Частина 32

Наташка

Наташка прала у пластиковій мисці речі малого та подумки лаялась. Бідність, клята шаромижність! Як остання селючка змушена прати в мисці на вулиці біля колонки, ходити в якомусь старезному Лідиному халатику! На нормальну косметику грошей нема, від манікюру через городні роботи не полишилось і спогаду, Сагір вештається десь в Донецьку. Обіцяв через пару днів приїхати, а вже тиждень нема. Наталка нутром відчувала, що він відпочиває від неї з дитиною, і не наодинці. Мабуть тусить на міських ставках, «знімаючи» дівуль, але толку від того чуття… Пред’являти претензії? Так взагалі завіється, полишивши її і без такого сумнівного джерела доходів. Так хоч щось перепадає. Грець з ним, нехай гуляє, не зітруться ж його чоловічі принади, аби заразу б тільки яку в дім не приніс.

От що за несправедливість? Вона така розумна, хазяйновита майстриня повинна прозябати у селі в гостях у сестри, яка приїхала з заробітків! Радіти наявності свіжої зелені, безкоштовної картоплі та консервації, і подачкам Ліди, що раптом заробила грошей. В сестри звичайно не так багато полишалось, після всіх запланованих трат, але все одно. І її ж знову активно запрошують у Москву! От як так вийшло?

Оновлений інтер’єр сестриного дому не те щоб сильно, але дратував, бо в самої Наталки в квартирі був ремонт ще молодості її батьків. І доки гроші були, вони з Сагіром якось не заморочувались цим питанням, а все більше по кабакам та дискотекам вештались. Купили м’який куточок на кухню, холодильник та ліжко, але лишень тому, що батьки всі меблі до себе в село забрали. Та й куплені обновки вже значно побиті життям, бо Сагір, коли вони сваряться, не звик стримуватись. Дістається періодично всім – і їй, і малому і меблям з технікою. Уже й на холодильнику вм’ятина і стіл побитий, а магнітофон двохкасетний, який заграбастала у гуртожиток Руслана, працював взагалі лишень як радіо, бо його і торкатись зайвий раз страшно було. Піднімеш за ручку, й усе відвалюється, починаючи з антени і закінчуючи дротом. Племінниця його так і забирала в пакеті, як набір деталей, з коментарями «радіо китайське-саморозбірне». Щоправда Руслана й такому знайшла застосування. Та сміх сміхом, а у Ліди зараз і новий пухнастий килим, і люстра, і диван з кріслами, і штори. Он як сестра неочікувано прибарахлилась!

–Наташ, йди сюди! Твій малий тут таке полювання на сусідський курчат влаштував! – почувся голос старшої сестри.

–То й нехай. У сусідів цього добра навалом, – відмахнулась дитячими штанами Наталка.

–Та ти йди подивись на цього хижака, майстра маскування! – веселилась Ліда, змушуючи Наталку, хоч з цікавості відірватись від ненависної роботи.

Трирічний синок, сховавшись під високим кущем ірги, накинув на себе зелене покривало, так що ззовні тільки ніс виглядав, і сидів під парканом, сторожив сусідських курчат, що раз за разом забігали до квітника Ліди. Варто було одному проскочити між дошками паркану, як дитина з грізними криками кидалась на здобич, проте не встигала схопити це мале, але вже швидке створіння. Курча кожного разу з переляканим писком тікало махаючи маленькими крильцями, але хлоп’я не засмучувалось, а знову вперто поверталось на свою «варту».

–Очір, полиш у спокої ту дрібноту, там їсти нічого, навіть тобі не вистачить, – фиркнула Наталка й повернулась назад.

–Наталко, що ж ти його так обламуєш? Дитина старається, ловить, – розсміялась Ліда.

–Угу, добувач. Мені більше цікаво яких ципочок його татко ловить, що ніяк за нами приїхати не сподобиться.

–Ти ж казала він шпалери клеїть у спальні, – здивувалась Ліда.

–Та за тиждень можна було вже всю квартиру заклеїти, відірвати те все і переклеїти наново!

