслана з причепу трактора.

–Тут я…– відгукнувся черговий кавалер Наталки, який на свою голову ризикнув приїхати в гості до її старшої сестри. Зараз хлопець з виразом інтелігентної гидливості розглядав трактор, який торохтів, димів і був заляпаний брудом та кізяками по самий дах. Ця сільська техніка стояла на околиці вулиці, доки її водій вирішив заскочити по своїх справах до одного з будинків. І доки тракториста не було, Артура, як і Наташку та Руслану, в терміновому порядку погукала сюди Ліда криками: «зелень приїхала, швидко побігли»!

–Тримай сапетку! – Ліда, повернулась до хлопця з повною корзиною порізаної люцерни.

–А… Може є якісь рукавички…?– хлопець з нещасним виглядом розглядав простягнуте йому «щастя».

–Які до біса «рукавички»! Трактор зараз поїде! Чоловік на пару хвилин за обідом додому заскочив! – щиро обурилась Ліда і силком вручила корзину хлопцеві та тут же повернулась набирати іншу.

–Артур, неси, доки вона тебе не прибила, – весело хмикнула Наталка, забираючи сумку з травою, яку вже встигла набрати та скинути на дорогу оперативна племінниця. Руслана, злетівши в секунди, наче досвідчена циркачка, на наповнений травою лафет, стрибала нагорі як гірська коза. Щоправда, якраз це було не дивно, краще десять хвилин пострибати, поцупивши колгоспну люцерну, аніж тягати постійно голодним баранам бур’яни з городу, чи їздити с сумками та косою в пошуках трави по всіх околицях.

– Добре… – Молодий чоловік з нещасним виглядом поніс корзину трави у двір Ліди. За ним, відверто зловтішаючись, йшла з сумкою Наташка, Ліда з мішком та сумкою і Руслана, яка встигла сплигнути з причепу за мить до старту трактору.

–Ой як гарно, вівцям на вечір і на ранок буде, – раділа Ліда, проводивши поглядом від’їжджаючого «благодійника», та віддавши одну сумку Руслані.

–Та воно то гарно, головне, аби там наш борщ не википів, доки ми тут як підірвані бігаємо, – не оцінила її радості молодша сестра, –Що втрьох би не впорались цю нещасну траву принести?

–Та ти ж бачила, він стояв всього лишень хвилин десять! Тут головне швидкість! Це ще щастя, що Вероніка його побачила!

–Та ладно, тобі все завжди потрібно терміново, швидко і у немірянних кількостях, – відмахнулась Наталка, полишивши сумку одразу за воротами та повертаючись до кухні.

–Артур, став сапетку там, біля загородки з курями. Руслана зараз розкидає люцерку по кормушкам вівцям на вечір, а те, що полишиться, до сінника закине, – крикнула Ліда, відповідаючи на розгублено питальний погляд хлопця, який саме завмер зі своєю ношею посеред двору.

–Добре…– Артур, з явним полегшенням поставив траву біля сітчастого паркану і пішов за полишеними раніше відрами піску.

Ліда, у звичній манері швиденько знайшла застосування «вільним робочим рукам», які привезла Наталія. Варто було Артуру опинитись у її дворі, як жінка одразу згадала, що в неї саме вдало «завалялась» купка піску на п’ять тон, половину якої терміново потрібно перенести у внутрішній двір. Останні півроку ту машину піску, отриману Лідою в окості оплати за пару ягнят, потихеньку носили відрами Руслана і сама Ліда. Наталці теж іноді не вдавалось відкрутитись від тої «розминки» (важкий зараза!), тож вона зовсім не заперечувала перекласти подібні фізкультурні вправи на більш пристосовані для цього плечі. Тим паче, що цей інтелігентний кавалер їй вже набрид до оскомини своїми боязкими натяками, ввічливим обходженням і проханням не курити. А вже якщо Наталка раптом бралась за чарку, то через ці здивовано-нещасні погляди спиртне взагалі поперек горла ставало! Ото й доводилось вдавати пай-дівчинку. І на дискотеку нормально не сходиш під його нещасним поглядом! Навіть сільські хлопці, поспілкувавшись з цим ввічливим дипломатом, на жаль, не начистили йому фізіономію! А збирались же! Ех, було б цікаво подивитись на що він здатен, окрім розумних розмов та нещасних зітхань.

