Частина 30

Ліда

Ліда сиділа під головним корпусом Донецького державного Університету, як на голках. Донька здавала сьогодні третій екзамен і жінка «працювала моральною підтримкою», але хто б підтримав її… Після того, як Руслана таки подала документи в приймальну комісію ДонДУ, пройшла на підготовчі курси, почалось найстрашніше – вступні екзамени. Ліда нічим їй тут не могла допомогти, окрім як мовчки молитись, сидячи в компанії таких же нервових батьків під височенною будівлею головного корпусу, в якому проходили іспити.

Перший екзамен «Право», донька здала на «3»… Руслана так засмутилась, що хотіла одразу й документи забрати, та Ліда її відмовила. І вмовила навіть про «трояк» поки що не казати дідусеві, у якого Руслана переважно жила з моменту подання документів на вступ. Брехати звичайно було неправильно, нелогічно, проте… Ліді здавалось, що так буде краще. Донька послухалась, не сказала, примудрилась навіть залікову книжку абітурієнта не показати, мотивуючи то якимись прикметами. Іноді гарна фантазія, то дуже непогано, адже колишній свекр занадто сувора людина, він би трійку онуці не пробачив.

Руслана старанно готувалась до другого екзамену, а Ліда подумки молилась, аби дитині пощастило. І ось, коли донька здала другий екзамен, отримавши свою заслужену четвірку, раптом трапилось диво – з Києва прийшло розпорядження додати ще десять місць в українську групу. У єдину з усіх факультетів та спеціальностей, саме в ту, куди подала документи Руслана! Дівчина з приймальної комісії з переляканими очима, попросила їх не забирати документи, бо багато хто вже забрав і тепер в них... недобір! Такого ні разу не було за останні років десять!

Тож тепер полишився залік з іноземної мови. Ліда від нервів погризла вже всі нігті і прийнялась за пальці, а донька все не виходила. Вона має поступити! Їй так дісталось через Олега що, покинув їх, через це господарство, село, неймовірний моральний тиск у школі, нескінченну роботу, прополку того нещасного паю… Доля просто не може стільки дитину ображати! Їй має пощастити!

–Мамо! – на поріг, проскакуючи повз охорону будівлі від нервових батьків, вискочила Руслана, – Я здала! Ти не повіриш, але мені дісталось завдання, яке вчора детально розбирали на консультації! Виявляєш як пощастило? Викладач був просто в шоці! З шістдесяти білетів витягти саме той! А взагалі, виявляється я не так і погано знаю німецьку. Там такі унікуми були, на фоні яких мої, складені з елементарних фраз розповіді про рідне місто, вражали своєю барвистістю! – Руслана захлинаючись розповідала про зданий залік, а Ліда, слухаючи, щасливо усміхаючись продовжувала подумки молитись, аби через три дні побачити прозвище дитини в переліку студентів. Доки не побачить – не повірить. Невже й справді такі дива бувають?

У списках Руслана була. А при оголошенні на урочистих зборах пропускного балу «6» (два екзамени один залік) аудиторія, в якій була не лише майбутня група Руслани, здивовано-обурено ахнула. Їх обурення було зрозумілим, адже у більш численних російських груп прохідний бал був «10». Коли всі почали розходитись, Ліда підійшла до чоловіка, що оголошував результати, і представився чи то деканом, чи то замісником декану Економіко-правового факультету.

– Ви не пошкодуєте, що прийняли цих студентів! – гаряче запевнила жінка, яку просто переповнювала радість.

– Будемо сподіватись, – мовив з усмішкою чоловік. – Хтось з них відвертий улюбленець долі.

– Ця група буде найсильнішою, вашою гордістю! – широко усміхнулась Ліда, чомусь щиро впевнена в тому, що каже.

– Все може бути…

Ліда з щасливим обличчям побігла наздоганяти дочку, а невисокий сивий чоловік подивився на щасливу матір і здивовано протер очі. Над жінкою і дівчинкою поряд наче стояв сонячний зблиск. Чоловік кліпнув й дивне видіння зникло. Привидиться ж таке… А жіночка і справді може бути правою. Ця група з надзвичайно низьким прохідним балом, єдина була набрана незаплановано. За тих, хто «проскочив», ніхто платив, не домовлявся і тут схоже зібрались саме ті діти, які бажали вчитись, чи просто неймовірні щасливчики. А ще він точно знав, що, не звертаючи уваги на виставлені на першому екзамені низькі оцінки, відповіді багатьох з них буле не такі й погані, а деякі так взагалі чудові, але ж від початку був список тих, хто мав пройти, попри все…

Наташка

Ліда носилась щаслива, як слон, що Руслана поступила. І матері вже встигла у село подзвонити і Наталчиному синочку притягти пару іграшок, і Вероніку шоколадкою порадувати. Та навіть самій Наталці дісталась якась дрібничка, куплена мимохідь на базарі.