–Ну то дивлячись як клеїти, якщо криво-косо, то так. Та Сагір для себе так не робитиме. Комусь іншому – так, легко, а собі буде старатись, – заспокоїла сестру Ліда.

–Хто тут мене згадує? – почувся веселий голос за парканом. За голосом з’явилась чорнява голова Сагіра, а далі й весь чоловік, з перекинутою через плече дорожньою сумкою з написом «Мальборо». Матеріальне нагадування про часи, коли в них водились гроші на гарні речі.

–Та от, прикидуємо всю ти квартиру переклеїв, чи обійшовся спальнею, – усміхнулась привітно Ліда.

–Ха! Спальню і половину залу! Я ще шпалер підмутив – вистачить і на кухню. Але вже так набридло всухом’ятку харчуватись, та наодинці, як дурню, по квартирі тинятись! Наталка, збирайся– допомагатимеш!

–Ага, все кинула і побігла! А малий пилюку ковтатиме в задушливій квартирі?

–Чому одразу задушливій? Можна з ним на вулицю вийти. А обдирати старі шпалери не потрібно, я з цим вже впорався. Та й клеїти там не так багато полишилось.

–Добре, не сваріться, пішли обідати, – припинила їй з’ясування ситуації Ліда, – Сагір, Наталка такий борщ зварила, а ти тут на порозі стовбичиш.

–Борщ…о-о-о, – чоловік мрійливо закотив очі і під іронічним поглядом дружини, пройшов в дім.

Наталка невдоволено повела плечем і пішла викручувати та розвішувати на просушку випрані речі. З вигляду Сагіра зрозуміло, що він знайшов якусь чергову халтуру, а судячи з його розповідей, про неочікувано здобуті шпалери, вліз в якусь сумнівну авантюру. Наталія досі пам’ятала його останній прикол, коли чоловік по п’яні притяг жіночій чобіт. Дорогий, гарний, але один! От де він його потяг? Й що думати не знала, а співмешканець на ранок «зробив великі очі» і сказав, що не пам’ятає. Тепер ось шпалери. Вона ж точно знала, що грошей у Сагіра полишилось хіба що на цигарки та дорогу в село. І на шпалери там точно не могло вистачити, навіть найдешевші та найстрашніші. А страшні та дешеві Сагір не поважав. От в чому вони були схожі, то це в любові дорогих речей і, тим паче, у власній квартирі. Чоловік же, як обновки у Ліди побачив, так і собі перейнявся ідеєю ремонту: «бо в нас же хата вже гірше за Лідину!». Бідність сестри, для нього була межею, нижче якої просто не можна падати. Угу… Як би так. Похвальне прагнення ремонту, от тільки грошей у них останні кілька років як не було так і нема, і випадково куплені за смішні гроші залишки якихось непоганих шпалер у колишньої однокласниці, ситуації не рятували. Їх вистачало лише на одну кімнату. Та Сагір вирішив, що варто з чогось починати, відвіз Наталку в село, набрав у Ліди борошна і поїхав варити клейстер та робити ремонт.

Розвішуючи речі на мотузці, Наталка прислухалась до голосу чоловіка, що линув з відчиненого вікна кухні. Той емоційно розказував Ліді якусь пригоду, паралельно вручаючи сину одну з його іграшок, полишених вдома. Викрутився! І грошей не витратив, і дитині гостинця привіз.

–Ні, Ліда, ну ти уявляєш, в Веселому Гаю, виходить з автобуса бабця божа-кульбабка, на вигляд чхнеш поряд – розсиплеться по кісточкам, топає повз нас з Ваською, робить морду цеглиною, спокійненько так підхоплює мою торбу і вилазить з нею з автобусу! Я квадратними очима спостерігаю, як моя «Мальборо» з примітним швом на правому боці, який Наталка імітувала під вишивку, бодренько так від мене упливає. Ми з водієм ледь дар мови не втратили від такої наглості! Ні, ну зрозуміло я, як біля Васька кинув свою сумку на автостанції, так всю дорогу і не торкався її, можна було вирішити, що хтось забув. Та я міг подібних дій очікувати від кого завгодно, але – бабця! Придивилась і миттєво в оборот взяла! Васько беззвучно сміється, влігшись на руль, а я сплигнув та наздоганяти! Кричу: «Ей, бабка, поверни сумку!» А вона голову в плечі втягнула й тільки пришвидшила ходу. Думав зараз взагалі побіжить, як молодуха! Та ні, хоч тут без раптовостей обійшлось.

