Частина 15

Частина 15

Гертруда

Гертруда відверто веселилась. Всівшись за столом, вчителька налила чаю своїй гості, а сама з цікавістю читала документ, що її подруга не полінувалась переписати. Валентина, низенька повненька жіночка з кучерявим русявим волоссям, працювала бухгалтером у конторі і нерідко приносила свіжі плітки про те, чим живе керівництво колгоспу. Сьогодні подруга принесла останню сенсацію на селі – письмове звернення «квітководши» до голови агрофірми. Зазвичай Гертруда байдуже слухала, хто там кого підсидів, чи хто вилетів з роботи, бо посварився з головою, проте сьогоднішня новина була дуже незвична.

Квітководша, як і більшість в нинішні часи, жила на копійки, до цього ж часто хворіла, та, на відміну від всіх інших, які мовчки підлаштовувались до ситуації, схоже вирішила щось змінити. Що слугувало причиною – її складні умови життя, двоє дітей «на шиї», чи вроджена впертість, Гертруда не знала. Але вчителька, як і все село, вже з цікавістю спостерігала, що вийде зі спроб тендітної жіночки боротись з наявною ситуацією. На всі попередні звернення Ліді, як і іншим «розумним», що бажали отримати якісь гроші за паї, відповіли, що загальні збори вже визначили порядок і розмір оплат, а все інше має йти на розвиток господарства. Прохання виділити якийсь пай в натурі, керівництво агрофірми взагалі вважало «єрессю» не вартою уваги. Зазвичай надії щось отримати від очільників «перефарбованого» колгоспу безславно помирали, десь там, за порогом кабінету голови, або вилітали з села, разом з прохачем, як корка з шампанського, проте ця жіночка схоже планувала змінити традиції.

«Квітководша» доволі довго безрезультатно оббивала пороги контори і районного керівництва, та схоже надії на добру волю та совість можновладців врешті поховала. Де вона їх взагалі брала, гарне питання. Але замість того аби, як і всі, нарешті змиритись з роллю незмінного жебрака з простягнутою рукою чи виїхати, жінка вирішила пішла іншим шляхом. І почала з письмового звернення, яке мало ефект бомби.

Невідомо де Ліда знайшла адвоката, який то складав, але окрім знання законів, цей юрист мав ще й гарну ерудицію та вбивче почуття гумору. Він взяв кількість хліба, яке видається людям за використання земельного паю, та вирахував, що на одного члена родини квітководши виходило 105 г. Тобто менше, аніж у блокадному Ленінграді під час війни! Цей «цікавий» факт адвокат і повідомив керівництву агрофірми, паралельно поцікавившись в оточенні яких ворогів зараз перебуває їх село. А після риторичних питань, аргументовано пояснив, чому така норма видачі не може бути законною, навіть якщо її затвердили загальні збори хоч десять разів і додав посилання на довгий список нормативних актів, які передбачали право власника паю як виділити його в натурі, так і вільно розпоряджатись своєю власністю. При цьому читалось це звернення настільки легко, що його зміст та небезпечний підтекст, зрозуміли всі, від голови, до останнього забитого колгоспника, який не те що вищої освіти, а і середню іноді міг мати лише на папері.

–Гертруда, ти не уявляєш, як Федосійович сварився після візиту квітководши… Але то після. Коли вона зайшла до кабінету з тим листом, пів контори збіглось послухати під дверями. Всі ж знають, що він таких «розумних» прохачів посилає голосно, вітіювато і не лише на три веселі букви. І всім відомо, що квітководша не з лякливих та вміє цікаво відповідати. Коротше ми чекали на безкоштовну виставу, але не склалось. Вони так тихо розмовляти… Я починаю вірити у плітки, що голова не ризикує на неї кричати, після того, як Ліда попередила, що приходитиме з представниками влади та мікрофоном у кармані, якщо він на неї ще раз підвищить голос.

–То коли ж він тоді сварився?