–Було б чого радіти. Ну поступила, ну то й шо? От я, пам’ятаєш, теж поступила свого часу. І шо? Чим це мені допомогло? – знизала плечима дівчина, з деякою досадою спостерігаючи за сестрою, що світилась від щастя, наче нескромний прожектор.

–Наташ, не порівнюй. Ти медалістка, з нормальною підготовкою. Якби не твої гульки та дурь в голові, мала б блискуче майбутнє.

–Типу в Руслани дурі немає? Я тебе прошу, дитині шістнадцять, в неї вітер в голові і мрії про кохання. Ось зараз як дорветься до свободи і хлопчиків…

–Ні, не думаю, – Ліда відмахнулась від слів сестри, як від повної нісенітниці.

–Думаєш вона свого Алєшку чекатиме? – піджала та ображено губи.

– Та ні. Вона налаштована вчитись. А з Олексієм вони розійшлись до того, як він в армію пішов. Його ж навіть проводжала інша. Я їй тепер раджу не перейматись і не чекати його, хоч він вже одумався і тепер строчить їй романтичні листи.

–Ще б пак, в армії дівчат нема, писатимеш всім, кому можеш, – фиркнула іронічно Наталія.

–От і я їй кажу, що він пише лише тому, що більше нікому. А чого варте його кохання ми вже бачили. Рявкнула мати «до ноги», майже миттєво доріжку забув.

–Ну якщо він ту істерично-ревниву дуру слухає, то йому ж гірше, – скривилась сестра, згадавши як матір Олексія, наслухавшись якихось пліток, прибігла на Лідине поле, де саме полола Наталія з малими, і влаштувала страшний скандал. Репетувала як божевільна, що начебто Наталка спокушає її чоловіка «вишиваючи тут голяка!». Невідомо, які «добрі» люди і що сказали тій мегері, та волала й махала руками вона так, що нерви витріпала і Наталці, і Руслані, і навіть малій Вероніці дісталось. Вони вже й з поля пішли, так вона за ними навздогін по дорозі неслась з прокльонами та лайкою. Довелось додому лісосмугами йди, аби лишень від цієї ревнивої дурепи відв’язатись! І було б там кого спокушати! Там же того чоловіка, от просто: «обняти і плакати». Та Наталка б на цього селюка, наскрізь просякнутого «ароматами» трактору, і п’яна не повелась би! Навіть за великі бабки! Хіба що за дуже великі… Але там таких точно не було.

–Ну так, з адекватним сприйняттям у Валентини проблеми. Та там ще й чоловік постарався. Він же таки підгулює, і чіпляється до усіх підряд. Я неодноразово його натяки на жарти переводила, – зітхнула Ліда скрушно.

–Та то ж не мої проблеми! Те, що він там з кимось гуляє, і те, що я полола на твоєму полі пару разів в купальнику, то ж взагалі не пов’язано. Вона б до тебе, чи взагалі до Руслани приревнувала! Племяшка теж в купальнику була!

–Наташ, там все сумно. Кажуть Валентина до дівчини другого сина, до якої чоловік наче реально чіплявся, і приревнувала. Теж вчинила скандал з розборками.

–Боже, прямо сільська «Санта-Барбара», – закотила очі Наталка. – Одне радує, що я цю самовпевнену дурепу, яка вважала, що все можна довести криком, макнула в багно в суді, коли розглядали ту ідіотську справу про те, що начебто я її побила. Я! Її! Це ж наскільки було бажання мені насолити, щоб таку скаргу писати! Суддя тоді подивилась на цю біснувату і на мене – маленьку, пристойно одягнуту Дюймовочку з наївними оченятами, і навіть не роздумувала, вирішуючи, хто в справі йолоп. – Дівчина задоволено посміхнулась.

–Так. Така дурня… І крики її і той суд. Хто їй то порадив? Та Бог з нею. Просто шкода, що Олексій та Руслана посварились через неї. Власному сину гірше зробила. Руслана ж на нього гарно впливала. Хлопчина палити покинув, книжко почав читати, грати на гітарі спеціально заради неї вчився, та навіть вірші писав. Почав прагнути чогось … Його ж мати сама це бачила. І все одно….

