Частина 7

Частина 7

Ліда

Руслані таки сказали, якого барана мала на увазі бабуся. Дочка відреагувала дивно – просто промовчала, дивлячись на матір широко розкритими очима. Щоправда Ліда на Олега дивилась так само. Також не могла повірити… Та потрібно було брати себе в руки і якось жити далі. Проблеми множились зі страшною швидкістю, а бажаючих допомогти у їх вирішенні поряд не спостерігалось.

Після пропозиції виселитись, Ліда кілька днів здригалась від кожного гавкання собаки, чекаючи чергового візиту представників колгоспу, та потім таки зібрала думки до купи і вирішила поїхати пошукати правди. До голови колгоспу сенсу йти не було, бо без його дозволу у селі ніхто й чхнути не міг, ну хіба що шахтарі, як фінансово незалежні від колгоспу особи, а їй потрібно було розуміння ситуації. Голова планує її виселити. Але невже так можна? Ось так, просто на вулицю?

Шукати правди жінка вирішила у обласному управлінні сільського господарства, логічно припустивши, що колгосп знаходиться у їх віданні. Віднайти дану державну установу проблемою не було. Привітна пані секретар, вислухавши її питання, відверто жахнулась і, попри неприйомний день, направили «нещасну жіночку» до якогось керівника, переконуючи, що він допоможе. Було б непогано.

Грузний чоловік у віці, вислухавши ситуацію, спочатку здивувався «самоуправству», а потім заспокоїв Ліду, що дійсно ніхто не має жодного права її виселити за наявних умов і запевнив, що розбереться у питанні. Це трохи заспокоїло, і жіночка повернулась додому, сподіваючись на краще. Та й наявних домашніх справ мала стільки, що й голову підняти було елементарно ніколи. Ліда намагалась якось призвичаїтись до нових реалій, до того, що тепер всі роботи по господарству, на присадибній ділянці, побутові проблеми, та заготівля запасів на зиму впали на її плечі.

Романівські овечки, яких жінка привезла майже рік тому, дуже відрізнялись від білих овець, яких давно тримали у цьому селі. Не лише зовнішнім виглядом, а й поведінкою. Швидкі, розумні, ручні. Доки вони дорослішали їх вовна сіріла, а морда та ноги полишились чорними. На незвичних овець односельчани спочатку лише з цікавістю поглядали. Та набагато більше уваги ці тварини привернули навесні, коли замість трійки чорненьких ягнят на балку вибігла майже ціла отара – чотири дорослі вівці (одна біла, з мериносів, що ще приїхали з лісництва), баран і шестеро ягнят. Підстрижена вовна дорослих овець була сріблясто-сірою, практично блакитною, через що питання «навіщо ви овець пофарбували?», стало найпопулярнішим у однолітків Руслани. А коли влітку народились ще ягнята, чутки про «овець, що плодяться, як кролики» пішли далеко за межі села. Ліда могла лишень радіти, дивлячись на свою сіро-блакитну отару, що ходила за нею, як за мамою. Але вона для них дійсно була майже мамою – виростила, вигодувала, допомагала з’являтись на світ новим ягнятам. Олега вівці ніколи не любили. Не останньою причиною цього було те, що не ставився він до тварин як до розумних істот, не звертаючи уваги на весь вплив Ліди. Наприклад, якщо потрібно було зарізати барана, так він його прямо у дворі, на очах у всієї отари й різав. Не дивно, що вівці та кози від нього потім шарахались, як від чуми.

Та зараз Олега не було, а от продаж двох ягнят надала можливість трохи перекрити відчутну нестачу грошей. Карбованці були незвичними грошима, маленькими, на якомусь незрозумілому папері, а ще напрочуд швидко прибавляли зображень та нулів, бо стрімко втрачали купівельну можливість. До Либіді на цих кольорових папірцях додались легендарні брати та історичні будівлі, але така «підтримка» не рятувала ситуації. Ціни, схоже, рвонули наздоганяти зниклі товари, але набрали такий темп, що вартість усього віднайденого, вже обліковувалась у сотнях, а то й тисячах карбованців. І то лякало, та змушувало думати як зберегти наявне підсобне господарство, яке у Ліди було не маленьким. Адже окрім овечок у її дворі жили ще кози, гуси, кури, індокачки, кролики та навіть дві нутрії у клітці. Вся ця строката компанія цілком мирно співіснувала. Копитні бігали в просторій загородці, кури вночі тихенько спали на влаштованих батьком новеньких сідалах у окремому сарайчику, а вдень вільно гуляли подвір’ям, гуси влаштовувались у дальньому кутку двору, індокачки обрали собі за улюблене місце частину овечої годівниці. Та що там, кури з вівцями, у Ліди коти та собаки завжди спали у одній будці!

