Частина 26

Частина 26

Гертруда

На гарно освітленій сцені було встановлено стіл для комісії, що проводила щорічні загальні збори членів агрофірми, а самі учасники зборів розмістились у глядацький залі сільського клубу. І зал був переповнений. Гертруда прийшла сюди за компанію з подругою. Вчителі не мали права на майно колгоспу, та й взагалі не були його учасниками, але їй, як і багатьом в цьому залі, було просто цікаво. Тим паче, що сьогодні очікувалось дещо незвичне.

У просторому залі на були зайняті всі ряди крісел, а люди, яким не вистачило місць, товклися у проходах. Червона тканина, що обрамляла сцену і обшарпані прикраси з радянською атрибутикою, робили ці збори схожими на сотні попередніх, та сьогодні було все трохи не так. В повітрі витали цікавість і напруга, адже все село гуділо, як розтривожений вулик, після того, як стало відомо, що «квітководша» таки виграла справу, і суд зобов’язав агрофірму виділити наполегливій жіночці земельний пай. А для цього потрібно було провести розпаювання всього майна, і не лише на папері… Може керівництво агрофірми і спробувало б якось приховати «таке неподобство», але про це кілька районних і обласних газет статті написали. Спритна Ліда, не звертаючи уваги на постійні лікарні, й туди добігла! Та навіть без газет село раз за разом старанно перемивало кістки «квітководши», яка періодично «трусила трон» Федосійовича, відверто переймаючись, аби той не отримав «пролежні від непохитності влади».

Куди ту невгамовну Ліду тільки не зносить в пошуках правди… Та один дзвінок голови Донецької обласної адміністрації чого вартий! Як «квітководша» потрапила на прийом до такої поважної особи, Гертруда навіть не уявляла, бо для неї то було на одному рівні з візитом до президента, але Ліда явно не була обмежена страхом перед посадовцями. Здається, то вони вже її починають боятись. От що потрібно розказати керівнику області, аби він особисто подзвонив якомусь голові колгоспу? А він подзвонив! Секретар Федосійовича просто не змогла втриматись, аби не розповісти подругам про таке! Не кожен день розмову з «місцевим богом» починають з фрази: «Ти роботу втратити хочеш?». А саме ж так Щербань її й почав! А потім сказав, що якщо голова не знайде в господарстві грошей, аби заплатити регрес матері-одиначці, то він явно не на своєму місці!

Агрофірма платила працівникам зарплату дуже рідко і більше товаром, а вже про «небажаних» осіб і мови не було. Квітководші голова принципово не бажав нічого не платити, аргументуючи класичним: «грошей нема». Але після того дзвінка за Лідою відправили «гінця» з запрошенням до каси вже за годину!

А історія з оранням городу? «Квітководшу» ж після отримання інвалідності звільнили і голова щиро вважав, що тепер нічого Ліді не винен, в тому числі і безкоштовно, як члену агрофірми, орати город. Ага, і думав він так рівно до тих пір, як йому подзвонили з обласної Профспілки і популярно не пояснили, що інвалід агрофірми полишається її членом, попри бажання голови забути про таку «невдобну особу». Секретар Федосійовича дізналась багато нових висловів, після тої розмови… Ще більше їх почув, той, хто отримав особисте розпорядження голови: «зорати города тій клятій інвалідці».

Тепер же це розпаювання земель і майна колишнього колгоспу… Розповідали, що коли до порядку денного щорічних зборів вносили це питання, то Федосійович мав такий вираз обличчя, що всі, хто був у кабінеті, дихати зайвий раз боялись. Не дивно, що тут зібралось майже все село. Ще б пак. Коли ж таке було, щоб збори могли дійсно щось вирішити, а не лише виконати показову виставу?

Разом з виділом земельного паю, голова агрофірми одразу поставив питання щодо виходу з членів агрофірми. Схоже він це намагався використати як погрозу, аналог «відлученні від партії». Дарма. Очікуваного враження то явно не справило, бо окрім Ліди «намалювалось» ще з десяток бажаючих отримати землю. І це було дуже неприємною несподіванкою для керівництва агрофірми.