– Та хто ж йому винен, що він власною головою думати не вміє. Такий закоханий, такий закоханий, я тоді на полі, через матір, навіть води не приніс! Руслана ж його попросила і казала, що в нас скінчилась і пити вже нема чого! І це в спеку, за десять кілометрів від села! Ще й ми без велосипедів були… Та я як згадаю, як ми того дня з малими йшли полями, до ставків в пошуку людей і потім випрошуючи воду у всіх підряд… В страшному сні таке не могло приснитись. Думала здохну там! Досі пам’ятаю щире здивування тих п’яничок, що нам віддали останні пів літри води, розказуючи, що в них ще дві пляшки, горілки.

– Ото ж бо й воно. Якщо він одного разу так «посунув» Руслану, то й надалі так може робити. Тому нехай донька думає. Вчиться. Обирає. У неї зараз стільки перспектив відкриється. Може й добре, що так вийшло. Тепер вона не прив’язана до села.

– Угу, зараз як загуляє…– мрійливо протягла Наталка, згадуючи своє студентство, –А якщо ще у гуртожиток поселиться…У-у-у…

– Та грець з тобою, не суди по собі, – відмахнулась, Ліда.

– Думаєш вона в тебе прям така свята? – іронічно поцікавилась сестра.

– Ні звичайно, та розуму не загубити власне життя, думаю вистачить, – впевнено відповіла жінка. Наталія невдоволено скривилась. В принципі, вона не бажала зла племінниці, та їй було дивно, що дівчина у шістнадцять років частіше валяється з книгою, аніж гуляє з однолітками, не мліє від гарненьких хлопчиків, принципово не п’є та не палить, практично не фарбується і періодично «витає у хмарах». От як це дівчисько можуть не цікавити хлопці, дискотеки, гарні речі і все інше? Не може такого бути! Мабуть просто гарно прикидається дрібна хитрюга. Та нічого, от поселиться в гуртожитку, там всі її приховані таланти назовні виберуться.

Олег

Я був радий і здивований одночасно – Руслана поступила! Сталось дійсно диво! Вже навіть не знаю хто його дитині забезпечив, та факт полишається фактом. Бать гордий, Ліда щаслива, а донька витягла щасливий квиток та, схоже, ще навіть не розуміє, як тепер зміниться її життя. Та я розумію. Студентство – найвеселіший, безтурботніший час, що закладає основу для побудови майбутнього. Я своє досі згадую, як найщасливіший пору.

Взагалі вступ Руслани, то таке диво, що мені навіть друзі не вірять, що донька потрапила на такий факультет без грошей. А вже скільки мені довелось вислухати від Ірини… Спочатку вона мені пред’явила претензії, що батько віддав шалені гроші за вступ Руслани, бо ж її матері в селі розповіли «знаючи люди», а потім, навіть озвучивши мені ту космічну суму хабара, довго ображалась на мій нервовий сміх. Так і не повірила! От як доводити щось друзям, якщо власна дружина не вірить, що моя дитина поступила сама! І мало того, що не вірить, а й щиро ображається, що якісь фінанси пройшли повз неї і вимагає гарантій, що мій батько допоможе, коли її старша донька поступатиме. А Юля, нехай і вчиться в одній з кращих шкіл Донецьку, зовсім не така. Прийомна донька добра, весела, активна, комунікабельна дівчинка, та не має особливого бажання вчитись. Вона перебивається з трійок на четвірки і то лишень тому, що Ірина вчитель в тій же школі. Звичайно Юля кудись поступить, та батько точно не перейматиметься хабарем за для цього. Якщо він це питання принципово не розглядав навіть стосовно Руслани, яку вважає схожою на себе, то куди вже старшій доньці Ірини.

Та варто було мені трохи відійти від першого мішка питань і обурень дружини, як одразу виник другий. Де житиме моя донька, доки вчитиметься? Я хотів, аби зі мною. Це було б логічно. Наївний… Неочікувано для себе я дізнався, що Ірина може так волати, що її чули не лише сусіди по будинку, а й на сусідніх ділянках…

–Де вона тут житиме? Цього не буде!!! – підірвалась тоді дружила ледь почувши ту ідею.

–Вона моя донька! Вона має право жити зі мною!

–Як ти собі це уявляєш?

–Нормально. Твоя ж донька з нами живе. Чим моя гірша?

