Частина 33

Ліда

Ліда стояла біля каси агрофірми й заворожено дивилась на те, як касир рахує їй призначену судом суму. Агрофірма дійсно не поспішала щось там виплачувати, старанно ігноруючи як рішення суду так і постанову виконавчої служби, з якою, мабуть, ніколи раніше й не стикалась. Та коли Миколі Федосійовичу подзвонив представник виконавчої служби і пообіцяв накласти арешт на рахунки, та ще й стягнути штрафи, за кожен день невиконання рішення, голова надовго замовк, а потім невдоволено проскрипів у слухавку: «нехай приїжджає завтра». Як завжди, домовитись з агрофірмою, що знаходиться на відстані пари кілометрів, можна лише поїхавши п’ятдесят кілометрів до району і лише з кабінету керівника виконавчої служби. Інакше ж ніяк!

Ось касир порахувала все і поклала пристойний стос купюр на підвіконня. Ліда розписалась про отримання грошей і, особливо не роздумуючи, згрузила все у господарську торбу.

– А шось поприлічней не могла найти? Гроші ж…– щиро обурилась касир.

– Не помнуться, не випадуть, що ще потрібно? А чистими вони ніколи й не були, – знизала плечима Ліда і, повісивши сумку на велосипеда, поїхала додому.

Чесно кажучи, Ліда вперше тримала таку суму в руках. Загалом вийшло чотири з половиною тисячі гривень з копійками. Так, можливо для когось то капля в морі, але для неї – дуже пристойна сума, особливо одним махом.

Приїхавши додому, жінка задумливо дивилась, як Вероніка розкладала судовий виграш на дивані. Це була купа грошей в прямому сенсі.

–Нічого собі…– розсміялась дитина, розсипаючи навколо себе як опале листя отриманий Лідою виграш.

–О, давай я тебе сфоткаю! – метнулась за фотоапаратом жінка, – Коли ти ще в грошах скупаєшся?

–Ну, для купання вони не дуже підходять. Їх же стільки людей лапало… Уявляю, скільки на них мікробів, – скривилась донька, – але фотографія має вийти цікава. Шкода, що Руслана через свої екзамени лише в суботу приїде.

–Зате потім… Потім… Ми точно поїдемо на море. До Криму! – захоплено вже мріяла жінка.

Гучне хлопання крил змусило мати й доньку підняти голови.

–Голуби на горище залетіли, чи шо? – спантеличено пробурмотіла Ліда.

–Ага, і аплодують твоєму виграшу?

–Мабуть. Хоча звук такий, наче то не голуби, а як мінімум дикий гусак і не один, – здивовано знизала плечима жінка і разом з дочкою вийшла подивитись з вулиці, хто то буянить на горищі.

На вулиці був червень, спекотно і жодного божевільного гусака, біля даху не спостерігалось.

–Мабуть здалось, – знизала плечима Ліда.

–Обом?

–Та мало що. Сусіди щось вибивали. Там же в основному їх речі лежать..

–Хіба що так…– протягла Вероніка.

Жінка з донькою повернулись в дім. Гроші були розсортовані і розкладені по «загашнікам». З шафи було витягнуто атлас світу і матір з дитиною заглибились у вивчення карти.

–Потрібно купити детальну карту саме Криму, – зітхнула Ліда, роздивляючись знайдений в товстому атласі дрібний півострів. Атлас світу річ звичайно корисна, та на фоні всього світу, півостів, який їх цікавив, був таким незначним, що його зображення, яке ще й потрапило на стик сторінок, вивчати було дуже незручно. Шматок на одній сторінці, шматок на іншій, а частина, взагалі вшита у палітурку.

–Так, карта потрібна точно краща…– погодилась донька. – Тут нічого не роздивишся!

–А тобі потрібна з розворотом на всю стіну і з детальним описом всіх красот?

–Було б непогано. Як зрозуміти, що там є цікавого?

–Там є море. А інше – на місці зорієнтуємось! Місцеві жителі зазвичай непогано все розповідають, – усміхнулась Ліда, вже роздумуючи над перспективою подорожі.