А буквально за місяць до всіх цих дурних подій, Ліда ще й у Полтавську область встигла проїхатись за козеням зааненської породи – ще одне цінне надбання. Ці кози безрогі (що дуже добре, коли в тебе по дворі бігають діти – менше шансів, що когось травмує рогате створіння) і дають набагато більше молока, аніж звичайні. А молоко то ж дуже потрібна для сім’ї річ. Купити маленьку кізоньку не вдалося, зате Ліда виторгувала навдивовижу розумного козлика. Одне те, як він їхав з нею у дорозі багато вартувало. Тихесенько сидів у сумці, не гидив під себе, терпляче чекаючи доки випустять, і взагалі поводився як дресирований! Навіть провідника у поїзді вразив… коли той його помітив.

Взагалі Ліда пронесла козеня у вагон тихцем, не сповіщаючи нікого про «безбілетника». Хтось же спокійно подорожує з котом чи собакою, а от вона з козликом – у кожного свої улюбленці. Головне ж щоб не заважали іншим? Сусіди в купе посміялись та забули про тиху тваринку, доки провідник, грізний дядько під два метри зросту, принісши чай, не завмер, підозріло розглядаючи другу полицю плацкартного вагону, з якої явно линули якісь звуки. Завішене курткою, козеня вліглось і чесно мовчало, проте іноді тихенько пофиркувало.

– А там ще хто ховається? – голосно спитав провідник у пасажирів, ставлячи на столик стакани у металевих підстаканниках.

– Нікого….

– Та-ак…Зайці? – не повірив чоловік, та грізно насупив широкі брови.

– Ні, зайців нема, – зітхнула Ліда, – лише козел.

–Який козел? – сторопів чоловік і схоже зібрався образитись.

–Звичайний, справжній… – молода жінка з каяттям встала і, відсунувши куртку, показала провіднику маленьке біленьке козеня у відкритій сумці, – навіть із бородою.

–А-а-а…е-е…Це ви з ним на другій полиці плануєте в обнімку спати? – зовсім ошалів провідник, під тихий сміх пасажирів.

–Ну не по поїзду ж його відправляти бігати. Та не переймайтесь ви так, він тихий. Ніхто ж не скаржиться. Він майже непомітний.

–Оце так… А якщо він вночі, гм, підмочить вам репутацію?

– Ні, не повинен, він розумний… – Ліда благально подивилась на провідника, і той, розгубившись під уважним поглядом бородатої тваринки та усмішки присутніх в купе людей, махнув рукою.

–А, їдьте… Але дивіться, щоб на вас не скаржились.

– Не будуть, обіцяю!

– З козеням… Це ж треба, – бурмотів полишаючи чудну парочку чоловік, – всяке було, але натуральні козли на другій полиці… Мда, не все ще я в житті виявляється бачив…

Козеня виправдало довіру і вело себе напрочуд пристойно, не лише у поїзді, але і до самого дому. Спати щоправда дійсно довелось з ним в обнімку, та то себе виправдало. Ліда просто натішитись не могла – такий маленький і такий розумненький, чистюля, симпатяга. А вже ця борідка! От просто диво, а не козеня. От виросте і будуть від нього козенята справжні, зааненські. Може й не чистокровні, та її ж цікавить не чистота породи, а кількість молока. А вже як дітям новий житель двору сподобався! Доньки з ним грали, годували, хизувались білосніжним красенем перед сусідськими дітьми. За Русланою козеня ходило хвостиком, а Вероніка на ньому навіть намагалась кататись…