–Після розмови з нею. Посидів, там щось подумав, з кимось з району поспілкувався і скликав нараду. А от вже на нараді волав як скажений… Я й не знала, що він так вміє. Ми сиділи по кабінетах як миші. Ти ж знаєш, я через пів контори від кабінету голови, а мені здавалось, що ось-ось шпалери відваляться…

–Гарно вона його розізлила…

–Ой не знаю. Без гальм жіночка. Кажуть вона сказала, що до суду подасть, але пай свій забере, раз він добром нічого не хоче віддавати! Уявляєш?

–Думаєш подасть?

–Хто її зна… Вона тиха, добра, порядна, але варто їй щось собі там вирішити… Я чула який вона розгон директору школи влаштувала, коли у її доньки в роздягальні куртку порвали. Вже не знаю, хто то так вирішив пожартувати, та тепер у шкільній роздягальні сидить дівчина-чергова, і спостерігає за порядком. Кажуть навіть на пів ставки оформлена! Це ж як потрібно було вразити директора?!

–Це ти мені розповідаєш? Я звичайно вийшла на пенсію, але новини знаю, – усміхнулась Гертруда. – Але директор досить адекватна людина, квітководша просто напрочуд ефектно висвітлила йому наявну проблему.

– Ну може й так. Але оголошувати відверту війну нашому Федосійовичу, який й не таких в баранячий ріг скручував… Це ж яку сміливість мати потрібно?

§§§

Надія з досадою відклала велику книгу з гучною назвою «Чорна магія». Довго та ретельно підготовлене замовлення не виходило хоч трісни! Вона вже й усі інгредієнти зібрала і на потрібний настрій налаштувалась, а – ні. Не виходить. І хоч головою об стіну бийся, якщо таланту нема, то його нема, і успіхи у дрібницях, як то смішні неприємності, що вона влаштовувала знайомим та незнайомим людям, тут явно не показник. Може була права та жінка?

Кілька тижнів тому, коли Надія їздила у Донецьк, в церкву, дістати шматок мотузки з дзвіниці для одного цікавого замовляння, вона зустріла одну загадкову пані. Надія відразу відчула, що у незнайомки є сили, яких вона сама не має. Чого тільки тіні, що відчувались за її спиною вартували… Їх навіть Надя, яка мала досить слабке чуття, помітила. Та що там помітила, практично побачила! Ох, як же вона у той момент заздрила тій панянці… Та її заздрощі, як і хист трішки псувати життя різним щасливицям, відскакували від незнайомки, як горох від стінки.

Жіночку тільки розвеселили недолугі Надіїні спроби. Незнайомка, мило усміхнувшись, спритно підхопила «пустунку» під руку і відвела на лаву подалі від прихожан. Відвела й повела цікаву розмову. Почала здалеку (лише трішки пожуривши Надію, як малу дитину, за «розтрату життя на безглуздя»), не звертаючи уваги на те, що співбесідницю буквально затопити заздрощі. А може саме на це і орієнтуючись. Розмова була про шалене бажання Надії отримати силу, про перспективи та можливості. Є наче деяка можливість, якщо вищі сили обділили, «орендувати чужі крила». Дивний вислів трохи спантеличив Надю. Як назва «крила» так і сама ідея. Якось вона більше захоплювалась замовляннями та дрібними капостями. Хіба ж не весело бачити, як у людини чомусь раптово не виходить улюблена страва, чи як чоловік, що поспішає на побачення, раптом пропускає автобус, чи як господарка, що пишалась гарним городом, одного дня з’ясовує, що одну частину врожаю спритно з’їли шкідники, а другу викопали «добрі люди»? Та чи мало подібних дрібниць, що гарно гріли душу? Он хоч узяти Лідину сестру. Надія тому пихатому дівчиську якось три дні не давали виїхати з села, раз за разом «випадково» зустрічаючи на шляху. Зустрічала і… Наташка з черговим хахалем пропускали автобус, обурено спостерігаючи лише задні фари. Три дні! Надія тоді щиро пишалась своїми здібностями. Звичайно парочка таки поїхала до міста, та до зупинки вже пробирались такими городами, справедливо побоюючись зустріти дальню родичку… О, то потрібно було бачити! А нічого було називати її за очі «вусата» і кепкувати з манери вдягатись! Бач яка, фіфа ділова знайшлась! Все село знає, що та Наталка по п’яні перед будь-ким ноги розсуває, а вдає з себе королеву!