Жінка й не помітила за всіма цими радісними клопотами, як наступила ніч. Повний місяць зазирав у вікна будинку, наче й йому було цікаво до чого додумаються ці веселі люди.

Раптом за вікном завив сусідський собака, за ним другий, а далі виття підхопили інші.

–Шо за прикол? – здивовано мовила Вероніка, визирнувши у вікно.

–Вирішили згадати давнє коріння. Он дивись який місяць, – усміхнулась Ліда, – піду подивлюсь, – жінка прудко скочила з дивану, вийшла на вулицю. Місячне сяйво заливало двір сріблом, в якому тіні здавались густими, майже матеріальними. Їх собака в будці тихенько гарчала, висунувши сонну морду в сторону городу.

–Що там, Панка? – Ліда пройшла повз собаки, котра полінувалась вилізти з будки, оглянула подвір’я з сараєм, старий сінник з залишками сіна, сусідський високий паркан. Все було тихо і лише дивне виття сусідських чотирилапих трохи дратувало. Чого б то раптом вони себе вовками уявили? Шкода, звичайно, що в них у дворі живе не Туман, а новенька мала собацюжка, яка є хіба що непоганим дзвоником, але і «дзвоник» – то досить корисно. Непоміченим ніхто не пройде, а, як то кажуть, попереджений – майже озброєний. Та зараз наче ніхто в гості не напрошувався. Повернувшись до будинку, Ліда звично зачинила двері на гачок зсередини. Чоловічу тінь за сараєм вона не помітила.

§§§

Дмитро деякий час дивися у вікно на тендітну жіночку з дочкою років десяти-одинадцяти, роздумуючи чим то вона так могла насолити Федосійовичу. Невже тим, що він їй виплатив гроші? Так сума не така й велика, а, судячи з дому та двору, велика вона лише для цієї сім’ї. То в чому суть?

Кинувши їх собаці шматок м’яса зі снодійним, чоловік з легким докором дивився, як дрібнота його задоволено гризе. Дурна собацюга, одразу видно – безпородна. Хоча могли б і привчити не брати їжу з чужих рук. Будь яку собаку потрібно вчити, і тоді вона не те що м'ясо від чужинця не візьме, а ще й господарю віднесе. А ця, захапала шматок м’яса і зі спокійною совістю вліглась спати. П'ятнадцять хвилин і вона вже буде нездатна щось помітити, а тим паче гавкнути чи цапнути за ногу. Серйозних травм така дрібнота не спричинить, а от ґвалт підняти чи занести якусь заразу – легко.

Чоловік вже практично підібрався до дому, як мимоволі зупинився перед тінню від високої дерев’яної хвіртки. Звична тінь, яка лежала між ним та вхідним дверями до хати, раптом здалась загрозливою. Можливо чоловік би не зважив на це, та варто йому було зробити крок, як десь поряд раптово завив собака, а за мить його виття підхопили інші. Та змовились вони чи що!? Поєднання якоїсь моторошної тіні і виття, чоловіка неочікувано так пройняло, що він, подумки сварячи себе останніми словами, відійшов назад, за непоказний сарайчик. Дім жінки стояв на околиці, через два подвір’я було вже поле, тож зі спини Дмитра могли помітити хіба що зайці. А якщо який уважний сусід і роздивиться, то легко можуть вирішити, що самотня жіночка коханця завела, і той, уникаючи зайвих очей, пробирається городами. Цілком життєва ситуація. Але ж не стирчати тут до ранку!

Між тим у будинку грюкнули двері й на подвір’я вийшла панянка, яку Дмитра ввічливо попросили пограбувати. І ось в цей момент чоловік відчув, як в нього мимоволі почитають стукотіти зуби. Ні, жіночка була геть не болотна кікімора, навіть гарненька. В іншій ситуації він би однозначно спробував до неї «підкотити». Та не зараз. Точно не зараз, бо зараз за спиною в цієї «безпечної» пані було щось таке…

–Что за хрєнь? – прошепотів ошарашено Дмитро, спочатку вирішивши, що його обманюють очі, що адаптувались до темряви, а від різкого увімкнення світла над порогом, спіймали «зайчика».