Добре, що тоді встигла з’їздити. Наче знала, що пізніше не до цього буде. Зараз, аби те, що є зберегти… А зберегти було непросто. Вона займалась з доньками і намагалась якось впоратись з нескінченними домашніми справами, поступово звикаючи жити без міцного чоловічого плеча, на яке можна спертись. Ліда ніколи не була «немічною аристократкою», скоріше навпаки, але… Самій закривати банки з консервацією, точити ножі та коси, косити та возити мішками траву для отари овець, копати, садити, поливати, носити мішки, забивати гвіздки, ладнати електроприлади, носити та скирдувати лафетами сіно та солому, рубати курей, різати овець… Для усього цього все ж раніше був Олег.

Як же Ліда плакала над першим зарізаним баранчиком… Плакала і вчилась знімати шкіру, так щоб м'ясо не було все у вовні (це виявилось складно), розбирати нутрощі (що їстівне, а що не дуже), рубати кістки, обрізати м'ясо. Туша першої вбитої великої тварини лежала у коридорі, куди вони її вдвох з Русланою ледве затягли (їх сил було відверто малувато для переносу барана вагою у кілограмів у шістдесят) і виглядала… моторошно. Але і в сараї з нею розбиратись не варіант – холодно, брудно…

Ліда боялась, що доньки почнуть лякатись, плакати від цього видовища, та вони лише здивовано дивились на її спроби опанувати навички м’ясника. Спочатку досить насторожено спостерігали (на старшу доньку доводилось покрикувати, аби дочекатись допомоги, бо дівчинці явно не подобалась нове заняття) потім ставили вбивчі за своєю влучності питання, а потім… Потім звикли і допомагали. Та й хто ще їй міг допомогти? Є речі, які тендітна жінка сама зробити просто фізично не може, за всього бажання. Елементарно не вистачає рук і сил. Дев’ятирічна дівчинка то звичайно сумнівна допомога, та вже яка є.

Доволі швидко діти почали сприймати як даність те, що їх мати робить все, в тому числі і ріже овець. Руслані доводилось тримати тварин, доки Ліда перерізала горло, потім допомагати розбирати тушу. Ліда привчала дітей до думки, що все їх господарство це – їжа. І живе вона у дворі, годуючись, бігаючи та бекаючи зранку, в першу чергу за для того, аби прогодувати їх невелику сім’ю. Доньок то вона привчала, а сама ледве сприймала таку дійсність. Неймовірно важко бути одночасно тваринам і мамою і вбивцею… Дівчатка швидше звикали, адаптувались до нового стану речей. Мабуть дітям простіше прийняти якісь факти, аніж дорослим. Не дарма кажуть, що «молоде дерево гнеться, а старе – ламається»… Полишилось з’ясувати наскільки молоде дерево вона сама…

§§§

Голова колгоспу саме вивчав документи, що передбачали проведення в його колгоспі пілотний проект розпаювання, коли секретар телефоном повідомила, про відвідувача. Після отримання дозволу, у двері невпевнено постукали і відкрили.

– Добрий день, Миколо Феодосійович, – мовив його працівник, наче і не був зранку на щотижневій нараді.

– Добрий. Заходь.

– Я оце з якої справи… – чоловік нервово м’яв у руках кепку…

– Та не мнись ти, як дівка на танцях. Що хотів Олексію? – голово добродушно подивився на невисокого чоловіка п’ятдесяти років. Головний інженер йому подобався. Надійна людина, відповідальна, толкова, з людьми працювати вміє. Трохи переляканий, та то правильна риса в кабінеті у керівництва.

–В мене тут того… мисль, на счет квітководши…

–Так…– голова згадав, що відведений тиждень на вирішення цього питання сплив, але він не нагадував підлеглому про свої плани, бо отримав один неприємний дзвінок з управління сільського господарства, куди встигла добігти «ображена» панянка. Шановані люди погрозили пальчиком, повідомивши, що виселяти жінку, яка знаходиться у відпустці по догляду за дитиною, то занадто. Всілякі там закони, права… В колгоспі – голова є законом! Та обласне керівництво думало інакше… Ну нехай, воно керівництво – йому можна. Та ця неприємна ситуація не покращила ставлення Миколи Федосійовича до «квітководши». Ти диви яка вона виявляється спритна кляузниця!

