Частина 2

Частина 2

Ліда

Ліді відверто подобалось сучасне село, в яке вони переїхали, новий дім і, звичайно нова, цікава робота. Рослини, квіти, постійні різні візитери. Жінка бажала влаштувати у довіреній теплиці справжній райський куточок, у якому будь-якої пори року можна знайти квіти. Вона мріяла аби гості захоплювались як придбаними букетами так і самим її місцем роботи. Щоб у всіх, хто заходив у це «королівство рослин», як у нещодавньої екскурсії школярів, «розбігались» очі, і виникало бажання мінімум – прийти ще раз, максимум – влаштувати вдома щось подібне. Ліда заразила своїм ентузіазмом голову колгоспу і, окрім стандартних планів, переконала виділити кошти на закупівлю додаткових видів квітів. Сама домовилась у Ботанічному саду Донецька (де вона колись працювала, доки чоловік не зірвався в чергову авантюру з переїздом) щодо їх переліку та придбання. Особисто поїхала з водієм вантажівки обирати рослини, ретельно оглядаючи кожний горщик, й одразу замінюючи сумнівні екземпляри на нормальні. Тепер, окрім класичних троянд і болотних образків, у неї в оранжереї був ще шикарний аспарагус для букетів (дуже гарна штука, схожа на гілочки ніжної дрібненької м’якої ялинки) і ще кілька десятків інших рослин, котрі квітнутимуть взимку, тоді коли у образків сезон ще не починається, а у троянд вже закінчується.

Ліда пропадала на роботі. Вона б і ночувала в оранжереї, якби не чоловік та донька. Але й це легко вирішувалось, бо дитина полюбляла грати після садочку в оранжереї, а чоловік, швидко зрозумівши, що він, або сам готує вечерю, або спокушає дружину доставкою «з вітерцем», заїжджав ввечері за улюбленими дівчатами на мотоциклі. А не рідко Олег і допомагав їй у роботі, бо теж полюбляв цікаві завдання за фахом. Життя радувало Ліду, не звертаючи уваги на іноді дивні обмовки відвідувачів – що «занадто вже їх сім’я у очі кидається», або що «не можна бути такими, до непристойності гарними та щасливими».

Ліду подібні твердження лише дивували. Красунею вона себе ніколи не вважала, якоюсь занадто щасливою – теж. Просто їй подобалось її життя, її робота, і вона старалася за можливості радувати оточуючих людей. Та хіба ж то привід для заздрощів? Жінка реагувала на рідкі косі погляди усмішкою, а на уїдливі коментарі – жартами. Та й не так їх було багато, так, кілька випадково кинутих фраз…

А одного дня, повертаючись сім’єю з оранжереї, вони з чоловіком побачили великий стовп диму. Через прибрані поле та городи гарно проглядав рядок новеньких будинків «посьолку», біля одного з яких щось палало.

– Там щось горить! Невже моє сіно?... – короткозоро примружуючи очі (дяка шаленій любові до читання зі шкільних років) збентежено пробурмотіла Ліда. Дорога саме вивела їх на околицю села, тож жінка, ховаючись за широку спину чоловіка від зустрічного степового вітру, не багато могла роздивитись.

– Яке сіно? – Олег здивовано повернуся, аби вона розчула його слова, крізь шум двигуна мотоциклу.

– Моє сіно, для овець виписала, «по блату». Зелене – пирій з різнотрав’ям… Лишень зранку сьогодні привезли. Просила, аби на город біля двору висипали... – Ліда, закусивши нижню губу, розпачливо дивилась на стовп вогню з димом, розташування якого ставало все більш очевидним.