Взагалі збори проходили бурхливо, з криками, обуренням, закликами та образами. Місцева «чорнорота» жіночка, яра прихильниця колгоспу, агрофірми і, якщо вірити пліткам, колишня коханка голови, довго та ретельно лаяла всіх бажаючих «полишили колгосп, який про всіх піклується, як про дітей рідних», закликаючи на голови «відступників» всі відомі їй земні та небесні кари. Її виступ приніс задоволення хіба що Федосійовичу, бо всі інші просто чекали найближчої паузи у нескінченному монолозі, аби всадовити крикливу пані на місце та вирішувати щось по суті.

Ліда виступила коротко, проте дуже харизматично. Її щирий подив тим, що боротьба за гарантовані законом права сприймається керівництвом агрофірми як особиста образа, було сприйнято людьми неоднозначно. Схоже багато хто замислився. Воно ж і правда, жінка нічого поганого не бажає, нічого незаконного не просить. Просить лишень віддати те, що їй і так, за документами, надала держава. Ліді б у депутати… Вміє привертати увагу, переконувати народ, змушувати думати…

Старша донька «квітководши», доки мати виступала, сиділа у третьому ряду і щось там собі тихенько записувала. Гертруда з цікавістю нахилилась та зазирнула через спинку крісла. Що ж то таке може дитина писати? Але дівчинка не писала, а, часом від старання гризучі олівець, малювала шаржі на членів комісії зборів. Схоже комусь тут було відверто нудно, попри доленосні події, для всього села та і її сім’ї особисто. Портрети, намальовані на якомусь відрізку жовтуватого паперу виходили на рідкість влучними. Федосійович, головний інженер, бухгалтер, агроном, дружина голови, яка, як завжди, показово-скромно займала місце секретаря. Всі легко упізнавались. Ліда, повернувшись зі сцени, помітила творчість доньки і тихенько розсміялась. До неї нахилилась сусідка і…шаржі пішли гуляти по рядам крісел.

Збори того дня закінчились пізно. Народ розходився, активно обговорюючи як шаржі, що встигли прогулятись ледь чи не по всьому залу, так і можливу подальшу долю тих, хто ризикнув покинути колгосп та забрати землю. Судження людей розділились, та більшість схилялась до думки, що буде непогано, якщо «піонерам» просто не заважатимуть. Гертруда, дослухаючись до розмов, думала про те, що це лише перша ластівка. Якщо ці першопрохідці на чолі з Лідою, отримають хоч якісь прибутки – для колгоспу прийдуть важкі часи... З нинішнім розміром зарплат, робота «члена агрофірми» дуже нагадувала рабську працю. А саме ж на таку ситуацію звикли розраховувати керівники підприємства, не звертаючи уваги на зміну вивіски, та реформи у країні. Мабуть тепер Федосійович кусає лікті, жаліючи про те, що просто не продав Ліді її нещасну квартиру. А не вважав би себе всесильним, чи просто проявив трохи співчуття та людяності – не було б, ані тих судів, ні цих зборів, ні самого розуміння того, що з колгоспом можна воювати і воювати успішно. А виявляється можна. Взагалі виявляється з нього можна вийти й небо на голову не впаде! Ото сміху буде, якщо ця тендітна жіночка дійсно зламає хребта колгоспу-мільйонеру…

Наташка

–Так, кофейний пломбір, це Руслана любить, а білий – Вероніка буде… О, «каштан» – клас! – Ліда, відкривши кришку морозильної камері, азартно сортувала морозиво.

–Там, глибше, ще ескімо має бути, і фруктове в шоколаді, – підказала Наталка, котра зі значною долею поблажливості, дивилась як старша сестра дістає і ретельно утрамбовує у скляну трилітрову банку криве-косе (списане через нетоварний вигляд) морозиво. Сама дівчина вже встигла об’їстись цими ласощами, а от для сестри та племінниць то рідка радість. Гарний товар Наталія звичайно не давала, бо за нього звітувати треба, а от «браком» можна було поділитись. І статус щедрої тітоньки підтримати, і собі жодних збитків, та й Ліда у захваті від можливості притягти дітям щось смачненьке. Як завжди, парою порцій вона не обходилась.