Дивна ідея незнайомки не те щоб не зацікавила Надію, та у той момент була занадто неочікуваною. Проте зараз, дивлячись як буквально розсипаються всі її спроби зробити приворотне зілля на одного чоловіка (власний п’яничка вже набрид до чортиків) жінка серйозно задумалась над пропозицією «орендувати чужі крила». Вона навіть знала одну таку, «з крилами» – ту ж Ліду. У дальньої родички були сили й немаленькі, але користувалась вона ними зовсім безглуздо. То допомагає комусь, хоча їй би хто допоміг, до дохликів різних виходжує (от якому іншому господарю в голову прийде лікувати перелом ноги в ягняти? Під ніж та в холодильник!), то сестричку свою буквально з потойбіччя витягає (кому та самовпевнена дурепа потрібна, якщо з перепою труїтись вирішила?), то ще на якусь дурню сили витрачає. От Надія з таким потенціалом, так би розвернулась… Варто таки зв’язатись з тією жіночкою, тим паче, що за її словами всього лишень потрібно знайти «носія крил», провести один нескладний ритуал, звабити «невідповідним діянням» з використанням того самого потенціалу (помста, усвідомлене прокляття, чи щось подібне) і все – бери тепленьким! Щоправда без сторонньої допомоги цей процес, особливо на останній стадіях, Надія сама мабуть не потягне, та то вже можна погодити з загадковою жіночкою.

Наташка

–Та не бійся ти! – шикнула тихцем Наталка на Ліду.

– Я не боюсь. Та що мені в неї питати? Це тебе цікавить черговий красень, діти, з урахуванням чотирьох абортів, а мені там шо робити? Подякуй, що взагалі за компанію в таку даль приїхала. – закотила очі Ліда.

– А ти про Олега спитай. Наприклад, чи повернеться він, чи варто вже іншого шукати, – торохтіла сестричка, – вчепившись у Ліду на порозі непримітного будинку на сільській вулиці. Якби не люди під воротами, то дім би нічим не відрізнявся від інших. Та натовп був – строкатий, з різних людей, котрі цікавістю поглядали одне на одного, проте не поспішали знайомитись.

– Наташка, в мене грошей немає на ту дурню!

– Я заплачу! Пішли! – сестра, більше не слухаючи заперечень, потягла жінку до будинку, з якого саме вийшов попередній візитер. Самій Наталці дійсно йти було трохи лячно, а от в компанії з Лідою – саме те. До Ліди жодна зараза не липла, і використати сестру як своєрідний оберіг від «бабки» було дуже зручно. Хто його зна, що тут за «бабка» Хоч шкільна подруга й запевняла, що : «говорить всю правду і все знає», та при цьому попередила «відьма ще та». І це попередження якось не надавало дівчині хоробрості…

–Добрий день, – мовила тихо Ліда, обережно переступаючи поріг «дому бабки», слідом за Наталкою, та з цікавістю розглядаючи приміщення.

–Здрастуйте, – мовила й Наталка, трохи з запізненням згадавши, що не зайвим буде ввічливо привітатись з «відьмою». Дівчина вдавано-бадьоро зайшла у невелику кімнату з великим вікном, яке було затінене листям винограду.