Але ні, жіночка пройшлась подвір’ям, побалакала з собакою, а «зайчик» не найскромніших розмірів (некислий такий переросток) в неї на спиною був незмінним і гарно помітним. За спиною у «плєвого дєла», височів великий, на півтори голови вище за жінку, світлий, наче зітканий з туману чи трохи побляклого сонячного світла образ, що контурами нагадував жіночу статуру. І наче світле, і наче мирне, та від цієї дивної галюцинації віяло таким жахом… Дмитро вже й очі тер, і тихо лаявся, та ця дивна сяюча істота і не збиралась щезати. Наче ж не курив нічого, і не пив пару днів ні краплі…

Жінка, походивши по двору, знизала плечима і зайшла в дім, а «це» полишилось на порозі, уважно дивлячись на чоловіка. Дмитро ніколи не думав, що боятиметься «сонячного зайчика»! Але, мать-перемать, коли таке з’являється посеред ночі і поводиться, як якийсь свідомий охоронець… Чоловік, який багато чого бачив на своєму віці, відчув як в нього почитають труситись коліна, коли «оце», наче уважно роздивившись «підозрілого суб’єкта», рушило до нього. Сил не те що тікати, а навіть рухатись у Дмитра, всупереч величезного бажання «зробити ноги», раптом не стало. Він ніби приріс до землі і міг лише хапати ротом повітря слухаючи стук власного серця, доки цей «глюк» плавно і неспішно до нього наближався.

–Навіщо прийшов? – почув він дивний голос, схожий на шурхотіння листя. Дмитро хотів себе переконати, що то йому ввижається, та не міг. Голос був ледь чутним, та одночасно таким переконливим…

–За дєньгами, – в стані «глубокого офігіння», як назвав би це сам Дмитро, брехати було неможливо.

–Сам, чи хто направив?

–Дали наводку…– У чоловіка було стійке враження, що «це», і так знає відповіді, а питає так, «для протоколу». Як слідак, що вже зібрав повний комплект доказів і недбало, наче роблячи послугу, записуючий версію обвинуваченого. Слова «закритого» вже ні на що не вплинуть, але так вимагає процедура…

–Хто?

–Федосєєвіч… – дивно було бачити, як твої власні спогади, наче тонке павутиння, переливаються комусь. Дивно і страшно до всирачки… Наче за ними зараз піде й він сам, його свідомість, його життя…– Отпусті, – почав благати чоловік, вже подумки прощаючись з життям і проклинаючи старого знайомого.

– Відпущу, якщо передаси замовнику ось це, – світлий образ простягнув йому напівпрозору монетку, яка, торкнувшись людської долоні, стала раптом цілком реальною і дуже холодною.

– Да, конечно, – сперечатись, чи щось питати Дмитро не мав ані сил, ані бажання.

До Федосійовича він дійшов, п’яно покачуючись, вже далеко за північ. Той, вийшовши на гавкіт собаки, обуреної нічним гостем, здивовано подивився на візитера.

– Ти шо тут забув?

–Тєбє просили передать…– Дмитро взяв руку голови і з неймовірним полегшенням поклав у неї льодяну монету. Він не міг дорогою розтиснути пальці та викинути цей шмат обпікаючого льоду і доки дійшов до дому «замовника», думав дуба вріже. А жити хотілось, та й жевріла надія, що це лише передача, а не йому «даруночок». Що буде з отримувачем він не думав, своя шкура дорожча буде.

–Шо за…– Федосійович спантеличено дивився на свою руку. Дивна монета, потрапивши до його долоні, обпекла холодом, викликаючи дивне зціпеніння, а потім розчинилась, наче всмокталась у шкіру.

–Прощай, Федосєєвіч, –Дмитро сумно усміхнувся, не дуже сумніваючись у наслідках, та не маючи змоги ані щось змінити, ані допомогти. Та й бажання сильного не мав. Йому б самому хто допоміг.

Голова, скривившись, розвернувся і мовчки пішов в дім.

–Ні і ладнєнько, будєм считать, что ми в расчєте, – чоловік спробував стряхнути з себе дивне отупіння і повільно побрів в бік автобусної зупинки.

