Частина 4

Гертруда

Гертруда саме збиралась додому, коли в учительську кімнату влетіла Ірина – вчитель географії. Пролетівши повз колегу як фурія, панянка, ледь не перекинувши довгою світлою косою вазу з квітами, покидала речі у торбу й вискочила з такою швидкістю, що ніхто з присутніх й слова вимовити не встиг.

– Знову мабуть з директором посварилась, – зітхнула Гертруда, складаючи черговий стос зошитів у свою сумку.

– Схоже. І коли наша Щука вже мужика знайде? Роздратовані матусі школярів бігають до директора вже майже через день, бо їх чоловіки не лише на збори до географічки занадто радісно бігають, а й зачастили індивідуально, «уточнювати як справи у їх чада», – іронічно хмикнула Маргарита, молода вчителька молодших класів. Гертруда лишень сумно зітхнула. Іра, чи «Щука», як її за спиною називали не лише учні, була розлучена. Молода, гарна, вона була, так би мовити, у активному пошуку, при цьому не переймаючись одружений чи холостий чоловік потрапляє у її поле зору. А село ж ще не остаточно забуло пікантну історію про те, як Ірина крутила роман з якимось професором інституту, доки вдома чекав чоловік. Власне, кажуть він і розвівся з нею, через сумніви у своєму батьківстві народженої пізніше доньки. А після розлучення Ірина взагалі фліртує з усіма, від директора до будь-якого представника протилежної статі, що випадково трапиться на шляху. Звичайно то регулярно приводить до скандалів. Невідомо чи вразили директора при прийнятті на роботу наївні сірі очі та довга коса цієї красуні, та зараз, коли скарги невдоволених матусь висипаються на його голову, як з Рогу достатку, Олексійович проблемну пані не сильно жалував. Проте в селі вчителів було не так багато і тому – терпів. А між тим Іра все частіше, після чергової сварки, старанно демонструвала ображене обличчя «святої невинності» та скорочувала собі робочий день аргументом: «як я з дітьми працюватиму, коли у мене нерви?». Поки що цей номер працював, та, схоже, чим далі, тим гірше. Школярі були звичайно щасливі, коли в них раптово відмінявся урок, та іншим вчителям посеред учбового дня пережити стихійне лихо у вигляді тридцяти вільних бешкетників, було геть нелегко. А тих маленьких дияволів ще ж потрібно потім якось зібрати на наступному уроку, а це завдання, той ще ребус з купою невідомих та непередбачуваних. Єдине, що втішало весь вчительський колектив сільської школи під час таких випробувань, то надія на те, що молода та гарна жінка навряд чи довго буде сама, нехай і має трирічну доньку на руках. До Ірини гарно липли чоловіки, тож всі нетерпляче чекали коли вона вже знайде собі когось та заспокоїться.

– Аби ж її не звільнили через ці скарги, бо тоді читати географію взагалі нікому буде… Та й не завжди Ірина винна, – мовила Гертруда, скрушно хитаючи головою.

– Може і не завжди, та в більшості випадків причини для скарг явно є, – хмикнула Маргарита, – я он на днях бачила, як вона воркувала з чоловіком квітководши… О-о-о, ви б бачили.… Кішка березнева, не менше. А між іншим у його дочки географія почнеться лише з наступного року. Наша «свята» вже й привід пристойний не шукає…

– Та ну? Ні, цей точно не її здобич: міський, з дружиною нормально живуть, не сваряться, двійко дітей, молодша не так давно народилась, – із сумнівом протягла Гертруда.

– Оце таких і найпростіше сцапати, при правильній обробці. Ти помітила, шо Щука останнім часом фарбуватись стала частіше? Явна ознака, шо на когось націлилась…

– Зате дітям легше. Коли вона з макіяжем, то набагато добріша, а коли без косметики – журнал так і рясніє двійками та колами.

– Дітям і так і так непереливки. Добра – нічого до путя не питає, зла – нічого не розказує… А потім Володимирович на уроках історії, окрім свого предмету, вчить учнів ще й географії, бо діти столицю Греції у Африці шукають, а Англію у Австралії…

– Щось ти її зовсім не жалуєш, – покосилась на Маргариту вчителька німецької мови.