В кімнаті за круглим столом сиділа темноволоса жінка, яка окинула Наталію стомлено-байдужим поглядом. Стіл був вкритий темною скатертиною з якимось цікавим ажурним візерунком по краю, на підлозі лежав потертий килим, а на правій стіні притягувало погляд велике дзеркало в темній рамі. Наталка відмітила, що в кімнаті доволі добротні меблі і якась дурнувата люстра, а буйні зелені квіти в горщиках на вікнах нагадували Лідин дім. Потім дівчина зустрілась з критично-примруженим поглядом чорного жирного кота на комоді, який мав такий впевнений вигляд, наче він тут головний. Та варто було тій нахабній морді помітити Ліду, як кіт у два стрибки, опинився біля ніг другої гості і якось винувато об них потерся. Ліда, присівши, з задоволенням погладила доглянутого красеня, почесала за вушком. Наташка закотила очі – сестричка як завжди, то з вовкодавами незнайомими розмовляє, то котів помийних пестить. Цей «бегемот» звичайно не бродяжка зі смітнику, але прояви надмірної любові до тварин зараз були явно недоречні. Хоча треба визнати, іноді ті аномальні відносини Ліди з живністю стають у нагоді, як наприклад кілька днів тому, коли вони рвали черешні у колгоспному саду і дві «милі собачки» Наталку ледь заїкою не зробили.

Коли під приємний спів пташаток, серед пустого саду до тебе раптом підскакує дві собацюри, розміром з пристойне теля кожна, скалячись напрочуд зубастими «посмішками», то це полишає напрочуд сильні враження... Наталка в той момент думала їжака народить від переляку, а Ліда нічого, усміхнулась, сплигнула з черешні, привітно погладила «милих песиків», з серйозною пикою попросила тваринок «не видавати їх» і, прихопивши онімілу від переляку молодшу сестричку, пішла до виходу, не чекаючи, доки десь між деревами з’являться охоронці. Хоча Наталка була зазвичай рада познайомитись з новими хлопчиками, та в той момент була не здатна сперечатись, бо ще не прийшла до тями від споглядання зубастих посмішок.

«Відьма» провела поглядом кота і підняла погляд на Ліду. На байдужому обличчі проскочило ледь помітне здивування.

–Ми до вас погадати…– почала було діловим тоном Наталка, та збилась, знову зустрівшись з примруженим поглядом кота. Тварина мурчала під руками Ліди, та при цьому дивився на молодшу сестру гості так, наче зараз кинеться очі видряпувати. От же ж бісова істота!

–Я знаю… Проходьте, сідайте, – мовила після невеликої заминки гадалка, не звертаючи уваги на Наташку.

–Я хочу дізнатись…– почала невдоволена ігноруванням Наталія.

–Чи зможеш ти народити після абортів, чи буде з тобою чорноокий калмик… Знаю. Сядь, – жінка досадливо скривилась, перевела погляд на вражену дівчину і показала очима на крісло. Наташка, округливши очі, мовчки присіла.

–І ти, яскрава, сідай, – звернулась хазяйка дому до Ліди. Гостя встала, полишивши кота присіла на інше крісло, проте пухнастий красень тут же знову заскочив їй на коліна. Наталка здивовано покосилась на сестру і посунулась ближче до «бабки». Сестра розсіяно пестила гостинного кота і з цікавістю приготувалась слухати. Початок вразив не лише Наталку.

З дому гадалки сестри вийшли спантеличені. Наташка була трохи розчарована прогнозами в комплекті з моралями. Наче їй тих моралей від батьків та сестри мало! Ще й якась відьма, як заїжджена плівка, почала грузити: «одумаєшся, і все в тебе буде добре, продовжуватимеш потакати своїм слабкостям – все піде прахом. І не раз.» Та немає в неї особливих слабкостей! Вона розумна, красива, практична, вміла господиня і рукодільниця! Дрібні слабкості не рахуються, у всіх то є. Щоправда прогноз, що Наталка отримає свого калмика, і сина, і гроші знайде як заробити, дівчину цілком влаштував. А моралі – то таке… Якщо ця стара карга без них не може, то її проблеми. Ліді он менше веселого сказали. Краще б взагалі мовчала, аніж таку ахінею нести! І Олег до сестри точно не повернеться, і гроші «то не головне», і допомоги чекати нізвідки. Чудовий прогноз – гірше було б тільки мотузку та мило вручити! Ліда, звичайно, вміє ігнорувати песимістичні натяки і все вручене використає в господарстві геть на інші цілі, але ж це не привід сестрі таке розповідати! А ті нещасні, «типу збадьорюючі» настанови: «Ти з усім впораєшся», якось до греця фігово заспокоювали. Карга повідомила, що Олега приворожили, та ще й якимось таким сильним приворотом, що при спробі то змінити, чоловік може просто не вижити. О, яка продумана та хижа щука в глухому селі відшукалась!