Наздогнав цю каргу, хапаю сумку, а вона нумо репетувати: «Це моє! Шо ви від мене хочете? Грабують посеред білого дня!» Довелось підтвердити, що дійсно грабують. Відбирати у бідного мене останні труси і пару носків – це страшне свинство з її боку. А вона мені у відповідь: «Шо ти брешеш? Там мої особисті речі!» Довелось запропонувати їй перелічити ті особисті речі. Її список проти мого. Як ржав народ, роздивляючись мої сімейки і дивлячись як бігають у бабці оченята на питання: «чого це вона вдома в такій еротичній білизні вишиває». В підсумку, поки всі реготали, бабка швиденько вшилась. Та ти уявляєш – пенсіонерка-грабіжниця! Ні, мені трусів не настільки шкода, та сумка ж зручна! – емоційно обурювався Сагір, розповідаючи свої дорожні пригоди.

–Наташка, чула, на Сагіра вже бабульки нападають! – розсміялась Ліда, побачивши Наталку, що зайшла до дому.

–Уявляєш, який я в тебе цінний, бабки по трусам розбирають! – піддакнув зі сміхом Сагір.

–Бідненький же ти мій, хто ж тобі нещасному поспівчуває, – фиркнула Наталка, вкотре спіймавши себе на думці, що її чоловік при спілкуванні з Лідою майже не лається. От чому? При спілкуванні з нею і сином, матюки через слово, та варто з’явитись Ліді і він висловлюється практично в традиціях срібного сторіччя літератури! Зрозуміло, що й сама Наталка не соромиться у висловах, і то їх нормальне спілкування, та як же незвично виглядає, це раптове «окультурювання мови» знайомої людини. А Ліда ж його лише пару разів ввічливо попросила «фільтрувати базар»!

–Та ти поспівчуваєш! Поїхали на робочому автобусі ввечері. І зранку можна продовжити клеїти шпалери.

–А чого сьогодні? До чого такий поспіх? – здивувалась Ліда.

–Так я ж досвідчений, в тебе більше ніж на пару годин полишись, і ти миттєво роботу знайдеш. Нема дурних! – хмикнув чоловік, тряхнувши чуприною.

– Та ладно, перший день і мене всі гості, – імітувала ображене обличчя Ліда.

– Ага-ага, а день у нас до заходу сонця, а вночі то за кукурудзою, то за насінням, соломою, дровами чи ще чимось «легеньким та непримітним» потрібно буде збігати. Ні, я кіт вчений, я краще на автобус, – не піддався Сагір, – Наташка, збирайся, нам виходити через півтори години.

–Добре.

–О, тоді пішли мені допоможеш, бочку посунути біля воріт, бо нам з Наталкою сил на неї не вистачає… – почала Ліда.

–От! От бачиш!» Ще сонце не сіло, а ти вже мені завдання знайшла! Ні-ні, додому, до рідних шпалер, клейстеру, пилюки! – розсміявся Сагір, проте встав, направляючись за Лідою до бочки для води, що вже кілька років незмінно стояла біля воріт.

§§§

Суддя втомлено розглядала товсту теку, що лежала перед нею. Об’ємна судова справа, в двох томах, що вже встигла здійснити довгий шлях до того моменту, я втрапити на її стіл, не викликала жодних гарних емоцій. Купа документів, довідок, виписок, заяв. Є навіть лист сімнадцятирічної доньки позивача, про те що матір поїхала до Москви, втрапила там до лікарні і на даний момент відсутня можливість з нею зв’язатись. Через цей лист довелось відкласти розгляд справи на три місяці, не звертаючи уваги на обурення відповідача. Та ризикнути винести рішення без виклику позивача, суддя не наважилась. Донька вчиться на юриста і явно залучає купу безкоштовних консультантів з викладачів. Той же лист складено та надіслано до суду дуже розумно, такий ігнорувати – собі дорожче.