– А звідки в мене любов до цієї вішалки, якщо я її за косу відтягала навіть від власного чоловіка? – стисла невдоволено губи Маргарита.

– Справді? Коли це таке було?

– Ой, та не кажіть, що не чули, в нашому ж селі перднути непомітно не можна, – відмахнулась молода жінка, – Мій, звичайно, потім божився, що «нічого такого» не було і взагалі, то все вона. Може й вона… Сучка не схоче кабель не скоче… Та я ж Миколу теж не перший день знаю, йому гарну ніжку покажи, щось пообіцяй і він вже ладен безкоштовним віслюком працювати. Щоправда з тих пір він не лише у її кабінеті, а й у околицях не з’являється, аби мене не сердити, – похмуро відповіла молода вчителька.

– А я ще дивувалась, чого це вона з тобою в учительській намагається не полишатись, – хмикнула Гертруда.

– Боїться. Я її тоді гарно за патли потягала. А взагалі, дурепа вона. Навіть свиня не гидить, там де спить, – Маргарита презирливо знизала плечима.

Олег

Ми святкували день народження Ліди. Кругла дата – тридцять років. Шашлик, вино, дві машини гостей у дворі та море квітів. Дім був схожим на божевільний мурашник, у поєднанні з квітковим магазином. Доньки захоплено розглядали величезні букети, поставлені просто у відра, бо іншої тари для такої їх кількості у нас просто не знайшлось. Природньо, що квітів було багато, адже і я, і Ліда працювали в цій сфері, а всі друзі вважали своїм святим обов’язком порадувати іменинницю оригінальним букетом. Та що було очікувати, якщо лише колгосп поздоровив букетом з тридцяти червоних троянд?

Свято вдалося, не звертаючи уваги на те, що Руслана примудрилась шокувати свою хрещену, принесеними зі школи…вошами. Вираз обличчя нашої гості вартий був того, аби його зафіксувати для історії. Лариса, завжди одягнена за останньою модою, інтелігентна, акуратна, бридлива… і тут моя донька, свята простота: «тітонько Ларисо, подивіться, у мене там щось в голові чухається…». Та як подивилась – ледь свідомість не втратила, ну а доньці довелось терміново погуляти пару годин з пакетом на голові, оскільки непрохані гості, що виявились у її шевелюрі, були терміново піддані обробці карбофосом (що було в наявності, тим і труїли). Нещасне обличчя Руслани з нестандартною зеленою целофановою «шапкою», яку супроводжував шлейф стійкого специфічного запаху хімікату, було оригінальним доповненням до святкової метушні. Та нічого, дитина жива, воші мертві, волосся наче на місці. У підсумку доньку, яка з честю перенесла неприємну екзекуцію, нарешті відпустили гуляти на вулицю.

Дитина на радощах здиміла, проте скоро привела на подвір’я всю свою веселу компанію. Собака, визирнувши з будки на весь цей гармидер, розсудливо вирішив не заважати господарям влаштовувати монголо-татарське нашестя і тихенько відправилась спати. Правильно, у такому хаосі, не до охорони, тут аби сторожа на радощах не затоптали. Тим паче, що пес у нас розумний, проте маленький. Великого ми полишили у лісництві, хоча Ліда страшенно переймалась докорами сумління, та все намагалась запхнути те «пухнасте теля» в кабіну вантажівки, ледь не довівши водія до інфаркту. Наче кішки та дрібної собачати у невеликому закритому просторі з трьома людьми, їй не вистачало. Та й мій знайомий лісник того собаку з радістю обіцяв забрати. Правда потім розповідав, що пес з ним погодився піти зі спустілого двору лишень через два тижні, та то вже несуттєво.