Суперечка тоді закінчилась нічим і невідомо, що б там далі було, та все вирішилось дякуючи Ліді. Вона не сподівалась на мене, бабусь і дідусів (хто б сумнівався), а просто поселила дитину у гуртожиток. Може й права. Так у Руслани буде й свободи більше (жити в дідуся, то те ще випробування– зайвий раз не чихнеш не за розкладом) і можливостей спілкуватись з однолітками більше. Побоювання, що дитина загуляє, чи отримає дурні звички, Ліду не відвідували. І я думаю вона права. Якщо вже Руслана цим не грішила, проживаючи останні п’ять років практично сама з молодшою сестрою вдома, то з якого переляку їй змінюватись? Можливі звичайно варіанти, та малоймовірно. І я, і Ліда жили в гуртожитку, і знаємо що то таке. Не так це й страшно, як думають ті, хто не пройшов подібну школу життя. Гуртожиток не псує людей, він просто проявляє власні схильності і бажання, які вдома, зазвичай, тримають під контролем батьки. Та я думаю, з досвітом моєї дитини, нове життя для неї буде легшим та простішим, аніж вдома.

Місце проживання юної студентки на найближчі п’ять років, я побачив, коли Руслану вже поселили. Університетські гуртожитки – чотири дванадцятиповерхівки на березі міських ставків, виглядали в міру поважно, в міру обідрано. Навколо натовпи молоді, пиво, сміх, цигарки, морозиво, сміття під вікнами… Гуртожиток, типовий гуртожиток. Ех, де ж моя молодість…

Ліда була у своєму репертуарі – встигла домовитись, щоб Руслану поселили в кімнату з трьома першокурсницями, аби дитині не довелось підстроюватись під вже наявну систему відносин (як їй це вдалось, я навіть не питав), «відбити» ліжко у якоїсь старшокурсниці, що переселялась, десь по гуртожитку віднайти пару нічийних тумбочок, стіл, два стільці і тепер старанно складала список речей першої необхідності. Колишня дружина цілком органічно виглядала в компанії першокурсниць, геть не напружуючи дівчаток. Як не знати, то не одразу й здогадаєшся, що то не студентка.

Заїхавши до доньки ще через тиждень з «тормозком» від бабусі, що складався, як з запасів харчів так і з деяких побутових речей (миска, дзеркало, чайник і т.д.) я здивовано роздивлявся вже цілком облаштовану кімнату. Обідрану шафу дівчата обклеїли шпалерами під дерево, прокрутивши до неї стовпчиком три тумбочки, стіл вкрили новенькою скатертиною, на підлозі лежав старенький килим, помиті вікна прикрашали штори. На старенькому холодильнику, доставку якого організував мій батько, вже навіть висів якийсь плакат. Оперативно дівчатка затишок навели. Але на всій площі кімнати не спостерігалось жодних ознак книг чи зошитів.

–А де? – я покрутив головою в пошуках чогось навчального.

–Що? – щиро здивувалась Руслана.

–Ну там зошити, книжки… Ви ж тепер наче серйозні люди, студенти. Вчитесь.

–Книжки ще не видали, а навчання поки що складається з нульових контролів та загальних даних. Нічого поки що вчити, – розсміялась Руслана, – Гуляєм! Вже ознайомились з околицями, прогулялись на площу Леніна, визначились, що йти до корпусу пішки, то швидше аніж топати на Університетську, платити за проїзд, торохтіти тролейбусом, а потім знову пішкадрала спускатись до корпусу.

–Та бачив я, як ви якось проспект Богдана Хмельницького перетинали. Сигналив тобі, та де там, тільки підбори мелькнули. Ви в нас поважні студенти, на сигнали машин не обертаєтесь, – усміхнувся я, згадавши, як одного ранку дійсно бачив доньку у зграйці дівчаток, що чимчикували на пари.

–Справді? – щиро здивувалась дитина. – Не бачила. А взагалі, па, хочеш подивитись на список предметів?

–Ну-ну, давай, – я присів на ліжко, потягнувся за простягнутим невеличким блокнотом.

–Це не предмети, а казка! Ні математики, ні хімії, ні фізики! Одна історія і право! – торохтіла дитина, сяючи від радості, як начищений п’ятак.

–Мда…– список предметів насправді був цікавий. Для Руслани саме те. Вона з дитинства полюбляла читати і розповідати. Ну от – все для неї, як на замовлення. Історія, історія, ще якась історія, право, фізкультура, інформатика (у-у-у, як вона її потягне, якщо сучасний комп’ютер бачила пару разів і то здалеку) щось зашифроване у абревіатури (а ще якесь право та знову історія) – цікавий такий розклад.

–В порівнянні зі школою – лафа!

–Угу й вівці за вікном не бекають, – усміхнувся я.

–Так, під вікном тільки волають та пісні співають. Вчора он жартівники постукали вночі у вікно. На дев’ятому поверсі! Ми тут ледь заіками не стали!

–І як? – я визирнув у велике, майже у мій зріст, вікно, оцінивши значну висоту та відсутність якихось конструктивних елементів для переміщення стіною У нас в гуртожитку була хоч труба для дощової води, по котрій я колись лазив у вікно до дівчат… От же ж дурі та завзяття вистачало!