Та ось всі з’явились, всі можливі докази та аргументи надали. Кілька хвилин тому двері закрились за представниками сторін з цієї справи, і суддя полишилась одна у кабінеті, який в такі моменти гордо іменувався в законодавстві «нарадча кімната для винесення рішення».

В принципі по справі все зрозуміло. Вона тяглась довго і варто ставити крапку. Позивач звернулась до суду з вимогою змусити агрофірму провести перерахунок розміру регресних виплат та стягнути компенсації за спричинення моральної шкоди. Агрофірма звичайно протестувала. І не лише заперечувала, а й активно «продавлювала» потрібне їй рішення. Але… Потрібне для Відповідача рішення вже виносилось і було відмінено, за скаргою позивачки Верховним судом. Справу повернули на новий розгляд з рекомендаціями від яких суддя відступити не могла. Тож тепер перед нею були дилема, як винести рішення, яке влаштує і позивача, яка у впертості та аргументованості була досить вражаючою, так і відповідача. А відповідач вже ж і привіз, і приніс, і пообіцяв додаткову мотивацію. Мотивація, та ще й у такому розмірі, то звичайно гарна штука, та крісла судді явно не варта, як і перевірок з доганами, які вже отримали пара її колег, не вважаючи цю тендітну жіночку з села вартою поваги.

Ні, варто діяти по іншому. Суддя – немолода жінка у темно-зеленому костюмі, встала і, відкривши вікно, вдихнула свіже весняне повітря, насичене вологою. Тільки но відгриміла гроза і листя липи, що звисало в неї прямо перед вікном, сяяло чистотою і залишками крапель. Весна… А тут ці суперечки, робота… Потрібно вирішити так, аби не було апеляції. І відправитись у відпустку без «боргів». Донька давно гукає в гості, а в неї ж дім у Одесі, біля моря…

Жінка, зітхнувши, повернулась до столу і підняла трубку телефону. Довга консультація з колегою з апеляційного суду підтвердила її думку, а досить важка розмова з головою агрофірми-відповідача, допомогла прийняти рішення.

За годину до кабінету судді знову зайшли позивач з донькою і представник відповідача.

Позивач дивилась на суддю з підозрою, явно не очікуючи нічого гарного, щоправда з огляду на примхливі мандри цієї судової справи, жінку можна зрозуміти. Представник агрофірми, невиразна повна жінка в квітчастій сукні, стояла гордо вирівнявшись з ледь помітною усмішкою. Вона була щиро впевнена у рішенні на їх користь. Непробивна баба. Це ж треба бути такою тупоголовою! Їй же елементарні речі доводиться по п’ять разів пояснювати. Звичайне клопотання на два рядки змогла написати під диктовку з третьої спроби! За всієї поваги, голова агрофірми міг же знайти когось розумнішого на цю справу. Хоча, ні, жоден адекватний юрист з такими документами до суду не піде, посоромиться. А цій нормально, хазяїн сказав «я правий» і навіть тіні сумніву не виникає у цієї пані на обличчі. Порода рабів…

Суддя розмірено прочитала прийняте рішення.

– Розмір регресних виплат перерахувати, – тут без варіантів. Закон прямо передбачає обов’язок розраховувати такі виплати з заробітної плати тієї посади, на якій було отримана травма. І всі «варіації на тему» вища інстанції вже відмінила. Тому, за всього бажання, відмовити з задоволені цієї частини позову, означало для судді підставити власну шию під удар.

– Виплатити різницю у виплатах за попередні три роки, – тут також викрутити жодним чином не можна було. Добре, що хоч позивач індекс інфляції порахувати не додумалась, про що суддя і розповідала голові агрофірми сорок хвилин, намагаючись його примирити з самою думкою розлучитись з грошима.