На мій подив, серед дітей у дворі опинилась і маленька донька Ірини, світловолосої красуні, яка останнім часом не рідко їздила зі мною в одному автобусі у місто. Нас познайомив Альберт, і з того часу ми іноді коротали шлях, розповідаючи одне одному історії зі свого студентського життя. Нещодавно я навіть пару раз заходив до неї, міняти козине молоко на яйця, доки наші кури влаштували собі линьку. У Іри відмінні здібності у кулінарії, дивний на смак чай та маленька мила світловолоса донечка – копія мами. Виявляється подруга красуні живе недалеко від нас, а сама Ірина часто буває на нашій вулиці. А я й не знав. От що означає були вдома лише вечорами та на вихідних.

– Олежка, другу порцію шашлика смажитимеш? – пролунав з заднього двору голос нашого гостя, «спеціаліста зі справжніх шашликів», відволікаючи мене від видовища веселих дитячих забав. Вася стояв, розмахуючи шампурами і всім своїм виглядом демонструючи який він голодний і як прагне вчепитись зубами у апетитне м’ясо.

–Буду, звичайно. Першу ж ти порубав зі спринтерською швидкістю! – відгукнувся я, оцінивши розміри катастрофи. Куди в цього, наче невеликого хлопця, влазить стільки м’яса, була та ще загадка, та мене не полишала надія, що у Васька, шлунок таки не бездонний, і одного барана на свято вистачить. Взагалі своє господарство та підсобна ділянка – дуже непогана штука. Хочеш помідорчиків-огірочків – пішов у город, бажаєш шашлик – м’ясо бігає у загородці. Зручно!

– Друже, а чого твоя собачатина на нас зовсім не гавкає? – між тим, з цікавістю спитав Вася, підходячи ближче, та з цікавістю зазираючи ледь чи не у будку чотирилапого сторожа.

– Кукла в нас розумна істота, дарма голос зривати не буде. Вона ж бачить, господарі наявні, чужинців не ганяють, то чого їй кіпішувати? – виправдала свою улюбленицю Ліда, котра саме вискочила на поріг з пиріжками для дітей.

– Та воно просто перелякане, бо маленьке, як іграшка. Чого ви велику не заведете? – хмикнув друг.

– Бо Ліда у нас максималістка. Якщо вже брати великого собаку так одразу московську сторожову. А мене такий оглоїд не влаштовує. Я хочу сторожа, кращий варіант якого, на мою думку, то вівчарка, –відповів я, почимчикувавши до вогнища, та розкладаючи шампури з м’ясом на цеглинах імпровізованого мангалу.

– Ну чого одразу московську сторожову? Я б ще від пантери чи тигру в ролі вартового не відмовилась, та де ж їх візьмеш…– мрійливо сказала Ліда, – Уяви, заходиш у двір, а тут лежить, розпластавшись на порозі, тигр…– жінка артистично махнула рукою, зображаючи ліниву позу великої кішки.

– Да, Лідо, ти завжди відрізнялась оригінальністю. – хмикнув Вася, збризкуючи м'ясо вином. –Тигру й гавкати не потрібно було б.

– Гавкаючий тигр, то вже з опери: «коні п’яні, хлопці запряжені». Ми до такого стану не святкуємо, – розсміявся я.

– Нащо йому гавкати? Такий вартовий одним виглядом змусить поважати і господарів і дім, – знизала плечами моя дружина.

– Теж варіант. Та тигр, то таки, сумнівний сторож. Його ж якщо вчасно не нагодувати, то він і хазяями легко поснідає, – помотав головою наш друг.

– Та ну вас, – відмахнулась Ліда. – Он у мене один тигр живе і нічого, поки що всі живі, – показала дружина на мене, натякаючи на рік народження, що за китайським календарем відповідав цій тварині.

– Тигр, в тебе м'ясо зараз згорить, не роззявай варєжку! – окликнув мене Вася, відволікаючи від споглядання дружини, що вже побігла до хати, де сиділи інші гості. – І до речі, цуцика вівчарки я вам можу дістати. У знайомих саме нещодавно народились, – подумавши мовив Вася, – то якщо вирішите – скажіть.