Почувши вперше, що можна взяти «скільки унесеш», Ліда набрала пакет кілограмів на п’ять. Зараз же спеціально привезла тару з кришкою і купу пакетів, для пакування «халяви». Але халява халявою, та тягти ту немаленьку торбу через все місто, а потім ще з нею торохтіти в задушливому автобусі до села і все заради того, аби племінниці пораділи смаколикам… Ні-і, то перебор. На таку дурню здатна лише її сестричка-альтруїстка.

З тих пір як Наталка, махнувши рукою на свою золоту медаль та інститут, знайшла роботу в комерції, вона відчула себе людиною. Ось це було її місце – робота з грошима! Живими, хрусткими і в пристойній кількості! Можна було відправити подалі матір з її слізними благаннями повернутись до інституту, втерти носа батькові, який вважав, що комерсанти то ледь чи не найстрашніші злочинці. А даремно. Комерсанти мають гроші, а гроші – то все. З ними можна зайти до будь якого магазину, кабака відкривши двері з ноги, прикупити дорогих цигарок, косметики, шмоток, взуття, золота. Не корячитись з закатуванням консервації, як то робили батьки щоліта, (таскаючись щотижня на дачу, копаючи, поливаючи, саджаючи, обробляючи, збираючи), а просто купити все необхідне на базарі. І не лише «хавчик», а й усе інше. Можна нарешті запакуватись у імпортні лахи самостійно, а не на чиїсь «подачки», відпрацьовуючи за це власним тілом.

Наталка любила гроші і вони платили їй тим же. Не так давно влаштувавшись у однієї «нової русської», що розгорнула бізнес на продажу солодощів, Наталка дорвалась до грошей і левова їх частина була зовсім не зарплатою. Це спочатку дівчина все точно рахувала, боялась спійматись на недостачі, та минуло трохи часу і вона швидко порозумнішала. Подивилась, як працюють напарниці і собі розвернулась. Обраховувати покупців, шаманити з виторгом, браком при прийнятті товару, поверненні залишків на склад у Наталії виходило віртуозно. А ще вона одночасно примудрялась утримувати імідж відмінного працівника, якому підвладні будь які цифри. Що-що, а з математикою у дівчини завжди були чудові відносини, і нарешті то стало приносити зиск!

Наталія швидко втерлась у довіру до «хазяйки», стрімко змінивши посаду вуличного продавця на місце особистого помічника, підкупивши ділову тітку, як вмінням рахувати, так і чудовою пам’ять на цифри. А ще стало в нагоді вміння «розговорити» практично будь-якого чоловіка і «на око» визначити вартість «прикиду» майбутнього партнера. «Нюх на бабки» у Наталки був настільки відмінним, що хазяйка частенько запрошувала дівчину з собою на зустрічі в дорогі кабаки, просто для того, аби оцінити можливості «ділка». Одна біда, спиртне в кабаках було відмінним і в необмежених кількостях, й іноді то призводило до неочікуваних наслідків. Наталка зранку могла себе виявити як у страждаючої похміллям хазяйки, так і у ліжку чергового її компаньйона по справах. Он як останнього разу. Такий чоловік трапився, з такою тачкою… При таких бабках… Явно бандюк не з останніх… Одна біда, свого відношення до виявлення Наталки в своєму ліжку він навіть не вважав приховати. Скривився, полишив сто баксів і доручив водієві: «повернути кралю, де взяли». Звичайно її повернула не до ресторану, а за вказаною дівчиною адресою, та все одно образливо. Та ще й перед Сагіром виправдовуватись довелось… Добре, що хоч шефиня в таких випадках «прикривала».

–А хазяйка точно не буде проти, що ти мені стільки брати дозволяєш? – відволікла дівчину від думок старша сестра.

–Так вона ж його поштучно не рахує, та й тут лише неліквід, – відмахнулась Наталія.

–Тю, неліквід. Наче смак зміниться, від того, що воно трохи прим’ялось, – знизала плечима Ліда.

–Ти думаєш воно доїде? – з сумнівом уточнила Наталка, розглядаючи як сестра акуратно замотує миттєво запотілий бутиль доверху набитий різноманітним морозивом, – на вулиці, хоч і вересень, а пекло, хоч яєчню на асфальті смаж, а їхати тобі більше трьох годин і то, якщо пощастить. Знаю я як автобуси в село ходять.