Небо на сході почало сіріти, а отже скоро буде вранішній рейс. Машину він не брав на справу, бо в селі незнайомий автомобіль помітять і запам’ятають миттєво, а це явно не кращий варіант. Зараз Дмитро міг лише похвалити себе за такий вчинок, бо за кермо він би в такому стані не ризикнув сісти. Руки трусились, як у останнього п’яниці, світ перед очима хитався, нудило, як після страшного перепою. Драпати треба з цього дивного села з його «беззахисними жіночками». В гробу він бачив такі «простенькі справи». Краще вже з братками на гнилу розборку йти, аніж таке… Дмитро потроху намагався приводити думки до ладу. Дорога від будинку з дивною охороною до двору голови в чоловіка зайняла ледь не половину ночі, хоча в звичному стані то п'ятнадцять хвилин ходу. Та «передачка» трапилась знатна. Не дай Боже ще раз таку отримати…

Дмитро поїхав першим же автобусом і лише через рік дізнався, що голова тієї ночі помер від серцевого нападу…

Гертруда

Гертруда чистила часник, перебираючи його та зв’язуючи у жмутки, аби повісити сушити на зиму, коли до її двору зайшла поштарка з велосипедом. Ліля розносила паперові й звичайно «живі» новини. При цьому останні в неї були, як у більшості мешканців села, в пріоритеті. Невисока жилава панянка з русявим волоссям, сірими веселими очима, зазвичай одягнута в джинси та якусь невимогливу футболку, була частою гостею в домі Гертруди. І причиною була не лише пошта. Просто Ліля, сама по собі була комунікабельною милою жіночкою, з якою було приємно спілкуватись. Її «сіро-пошкарябаний» велосипед, жалібно поскрипуючи при кожному обороті колеса, возив свою господарку не один десяток років, не звертаючи уваги та такі дрібниці, як облізла фарба та зношені до неможливого деякі деталі. Сама Ліля ласкаво називала його «моя конячка» бо не уявляла свого життя без цього транспорту. В будь-яку погоду вона каталась на ньому по селу, розвозячи листи, галети, журнали. Ось і зараз гостя дістала зі своєї об’ємної поштарської сумки два листа та журнал.

–Добридень, Гертруда. Вам знову листи.

– Це добре… Спасибі. Шо нового у нас в селі?

– Та багато чого…– задумливо мовила Ліля, явно перебираючи в голові новини, – Ти чула, шо про кладовище кажуть?

– Шо?

– Та там таке… І розказувать соромно…– та розповісти жінка явно бажала, бо ж це ледь не смертний гріх, не розповісти щось цікаве знайомим.

Все село обговорювало раптову смерть голови агрофірми. Похорони пройшли тихо, та казали, що дружина регулярно прибирає з могили людські фекалії, а на надгробок, судячи з запаху, хтось регулярно мочився. Гертруді було неприємно слухати про таку поведінку людей. Ні, вона знала, що Федосійовича багато хто не любив (було за що, але ж про мертвих кажуть або гарне, або нічого), а ще більше односельчан його просто боялись. Та ось це знущання після смерті було гидким. За життя не могли сперечатись, а мститись після смерті не страшно? Боягузи. У відкриту, як та ж Ліда, воювати була кишка тонка, а тепер відігруються на мовчазному надгробку. Така дурня…

Причини серцевого нападу Федосійовича називали різні, та особливо популярною серед односельчан була версія, що «голова вдавився від жадібності, бо «квітководші» гроші виплатив». Так це чи не так, вже ніхто не скаже, а його дружина й подавно. Головою агрофірми якось швидко і тихо став зять Федосійовича, а вдова померлого так і сиділа в диспетчерській, негласно й надалі всім керуючи. Чоловік чи зять на чолі господарства – її статус не змінився. До Валентини продовжували йти «на поклон» з підношеннями…

Ліля, розповівши все що знала і чула, попиваю квас, запропонований Гертрудою, задумливо сказала:

–Це ж треба, він таки подавився нею…

–Ким? – не зрозуміла Гертруда.