–Я тут подумав… Ми ж оце наче плануємо газ в селі проводити?

–Так, є таке. І?

– І працівників для нього саме думаємо де брати. Це треба буде, або своїх навчати, чи нових шукати, залучати, житлом забезпечувати. Так може ми її на курси відправимо? Вона ж жіночка розумна, вивчиться. І нам спеціаліст вже готовий, місцевий, і її можна з хати не виганять…

Головний інженер довго ламав голову над тим, як викрутитись з ситуації. Навіть дружина помітила, що він став неуважний до страшного. Соромно сказати, ледь кашу для свиней на гній не відніс, а півня, вже спійманого на суп, навіщось у хлів до корів відніс та випустив! А дружина ж його пів дня ловила, бо воно «таке противне та спортивне, шо тільки на суп і згодиться!». Та всі докори проходили крізь свідомість чоловіка. Він все думав… Олексію було шкода Ліду, він відверто не розумів дивної жорстокості керівництва. Під гарячу руку вона йому втрапила, чи з недосипу згадалась?

Ідею щодо газової служби подали у відділі кадрів, де саме обговорювали список кандидатів на курси операторів, і головний інженер вхопився за неї як за рятівний круг. Звичайно, для спеціаліста з вищою освітою то крок назад, але… Це єдиний варіант, який він знайшов. Федосійович таки не любив декретних, і якщо жіночка й надалі просто сидітиме вдома, він її точно виселить. Хоч би чоловік у колгоспі працював, а так – нікого… Чутки про розлучення підтвердились. А Феодосійович – хазяйновитий керівник, якщо вже вирішив, що квартира колгоспна використовується недоцільно і підлягає поверненню, то таки виконає задумане. От якби його з тієї думки посунути…

– Гм… цікаво…– голова колгоспу відклав красиво вирізьблену дерев’яну кулькову ручку і відкинувся на кріслі, обдумуючи запропоновану ідею.

–Це всім вигідно… В неї правда маленька дитина… Але ж можна запропонувати раніше вийти з декрету, коли почнеться навчання…

–Можна. Добре, пропонуте. Якщо піде – то нехай живе в хаті. Поки що, – Федосійович махнув рукою, відпускаючи підлеглого. Ідея була непогана, якщо Ліда могла працювати агрономом з озеленення, то чому б не попрацювати «газовщицею»? І дійсно, шукати чергову нову людину не доведеться, та й настанову «зверху» можна виконати без втрати обличчя. Особливо якщо жіночка сама з декретної відпустки вийде.

Ліда

Ліда саме отримувала свої скромні виплати в конторі, коли її спіймала секретар голови колгоспу і дуже невдоволеним тоном передала пропозицію керівництва, «у зв’язку з небажанням виселятись» перевчитись на іншу, потрібну колгоспу спеціальність – оператора газової котельні. Село планували газифікувати, і саме складали списки тих, кого можна відправити на навчання. Якщо вони сподівались на її відмову, як привід для виселення – вони помилились. Ліда вчепилась наявний шанс зубами. Та й що їй полишалось? Як не крути, а її посаду ліквідували, а декретна відпустка закінчується, і після неї потрібно працювати, аби забезпечити дітей, бо коли там ще будуть ті аліменти.

На початку зими повідомили про початок навчання. Полишивши дітей вдома з бабусею, яка заради цього взяла відпустку на роботі, Ліда поїхала проходити обов’язковий медогляд перед навчанням.

Якось так вийшло, що організатором і головним детективом з пошуку потрібних лікарів районної лікарні для всієї групи майбутніх студентів-односельчан опинилась Ліда. Тож за кілька днів вона вже знала і завідуючого лікарні, і графік роботи потрібних лікарів, і навіть прізвища особливо невловимих. Для самої молодої жінки жоден зі спеціалістів не був проблемою, бо на здоров’я вона ніколи не скаржилась, (навіть більше – на олімпіадах з легкої атлетики виступала у школі, технікумі та інституті), але не всі у їх групі були такі, отож і доводилось від загальних спеціалістів бігати до профільних.