–Доїде, чи це буду не я! – впевнено махнула рукою Ліда, – якщо я його минулого разу в пакеті довезла… А я довезла, практично без втрат! Дрібна калюжка, яку з радістю вилизали собаки на автостанції не рахується. А зараз скло, плюс три шари пакетів, плюс сумка – буде певна термоізоляція. Доїде. Малі у захваті будуть! Ми минулого разу втоптали після обіду по п’ять порцій і випали в осад, як задоволені бегемотики. Ти б бачила ті щасливі мордочки!

–Уявляю…– усміхнулась Наталка. – обіжрались по повній, як і ми з Сагіром. Ми вже дивитись на морозиво не можемо.

–Та де там! – розсміялась Ліда, – Через пару годин малі вже знову заглядали у морозилку, з’ясовуючи, що там на вечір полишилось! Воно звичайно тоді трохи підтануло, та кого то хвилювало? Та й взагалі, якщо якась частина розтане, ми її по формам розіллємо і знову заморозило, як залишки минулого разу!

–А, ну теж варіант. Все, досить, закінчуй гребти, бо тобі дай волю, разом з морозилкою все утягнеш. Змивайся, доки хазяйку чорти не принесли.

–Ти ж казала, що нічого страшного і то непотрібний брак? А морозилку я б точно прихопила, аби можна було. Дуже корисна в господарстві річ, – покосилась на техніку Ліда.

–Так тримай при собі руці-загребуці, – розсміялась Наталка, – Морозилку я точно списати не зможу. І взагалі прискорюйся, бо краще таки не відсвічувати зайвий раз. Зібралась? Все, бувай. Якщо будеш у місті, можеш ще заскакувати, цього добра в мене – пів складу.

–Чудово! Звичайно заїду!

–Давай, давай, вали. Мені вже пора на точки за виторгом їхати, а ще марафет навести потрібно. – сестричка зробила поважне обличчя і дістала косметичку, аби відвести макіяж, що трохи «поплив» від спеки.

–Дякую. Пока!

Ліда зникла за дверями приміщення, полишивши молодшу сестру наодинці з дзеркалом. Макіяж – то святе. Щоб вона та ненафарбована вийшла на люди? Та її ж засміють! Та й «марку тримати» потрібно перед підлеглими. І нехай продавці їй прямо не підпорядковувались, а просто здавали виторг за зміну, дівчина робила все, аби її сприймали як особу, що має певну владу, бо є правою рукою хазяйки. Такий статус дуже допомагав в махінаціях з грошима. Та й взагалі, вона ж не Ліда. Сестру цілком влаштовували дешеві шльопанці, китайські футболки зі спідницями чи сукні-самошивки з тканини десятирічної давнини, а вже про косметику Ліда взагалі не згадувала. Очі фарбувала останнього разу, мабуть, ще на побачення з Олегом. І що їй, при такому ставленні до себе, світить?

Ліда

– Так, точно сорок сантиметрів? Показуй, я заміряю! – мовила Ліда дістаючи з тумбочки лінійку та повертаючись до чоловікова, який сидів у неї в палаті.

– Що? Як замірятимеш? – розгублено закліпав очима гість.

– Ну ти ж так нахвалював. От я й вирішила переконатись, – жінка уважно дивилась на свого занадто настирного кавалера. Чоловік, не звертаючи уваги на неодноразові відмові від його нав’язливої уваги, чомусь вирішив, що Ліда жартує, чи просто недостатньо уважно роздивилась «цінного жениха». Сьогодні цей самовпевнений самець заявився до неї ввечері в лікарняну палату з наміром пояснити який він чудовий, особливо в частині чоловічих принад. Коли наполегливий гість вже почав Ліду ледь не валити на ліжко, зазначаючи в сантиметрах свої «переваги», жінка не втрималась і з допитливо -незворушним виглядом дістала лінійку.

З проведенням замірів не склалось. Гість, почервонівши, як свіжозварений рак, раптом розгубив більшу частину самовпевненості й дременув, щось там бурмочучи про низьку температуру в кімнаті і ледь не збивши в дверях сусідку Ліди по палаті. Катерина зайшла з круглими від подиву очима.