–Пластикова пляшка на мотузці!

–Оригінально. Студентам завжди вистачало фантазії на різні жарти, – усміхнувся я, оцінивши ефект від подібного номеру. – Молодці. Вночі стук у вікно на рівні дев’ятого поверху, це вам не хухри-мухри.

–А вчора ми водяну бомбочку робили – повідомила радісно дитина.

–Як?

–Пакет з водою викинули з вікна. Так прикольно хлопнув. Он досі мокра клякса помітна на асфальті.

–Сподіваюсь ні на кого не попали? Літр води з дев’ятого поверху, це теж не кисло, якщо на голову впаде, – я мимоволі прикинув ударну силу.

–Па, ображаєш. Ми підгадали, аби нікого не було, – усміхнулась новоспечена студентка.

–І що, ніхто не прийшов по шиї дати?

–А як тут зрозуміти, хто то пожартував? Чотирнадцять поверхів таких гумористів! Тут регулярно такі бомбочки літають, – розсміялась донька.

–Мда…

Вийшовши з гуртожитку, я грізно помазав кулаком доньці, що сиділа на підвіконні з ногами на вулицю. Знизу то виглядало відверто жахаюче. Та на моє серйозне обличчя та страхітливі жести донька лише весело відмахнулась і зникла в кімнаті, а відкрита частина вікна ворухнулась від вітру і вдарила мені в очі сонячним зблиском, змусивши пару хвилин кліпати, виганяючи застиглі в очах плями в формі якогось крилатого силуету.

Гарний то час – студентство… Веселе, безтурботне, от тільки чого ж воно так швидко минає? Наче ще вчора я сам поступав, здавав сесії, забирав Ліду з пологового будинку, зривав та віддавав другу позичену на захист диплому краватку, тримав крихітну Руслану на долоні… А зараз моя дитина вже сама студентка…

Ліда

–Руслана, намалюєш мені півня? – спитала Вероніка, обережно підбираючись до сестри по розкладеним по залі дошкам.

Зібраний з паю врожай кукурудзи Ліда обміняла у фермера на насіння соняшника. Більшість овець жінка пустила під ніж, бо без Руслани з ними важко було справлятися, тож олія їй була нині актуальніша за зерно. Але отримані кілька тон насіння потрібно було десь зберігати, і не лише зберігати, а й періодично підсушувати. Просто поставити мішки в літній кухні не можна – там миші, сиро. Або вкриється пліснявою і згниє, або гризуни поточать. Не варіант. А великого, провітрюваного і, головне, зайвого приміщення Ліда не мала. Ангар у користування їй ніхто не поспішав дарувати, та коли цю жінку зупиняли такі дрібниці? Трохи фантазії та кмітливості і ось, сире насіння соняшника тридцятисантиметровим шаром вкривало підлогу у найбільшій кімнаті її будинку одночасно зберігаючись, просихаючи, перемішуючись та перебуваючи «під рукою».

Одвірки перегородили шматками фанери, старий килим прибрали, посунули щось з меблів, поклали на цеглини дошки в проході кімнати, аби не ходити по насінню. Добре, що диван в них старий, на високих ніжках, та й сервант з книжковою шафою такі ж. Насіння лежало навіть під ними. Так досить незвично, але все просихає і потихеньку продається. А часом взагалі зручно – тут таки, далеко не відходячи, нагорнув мішечок та вручив бажаючим купити насіння. Доньки взагалі в захваті, регулярно звисають з дивану вниз головою, старанно вибираючи биті очищені зернятка. Поступово Ліда планувала здати це все до олійниці. Олію зберігати зручніше, та й продається вона дорожче.

–А що, Ніка, самій, слабо? – не впустила можливості випустити шпильку Руслана, без особливого ентузіазму відриваючись від насіння.

–Ну, Руслана!

–Та намалюй ти їй вже того нещасного півня, – подала голос з тапчана Ліда, – О, а мені? –одночасно з хитрим виразом обличчя простягла руку матір, помітивши, що донька вже жменю вибрала.

–Грабіжниця, – фиркнула зі сміхом дитина, проте чесно зсипала вибране.

–Намалюй олівцем, а вона нехай розфарбовує. Бо вона намагалась сама, але ту невідому звірюгу-мутанта краще нікому не показувати, – хмикнула Ліда, закидаючи до рота «данину».

–А-а-а, – усміхнулась Руслана, повернувшись до насіння і кивнувши молодшій сестрі, – Неси, показуй свій шедевр, хоч посміюсь.