– Добре, дякую, – усміхнувся я. – Думаю я таки вмовлю Ліду поки що обійтись одним тигром в господарстві.

Святкування затяглося далі опівночі – домашнє вино, пісні під гітару, що замінили гучну музику з під’єднаної до позичених у сусідів колонок нашої касетної «Сонати», гарна компанія та зоряне небо. Зорі над полем просто неймовірні. В лісі вони завжди, наче заплутані у гіллі світлячки, в місті взагалі непомітні за ліхтарями. А тут – яскраві, чіткі, сяючі, щедро розсипані на величезному, майже нічим необмеженому куполу неба. Може не так вже й погано, що ми полишили лісництво та влаштувались у цьому селі…

Зірки трохи танцювали (таки давалось взнаки випите) і якоїсь миті наче зібрались у жіночій силует, що віддалено нагадав мені Ірину. Струнка, наче оповита темрявою, фігура з довгою косою, вабила, кокетно вихляючи стегнами…

– Олег, про що задумався? – торкнулась мого обличчя Ліда, проганяючи дивну ману.

– Та от, падаючу зірку чекаю…

– Рано ще. Метеоритний дощ зазвичай у серпні, – розсміялась тихим сміхом дружина, і я, мотнувши головою, обняв кохану, що довірливо до мене пригорнулась. Її коротке темне волосся мало аромат диму та бузку. Приємне поєднання, рідне…

Ліда

Вероніці було трохи більше року, коли Ліді випадково потрапив до рук журнал зі статтею про романівських овець. Знайшовши друковане видання у власній сумці, жінка так і не змогла потім згадати, яким чином воно там опинилось, щоправда то вже не мало значення. Цікава інформація настільки її вразила що, прочитавши журнал, Ліда пішла до сільської бібліотеки і перерила там все наявне на дану тему. Знайдені матеріали підтвердили прочитане, а характеристики незвичної породи виявились настільки неймовірні, що жінку полонила ідея отримати таких тварин собі. Але розводили цих незвичних овечок далеченько, аж за Москвою, десь у Ярославській області. А тут ще й події незрозумілі відбуваються: провели референдум про незалежність України, (що полишився у свідомості Ліди купою оптимістичних карикатур-гуморесок у газетах, на кшталт веселого потягу, з відзначеними на вагонах ресурсами колишньої республіки, та написом: «Ту-ту, Україна!»), все частіше говорили про розділення СРСР і перекриття кордонів. Усвідомлення того, що Москва (серце країни, у якій вона народилась), Ленінград (до якого вона колись студенткою їздила), Сочі (до яких планувала колись потрапити) тепер може опинитись у іншій країні, визивало незвичні відчуття.

Ярославська область ще сприймалась Лідою, як нехай і не дуже близька, але поки що цілком досяжна частина її країни, але події змушувати квапитись. Жінка захопилась ідеєю розвести у себе плодовитих овечок з неймовірною сріблястою шерстю та дуже тонкою шкірою. Виявляється дублянку з них свого часу навіть Катерині Великій дарували! Не дивно, що романівських овець ще називають царськими – це ж просто скарб! Кожух, що важить близько півтора кілограми, це зовсім не виріб з товстої шкіри білих овець-мериносів! Такий у Ліди вже був – сама шила. Непогана річ, одна біда – його доцільно носити лише у люті морози – окрім того, що важкий, у ньому навіть при -15 з вітром елементарно жарко. Але ж мріялось про тепле, красиве, легке і зручне… А тут нарешті виплатили заборгованість з декретних виплат – цілих 2000 рублів. Гріх не спробувати реалізувати мрію. Чи буде ще такий шанс?

Олег, котрий не сприйняв серйозно її нове захоплення, спробував відмовити дружину від «невчасної авантюри», та досить швидко капітулював, оскільки раціональні доводи були безсилі перед нестримним жіночим азартом, котрий стрімко набрав обертів. Отож, покликавши на допомогу з доньками двоюрідну бабусю (яка трапилась під руку, та й приїхала), чоловік відпустив Ліду на всі чотири сторони. Ще б не відпустив! Хоча міг би й сам з нею поїхати… Та це ж Олег, його таким важко спокусити. От якби мова йшла про тиждень у лісі з палаткою, тоді – легко, а кудись далеко, ще й за тваринами... На таке він добровільно не підпишеться. Та подорожі Ліді завжди подобались, тож вона з азартом справжнього шукача пригод відправилась за мрією. Дорога – це її стихія!