Ні, Артур був звичайно не таким вже й поганим. І до Ліди дівчина його притягла (точніше він сам напросився), аби сестра висловила свою думку. Цікаво ж, єдиний кадр котрий її тягне не у ліжко, а заміж! Та йти заміж за цього «рохлю» Наталка зовсім не бажала, а ось трохи використати, хоч у якості робочої сили, цілком можна. У Ліди ж незмінно нескромний об’єм робіт, в яку пору року не приїдь! То картоплю садови, по город прополюй, що щебінь носи, то пісок, то сіно, то солому, то воду, то гній, то ще якась бридота! Нехай вже краще сестричка «їздить» на Артурі, а Наталка вже як-небуть обідами та іншими кулінарними вивертами займеться. І приємніше, і легше, і враження гарне справляє на всіх чоловіків. Хоча, не звертаючи уваги на регулярне обурення Ліди занадто інтелігентними манерами Артура, сестра всіляко вмовляла Наталку «оцінити гідного хлопчину». Типу інтелігент, тебе кохає, не звертаючи уваги на всі «коники»… Ну так, непоганий, але не просто непоганий, він – ніякий!. Ні натиску, ні харизми, ні тачки! Ну що з нього взяти, окрім аналізів? Ні… Щоб там сестра не думала, та Артур то явно не її тип, так, тимчасова іграшка.

–Наташа, а можна тебе спитати? – зазирнув в дім хлопець.

–Ні, я зайнята, – фиркнула Наталка, відмахуючись ложкою, якою саме розмішувала борщ.

–А… Ну добре, підійду пізніше…– кивнув Артур і його висока постать зникла за дверями.

–За що ти з ним так? – здивувалась Ліда, яка саме вийшла до кухні.

–А сама як хвилину назад репетувала на нього біля трактору?

–Так то ж я. Я не його кохана дівчина. Мені таке можна й пробачити. Та й не до реверансів мені там було, коли кожна секунда на вагу золота, точніше зелені. Те його питання про рукавички було взагалі вбивчим. Я в той момент думала з нього рукавичку зроблю, – розсміялась Ліда, – А тобі що зараз заважало з ним поспілкуватись?

–А, нема настрою… Я вже й не знаю як його здихатись. На дискотеці з’явився такий хлопчик…, а в мене під боком ця ввічлива інтелігенція…

–Дурна ти Наталка. Черговий «такий хлопчик, на такій тачці» відтрахає тебе і зникне за обрієм, а Артур би з тебе пилинки здував, не звертаючи уваги на твою бурхливу і зовсім не безгрішну юність…– засмучено мовила Ліда. – Подивись як він на тебе дивиться.

–Та бачила я ці оченята довірливого теляти. Набридли вже до печінок. Коли там вже його автобус?

–А він сьогодні їде?

–Ні, на жаль завтра. Сподіваюсь красень з тачкою не зникне до того часу…

– І потрібно воно тобі?

–Ой, Ліда, не грузи мене, нічого ти в цьому житті не розумієш…

–Та да, куди ж мені. Добре, пішла я в город, моркву ще прорвати потрібно, за одно подивлюсь як там у Руслани справи з прополкою квасолі. Сподіваюсь не всю перелущить в процесі.

–Чого то раптом?

–Та вона нині зацікавилась різновидами цієї культури, виявивши випадково якусь фіолетову квасолину. Тепер носиться по городам та збирає різноманітні екземпляри. В неї є вже й червона, і біла всіх розмірів та форм, і жовта, і навіть якась рожева в крапкинку. Все б добре, аби вона ще з тією цікавістю по чужим ділянкам не лазила. Бо сусідка вже цікавилась, що моя дитина робила на її городі.

–Тю, так сказала б що в неї там такі живописні бур’яни, що дитина просто не змогла байдуже мимо пройти, – хмикнула Наталка.

–Та щось таке я й спробувала розповісти. Руслана ж щипає по парі квасолин, тож збиток не помітиш, особливо коли сам рядок квасолі в осоті геть не видно, – усміхнулась Ліда, виходячи з дому, – Маякни, як обід буде готовий.

– Добре.

Жінка пішла, полишивши сестру доварювати борщ і мріяти про красеня на сріблястому опелі. Мрії спокушали, але вони були б набагато приємнішими, аби повз вікна регулярно не мелькав Артур. Дівчина роздратовано повела плечем, після чергового закоханого погляду свого кавалера, та досадливо закотила очі. І смикнув же її чорт притягти цього тюхтія у село!

Ліда

Вересень, місячна ніч, біля яру з невеликим ставком поле сухої кукурудзи. Шурхіт довгого листя створював один нескінченний шепіт, а м’яке місячне сяйво так і налаштовувало на таємничий лад. Щоправда не всіх. Ліді в даний момент було не до романтики чи таємниць – жінка була зайнятого заготівлею на зиму.

–Мамо, ма…– тихий голос органічно вплівся у шепіт вітру, і жінка його не почула. І тому, коли дівчинка вигулькнула з-за рослин просто перед нею, мимоволі сахнулась.

–Ой, Руслана, не лякай так.

–А що?

–Вистрибуєш як привид.