–Там…–Вероніка ображено простягла альбом, вже знаючи, яка буде реакція. Руслана його відкрила вільною рукою і обурено фиркнула.

–Капець. Це лише мої картинки ти гаразда каляками-маляками розмальовувати, а як своє…

–Ну от, знову. Мам, я ж тобі казала, – спробувала забрати альбом дитина, – Коли то було? Сто років минуло!

–Згодна, бабця ти в нас ще та, – вишкірилась Руслана, – але ж було!

–Я була маленька! Що ти мені це тепер довіку нагадуватимеш? Тоді я тобі пригадаю тарантула, якого ти мені на городі вручила приколотим на гарбузі!

–Ключове слово – приколотим. Він би тебе точно не вкусив, – хмикнула старша сестра.

–Аля ж я злякалась, і впустила того гарбуза на ногу!

–Да, не пощастило павуку, – скривилась Руслана, явно згадавши розчавлену комаху, – Добре, один-один, не бурмосься, давай сюди олівець, а це, на, ще мамі віднеси, – донька таки забрала альбом та олівець разом з гумкою, а сестрі насипала чергову жменьку насіння, – бо ж справді Михайлівну до могили зведеш такими жахіттями. Чим бідна вчителька винна?

–Ой, та ладно, зате й твій шедевр вона на раз просіче. І взагалі, то все мамина ідея.

–Не факт. Якщо шо, ти його сама розфарбовуватимеш, тобто чесно малюватимеш, а допомагати робити домашнє завдання не забороняється. Це робити його за дитину не можна, а допомагати – легко.

–Так Михайлівні й скажу, – усміхнулась Вероніка, – ще й додам, сестра-юрист порадила!

–Це була мамині ідея! – одразу додала Руслана.

–А піди-доведи, – показала язика Вероніка.

–Отож, аргументи то твої, – піддакнула молодшій дитині матір, не відриваючи погляду від спиць. Вона саме в’язала сукню Вероніці, за зразком побаченим у якомусь фільмі.

–Добре…– Руслана прийнялась таки за малювання, продовжуючи теревенити, доки їй Вероніка то гумку подавала, то іншого олівця. – Ма, уявляєш, я сьогодні їхала в автобусі з Анею, ну цією з 17 будинку на нашому посьолку. То вона мене «вбила наповал»!

–Чим це? – Ліда здивовано відволоклась від спиць.

–Виявляється дітям у школі показують мої вироби з пластиліну часів першого класу і картинки які я малювала в школі!

–І що тебе дивує? В тебе, наскільки я пам’ятаю, навіть якийсь фонд обдарованих дітей, пару картинок «підмутив», – знизала плечима Ліда.

–Ні, ну мам, там хоч малюнки дійсно були гарні, а тут якийсь пластиліновий грибок, який я робила років десять тому! Я вже й не пам’ятаю, що робила таке! А вона мені розповідає, що бачила, що моє прізвище там було написане і що: «така краса!»

–Отже, гарно зробила…

–І що, за десять років ніхто краще не зробив? Дивно… І прикольно, – Руслана окинула поглядом те, що намалювала на аркуші, – ма, ану подивись, це можна людям показувати? – донька простягла альбом матері.

–Ні-і, дзьоб меншим зроби, бо це не півень, а тукан якийсь. Та й перехід від спини до хвоста в нього якийсь дивний. Піди до сараю, подивись на «натуру», – розкритикувала Ліда творчість старшої дитини.

–І так завжди, – Руслана скрушно зітхнула, проте без заперечень пішла на вулицю, під іронічним поглядом сестри. Ліда ж незворушно продовжувала в'язати.

–Ма, та нормальний півень, я б такого точно не намалювала, – мовила Вероніка, варто було зачинитись дверям за сестрою.

–Він не справжній! Теж мутант, тільки не настільки страшний. Вона може краще, нехай йде й дивиться. І взагалі, я вам просто чесно вказую на всі мінуси.

–Ага, так чесно, що потім те, що продереться через твою розгромну критику, викликає стільки захоплення у нормальних людей… – закотила очі Вероніка.

–Це ж чудово, – знизала плечами Ліда.

–Але випадки, коли ми від тебе чуємо милостиве «нормально», по пальцях можна перерахувати!

–Зате не страждатимете манією величчі і не будете людям всіляку дурню показувати, з впевненістю, що то шедевр, – спокійно мовила Ліда, рахуючи петлі на спицях, –Так, а ну йди сюди, приклади до тебе цю частину сукні, подивлюсь. І чого вона має бути коричневою? Краще б синьою чи фіолетовою…

–Я хочу коричневу!