–Шо ти сказала Сашкові, шо він як ошпарений вискочив? Я думала його і бульдозером не посунеш. Цей же індик вважає себе неперевершеним і певен, що будь-яка жінка, на котру від зверне увагу, просто зобов’язана з радісними криками заплигнути до нього в койку. А всю критику сприймає виключно як завуальований комплімент…

–Йому не пощастило. Я жіночка прискіплива, тому вирішила переконатись в правдивості його розповідей, – хмикнула Ліда.

–Як?

–Запропонувала заміряти його «гігантські розміри», котрі він мені наполегливо пропонував оцінити на практиці.

–Як заміряти?

–Лінійкою!

Веселий сміх жінок було чути і у сусідніх палатах.

Товариськість, гарні зовнішні данні та особиста чарівність Ліди нерідко грали з нею злі жарти, особливо після розлучення. Не «підкотити» до симпатичної молодої та незаміжньої жіночки не спробував хіба що лінивий. І серед «претендентів» зустрічались не лише безпечні особи на кшталт Сергія-фотографа, що намотував багатокілометрові круги периметром, заради чашки чаю з коржиком. Проте більшість, особливо в селі, «пооблизувались та заспокоїлись», зрозумівши, що жіночка «не ведеться». Але були й ті, хто полишив образу за відмову, як наприклад замісник голови агрофірми. І без нього проблем вистачало, а вже коли цей чоловік почав чинити перепони в справах, взагалі життя «налагодилось». Пара знайомих жіночок, щоправда намагались Ліду «образумити», порадами на зразок: «Ну шо ти носа воротиш? Дала б раз, від тебе б не убуло, а користь була б суттєва. Он Марину бачила? Чоловік перший п’яниця на селі, цілими днями квасить разом з чоловіком завклубши, а дім і двір в Маринки – задивитись можна. Все, що хочеш є! На «тепле місце» прилаштували, грошей стільки, що не лишень на їжу всій сім’ї вистачає, а й на розваги оболтусам-синам…». Та Ліда так не могла. Не могла й все тут. Може то дурість, та вже що є. Лягати в ліжко з чоловіком з суто меркантильних інтересів – гидко…

Ні, не можна сказати, що вона планувала податись у монашки, чи взагалі не бажала знайти міцне чоловіче плече, а краще робочі руки (вони в господарстві більше потрібні), але… Ліда боялась. Боялась за доньок. Дві дівчинки… Хто зна, що буде в думках у чергового залицяльника? А старшій п'ятнадцять, і масні погляди деяких чоловіків вже не оминають дівчинку. Добре, що в дитини наче є непоганий хлопець, а все інше вона, через наївність, просто не помічає.

Чоловіча увага Ліду не оминала, але так склалось, що більша її частина наздоганяла жінку в лікарнях, подалі від дітей та уваги односельчан. І тоді додому на вихідні жінка привозила різні смаколики та інші дрібні дарунки, презентовані їй залицяльниками. Має ж бути від тієї уваги корить її дітям! Щоправда були й такі, як сьогоднішній кадр. Таких самовпевнено-наполегливих Ліда терпіти не могла і відбивалась як вміла – гумором та іронією. Виходило то в неї, як показала практика, досить непогано.

– Ліда, ну ти даєш! Але, знаєш, що цікаво? «Обламані» тобою чоловіки зазвичай не тримають зла, – відсміявшись сказала її сусідка по палаті, – Я думаю, що й Саша, поступово заспокоївшись і послухавши розповіді «інших невдах», теж з радістю поділиться цікавою історією «як я підкотив до Ліди».

–Та ні, думаю цей не поділиться, – зітхнула жінка.

–Та хто його зна, – знизала плечима Катерина, – он Сашко ж афганець, нещодавно прийшов з дарунками та словами «якби ти тоді мене не відфутболила, я б…»

–Так-так, – усміхнулась Ліда згадавши урочисту фразу: «я б не роздивився її, ту саму». Мова йшла про ще одну її знайому, до котрої Ліда одного разу ледь чи не насильно підвела свого чергового кавалера, намагаючись уникнути наступного танця.