Автобус, автовокзал, залізничний вокзал, потяг до Москви. Столицю Ліда вже відвідувала, коли вчилась у Брянському інституті, тож дістатись до «білокам’яної» проблемою не було. А ось далі все було набагато цікавіше. Але ж язик до Києва доведе, то чим якась там Ярославська область гірша? Почала Ліда свої пошуки з візиту до редакції того самого журналу, який писав статтю. В статті було зазначено лише район – Тутаєвський, але ж район то велика територія, варто дізнатись конкретніше.

В редакції журналу повеселились, подивувались з підготовленості жіночки, що навіть торби пошили спеціальні, з урахуванням розмірів ягнят, але адресу видали. За дверима редакції, Ліду, яка радісно складала аркуш з адресою племінного господарства до сумки, спіймав чоловік років тридцяти п’яти.

– Я чув ви за вівцями збираєтесь?

– Так.

– Ото і я туди. Теж хотів зайти спитати, а тут чую ви питаєте, записуєте... Може поділитесь адресою, чи може краще разом поїдемо?

– А ви хто такий? – з цікавістю спитала Ліда, зрадівши українській мові у Москві.

– Та я з під Черкас. В мене вже є такі вівці, купив колись випадково, ще не знаючи що то за диво. А вони такі чудові! Та я на них вже хату побудував, бо ж всі хто приходив і бачив їх плодовитість, купляли овечок, як студенти гарячі пиріжки.

– То нашо вам за ними знову їхати?

– Так кров оновити. Вони ж поступово вироджуються якщо не поновлювати, – пояснив чоловік.

Вони згуртувались: разом бігали все розпитували, брали квитки, їхали у потягу, вивчали карту Новий знайомий щиро дивувався, що Ліду чоловік відпустив саму у таку далеку подорож. Напарник чоловічої статі дійсно виявився доречним, особливо коли вони опинились у потязі Москва-Ламбутнанги, який їхав кудись далеко на північ і був весь наповнений відверто кримінальним контингентом. На молоду жінку заглядались, але наявність поряд чоловіка кремезної статури та з щирими козацькими вусами рятувала від непорозумінь

З купою дрібних пригод божевільна парочка таки дісталась до пункту призначення. де знаходилось потрібне племінне господарство.

Російське село у глибинці не дуже відрізнялось оригінальністю – майже теж саме що й під Брянськом, чи Москвою. Сумнівні дороги, переважно дерев’яні будівлі, де бідніші, де заможніші, сірі дерев’яні паркани у поєднанні з веселенькими різьбленими ставнями на вікнах, бабусі в хустинках на лавах, місцеві п’янички біля страшненького і геть пустого магазинчику. Зайшовши туди в пошуках хліба, мандрівники побачили на полицях лише якусь рибну консерву і соду. Навіть хліба не було! Продавчиня повідомила, хліб привозять виключно чорний і розбирають одразу по привезенню, цукру в них немає вже пів року, солі – три місяці, а що таке цукерки вони і пам’ятають. Нічого собі забезпечення!

Ще в цих краях Ліду здивувала відсутність оброблених полів і… зелена трава до колін. І це у вересні місяці! Соковита, густа, як то кажуть – «сам би їв!». Жінці, котра звикла до жовтих, сухих, випалених сонцем вщент вересневих степів Донецької області, було відверто дивно бачити таку картину. Дивно і досить холодно. Зранку з рота пара йшла, наче під час морозу!