–Та, знаю я як ти привидів боїшся, – фиркнула донька, нагадавши жінці, як вони пару тижнів тому вночі тягли з току отриману «на халяву» пшеницю. Важче п’яти кілограмів не піднімати, то не про Ліду у нинішньому становищі. Піднімалось все, що потрапляло до рук, а вага, то вже справа другорядна. Того дня їм добрі люди відсипали залишків зерна, яким можна було годувати курей ледь чи не півроку. Звичайно Ліда взяла скільки змогла! Сумки та мішок вийшли такі, що у велосипедів ледь рулі не погнули, та й багажники ображено скрипіли всю дорогу. Саме тому жінка з донькою «зрізали» шлях через кладовище. Руслана тоді весь час насторожено-підозріло озиралась, очікуючи чи то привидів, чи то ще якоїсь чортівні, попри всі настанови Ліди що: «боятись потрібно живих, а мертві вже своє відбігали». Озиратись дитина озиралась, та дяку Богу, дременути з переляканими криками не намагалась. Може й нетривіальне випробування для дівчинки, та не обходити ж два кілометри з важкими торбами через якісь забобони! Та й за вибору – тягти непід’ємний вантаж зайву відстань, чи отримати невелику дозу адреналіну, Ліда вирішила, що друге менш шкідливе. Та й донька нехай вчиться боятись реальних небезпек, а не уявних.

–Ну нехай, не їх, але ж то міг бути хтось інший. Ти ж наче тільки поїхала з сумками?

–Вже повернулась. Вероніка вєлік на півдорозі забрала.

–Вона ж сама сумки не зніме!

–Так ці ж наче останні? – старанно імітувала наївність дитина.

–А, ну так…– Ліда б ще трохи продовжила час їх «промислу», та пара «останніх ходок» вже була обіцяна з годину тому і Руслана явно вирішила ненав’язливо нагадати про «трохи» збільшений план заготівель кукурудзи на сьогодні, віддавши велосипед з торбами молодшій сестрі. Щоб вже точно не повернувся. Доньці не хотілось розуміти, що Ліда так поспішає не через примху чи жадібність, а тому, що не впевнена чи зможе назавтра встати. Не звертаючи уваги на профілактичне лікування, головний біль все так же періодично накатував на жінку, часто без попередження, а після кожного навантаження, так обов’язково. Але куди ж від роботи подінешся? Доньки все це наче знали, розуміли, терпіли, допомагали… Та сьогодні їм, схоже, вже до чортиків набридли всі логічні аргументи, якщо дівчатка виступили таким «єдиним фронтом». Вероніку зазвичай на нічні заготівлі не брали, і якщо дитина проявила ініціативу, отже їй дійсно набридло самій вдома сидіти.

– Я їй сказала, аби вєлік завела та прихилила до забору. А ми прийдемо – розвантажимо.

– Зрозуміло… Там, десь позаду у ряду повна сумка стоїть. Знайти та віднеси до велосипеду, а другу я зараз наповню і винесу.

– Добре, – Руслана так само непомітно щезла як і з’явилась. В постійному шелесті нічого до путя не почуєш. Добре що це поле не охороняють. Охоронці б мали можливість точно так же підійти впритул непоміченими, а бути спійманою на крадіжці не хотілось, нехай і на полях агрофірми, звідки тягнуть всі і все.

Життя змусило Ліду викручуватись, в тому числі красти з полів. На заробітну плату «прибиральниці газонів» важко прожити, тим паче з двома дітьми. Є звичайно підсобне господарство яке годує, але… Його теж в свою чергу потрібно годувати. Та й самим на обід та ж молода кукурудза зайвою не буде. На початку сезону, коли качани були молочні, Руслана гризла їх прямо на полі, доки пасла овець, пізніше – набирала повні торби додому. Ліда, приїжджаючи на велосипеді на балку, забирала ті сумки і до вечора, все здобуте варила у величезній двадцятилітровій каструлі. Бенкет в такі дні був на всю родину, можна було більше нічого й не готувати. Коли ж кукурудза достигла і стала тверда – вони збирали її, як корм для домашніх тварин.

А ще цього року практично під домом посадовили поле соняшника, дуже потрібної та корисної культури. Гріх подібною зручністю не скористатись. Тож вдень, після школи, Руслана відправлялась на ще один «промисел». На «справу» брались все ті ж гірчично- зелені нескромного розміру сумки, секатор і середнього розміру палиця. Ліда згадала дні давнього дитинства, коли сама гостювала у бабусі і так би мовити "залучалась до сільського життя». Тоді ще міська дівчинка з цікавістю спостерігала за роботою бабусі. Виявилось – не дарма. Знадобилося в житті. Отримавши «цінні вказівки» від мами, нині Руслана відмінно опанувала «соняшниковий промисел». Зрізала пару десятків голів соняшників і, зібравши їх в купку, вкладала на розстелене покривало і вибивала палицею насіння. Вибите – у сумку, а сумку, намагаючись нікому зайвий раз на очі не потрапити, додому. Спостерігачем безпечного вискакування з поля та доставки велосипеду для торб, була зазвичай мала Вероніка. Головне, зайти в поле подалі, аби стук не було чути з дороги, де мають «шкідливу звичку» їздити всілякі працівники агрофірми, як то агроном чи голова. Вони наче не здогадуються про такий спосіб крадіжки насіння, та сповіщати їх точно не варто. Особливо, коли несеш з поля кілограмів двадцять «здобичі».