–Та, добре, добре, вже ж в’яжу. Та смак в тебе явно не мій…– Ліда приклавши частину виробу, подивилась, покрутила доньку і, забравши, знову почала активно працювати спицями, доки Вероніка щось там вирізала з чергового журналу.

Зі вступом Руслани до університету Ліда з Веронікою полишились вдома самі. І рідкі приїзди студентки, особливо з початком зими, не рятували ситуації, бо приїздила вона далеко не кожні вихідні. Не було сенсу дитині кататись, адже дорога не безкоштовна, забирає багато часу, а за продуктами, чи в гості, донька могли пішки пройтись від гуртожитку до бабусі чи батька. Що туди, що туди було кілометри по три.

Без старшої доньки вдома стало незвично тихо, і Ліді часом відверто не вистачало азартних суперечок дівчат, та активності Руслани. Вероніка була більш спокійною, домашньою, надавала перевагу телевізору перед природою, полюбляла більше журнали, аніж книги. В школі молодшій дитині вчителі періодично нагадували про старшу сестру, часом дратуючи тими порівняннями. То вчитель фізкультури «страждає», що не така стрімка, то вчитель малювання активно дивується «шедеврам». Доньки були дуже різні. Вероніка більш закрита, менше налаштована на спілкування з однолітками, іноді занадто критично-тверезомисляча, менше схильна до оптимізму, менше вірила людям, та одночасно більш оригінальна, схильна до практичної творчості, як то вишивка, аплікації. А ще молодша донька була більш інертна. В той же город її вигнати було цілою піснею, а підбити на якусь авантюрну поїздку в поля – взагалі нездійсненим завданням. В неї не було радісного азарту Руслана і любові до несподіванок чи відвертого екстриму. Та за всіх відмінностей, у стандартну сільську компанію Вероніка теж вписувались «зі скрипом», і часом знайомо скаржились на «обмеженість інтересів та світогляду однолітків» І якщо було більш-менш зрозуміло, коли таке казала п’ятнадцятирічна дитина, то коли подібне чуєш від дев’ятирічної… В цьому була вся Вероніка. Її критична раціональність більше б пасувала якійсь бабці-пенсіонерці, аніж школярці молодших класів.

Ліда працювала спицями і розмірковувала чи знайде Руслана в своєму університеті когось, в кого можна спитати поради щодо її суперечки з агрофірмою відносно перерахунку регресних виплат. Судовий процес, розпочатий за даним питанням, бовтався між інстанціями вже досить довго. Сергій, адвокат, який допоміг їй з отриманням землі, кудись переїхав, і Ліда примудрилась загубити його контакти. Довелось шукати інших юристів. А з ними поки що не дуже щастило. То один, склав позовну заяву, все написав і зник з поля зору після першого ж засідання, то інший, подивився документи і презирливо скривився: «не по зубам пиріг вам, милочка», то третій- взяв гроші і взагалі завіявся… Та Ліда не планувала здаватись. Вона знала, що права, а отже полишилось це довести.

Після старанних пошуків, жінка віднайшла собі, як інваліду, представника від обласної профспілки. Молода дівчина-юрист представляла її інтереси в суді безкоштовно. Вона так чудово все розписувала, виступала в суді, а отримавши на руки рішення суду першої інстанції з відмовою (хто б сумнівався, у рішенні цього «кишенькового» суду) відверто засмутилась і завзято склала скаргу. Та потім справа пішла на перегляд і… загубилась між судами. Доки Ліда зрозуміла, що справа якось занадто довго чимчикує з району до області, доки підняла галас, доки ту справу з великими складнощами таки знайшли на направили за призначенням – дівчина пішла в декретну відпустку. А інших спеціалістів подібного профілю у профспілки не знайшлось. Але ж не кликати молоду матір на судові засідання! Треба шукати когось нового. Тому зараз Ліда сподівалась, що їй допоможуть викладачі Руслани, чи якісь її знайомі студенти. Має ж знайтись помічник на факультеті чи у гуртожитку повному юристів! І «відмазки» доньки: «ми таке ще не проходили» не розглядались. Хтось те точно «проходив»! Потрібно лише знайти та спитати!

–Бр-р, ну й дубняк на вулиці, – скидаючи «робочий кожух», прокоментувала Руслана, повертаючись з сараю. – До речі, ма, мені батько пару тижнів тому батарею притяг до гуртожитку! – радісно повідомила донька, знову приймаючись за малювання, розклавши поряд з альбомом кілька аркушів замальовок з натури.

–Яку батарею?