На жаль вона вгадала. То справді догорало їх сіно… Сусіди гасили залишки колись великого стогу, а також власного сараю, котрому не пощастило знаходитись поряд. Все було в диму та кіптяві… Вівці перелякано метались у загоні, дивно що взагалі не повискакували. Вогняне шоу для всіх бажаючих, одна біда – зі збитками. Доньку Ліди, що здивовано-спантеличено оглядала незвичний натовп біля свого двору, одразу запропонувала забрати на деякий час сусідка. Добре, що ця жіночка саме працювала вихователькою в її садочку.

Ліда, ледь зістрибнувши з мотоциклу, побігла з’ясовувати розміри катастрофи. Її очам відкрилось здорове, мокре та все ще рясно димляче попелище, тліюча, обвуглена стіна сусідського сараю, догораючі стовпчики для побудови сінника… І натовп. Зібрались усі сусіди, навіть ледь човгаюча бабця з крайнього двору. Старенька заради такого видовища, навіть полишила свою улюблену лаву, на котрій сиділа наче приклеєна за будь-якої погоди.

Власне для Ліди та Олега роботи вже майже не полишилось. Лишень прибрати подалі те, що не згоріло і окремо те, що вже загинуло у нерівній боротьбі з вогнем. Проте й цього заняття вистачило…

Повертаючись у дім, після того як усі розійшлись, Ліда озирнулась, наче помітивши якийсь рух в непевному світлі вечірніх сутінок. Навколо вже нікого не було – лишень чорне згарище, що в такому ракурсі раптом нагадало жіночий силует зі свічкою, що наче підкрадається до будинку. Ліда інстинктивно тріпнула плечима від дивного неприємного відчуття. Що довше вона дивилась на цю темну пляму, то більш зловісною вона їй здавалась. Обнявши себе за плечі, молода жінка розвернулась та пішла до сусідів за своєю дитиною.

Малеча, нагулявшись в гостях, весело скакала по кімнатах, з цікавістю поглядаючи у вікно на наслідки пожежі. Добре бути дитиною – мама, тато вдома, кішка під боком, ось і все, що потрібно для щастя. Руслана швидко знайшла спільну мову з дітьми в новому колективі. Щоправда, вона завжди добре з усіма ладнала – не дарма з народження зростала у гуртожитку. Обдароване студентське суспільство, як відомо, відмінно вчить усіх спілкуватись, не звертаючи уваги на вік чи характер. Бажаєш-не бажаєш, а доводиться шукати способи комфортно співіснувати з усіма, кого поселили поруч в такій щільності, що прокинутись, не розбудивши, як мінімум, пару сусідів, неможливо. Та це дорослим потрібно адаптуватись, звикати, а дитина легко й невимушено вживається у ситуацію і несе далі по життю це вміння – ладнати з усіма, хто випадково опинився поряд.

Подивившись на рівень підготовки у дитячому садочку, Ліда буквально на другий тиждень вмовила директора школи перевести Руслану до першого класу. Директор здивувався, та пішов назустріч переконливим материнським проханням, щоправда не через природню м’якість, а радше він несподіванки, коли з’ясував, що п’ятирічна дитина вже й читає, і пише, і гарно рахує. Та це й не дивно. Знав би той директор скільки студентів гуртожитку розважалось спробами навчити маленьку чарівну дитину чомусь розумному! Та за такої кількості азартних вчителів, дивно, що Руслана ще сама книжки не пише.

Олег стомлено впав на старенький диван, знімаючи просякнуту димом футболку.

– Оце вже насичений видався вечір. А я думав раніше приїду, відпочину…– пробурмотів чоловік.

– А сіно ж як шкода… Воно таке гарне було… Духмяне, – сумно зітхнула Ліда.

–Не шкодуй, замовиш ще, – легковажно махнув він рукою

– Легко тобі казати, не ти ж його виписував… І слід від згарища такий дивний…

– Слід як слід, – знизав плечима чоловік.

– Він нагадує жінку зі свічкою, котра наче крадеться до нас в дім, як миша, – задумливо поділилась Ліда, згадуючи свої неприємні відчуття.