Вчитись на курсах було не важко, не випадково ж два дипломи з відзнаками припадали пилом у шафі. Схоже скоро, як батько, можна буде починати «корочки» колекціонувати. Ліда звичайно сумувала за дітьми, бо бачила їх лише на вихідних, але Вероніка вже підросла та й з Русланою бабуся непогано ладнала. Життя жінки почало нагадувати біг шаленої білки в колесі: навчання, поїздки додому на вихідні, домашні справи, пошук грошей і знову навчання.

Від Олега не було жодних звісток, пішов – і наче у воду канув. Не те, що не допомагав, взагалі щез – ні дзвінка, ні повідомлень. Наче його й не було на цьому світі. Кілька разів Ліда подзвонила його батькам, намагаючись з’ясувати де він і як, та, натрапивши на свекра, який байдужим тоном повідомив, що:» Олег з нами не живе, а ваші особисті проблеми ви маєте вирішувати самі», – більше не дзвонила. Руслана щоправда казала, що батько один раз заїжджав до школи, поспілкуватись, та візит довжиною у десять хвилин з недолугими спробами пояснити, що він раптом «більше не може жити з вашої мамою», це явно малувато для такого строку. Чудовий аргумент розлучення! Та це пояснення навіть дев’ятирічну дитину не задовольнило, бо прийшла з купою питань та спантеличення. Але ж то був один візит, і все! Невже він зовсім не сумує за дітьми?

Через пів року тиші, та відсутності будь-якої допомоги на дітей, Ліда вирішила заїхати до суду і з’ясувати строки виплати аліментів після їх призначення. Дітей же потрібно годувати, одягати, а наявних коштів відверто не вистачало на всі потреби.

Працівники суду довго сміялись, почувши розповіді про чоловіка, який начебто: «сам подав на аліменти». Ліда ж була вкотре шокована брехнею Олега. Як він міг? Просто піти, не замислюючись як і на які гроші вони житимуть без нього? Це ж і його діти… Невже йому байдуже? Він же любив доньок, особливо старшу, яка була практично його копією… Чи це все їй лише здавалось?

Олег

Яскравий морозний день грудня радував першим цього року снігом, та проглядаючим між пухнастих хмар, сонцем. Я вийшов на бульвар Шевченка, спустився до мосту, неспішно минув замерзлий Кальміус, піднявся до вулиці Челюскінців, та повернув до колгоспного ринку, купол якого весело сяяв вікнами у сонячних променях. Повз мене проїжджали машини, проторохтів завертаючи на зупину тролейбус, продзеленчав трамвай. Та я йшов вулицями Донецьку, ледь звертаючи увагу на все це… Сьогодні був день народження моєї доньки – Руслани. Я їй відправив листівку… З’явитись до колишньої дружини та доньок не було можливості. А може й бажання… І вже точно на такий візит не було грошей… Важкий час. Я жив у недобудованому будинку на оформленій батьком ділянці практично у центі міста. Розташування звичайно чудове, та придатним для нормального життя дім стане після закінчення всіх будівельних робіт, а поки що умови були спартанськими, навіть для мене. Доводилось спати на старому матраці посеред цього неподобства, вранці бігти на роботу, а вечорами штукатурити стіни, заливати цементом підлогу, топити вугіллям котел, що батько встановив у недобудові, вкладати плитку, ставити двері. І всі ці вміння доводилось опановувати самому, бо працівників на допомогу батько надсилав не часто, а Ірина наполегливо цікавилась завершенням робіт. «Веселий» у мене зараз був вільний час. На роботі, в порівнянні з таким дозвіллям, – майже курорт. А ще це «щастя» з’їдало під нуль всі зароблені гроші, навіть не звертаючи уваги на суттєву допомогу батька. Часу на поїздки до доньок просто не було… Чесно кажучи я й згадав про день народження Руслани лише після питання матері. І доньки, і колишня дружина якось не вписувались в мій нинішній, дуже насичений справами та подіями розпорядок. Їм тут просто не знаходилось місця. Нова родина потребувала купи часу та уваги. Виявляється кардинально щось змінювати не так вже й просто. А вже якщо сам сенс змін для тебе самого загадка… Дивна штука життя, така дивна. Боязка красуня Ірина раптово стала майже моєю дружиною. Вона виявилась не такою вже й боязкою, а у деяких моментах хм, дуже навіть досвідченою, впертою та вимогливою… Та це все одно важко пояснювало навіть мені самому настільки стрімкі зміни. Щоправда зараз й вільного часу на усвідомлення власного життя практично не було… Іноді, коли я дуже втомлювався і просто вимикався, ледве доповзаючи до подушки, мені снилась Ліда. Дружина і доньки… Полишаючи відчуття тепла і світла, що зникало як ранковий туман з пробудженням та навалою поточних справ.