– Виплатити компенсацію за спричинену моральну шкоду в розмірі три тисячі гривень. – Це питання було досить спірним. Зовсім нічого не стягнути суддя не могла, бо позовні вимоги задоволені, а отже Відповідач таки порушував закон. Голова агрофірми звичайно буде незадоволений, та нехай дякує, що стягнуто не тридцять тисяч, як було заявлено в позовних вимогах. Звичайно, практика стягнення компенсації за спричинену моральну шкоду в Україні станом на 2001 рік ще погано напрацьована і досить строката, та вона вже є. І не стягнути зовсім нічого, це знову ризик отримати відмінене апеляцією рішення.

Рішенням полишились невдоволені обидві сторони. Хто б сумнівався. Коли за відвідувачами, що знову почали сперечатись, зачинились двері, суддя втомлено відкинулась на крісло. Не любила вона такі справи, ой, як не любила. Справи, в яких з одного боку гроші, а з іншого непередбачувано-активна життєва позиція, що ґрунтується на законному праві. Суддя вже багато років працювала на цій посаді, багато чого бачила. Суд загальної юрисдикції – це бруд. Тут зібрані всі людські пороки, від дрібних сварок до жорстоких вбивств. Та якщо кримінальне судочинство це більшою частиною «рішалово» і винесений вирок зазвичай визначається пропорційно фінансового стану підсудного, то цивільні справи були більш вигадливі та нудотно-розтягнуті. Тут сторони не були зв’язані жорсткими рамками, мали купу часу на написання скарг, апеляцій, залучення преси і т.д. Справи, на кшталт сьогоднішньої, можуть блукати інстанціями роками, ватуючи не одному судді догани, нервів, а то й крісла. Їх варто вирішувати так, аби затрати на подальше оскарження прирівнювались тому, що вже отримано. І наступний місяць покаже, чи вдалося судді цього разу винести «соломонове рішення».

Піднявши трубку телефону, суддя викликала помічника і, вручивши йому об’ємну справу, зайнялась стосом інших, що вимагали її уваги. Розлучення, позбавлення батьківських прав, розподіл майна, стягнення заборгованості за електроенергію… До кінця робочого дня часу було ще багато…

Ліда

За тиждень після останнього засідання суду Ліда прийшла з копією повного тексту рішення до доньки в університет. Жінка думала його оскаржити, та спочатку хотіла показати викладачу Руслани, яка неодноразово допомагала порадами.

Донька зустріла її біля порогу навчального корпусу і повела довгими коридорами до приміщення викладачів, дорогою сама читаючи текст.

–Знаєш, мам, а мені здається все дуже непогано. Та зараз послухаємо, що скаже Вікторія Іванівна, висловила свою думку дитина.

–Подивимось. Та моральна шкода має бути більша! Скільки вони мені нервів зіпсували та здоров’я!

–Ну, не знаю… О, Вікторія Іванівна, ми саме до вас! Добрий день, – донька, махнувши паперами, кинулась на «перехват» викладача, яка саме виходила з аудиторії.

–Добрий, Руслана. Ще з’явились питання щодо завтрашнього екзамену? – привітно усміхнулась лектор.

–Ні. Ми тут рішення по нашій справі отримали. Ось. – студентка простягнула жінці прошитий документ з печаткою суду.

Висока худорлява жінка в діловому костюмі, з короткою зачіскою та спокійним макіяжем, взяла папери, і, присівши за один зі столиків у коридорі, уважно прочитала рішення. Хвилин за десять повернувши документ Ліді, жінка акуратно зняла окуляри.

–Гадаю вам варто погодитись з цим рішенням, – мовила роздумливо викладач.

–Але ж тут така незначна компенсація…– трохи здивувалась Ліда.

–По суті стягнуто цілком правильно, а моральна шкода… Її дуже неохоче стягують взагалі. У вашому випадку навіть дивовижно, що стягнули. Не впевнена, що апеляція Ваші вимоги підтримає, а з урахуванням останніх тенденцій, може й зменшити суму компенсації.

–То що порадите? Брати, те що присудили?