– Цвітоводшою… Вона ж он живе в квартирі, хоч він її виселяв, пенсію та регрес отримує, хоч він казав, що їй нічого не положено, дітей ростить таких гарних, дочка он в університет поступила, хоч він казав, що їм місце в каталажці, раз робить в хозяйстві не хочуть… А Федосійович… Федосійович – на кладовищі.

Гертруда зітхнула, та лише знизала плечима.

Олег

Ми сиділи у моїх батьків в гостях. Доки мати готувала обід, Руслана нам з батьком захоплено розповідала про поїздку до Криму, розписуючи море, скелі та природу півострова. Старша донька буквально світилась від захоплення і вражень. Вероніка, як завжди, була стриманіша та й їй явно сподобалось. Діти демонстрували і коментували нескромний стос тільки но роздрукованих фотографій, з чотирьох плівок.

–Па, дивись, це ми в Ялті – там ростуть справжні пальми! А це по горам гуляємо, вийшли з тролейбусу на перевалі та й пішли по першій ліпший стежині. Там усюди така краса! Ми наздогнали якусь групу туристів, вони посміялись з наших шльопанців, як з непідходящого для гір взуття, а ввечері запросили до свого вогнища і пригощали вином, – торохтіла Руслана.

–А це ми зранку, після ночівлі в заповіднику над зоопарком, – закотила очі Вероніка, продемонструвавши фото, де доньки сидять в лісі, з видом на гори. – Мамі з Русланою захотілось відчути себе дикунами.

–Так було ж прикольно. Коли б ти ще вночі прокидалась від реву лева, чи криків страусів, – розсміялась Руслана.

–Красно дякую, мені для подібного цілком телевізора вистачить, – фиркнула дитина.

–А де саме ви в заповіднику ночували? – не зрозумів я.

–Де-де, піднялись по схилу гори, і прямо в лісі ночували. Я їм казала, що це ми не дикунами, а бомжами прикидаємось. Дикуни – це на машині і з палаткою, – як завжди безапеляційно заявила молодша донька.

–Прямо в лісі? – хмикнув я, згадавши власні студентські роки та подібні ночівлі. Гарно було. Співи нічних птахів, шурхіт листя, яскраві зорі…

–Ага. Розстелили покривала, повечеряли нашим сухпайком, поклали сумки під голову і нормально. Тепло ж, і навіть комарів не було. Щоправда там був схил, і я, коли ми обирали місце для ночівлі, в сутінках його до путя не роздивилась, то у ві сні все побоювалась, що з’їду вниз, – розсміялась Руслана. – А зранку глянула, а там нижче такий гарний кущ ріс, що нікуди б я не поділась.

–А на сніданок до нас ще дві здоровенні собацюри завітали. Ми тільки но ковбасу з сиром дістали, як перед нами вже стоять чорна і біла пащеки, з отаке-енними зубами й мовчки уважно так розглядають, – згадувала їх пригоди молодша дитина.

– Ой, па, вони були такі гарнюні. Спокійні, розумні, культурні. Ввічливо взяли по шматку ковбаси і тихо зникли в кущах, наче їх і не було. Здорові такі, більші за вівчарку. Мама сказала, що то мабуть собаки лісників, за даниною приходили, – дитяче захоплення Руслани в комплекті з повними ігноруванням можливих небезпек, вкотре нагадало мені колишню дружину.

– А це ми на сходах до пляжу на Фіоленті, – підняла чергове фото Вероніка. – Ось там справді гарно було.

– Па, там найчистіше море на весь Крим! І людей мало, бо не всі знаходять сили подолати ті сімсот п’ятдесят сходинок. Вниз ще так-сяк, а от назад, то непогана така фізкультура. Я обов’язково хочу туди ще якось поїхати…– тут же підхопила Руслана.