– Електичну, металеву. Прикольна така, гріє класно. На вигляд нагадує звичайну, як в нас під вікнами, тільки на маленьких колесах і працює від розетки. Щоправда важка, я її кімнатою лише катати можу. Як він її сам дотяг на дев’ятий поверх без ліфта, навіть не уявляю.

– А чому без ліфта?

– Та він же зранку, перед роботою заїхав, а до сьомої ранку в нас ліфти вимкнені.

– Не пощастило.

– Мені його аж шкода стало.

– Нічого з ним не станеться, він в нас колишній спортсмен, – на розділила жалощів Ліда. – Це ж треба, за розум береться, – задумливо додала вона, розмотуючи черговий клубочок ниток.

Те, що колишній чоловік самостійно щось зробив, її дійсно здивувало. Олег і вирішення проблем, то останні роки досить незвична комбінація. Це добре, що він потурбувався про доньку. Надворі з листопада встановились морози, а в грудні так взагалі лютувати почали, а опалення в гуртожитку було, як і в більшості державних установ, скоріше номінальним. А вже про кухні з протягами, коридори з відкритими дверями на пожежну драбину, де студенти регулярно стовбичили з цигарками, чи душ на першому поверсі (до і від якого студенти бігали в гумових шльопанцях, та рушниками на голові повз центрального входу), так взагалі краще не згадувати. Донька звичайно не дуже цим переймалась, весело носилась по поверхах, гріючись невичерпною активністю, та рятуючись теплили шкарпетками і відрами гарячого чаю, але ж запаси молодого організму не безкінечні. Виявляється про це подумав і Олег. Це радувало.

– Батарея класна і що найчудовіше – не відкрита! Її покривалом накрив і все – тумбочка пласка, відчизняна, підозр не викликає, а гріє чудово. У нас же за відкриті джерела обігріву так оперотряд шманає… У-у-у... Забирають усе, ще й виговори потім виписують.

– Хм, а цю точно не заберуть?

– Ні, вона ж безпечна. Вважається… Оплавлену розетку щоправда пацани мені вже ремонтували, та то таке… І взагалі на ній так чудово каша вариться!

– Каша?

– Ну так. Я гречку кип’ятком заливаю, кришкою накриваю і з чистим сумлінням до Оленки в гості йду, а коли повертаюсь – каша вже готова. Сусідки прозріли з моєї ліні, – розсміялась Руслана.

– Та да, на кухню тебе зайвий раз фіг випреш, – хмикнула Вероніка.

– Та це ж так зручно! І в кухні, де вже місяць у вікні вибитий шматок скла, не мерзнути, і «добрі» хлопці чогось не досиплять. Типу як солі в чайник, чи перцю в пельмені…

– Угу, а ще так готувати кашу корисно, більше мікроелементів полишається, – погодилась Ліда.

– І як воно, чай з сіллю? – зацікавилась іншим Вероніка.

– Бе-е…– скорчила рожу Руслана, – довелось виливати та наново кип’ятити. Чай тільки перевели. Ми ж не одразу зрозуміли, що то за засада.

– Це в вас ще гарні студенти, досипають, – усміхнулась Ліда. – у нас в гуртожитку, доки сосиски варились на кухні без нагляду, могли всі «википітити», так що лише вода й полишалась. Доводилось біля каструлі весь час стояти.

– Ні, наші їжу не таскають. Пару раз моїм сусідкам навіть вимикали суп, що збирався втекти.

– Так, контингент у вас явно не голодуючий, – погодилась Ліда, згадавши металеві двері, які вставляють собі при заїзді до гуртожитку деякі студенти. А також меблі, холодильники, телевізори і навіть комп’ютери, котрі завозились одразу разом з одним першокурсником. Саме на факультеті, де навчалась її донька, зібрались найзабезпеченіший студенти ДонДу. Пара поверхів вниз чи вище, і все вже стандартно–обідране, а от нововідремонтовані поверхи ЕПФ… Ліда спочатку переймалась, аби у Руслани в гуртожитку були нормальні умови, а потім, коли роздивившись ремонт та студентів, що проживали на поверхах з її дитиною, почала перейматись, аби донька не почувалась некомфортно через різницю матеріального стану. Але, схоже, дарма. Руслана нормально адаптувалась, напрочуд легко знаходячи спільну мову з новим оточенням. Швидко «обросла» друзями-знайомими, стала старостою поверху і частенько розповідала про те, які чудові та цікаві люди їй зустрічаються. Взагалі донька, після того як вибралась з села, стала більш відкритою, комунікабельною та веселою, хоча можливо, вона цього й не помічала. Щоправда і життя її тепер більше було там, окремо, і в ньому все менше було місця матері… Та майбутнє дитини, було варте того.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.