Та цього відьмі було мало, вона додала, хоч її ніхто не питав, що будинок у Донецьку мав бути Лідин, та їй у ньому не жити. Ні їй, ні її дітям. Але й тут порадила не жаліти. Звичайно, подумаєш, що там жаліти всього лишень дім у місті! «Дрібничка!». Хоча мабуть Ліда то єдина людина, яка може й примудриться не жаліти, принаймі точно не побиватись весь залишок життя з цього приводу. Та й те, що сестричці гроші не світять, Наташка б і сама сказала. Звідки гроші в такої безкорисливої дурепи?

–А кіт у бабки цікавий… У мене вже голова почала боліти, коли ми зайшли в дім, а від його голосного мурчання наче трохи полегшало, – задумливо мовила Ліда, чимчикуючи по засохлій у формі «ноголамайки», ґрунтовій дорозі до зупинки автобусу. Схоже тут, коли було вогко, проїхала купа тракторів, перетворивши і так не дуже рівну поверхню на напрочуд фігурне місиво, а потім те все «щастя» засохло. Отож зараз сестри йшли ребристою колією, уважно дивлячись під ноги, та обережно переступаючи заглибини і кучугури.

–І це все що тобі запам’яталось? А як щодо Олега, будинку, видри білобрисої? – закотила очі, Наталка.

–Я не знаю… Мені потрібно це «перетравити», – знизала плечима сестра.

–Гм… Хіба що ти з того всього зможеш якусь їстівну кашу зварити, – фиркнула молодша сестра.

– Їстівність страви сильно залежить від стану голоду…

–От тільки не треба мені тут розповіді нашої бабці згадувати про їстівні хромові чоботи! –закотила очі дівчина, – А все ж ти була неправа, критикуючи мого калмика, – задоволено усміхнулась Наталка, перемикаючись на власні враження. – І дитину я народжу, а ти мене все лякала: «не можна, не можна робити аборти». Бачиш, все буде нормально!

–Дай Бог, – Ліда знизала плечима, та Наталка не дуже оцінила її обережність. Дівчина була впевнена, що обережність, то дурна штука. Для того, аби щось отримати в цьому житті – потрібно ризикувати! І переступати через норми, правила, всілякі там упередження. Тільки тоді можна вибитись у люди, а не гробити себе, як Ліда, котра по дурному витрачає власне життя на дітей. Та потрібно було їх вручити Олегу і самій влаштовуватись! Чорта з два в нього б щось з тією білявкою склалось, як би на його шиї висіло двоє дітей. Але ж ні «Я їх не віддам», «вони йому не потрібні», «це ж мої діти»… Зараз би вже особисте життя влаштувала і нормального чоловіка знайшла, аби не трималась за цих спиногризів. Деякі вчинки сестри Наталці здавались повним безглуздям, та змінити думку Ліди було нереально. Та й грець з нею!

Олег

Я приїхав до Ліди за доньками. Скучив, та й мати просила нарешті привезти онук у гості. Вона їх не бачила вже три роки…Чи більше… Час почав якось непомітно летіти, не полишаючи яскравих віх, а життя перетворилось у в’язкий сірий кисіль, що складався з пошуків грошей та роботи, де платитимуть грошима, а не обіцянками.

Під тиском матері я вирішив попросити у Ліди відвезти дівчат до бабусі на канікули. До себе додому звичайно не повезу, бо Ірина дітям точно не зрадіє, та хоч по місту нехай погуляють. Вони мабуть вже й забули як Донецьк виглядає. А Вероніка його нормально і не бачила. Поїздку у ковдрі з пологового будинку, важко назвати оглядовою екскурсією.