–А, Гришу з півночі, пам’ятаєш? – нагадала Катерина іншого «невдаху». Не менш широкого, аніж високого чоловіка, що ззовні нагадував класичного православного попа. Гриша полюбляв поговорити про релігію, її витоки, історичні факти та паралелі. Він теж якось вирішив позалицятись до Ліди, але вона не одразу зрозуміла, що то в неї за тінь-переросток намалювалась, а коли оцінила «масштаби біди» влаштувала одруженому чоловікові такий рознос…

–Те його коронне «Я ж навіть з депресії вийшов, так обурився!» – розсміялась Ліда. – Буває. Не можу ж я для всіх бути гарною.

–Так в цьому й парадокс! Ти, навіть якщо почала знайомство з відвертої сварки, з усіма потім знаходиш спільну мову і ні на кого не тримаєш зла! В тебе ж серед гарних знайомих така кількість кардинально різних людей, які в інших ситуаціях, вибач за вираз, срати на одному квадратному кілометрі не сядуть. Це ж неймовірно!

–Ти перебільшуєш, – відмахнулась Ліда.

–Ага… Ти може й не помічала, а я давно звернула увагу, що танці у відділенні дозволяють організовувати найчастіше під твою відповідальність, а ефект від таких вечірніх заходів буває чи не сильніший за терапію. Мені про це колись проговорився завідуючий! Ти може не цікавилась, та без тебе подібні ініціативи в більшості випадків «глохнуть на корню», чи завершуються сварками та ледь чи не бійками між нашими нервовими пацієнтами. Ти думаєш, чому коли ти з’являєшся у відділенні, за черговим профілактичним лікуванням, лікарі радісно потирають руки і знаходять тобі місце, без усякого блату, навіть якщо відділення заповнене, як то кажуть «під зав’язку»?

–Угу, ото собі так і уявила Віктора Леонідовича, який радісно потирає руки, при моїй появі! – розсміялась Ліда, згадавши як нещодавно сварилась з завідуючим, через використання калориферу в палаті. Пізня осінь, а батареї в лікарні і себе загріти не можуть, тож змерзлих пацієнтів регулярно ловили за використанням «пожежонебезпечних нагріваючих приладів». Але ж якось грітись треба! Приїхати до лікарні лікувати одну хворобу, а отримати бонусом іншу, від переохолодження, тож геть нецікаво!

–Має ж він бути хоча б іноді суворим, – усміхнулась Катерина. – Та я тобі правду кажу! Ти легко та невимушено примудряєшся збирати більшу частину відділення разом, організуючи та координуючи з дозволу (точніше благословення) лікарів наші щотижневі дискотеки. Ти ж тягнеш музику, знаходиш магнітофон (то свій привозиш, то чоловікам ставиш завдання), влаштовуєш в холі «вечірнє освітлення», випрошуєш «продовження» розважального заходу… Ти заражаєш всіх своїм ентузіазмом, активністю, бажанням свята. Ти настільки любиш радість, сміх, музику, веселощі, що розповсюджуєш цю любов як особливо заразний вірус! А ще ти щиро радієш за інших. Я досі пам’ятаю твою радість, коли ти помітила, як на блідому стомленому обличчі нашої Юлі розквітла невпевнена усмішка, від того, що її таки запросив Сашко-афганець. А він же на той момент, на хвилинку, був твій потенційний кавалер! Гарний, високий широкоплечій чоловік, колишній шахтар з непоганим гаманцем, та будь-яка інша жінка не відмовилась би побачити такого красеня біля своїх ніг, навіть якщо він і не потрібен. Так, для іміджу і в якості джерела презентів. І вже точно, жодна з моїх знайомих не займалась би влаштуванням його особистого щастя з іншою!

А Мишко-зек, який з твоєї подачі, відчайдушно виплясував навколо Олесі, котра потрапила сюди з нервовим зривом, після спроби суїциду? Та я в житті не бачила, щоб жінка так миттєво розквітала і перетворювалась з блідої молі ледь чи не рокову красуню! Та ти в наших лікарів, за впливом на пацієнтів, на одному рівні з найсильнішими препаратами, а може й вище!

–Катю, не перебільшуй. Я зазвичай коли потрапляю у відділення, знаходжусь у стані «впасти і аби ніхто не чіпав».