А Загалом Ліда неодноразова бачила подібні «дєрєвні» під час навчання і проходження практики. Єдине, що суттєво відрізняло цей населений пункт від раніше бачених, – те саме племінне господарство, у котрому працювали ледь чи не всі жителі. Власне це господарство і кормило тут усіх. Довгі вівчарні, заповнені величезною кількістю чорноногих та чорноголових овечок з сірою вовною, виглядали солідно. А побачивши вівцю з сімома (!) ягнятами, Ліда була вражена. До останнього їй не вірилось, що у однієї вівці може бути стільки дитинчат за один раз! Та вони дійсно були. А ще ж й приплід у цієї породи двічі на рік! Поїздка «до чорта на роги» дійсно було доцільною.

Ліда, разом зі своїм жвавим напарником, спіймали і наполегливо умовляли директора господарства продати ягнят. Той, відмахувався, відбивався, розказуючи, що продати міг би лише слабких та «зайвих», з «багатодітних» сімей, де по п’ять-вісім ягнят у однієї овечки, проте зараз таких не має.

– Ми таких зазвичай віддаємо на вигодовування місцевим. Забезпечуємо людей спеціальною сухою сумішшю, яка лише розбавляється гарячою водою, а потім, коли тварини переходять на траву, викупаємо, – пояснював директор. – Бо ж як і всюди, у овечих сім’ях є слабші та сильніші діти. І слабким зазвичай не вистачає сил вистояти у війні за їжу. Молока у однієї вівці могло б вистачити на всіх при рівному розподілі, та де ж ви бачили дітей, що так діляться їжею? Тож слабеньких, аби не гинули, ми піднімаємо залучивши часників. – розповідав чоловік усвідомивши, що «приїжджі реп’яхи» просто так не відчепляться, заводячи настирливих гостей у дальній вугол кошари.

– Ось, все що зараз є – ці замориші. Три вівці та баран. Їм тиждень, і вони замалі, аби далеко їхати, а на літаки вже потрібна купа дозволів – мовив втомлено директор господарства, вказавши рукою на кількох дрібних ягнят у загородці. – Звідки ви кажете приїхали?

– З України.

– Ну не знаю, чи вивезете… Продати то я вам їх можу, але чи випустять вас… Хіба що потягом… Але ж то занадто довго – невпевнено похитав він головою. Та Ліда вже його не слухала, розглядаючи ягнят.

На старій соломі топталось четверо чорненьких тварин. Великі довірливі очі, тоненькі ніжки, зірочки на лобі. Слабенькі, проте такі чудові… Ліда відчула, як всередині неї росте впевненість, у тому що вона їх випоїть, виходить! Ніякі вони не зайві, а просто спеціально для неї народжені! Не дарма вона свого часу мріяла поступити у тваринницький, та зупинило те, що занадто далеко вже інститут був, десь майже у Сибіру. Та щоб у неї і животина якась не вижила? Та бути такого не може! Що б там той директор не говорив про «заморишів», з нею вони доїдуть додому і будуть найкращі!

Напарник Ліди взяв собі баранчика та овечку, а Ліда двох дівчаток. Потрібно було тепер ще знайти їм баранчика з іншої сім’ї. Та Директор лише розвів руками.

– Більше в мене нічого немає. Можете ще походити, попитати у жителів, може хто погодиться продати. Тут у багатьох біля дому ці вівці бігають.

Звичайно Ліда миттєво вхопилась за цю ідею. Ходили по будинкам вони вдвох з попутником. У жінки виходило краще, бо вінницьку вимову її супутника, щедро пересипану українськими словами, жителі російської глибинки розуміли гірше, аніж її російську, зрідка розбавлену донецьким «шо» і «щас». А часом місцеві, що загалом виявились на диво добрими та приємними людьми, так підозріло косились на «неруського», що врешті-решт напарник вирішив взагалі мовчати. І справді, так пішло краще, а за кілька годин, вони знайшли одну бабцю, яка погодилась продати їм двійко ягнят і навіть полишити переночувати «нещасних діток», бо автобус до Тутова мав бути лише наступного ранку.