Ліда вийшла мені назустріч і я здивовано хмикнув – колишня дружина пофарбувала волосся у темний, майже чорний колір і незвично коротко підстриглась. Раніше в неї була цікава зачіска, як у якоїсь французької актриси, потім просто хвостик, а зараз це було щось чудне. Дивно, раніше Ліда ніколи не фарбувалась.

–А що це в нас за китайський хлопчик? – як завжди, здивування довелось ховати за жартами. Гумор – наше все…

–Так, трохи невдало підстригли, – знітилась Ліда.

–Папа-дядя приїхав! – вискочила з господарського двору Вероніка.

–Твоя ідея? – я покосився на Ліду. Я звичайно запам’ятав той перл з минулого візиту, та якось не очікував, що то стане зверненням.

–Ні, її особиста вигадка.

–Ну-ну…

–Спробуй, доведи Нікі протилежне, – іронічно посміхнулась Ліда, знизавши плечима.

–Не буду…– сперечатись з цим прізвиськом було складно. Морально… Та й я точно пам’ятав, що ідея справді була не Лідина. Хоч їй вона явно сподобалась. Хто б сумнівався.

–«Устами дитини»… – багатозначно процитувала колишня дружина з невинним виглядом. Що тут скажеш, жартувати з підтекстом вона завжди вміла.

Як не дивно, але Ліда дітей відпустила. Я думав сперечатиметься, відмовлятиме, але ні. Відпустила, закусивши губу, порадила донькам гарно відпочити: «бажано катаючись на батьківській шиї». Вона завжди про інших дбала більше аніж про себе. І не лише про своїх дітей… Відігнавши непрохані думки, я повів насторожено-тихих доньок на автобусну зупинку.

Поїздка на забитому під зав’язку людьми, шумному, запиленому автобусі, що нещадно чадів вихлопом протягом всієї дороги, то сумнівне задоволення, та доньки не вередували. Вони взагалі були навдивовижу тихі та серйозні. З цікавістю розглядали спочатку села, поля та терикони, що мелькали за вікном, потім передмістя, а потім і сам Донецьк. Автостанцію «Трудівський» з її базаром, що о шостій ранку виповзав навіть на дорогу у вигляді нескінченних бабусь з мішечками, торбами, корзинами, а до одинадцятої ранку тут вже тільки вітер сміття ганяв; район Петрівки, Текстильник, фабрику іграшок, Ленінський проспект, давно не фарбовану будівлю цирку з похилим дахом, стадіон «Шахтар», під яким нині розкинувся стихійний книжковий ринок, міські ставки, міст через залізничні колії. А ось нарешті і наша кінцева – автовокзал «Південний».

Одразу за автостанцією якесь розпочате будівництво перетворило раніше непримітний п’ятак з суспільною вбиральнею в епіцентр пилу, бруду і хаосу, що тепер доводилось обходити, або по проїжджій частині, або стежками, протоптаним людьми навпростець через будівельний майданчик, де доводилось переплигувати траншеї та оминати численні калюжі. Далі було чистіше – підземний перехід у вигляді відкритого кільця з імпровізованим шпалерним базаром, торгівельні ряди біля магазину «Ленінград», а далі нескінченний продуктовий базар майже до вулиці Артема. Донецьк взагалі нині перетворився на один цілковитий ринок. Всі заробляють курсуючи з торбами, от тільки в мене з торгівлею зовсім ніяк, а дендрологи зараз нікому не потрібні. Ото й доводиться мені бігати у курточці часів студентства, туфлях, куплених батьком, шапці від матері і светрі, який обирала ще Ліда. Заробіток грошей, то явно не моє… А Ірина вже починає пиляти та шпиняти з цього приводу. Тільки дім добудували, думав трохи зітхну полегшено, та де там…

Ліда такою ніколи не була, ніколи не зациклювалась на грошах. На тваринах, затишку, авантюрах – так, але гроші в неї стояли десь там, далеко в хвості переліку з ідей та прохань допомоги у реалізації чергової цікавої задумки. Ліда швидше могла запропонувати когось спіймати, кудись поїхати, щось у лісі чи полі викопати. Гарні були часи… Але назад вже нічого не відмотаєш. Змінились як обставити, так і реалії. Зараз мене регулярно гризе Ірина за відсутність грошей, і ображається Ліда, що на дітей плачу жебрацькі аліменти. Та що мені робити, якщо окрім скромної зарплати нічого не маю?