Ліда з дітьми встигли оглянути практично всі визначні місця півострова. Відвідати Сімферополь, Ялту, Форос, поблукати горами від Роман-Кош до Долини привидів, зазирнути у знаменитий ялтинський зоопарк, Нікітський ботанічний сад, покататись на фунікулері, з’їхати з якимось екстремалом-таксистом з Ай-Петрі, прогулятись до фортеці на горі в Балаклаві, скупатись біля мису Фіолент, та помилуватись човнами у бухтах Севастополя. І як за тиждень все встигли? А на одному фото була Вероніка в купі грошей. Лідин виграш…

Колишня дружина таки відвоювала належне їй за законом, та ще компенсацію за спричинену моральну шкоду отримала. Я й не думав, що в цій країні це можливо, без грошей, зв’язків, домовленостей… Самотня жінка в суперечці з головою колгоспу-мільйонера. У нього гроші, знайомства, у неї – бажання добитись справедливості та двоє дітей за спиною. І навіть чоловіка нема, який може підставити сильне плече. Моє виявилось не надійним… Та вона й без нього впоралась. Моя тендітна Ліда вистояла у війні проти впевненого у своїй правоті місцевого царька. Хоча… вже давно не моя… Я задумливо подивився на іншу фотографію, де Ліда разом з доньками стояла на мосту біля залізничного вокзалу Севастополя. Худенька, з короткою зачіскою, в світлій майці та шортах, що гарно відтіняли її, як завжди, шоколадну від засмаги шкіру. Вона обнімала обох доньок невпевнено усміхаючись в об’єктив. На її фігурі не полишили сліду роки, а на прагненні жити і радіти життю, перенесені труднощі. На вигляд такі тендітні плечі, а скільки витримали…

–Ліда могла з розумом витратити отримані гроші, а вона…– досадливо прокоментував батько, розглядаючи фотокартки. – Он дітям щось можна було придбати…

–Тату, вона отримала чотири тисячі і показала дітям весь півострів за тиждень. Ти зможеш об’їхати на таку суму весь Крим з двома дітьми та так, аби вони пищали від захоплення, розповідаючи про це? – спитав я.

Батько піджав губи. Він полюбляв відпочивати з комфортом і точно не зміг би повторити подвиг Ліди. Тільки вона могла махнути рукою на побутові питання, термінові справи, посунути все, в тому числі й власні інтереси, заради гарних вражень для дітей. Вона не розраховувала, не планувала, просто намагалась порадувати доньок. В чомусь вона права – речі зношуються, продукти з’їдаються, будинки розвалюються, гроші витрачаються… І лише пам'ять з людиною полишається назавжди. І довше за все світлі, радісні, яскраві спогади з дитинства та юності. Вони – найцінніше що є, і супроводжує та підтримує тебе протягом всього життя. І чим старшим стаєш, тим чіткіше це розумієш…

Я підвіз дітей до автостанції, де їх вже чекала колишня дружина. Проводжати дівчат до самої платформи звичайно не було необхідності, та все одно я пішов. Добре з ними, а в мене зараз не так багато можливостей для спілкування з доньками, бо робота нині така, що всі попередні на її фоні просто безтурботний курорт. Але гроші платять…

Побачивши матір, Руслана почала розказувати про чергові обновки від дідуся, а Вероніка запропонувала Ліді пляшку напою, куплену в дорогу.

–Привіт. Як це ти навіть час знайшов сумку понести? – хмикнула мені Ліда, коли ми підійшли ближче.

–Варто ж іноді розім’ятись, – не полишився я у боргу.

–Ну-ну. Так, я білети взяла, можна поставити торби та взяти по морозиву. Хто піде?

–Я піду, – усміхнулась Руслана, – хто грошей дасть?

Ліда іронічно-запитально подивилась на мене.

–Так і думав, що знову грабуватимуть, – старанно імітуючи обурення, зітхнув я, усміхаючись та дістаючи гаманець.

–Та ладно, не розоришся, – відмахнулась Ліда.

–Кому яке? – спитав я, вирішивши, що можу й сам сходити.

–Мені шоколадне, – подала голос Руслана.

–Мені біле, – відгукнулась Вероніка.

–А мені кофейне або біле, але в шоколаді, – широко усміхнулась Ліда.

–Хм, ти ж наче до дітей не відносишся? – грізно підняв я брову, ледь втримуючись від сміху.