–Так. Та й їх забрати, то може бути ціла пісня. В нашій країні забрати присуджене, це окреме історія, іноді складніша за отримання рішення суду. Щоправда у вашому випадку це юридична особа, яка наче не планує ліквідуватись…Тому шанси непогані.

–Може ви й праві…– Ліда задумливо слухала, –Дякую.

–Будь ласка. До побачення. – Вікторія Іванівна, підхопивши свій портфель, пішла, а Ліда з донькою направились до гуртожитку.

–То що? Будемо оскаржувати? – обережно спитала Руслана.

–Та… Ні, не будемо. Нехай вдавляться! Якщо це заплатять, поїдемо всі разом на море! До Криму! Ми ж там ніколи не були.

–Хм, було б цікаво… – мрійливо усміхнулась дитина і тут же змінила тему. – Ти в мене сьогодні полишаєшся ночувати?

–Так, мабуть, – Ліда задумливо похитала головою, – За одно й у душ до вас схожу! – весело усміхнулась жінка доньці.

Дома в них так і не було для купання нічого більшого за дитячу пластикову ванночку, бо побудувати навіть літній душ, то потрібні не лише гроші, а й той, хто це може зробити. Але «нормальні робочі руки» Ліді досі так і не зустрілись. Одружених вона не розглядала, а любителів «халяви» не поважала. Ото й доводилось користуватись випадком купатись в душі з гарячою водою у доньки. Подумаєш. П'ятнадцять хвилин у черзі студенток під дверями душової, це навіть весело.

Ночувати в гуртожитку для Ліди було не вперше, бо адміністрація студмістечка таке не забороняла, а прямий автобус до їх села ходив раз на день. Та й цікаво матері було за нагоди подивитись чим живе її дитина, з ким спілкується. Тим паче, що в кімнаті у доньки регулярно збиралась така весела компанія «білих ворон», що навіть Ліда дивувалась, звідки стільки взялось у одній будівлі. Дівчата та хлопці з якими дружила Руслана, всі як один вирізнялись непересічними здібностями, оригінальністю та іноді такими незвичними судженнями, що жінці з ними відверто цікаво було спілкуватись. Радувало жінку таке оточення доньки.

–Знову студентів будеш спантеличувати? – розсміялась Руслана, зупиняючись на світлофорі, та хапаючи за руку прудку матір, яка досить легковажно сприймала правила дорожнього руху.

–Та ладно. Що я так погано виглядаю серед вас?

–Ні, просто незвично. Обличчя трохи видає, що ти не зовсім звичайна студентка.

– Я вільний слухач, що намагається отримати другу вищу освіту. Он шкільну програму з тобою вдруге пройшла, тепер за компанію і на юриста вчусь – розсміялась Ліда.

–Ну-ну. Освіта може й друга, а гумору та вміння жартувати більше, аніж в тих, хто першу отримує, – хмикнула Руслана, – Цікаво сьогодні вахтерша нормальна буде, чи знову у коменди доведеться брати дозвіл на твою ночівлю.

–Не питання. Я, якщо потрібно, і до директора студмістечка схожу, – знизала плечима Ліда. – Він мені ще при твоєму поселенні казав, що вони тільки «за», аби батьки бували у дітей, контролювали їх.

–Угу, так ти його і знайшла на робочому місці після обіду у п’ятницю, – відмахнулась Руслана.

– Та хай мене спробують не пустити, я не тільки його, я й декана вашого знайду! – розсміялась жінка.

– От навіть не сумніваюсь, – закотила очі донька. – Сподівають обійдемось без таких екстремальних рішень, бо тебе в мене й так вже половина викладацького складу знає.

– Так це ж добре. Вони розуміють, що ти вчишся і одразу застосовуєш на практиці свої знання!

– Все б добре, та більша частину того, що я застосовую на практиці, я ще не вчила! – розсміялась весело Руслана.

– От і чудово – коли почнеш вчити, буде простіше, – не розгубилась Ліда.