Ліда

Ліда влаштувала старшій доньці на день народження свято, скликавши всіх її друзів, що мешкали «на посьолку». Оскільки тут оселяли в основному молодих спеціалістів, то й дітей приблизно її віку тут було багацько. Свято – це саме те чого і їх дому не вистачало дуже давно, з моменту зникнення Олега. Свята з гостями, дарунками, солодким столом і веселощами. І Ліді і дітям потрібен був привід, аби відволіктись, порадіти та повеселитись.

Хаос у домі вийшов гарний – з різноманіттям подарунків, криками, сміхом, рухливими та інтелектуальними іграми. Коли в домі збирається більше десятка дітей – це не може бути тихо, це обов’язково буде весело! Ліда дістала діафільм та наявні плівки з казками, влаштувавши в одній зі спалень імпровізований кінотеатр, потім були шашки, ігри з фішками, хованки, святковий стіл і знову ігри.

Через скудність асортименту продуктів, при складанні святкового меню довелось проявити фантазію, в результаті якої стіл було заповнено картоплею, салатиками, консервованими салатами, огірками-помідорами, холодцем, котлетами. До всього цього зварили напій з шипшини, приготували желе з желатину, варення та соку, печиво з маком і торт «Наполеон». Торт спекли звечора і він настоювався на одному з вікон, регулярно потерпаючи від спроб доньок поласувати смаколиком. Ліді навіть довелось пожертвувати парою коржів, аби забезпечити збереження цього кондитерського виробу до візиту гостей.

Готувати все та організовувати допомагала Наташа, яка саме завітала в гості. Що-що, а готувати у молодшої сестри виходило дуже добре, особливо якщо був відповідний настрій. Та й Ліді весела компанія. Гостям все сподобалось, лише один хлопчина довго й підозріло розглядав залиту в желе ягоду горобини-чорноплодки, уточнивши: «А чи не заспиртована вона? Якщо так, я її не їстиму, бо – непитущий!» Як сміялась Наталка з цієї цілком серйозної заяви дев’ятирічного хлопчика!

Але, не звертаючи уваги на оточуюче свято, Руслана явно чекала на тата. А від нього… Від нього прийшла лише вітальна листівка, яку поштарка навіть принесла ввечері, після роботи, здогадавшись, що то важливо для дитини. Ліда, покрутивши в руках цей «дарунок», лише зітхнула та тихо вилаялась крізь зуби, прочитавши вітання. Філософ, хай тобі грець! «І нехай відсутній батько буде для тебе незначною неприємністю»… Та справді, маленька така неприємність – обожнюваний батько, що не спромігся з’явитись навіть на день народження власної дитини! Сволота, міг хоч цього дня з’явитись, щось подарувати. Хоч щось! Просто продемонструвати, що пам’ятає про дитину! Ні, листівочка ось і все… Добре, що Руслана ще не настільки зациклена на всьому цьому, та й натовп веселих дітей в хаті таки гарно відволікає. Хто б міг подумати, у доньки вже навіть кавалер з’явився! Це в десять років! Що ж далі буде?

Не звертаючи уваги на відсутність Олега, свято вдалося. Дарунків було багацько і радості від них явно більше, аніж суму через відсутність недолугого батька. Можна сказати, що Ліда впоралась. Принаймі сьогодні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.