–Як це не відношусь? Ще як! І взагалі, дякуй, що одним морозивом обхожусь, а не подаю до суду на аліменти, як непрацездатна колишня дружина, – жартівливо відізвалась Ліда. Я знав, що їй дійсно рекомендували оформити аліменти й на себе, закон наче передбачав можливість зобов’язати мене забезпечувати не лише дітей, а й особисто її. Та Ліда не стала цього робити, попри те, що моя нинішня робота була гарно оплачуваною. Неймовірне поєднання користі та безкорисливості колишньої дружини періодично викликали в мене ступор. То голову прогризе за якісь п’ятдесят гривень для дочок, то вирішує, що оскільки я не винен у її травмі, то отримувати таким шляхом додатковий дохід, буде несправедливо. Ірині б таке розуміння…

Я, подивившись на доньок, які весело щебетали, зітхнув та пішов за морозивом, доки Руслана щасливо демонструвала матері срібну каблучку, куплену дідусем. Взагалі то батько на таку дурню гроші не витрачає, та тут мабуть зіграли свою роль як гарний настрій, так і успіхи доньки у навчанні. Він просто світиться задоволенням, коли комусь розказує про онуку, яка сама поступила у ДонДУ, на престижний фах, та ще й отримує підвищену стипендію за гарні оцінки. Вероніку батько цінував менше, хоча ж саме її колись пропонував забрати у Ліди. Та логічні аргументи батька ніколи не мали нічого спільного з любов’ю, а саме любов в ньому будила Руслана, яка нічого не просила, завжди раділа тому, що дають, і в гості заскакувала без мети щось попросити, а просто поділитись гарним настроєм та порадувати успіхами. Звичайно мати онуці завжди давала щось з продуктів, а батьки іноді виходив на ринок щось купити з речей, але хто більше отримував від візитів старшої доньки до мого батька, було спірне питання. Я схилявся до думки, що батько. Я, окрім Руслани, не знаю іншої людини, на яку б геть не діяв важкий характер мого батька. А донька невимушено випромінює гарний настрій і веселощі в присутності людини, яка зазвичай викликає стійке бажання хіба що відрапортувати про виконану роботу та якнайшвидше дременути.

Купивши морозиво та ще й до купи шоколадку, які так полюбляє Ліда, я повертався і, перебігши дорогу, знайшов поглядом жінку з доньками, що стояли на платформі автовокзалу. Знайшов і… зупинився, як вкопаний, зачудований чудернацькою грою світла. Ліда стояла в компанії дітей, про щось розмовляла, щось там вкладаючи у сумку. Все наче як завжди, та мені на мить здалось наче цих трьох оточує якесь сяюче райдужне марево, що робить навколишній світ яскравішим. І все, що потрапляє в радіус дії цього незвичного ефекту, змінюється.

Ось недалечко пройшла бабця, яка тільки но голосно лаяла водія, і все ще щось собі під носа бурмотіла, погрожуючи кулаком в бік чоловіка, та варто було їй зайти в це світло, як вона спантеличено кліпнула і, повертівши головою, усміхнулась та пішла до лотка з газетами. Ось зграйка циганчат, які явно придивились майбутню жертву, непримітного чоловіка з спортивною сумкою, що куняв на лавці. З розмореної спекою людини вже потроху сповзла кепка, відкривши розпеченому сонцю незахищену лисину. Хлопчаки крутились біля нього, злодійськи стріляючи оченятами, та ось, «нарізаючи чергове коло», дітлахи потрапили в те дивне марево і старший з них, замість того, аби витягти сумку, просто… повернув сонному чоловікові на голову кепку. А молода дівчина зі сльозами на очах, що проходила повз моїх дівчаток і Ліди, раптом вирівнялась, витерла сльози, наче неочікувано знайшла в собі сили боротись зі своєю бідою, і попрямувала рішуче до каси.

Я спантеличено кліпнув, і переді мною знову була просто колишня дружина – харизматична жіночка в світлому літньому сарафані з пухнастою гривою золотаво-рудого волосся (хто б міг подумати, що колись вона перефарбується майже на блондинку) і дві звичайні дівчинки, які щось з цікавістю роздивлялись в сумці. Ось Руслана підняла голову, зобразила хижий вираз обличчя побачивши морозиво, Вероніка склавши руки відкинулась на спинку лави, чимось невдоволена. Потім до мене, зблиснувши на сонці золотим волоссям, повернулась Ліда і весело усміхнулась, помітивши, що я таки купив три порції.