Мати й донька йшли асфальтованою доріжкою по досить тихій Донецькій вулиці, вздовж приватних і багатоповерхових будинків, машин, магазинів. Вони весело перемовлялись, жартували і не помічали, яка багато перехожих мимоволі зупиняють на них погляд. Зупиняють, часом навіть не розуміючи, чим так привертають увагу ці двоє. Відвертою радістю життя? Безпосередністю та щирими веселощами? Вони не виглядали багато, проте були відверто щасливими, випромінювали якийсь заразний оптимізм. Дивлячись на цих двох усміхнених панянок, багато хто починав вірити, що життя не таке й погане, а точніше навіть дуже непогане! Варто йому лише посміхнутись.

§§§

–Так, Валю, в мене ця «квітководша» вже в печінках сидить! Здається, пора рішать питання кардинально…– голова агрофірми, після телефонної розмови з виконавчою службою, був злим, як тисяча чортів. Йому, котрий викинув купу грошей на те, аби приструнити цю невгамовну Ліду, дзвонить якийсь молокосос з виконавчої та погрожує арештувати рахунки підприємства і все майно! Через якусь одну бабу може стати робота всього господарства! Добре, прохлопав, думав вона й надалі судитиметься, і тому почав шукати виходи на апеляцію, заміть того, аби оскаржувати рішення суду, але це не привід їй виплачувати присуджене! З якого переляку?

–Миколо, що ти хочеш зробити? – його дружина, а неофіційно й друга за впливом особа в селі, здивовано похитала головою. Ця габаритна пані, відрізнялась любов’ю до влади та важким характером, та вони з чоловіком за багато років шлюбу знайшли потрібний для порозуміння баланс. Чоловік керував, але якщо комусь потрібні були «підходи» до голови, йшли до жінки. Вона могла налаштувати його на потрібне питання, вмовити, переконати. Не дарма ж кажуть «Муж та жона — то одна сатана! Та «квітководша» до Валентини, не звертаючи уваги на проблеми, не прийшла. Горда… Ну да, куди ж їй, принижуватись, просити… Навіть коли Ліда працювала прибиральницею, у Валентини не було відчуття переваги перед цією панянкою. Власне тому її й перевели з контори на газони, бо жодного задоволення від приниження непокірної не було, саме роздратування.

– Я їй виплачу… Виплачу і знайду того, хто їй ці гроші поперек горлянки заткне!

– Микола…– Валентина раптом відчула, як у її світлому кабінеті наче потемнішало. Визирнувши спантеличено у вікно, вона здивовано констатувала, що в небі жодної хмаринки, а літнє сонечко рівно золотить будівлі механізатоских цехів, тракторного ангару, і власне самої контори, на самій верхівці якої, наче у вежі, знаходився кабінет в якому розмовляли чоловік та дружина. Валентина цей кабінет придивилась ще в часи, коли агрофірма була колгоспом, а чоловіка перший раз обрали на посаду голови. Вперше, зайшовши у цю диспетчерську, вона почувалась наче царівна, що оглядає отримані володіння. Пройшло багато років, а кабінет жінці все ще подобався, хоча чоловік неодноразово пропонував їй інші, більші, і кращі за плануванням. Та зараз в цьому приміщення стало якось неочікувано похмуро і наче важко дихати…

– Вона мене вже дістала…

– Миколо… Може грець з нею, – Валентина чомусь відчула ірраціональний страх. Щось було неправильно, не так, як треба. Щось погане їх очікувало попереду. І якась «квітководша» жінку зараз хвилювала найменше. Подібне відчуття в Валентини вже було колись давно, перед тим як її батько загинув у аварії… Погане передчуття…

– Ні, я це так не залишу! Мене ж все село засміє!

– Миколо, що ти сьогодні планував? – майже крикнула жінка, помітивши, як ніби якась тінь огортає чоловіка і відчуваючи, що їй вже подих перехоплює від жахаючого передчуття біди. Та чоловік нічого не помічав.

– Дві зустрічі ще, та й додому. Якраз одна людина потрібна приїде… А шо? – він здивовано озирнувся на нервову дружину.

– Відміняй все, їдемо додому!

–З якого дива?