Щаслива Ліда стала мамою для трьох маленьких, невпевнено стоячих на ніжках створінь – двох дівчаток та хлопчика-баранчика. Овечки їй обійшлись по 350 рублів, а от баранчик вже 650 – бо у «часника». Так, не дешево, при її зарплаті до декрету у 180 рублів на місяць, але вони того варті! Тонконогі, з чорною шовковою шерстю, ягнята на неї дивились з цікавістю не меншою, аніж вона на них. У баранчика світла пляма на лобі була ледь помітна, у однієї овечки більша, наче намальована невмілою дитячою рукою зірочка, а у третьої дівчинки біла пляма взагалі була на пів морди, наче хто банку фарби перекинув, та ще й залишками на передніх ніжках домалював чудні світлі «шкарпетки».

Вмовивши тваринок влаштуватись у дві великі, зелені торби з цупкого матеріалу, Ліда побігла шукати пляшечки та соски. Ягнят потрібно було якось годувати, бо нехай пляшку сухого молока їм і продали у племінному господарстві, все інше довелась шукати самим. На щастя у магазині господарчих товарів не було такого запустіння, як у продуктовому, бо довірливі мордочки, висунувши голови з сумки, вже облизували пальці і запитально дивились на нову «маму», тихенько обсмоктуючи краї сумок.

Дорога назад була важчою. Спочатку знову той «зеківський» потяг «Ламбутнанги-Москва, де провідник влаштував тваринок у купе з обладнанням (яке іскрило і виглядало відверто лячно) що надало можливість ягнятам розім’ятись у дорозі), проте за це Ліда була змушена складати компанію йому і його друзям пів ночі. Ні, непристойних пропозицій не було, її просто годували червоною та незвичною білою рибою, чорною ікрою і розповідями про нелегке життя «на зоні». Було пізнавально але, попри регулярну появу у дверях моральної підтримки у вигляді напарника, трохи лячно.

У Москві вони з попутником розійшлись, він посадовив Ліду на потяг до Кисловодська, що мав довезти жінку до Іловайську. Та не так сталося як гадалося. Спочатку жіночкою, що з дозволу провідників ( 150 рублів і трохи вмовлянь) стовбичить у тамбурі передостаннього вагону з овечками, зацікавились діти (ще б пак – безкоштовний зоопарк), а ось ближче до ночі, коли дітлахи повлягались спати, до тамбура завітала компанія молодих дагестанці, що їхали здавати сесію. Спочатку молодики намагались запросити «посидіти», потім, махаючи пачкою рублів перед обличчям, купити ніч, потім… Потім один з п’яних молодиків, якого «дуже засмутила строптивість українки», перейшов до погроз. Врятувала Ліду провідниця. Габаритна пані, з параметрами типової «шпалеукланиці», зайшла саме в ту мить, коли чоловік, відчинивши двері, вагону, притис Ліду до стіни, погрожуючи викинути з потягу разом з вівцями, якщо не погодиться піти з ним до ліжка.

– Що тут відбувається? Ану зачинили двері! – грізно рикнув янгол-рятівник у формі, помітивши перелякане обличчя пасажирки.

– Та нічого такого, – хмикнув молодчик і, зачинивши двері, неспішною ходою пішов до свого купе.

– Що він від тебе хотів? – спитала провідник Ліку, коли за чоловіком зачинились двері.

– До ліжка тяг…

– Чорт. Ці нахабні, при грошах, просто так не заспокоїться. Ти казала їм де сходиш?

– Так… Вони спочатку наче нормальними здавались… Розповідали, що представники якоїсь рідкісної народності…

– Та знаю я їх. Погано… – спохмурніла жіночка, – Вони мстиві, розбещені, коли їдуть грошима розкидаються як фантиками, звикли отримувати бажане. Легко за тобою можуть вийти та зґвалтувати…

– Та як же… Вони ж на сесію їдуть…– розгублено мовила Ліда, ледь відходячи від шоку.

– Та що йому вартує пересісти на інший? Доплатить та й далі поїде. Так, рідна, аби ти таки дісталась додому зі своїми красунчиками, сходь но ти на станцію раніше. Я тебе розбуджу вночі, і тихенько виведу.