§§§

Наіра сиділа в машині і дивилась на Ліду з доньками на автостанції. Теплий вітер ворушив темне, трохи присипане сивиною, волосся, сонячні промені наче тонули в чорних, ледь чи не бездонних очах, лише іноді відшукуючи в них золоті іскри. Дивні, якщо придивитись, очі, дуже незвичні. Та перехожі не придивлялись, мало кого цікавить колір очей незнайомої немолодої жінки. Рудоволоса жіночка з яскравим макіяжем, яка сиділа поряд, за кермом автомобіля, задумливо курила цигарку, зрідка отряхуючи попіл за вікно. Вона кинула на сім’ю побіжний погляд і знову почала відсторонено роздивлятись хмари на небі. На руках у Наіри стояв, спершись на торпеду, чорний кіт, також спостерігаючи за людьми, щоправда не забуваючи муркотіти.

– І що думаєш? – спитала Аіше.

–Думаю, що дуже вчасно до нас зайшов Молодший…

–Не жалієш?

–Про що?

–Такі крила тоді могли отримати… У всіх трьох…

–Ні, не могли. Не ці… Та й взагалі такі крила зазвичай дарма не видають…

–Можливо. Але ж три пари. Ми могли отримати стільки сили…

–Не могли. Та ти й сама це знаєш… На собі відчула… Подивись на них. Вони змінюють світ, полишаючи по собі світлі обличчі, віру в людей, подив та захоплення, віру в добро і головне – бажання його творити.

–Але самі вони про це не знають. Не усвідомлюють. Бездумно користуються наявними здібностями розпорошуючи неймовірні сили на смішні дрібниці.

–В тому і сенс. Їх веде Небо. А це набагато ефективніше всіх людських розрахунків. Навіть якщо припустити, що ми з тобою вирішили жити лишень заради інших, а це нереально, бо всі ми егоїсти і в першу чергу живемо своїми шкурними інтересами…

–І це правильно! Якщо ти не можеш подбати про себе, як ти можеш визначити потреби інших? – хмикнула Аіше.

– Спірно… Та я не про це. Що б і як ретельно, я чи ти не планували, ми не можемо врахувати все, нам не відкрита вся істина, задум Вищих сил.

– Наче їм відкрита, – зневажливо хмикнула Аіше.

– Ні. Але вони її відчувають інтуїтивно, не замислюючись кидаються на поміч незнайомим, випадковим перехожим, відстоюють інтереси людей, які вчора для них були джерелом неприємностей, дивують, будять, змушують замислитись, роняють світлі ідеї в душі найрізноманітніших людей під час випадкової розмови.

–Знаєш, ти й справді змінилась…

–Я трохи порозумнішала і, дяка Богу, що не занадто пізно.

–Чого б то раптом?

–Вони й мене змінили…

–Ага, ледь до предків не відправили. Я пам’ятаю.

–Саме дякуючи ним, я вижила. А що ледь не померла… То була не їх вина, і кому, як не тобі то знати.

–Спірно. Та все ж…– Аіше перевела погляд на Ліду, що весело щось обговорювала з доньками. Дитяча безпосередність і щира усмішка цієї жінки дійсно збивали з пантелику. Як? Як можна бути такою непристойно щасливою, маючи стільки за спиною? Та сильніших людей ламали й менші випробування, я ця пустує, як п’ятирічна дитина! Корчить веселі мордочки колишньому чоловікові, перекривляє молодшу дитину, жартує з водієм автобусу, який пару хвилин тому, був злий, як тисяча чортів, і обіцяв прибити будь-кого, хто до нього сунеться.

–Не так вже й спірно, Аіше, – Наіра розуміюче усміхнулась. Визнавати власні помилки її подруга, як і більшість людей, не любила.

–Навіщо Вищим силам стежити за ними, берегти і одночасно скидувати стільки випробувань на ці тендітні плечі? – задумливо мовила рудоволоса жіночка.

–Аби вони користувались крилами. Той, у кого земля періодично не тікає з-під ніг, не навчиться літати….

Кінець

Київ 2020

дизайнер обкладинки: Усова А.І.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.