– Я сказала! – Валентина рідко застосовувала настільки «вбивчий аргумент», та зараз їй було не до дипломатії. Вона відчувала, що попереду щось погане, чого ще можна уникнути. Тільки б знати як…

– Та, Валя…

– Зараз! Їдьмо! – жінка вже кричала. І чоловік, який трохи розгубився, бо бачив дружину в такому стані всього кілька разів за життя, здався.

– Ну додому, так додому…Чого ого так репетувати... Вітя, заводь машину, – махнув він своєму водієві, відкривши вікно. В кабінеті миттєво посвітлішало. Валентина, схопивши сумку та вчепившись мертвою хваткою в чоловіка, кулею вилетіла з контори, мимохідь кинувши прибиральниці, аби та зачинила її кабінет. Тінь навколо чоловіка зникла, і доки вони їхали додому, Валентина все перебирала в голові, що ж то таке погане може загрожувати її чоловіку? Конкуренти? Вороги? З останніми завжди «все добре», бо ж у будь-якому селі знайдуться незадоволені, ображені, проте зазвичай далі злого шипіння в спину справа не йшла. Мало хто ризикував навіть прийти висловити свої претензії голові особисто. Її Коля був сильною людиною, гарним керівником і вмів «ставити на місце» всіх невдоволених. За деяким виключенням. Після «баталій» з тією ж Лідою, він зазвичай був не в кращому настрої. Та тут все зрозуміло, її й сама Валентина ледь терпіла. Вважає себе ледь чи не рівнею їм, керівникам цілого колгоспу! Але що ж то за погане передчуття? Що може загрожувати її чоловікові? Може ці, – «криша» з області? Може там чим невгодив? Були там наче якісь сумнівні справи…

Валентина весь вечір ходила за чоловіком тінню, з острахом очікуючи знову побачити ту тінь, і лише тільки коли він влігся спати, трохи заспокоїлась. Все нормально. Чи то біда оминула, чи то сама Валентина її відвела, забравши чоловіка з контри. Ну й добре…

§§§

– Алло, Дмитро. Добрий вечір. – нічний дзвінок був для сорокарічного, вкритого татуюванням чоловіка несподіваним. Дзвонив старий, практично забутий, проте надійний знайомий.

– Добрая ночь, Ніколай Фєдосеєвич.

–В мене для тебе цікава інформація.

– Да Ви что? Чєм обязан такой чєстью?

– Ти не паясничай, а слухай. Завтра одна жінка отримує в мене в касі хорошу суму грошей.

– І что?

– Я пропоную тобі зайти до неї. Нехай поділиться. Багатувато для неї буде.

– Ага, а потом ви, на пару с участковим, мєня в кутузку, – хмикнув чоловік. Він взагалі то знав, що такого не буде, якщо цей знайомий йому дзвонить. Федосійович людина серйозна, слів на вітер не кидає, і ті кілька разів, що до нього звертався, все було нормально, проте Дмитро не втримався від іронії. Дзвонив же голова пристойного господарства, чистий перед законом «як сльоза дитини», зразок для молоді і все таке.

– Не кажи дурниць, – мовив співрозмовник, і Дмитро усміхнувся, наче живцем побачивши, як Федосійович кривиться з досадою. – Записуй адресу.

– Єсть, – Дмитро, записавши, задумливо подивився на аркуш.

– Чоловіків там нема, я думаю, проблем не буде. І в мене до тебе окреме прохання.

– Какое?

– Налякай її до сказу!

–Ого, даже так? Чєм же она вам так насоліла?

–То вже не твій клопіт. Все, що забереш – твоє, шукатимуть тебе геть погано – це я гарантую. – співбесідник, поклав трубку, полишивши Дмитра, задумливо дивитись на адресу. Звучало все непогано, дуже непогано. Та не дарма він мав за спиною лише дві «відсидки», замість пари десятків заслужених– чуйку мав гарну. І зараз, дивлячись на цю адресу, чоловік відчував знайоме поколювання під лопаткою, вірна ознака, що варто бути готовим до раптовостей. Цікаво яких? Ну то таке, справа проста, а вже підготуватись до неочікуваностей він зможе.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.