– Дякую…

Ліда потім сама щиро дивувалась, як то їй так пощастило з провідницею, як згодився довезти до районного центру сонний таксист, спитавши лише: «що то за новий хіт сезону – сумки з баранами?», як пускали до автобусів…

Привізши додому цих симпатяг, жінка втомлено-щасливо дивилась, як доньки радісно плигають навколо милих тваринок. Чоловік лише знизав плечима.

– Думаєш ти цих чахликів виходиш? – з сумнівом спитав Олег, оглядаючи «сумнівні трофеї» дружини.

Три ягняти, на момент виходу з сумок, виглядали дійсно не найкращим чином. Та й хто б полишився красенем, подорожуючи у полотняній торбі більше аніж півтори тисячі кілометрів? Брудні ноги, злипла шерсть, хитаються. Худесенькі копитні створіння обережно роззирались у незнайомому місці, намагаючись скуштувати то цупку поліетиленову скатертину на столі, то килимок на підлозі.

–Звичайно! У нас є коза, ще братиму молоко у колгоспі. Подивись на них, вони ж чудові! – захоплено відповіла Ліда, м’яко відбираючи у баранчика пасок зі свого халату. Тваринка вже старанно намагалась віднайти у тканині соску з молоком.

–Знаєш, після цього твого рандеву, поїздка в обнімку з козою на мотоциклі, мені вже не здається екстримом, – розсміявся чоловік, спостерігаючи як Ліда вправно готує частування для ягнят.

У справу пустили скляні пляшечки, що раніше використовувались для молочної суміші Вероніці. Ліда залила у них трохи підігріте козине молоко, одягнула на кожну гумову соску з проколотою розпеченою голкою дірочкою і «вуаля» – годівниця для малечі готова. Ягнята миттєво стрепенулись, почувши кличне чмокання дружини й навипередки поскакали до «матусі». Три вертлявих, як пропелери вентилятора, коротеньких чорних хвостики, чорна, трохи хвиляста від вологи шерсть, хитрі мордочки, що намагаються забрати одна в одної пляшку, стрибки всіма чотирма ногами, біганина від однієї пляшки до іншої, з’ясовуючи в кого молоко смачніше. Не такі вже й слабкі ці малюки.

Одну пляшечку з молоком тримала Руслана, дві Ліда, а Вероніка намагалась погладити енергійних тварин, які не стояли на місці ані секунди, бо навіть розведені в різні боки, ставали на коліна, тягли на себе соски, або раптово підплигувати та били носом пляшки, намагаючись отримати більше молока.

Діти миттєво включились у гру «викорми овечку». Та інших варіантів і не було, адже Ліда мала вроджений талант запалювати всіх навкруги як своїми ідеями, так і радістю від їх реалізації. Як іноді сміявся Олег «Кохана, тобі дай роту солдат, ти всім легко знайдеш роботу, та ще й організуєш все так, що вони будуть не лишень щасливі виконати все доручене, а й свято впевнені, що завжди мріяли все то зробити!»

Того ж вечора у новинах по телевізору Ліда і Олег почули, що вивезення романівських овець з Росії заборонили законом, бо ці тварини визнані національним надбанням країни.

–Це я вдало встигла, – спантеличено мовила жінка, погладжуючи чорненьке ягня, що вертілось під ногами. Відправляти маленьких мандрівників у холодний сарай, Ліда вважала передчасним.

– Та да. Заплигнула у останній вагон. В кращих традиціях, – кивнув чоловік, відволікаючись від журналу з описом щеплень плодових дерев. Олег вважав, що незалежно від того, як називається його країна, рослини у ній ростимуть так само, та й взагалі політика його не дуже цікавила.

– Шкода…– Ліда засмучено дивилась на екран телевізора. – Була така велика країна, без дурних кордонів…

– Була та спливла. Розсипалась як картковий будинок.

–А що ж далі буде?

–Щось точно буде. Ніколи ж такого не було, аби зовсім нічого не було, – знизав плечима чоловік.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.