–Та то перші дні, ну тиждень, а потім трохи приходиш до тями і все.

–Що, все?

–Все. Ховайся депресія, чи з чим там хто потрапив до лікарні. Тебе не влаштовує нещасне оточення, і ти починаєш щось там організовувати, придумувати, всіх чимось озадачувати. Ти що, не помічала, що варто тобі, як мінімум, почати розбірливо відповідати на питання, як у твоїй палаті одразу з’являються «випадкові» гості, що зайшли за чаєм, кип’ятком, кип’ятильником, сухариком, та навіть просто «дорогу спитати»! В кого на що фантазії вистачає, аби отримати свою порцію гумору, оптимізму, підзарядки та життєстверджуючого бачення світу!

–Яка в тебе багата уява. Мені самій би не завадила «підзарядка», – сумно усміхнулась Ліда. – Катя не видумуй. Тебе послухати, так я просто центр всесвіту, – відмахнулась жінка, дістаючи свої незмінні нитки та спиці. У Ліди нещодавно з’явилась ідея зв’язати доньці светр з зображенням коня, улюбленої тварини Руслани. Для цього жінка прихопила до лікарні кілька клубків білої тонкої вовни, котру сама спряла на механічній прядці з овечої шерсті. Чого–чого, а цього добра Ліда мала вдосталь, бо стригли всю отару вони щороку. Щоправда на практиці з’ясувалось, що вовна романівських овець, хоч і гарна на вигляд, проте досить жорстка та підходяща лише для носків та рукавичок, а от на інші вироби варто брати шерсть білих місцевих мериносів.

–Не зовсім центр, та гравітація навколо тебе точно підвищена, – усміхнулась сусідка по палаті, підходячи до вікна, – О, побіг у місто, наш черговий ображений, – кивнула вона за вікно.

–Сашка?

–Ага…

–Цікаво, за другою лінійкою, чи калорифером? – хмикнула Ліда, – Бо ж він сказав у нас занадто холодно, обмежені можливості продемонструвати всі елементи в повній красі.

–Ото вже не знаю. Та ладна побитись об заклад, тиждень, максимум два, і він чаюватиме в нашій кімнаті, принісши з собою не лише чай, але й як мінімум коробку цукерок!

Ліда лише відсторонено посміхнулась, переховуючи петлі свого виробу. Катерина була не найгіршою сусідкою по палаті. Звичайно зі своїми «тарганами», та тут без подібного «довіску» в принципі не було пацієнтів – заклад не той. Головне було знайти спосіб, щоб ті «таргани не вчинили бійку». Ця лікарня була місцем зустрічі найрізноманітніших неординарних людей. Як виявилось прості люди в МПЦ (медико психологічний центр) рідко потрапляють. Тут можна було зустріти і професорів, і людей, що бували в місцях позбавлення волі, і директорів підприємств, і шахтарів, і домогосподарок з трьома вищими освітами і афганців, головних економістів, бухгалтерів, щирих націоналістів та навіть прихильників якихось давніх релігій. І що дивовижно, на перший погляд взагалі неможливо визначити хто з них хто. Особливо перші дні, коли пацієнт був під дією розслабляючих препаратів і нагадував байдужого сомнамбулу. Бо ж тут лікарі, у більшості випадків, в першу чергу намагались розслабити нервову систему, і лише потім починали власне проводити якусь терапію. Але ж як цікаво було спілкуватись з цими пацієнтами, коли вони більш-менш приходили до тями!

Ліда не вважала, що люди організовуються саме навколо неї. Просто в певний момент тих, хто тиждень чи два відсипався під дією пігулок, починає тягнути на спілкування, на пошук розуміння, а хто може краще зрозуміти людину в депресії, якщо не той, хто лікується поряд? І якщо Ліда на той момент була в стані розмовляти, то не бачила причин уникати спілкування. Вона нині двічі на рік проходила профілактичне лікування у цій лікарні, давно перезнайомилась з усіма лікарями та з великою кількістю пацієнтів, тому вважала нормальним щось організувати, якось урізноманітнювати життя. Цілими днями лежати в палаті і дивитись у стелю, якщо є хоч якісь сили, то явно не про неї

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.