Не знав я раніше, як це важко, дивлячись у захоплені дитячі очі в магазині, усміхатись і жартувати, відводячи дітей від прилавку з непідйомними цінами. Добре, що доньки виховані, нічого не вимагають, та навіть активно не просять. Руслана лише невпевнено спитала про якійсь пензлик для акварелі… Я купив (таку дрібничку вже гріх було проігнорувати), і, побачивши ці захоплено-щасливі очі, зовсім засмутився. До чого ж ми докотились, якщо якийсь нещасний звичайний пензлик для дитини то свято? До чого я докотився, якщо для моєї дитини ось це – розкіш?

Моя мати зустріла онук смачним обідом та переліком запланованих розваг у вигляді походу до цирку, театру та ще там чогось. Це була програма попередньо погоджена з моїм батьком, який власне її і фінансував. Та й деякі речі для дівчат він може купити, бо дивитись на гардероб дівчат було сумно навіть мені. При всіх вміннях, верхній одяг Ліда шити не могла, як і взуття. І вівці тут не дуже допомагали. Шкури ж потрібно не лише знімати, а ще й обробляти до потрібного стану. А це не таке просте і зовсім не жіноче завдання. Ото й бігали мої дівчата нині або у саморобному одязі, або перешитому з чужого плеча, або в чомусь зовсім сумнівної якості. І той факт, що у подібному жахітті зараз бігала половина країни, мене зовсім не заспокоював. Та що я міг зробити? Лише сподіватись на допомогу батька. В нашій родині продовжував панувати комунізм – всі гроші, як і рішення куди їх направити, були в однієї «правлячої партії» – мого батька. Та добре, що хоч він їх мав.

Ми з доньками активно веселились за черговим обідом у моєї матері, раз за разом наповнюючи кухню вибухами сміху. Батько був на роботі, отож всі почувались досить розслаблено. Давно тут не було так весело. Давно в мене не було бажання так жартувати, та радіти усмішкам… Матір звичайно сильно покоробило моє нове прізвисько «папа-дядя», яке активно використовувала Вероніка, та сперечатись вона не ризикнула. Вона взагалі той ще дипломат, бо ж практика з моїм батьком багата. Не була б профі в дипломатії, не прожила б з ним стільки років.

–Все жартуєте, жартуєте, – похитала головою мати, – хоч жувати не забувайте!

–Ма, якби ми не сміялись, то вже давно б плакали, – відмахнувся я, з радістю відмічаючи, що з доньками потроху налагоджується спілкування. Навіть Руслана більше не зиркає вовком. З дітьми таки легше знайти спільну мову, аніж з дружинами. Що колишньою, що нинішньою. І навіть своєрідне звернення Вероніки не заважає. Мати щоправда кожного разу здригалась чуючи десь у трамваї захоплено гучні крики доньки на кшталт: «Папа-дядя, дивись яка краса!», та тут я вже не міг допомогти. Звичайно половина пасажирів озиралась, та що поробиш. Так, напрочуд оригінально, але… Проти правди важко сперечатись. Головне, що дитина звертається, спілкується, а все інше – переживу.

Доньки погостювали кілька днів та поїхали додому з торбою покупок – практична Ліда встигла, не звертаючи уваги на сумніви та нерви, скласти перелік потрібного дітям. Звичайно бабуся майже все купила. Улюблені онуки, яких вона давно не бачила, розумні, веселі, кмітливі. Вони ж ні в чому не винні. Хоча, потрібно визнати, список Ліда могла написати й менший…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.