Поки що їм щастило. Взагалі Ліда намагалась організувати всю роботу у вигляді гри, тож зазвичай діти все це сприймали як оригінальне дозвілля. Руслана, наприклад, поділилась, що у здобутті насіння їй найбільше подобається процес зрізання голів соняшника. Казала: «почуваю себе кровожерливим піратом». Ліду це влаштовувало. Хоч «Чорною бородою», аби лишень допомагала, адже насіння, зібране таким чином, можна здати до олійниці і отримати олію та ще й макухи вівцям на додачу. Свіжа олія мала незрівнянний аромат і в перші дні її взагалі можна їсти як ласощі, з сіллю, та скоринкою свіжого хліба. Особливо якщо то хліб «магазинний», привезений бабусею чи самою Лідою з міста. Хоча місцевий, що видавався за талонами, теж цілком підходив для такого частування. Трикілограмовий буханець в таких випадках міг за пів години полишитись без скоринки, хоча зазвичай діти не настільки активно його їли.

А ще на цій олії вони все смажили, закривали на зиму консервацію, у салати додавали та й каганці з неї робили, для вечорів без електрики. Воскові чи парафінові свічки з деяких пір стали дорогим задоволенням, от і виходили з ситуації народними аналогами – каганцями, влаштованими з вимоченої у олії вовни. Вовною вівці ділились щедро, та й олії, при своєчасній заготовці, було більше, аніж грошей. Дешево та сердито, а коли світла немає по кілька годин щодня, а то й діб, – цілком прийнятний варіант.

На жаль пшеницю добувати самотужки не виходило – занадто клопітно колоски збирати, та й ховатись важче – занизька.

Також Ліда з донькою наловчились, вдягнувшись у підходящий для цієї справи одяг, носити з колгоспного саду горіхи та яблука У жінки ще з часів навчальної практики в лісових господарствах полишились зелені тканинні курточки, які відмінно підходили для таких справ. Кольори маскувальні і майже не брудняться. Руслана, при небезпеці, скрутилась у клубочок, курткою накрилась і її вже не видно – зелена купка, не більше.

Взагалі жінка з’ясувала, що за необхідності буває дуже вигадлива і в частині що, де віднайти, і як то застосувати. Та й не можна вважати крадіжкою те, що вони беруть з полів та саду агрофірми. Як там кажуть: «Всё вокруг колхозное – всё вокруг моё»? Не те, щоб Ліда завжди так вважала, та коли дітям їсти нічого й не на таке підеш. Так нині виживали всі жителі села. Раніше Ліді не раз крутили біля скроні пальцем, коли вона відмовлялась щось взяти. А як її свого часу висміювала сестра, з’ясувавши, що від продажу квітів Ліда нічого собі в кишеню не клала… Чесна… Ну вже яка є… Була… Та зараз жінка усвідомила, що колгосп від її дрібних «промислів» точно не збідніє, бо занадто добре економить на оплаті праці та виплатам на паї. Заробітна плата у працівників агрофірми була така, що кури б засміяли, якби дізнались. Виключення складали лише голова та близькі до нього особи, але їм та зарплата не дуже то й потрібна була, бо все, що було в колгоспі, вони мали змогу отримати в необмежених кількостях. Отримати і продати. А було у колгоспу-мільйонера багато чого, не звертаючи увагу на активне розкрадання.

–Ма, дай сумку, – вкотре вискочила з шурхочучих рослин Руслана, відволікаючи Ліду від думок, та практично автоматичного процесу обламування качанів.

–Навіщо?

–Качани кину!

–А твоя де?

–Вже біля велосипеду. Пішли, там вже фільм почався! – донька швидко закидала качани, підганяючи матір та пританцьовуючи від нетерпіння. Ліді й самій подобався пригодницький серіал «Арсен Люпен», який саме мав початись по телевізору, але кукурудза важливіша. Ще день, два і її зберуть, тому варто брати, доки є можливість. Збирати «падалішню» – не варіант. Якось намагались. Чи то так гарно їх техніка працює, чи то «помічники» в агрофірми гарні, але після комбайнів знайти на полі з десяток качанів, то вже досягнення. Але ж того занадто мало…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.