– От же ж буйна в тебе уява, – хмикнув чоловік. – Знаєш, миші зазвичай вогнище на вході до комори з зерном не влаштовують.

– Та да. А може це вона випадково? – скорчила смішну мордочку жінка.

– Угу, угу. Так і бачу мишу з сірниками, що випадково підпалила комору і тепер відчайдушно лає інструкцію з застосування сірників, – розсміявся Олег. – Не переймайся. Миша – то не страшно. Он Мурку випустимо і все, амба підступному гризуну, – чоловік хижо посміхнувся, – До речі, а що в нас на вечерю?

– Є гречка з печінкою, – відповіла Ліда, заглядаючи в старенький холодильник. За усім цим гармидером вона геть забула, що є їстівного серед готових запасів, – Гріємо?

– Може краще картоплі посмажимо? – задумливо протягнув чоловік.

– Якщо ти начистиш… Руслану ж ще скупати потрібно.

–Домовились! – Олег азартно підскочив з дивану та під іронічним поглядом дружини, озброївшись ножем, пішов до сумки з картоплею.

Чоловік, попри любов до лісу, приїхав у село разом з Лідою, таки роздивившись, що над його головою збираються зовсім не дощові хмари. Проте він не дуже поділяв захоплення дружини від місцевих умов, та її шаленого ентузіазму щодо підсобного господарства. Олега просто і тут все влаштовувало. Взагалі стілець, стіл та ліжко – ось і все, що власне йому потрібно для життя. Він не був вибагливим, не «прикіпав» душею ні до дому, ні до тварин. Щоправда, козирнути тим, що в нього шашлик по дворі бігає, не забував. Олег був «легкий у спілкуванні, та трохи байдужий», як про нього сказала одна подруга Ліди. Не зовсім правда, та щось в цій фразі було. Хоча ні, неправда, він лишень ставився до всього простіше, таким чином відмінно врівноважуючи емоційність та активність дружини. Як, наприклад, з тим же виглядом попелища. І це правильно. Для гармонії, хтось має бути у сім’ї спокійніший, критичніший, з мешн творчою уявою.

Такі думки крутились в голові жінки, доки вона, купала доньку, швиденько нарізала салат з огірків і помідорів та діставала пательню для приготування улюбленої страви чоловіка – смаженої картоплі. Взагалі Ліда не була дуже вразливою та й містикою не захоплювалась, проте щось у цьому темному силуеті згарища їй таки не сподобалось… А може то так позначалось здивування від того, що в когось взагалі виникло бажання підпалити її сіно. У вогкий осінній день, сама собою суха трава навіть теоретично не могло загорітись. Зараз, аби спеціально розпалити вогнище, потрібно дуже постаратись. А сусіди ж навипередки розповідали, що копиця спалахнула вмить. Тобто її хтось підпалив… Але навіщо? Кому воно заважало? Може просто діти балувались? Але ж сільські хлопчаки, маючи достатньо свободи, надають перевагу розведенню вогнища подалі від дорослих. Насмикати сіна на розпал, це в їх стилі (Ліда не раз спостерігала, як двоє-троє хлопчаків з оберемками сіна чи соломи, наче зайці тікають від колгоспників, під гучну лайку та шалений гавкіт цепних собак), та підпалити копицю – навряд. Дивно…

Олег

Я не був у захваті від ідеї Ліди перебратись у це село, як власне і від самої ідеї покинути лісництво, та життєві обставини склалися так, що обирати не доводилось. Та й зупинити мою дружину, якщо вона вже щось вирішила, доволі складно. Приїхавши в цей великий, навдивовижу окультурений (дитячий садочок, амбулаторія, нова школа, парк атракціонів, кінотеатр, млин, консервний завод) населений пункт, я вимушений був визнати, що умови для життя тут кращі, аніж у лісництві, яке ми полишили. Хоча там був ліс… Завжди різний, з купою рослин, птахів, диких тварин. Природа в усій її величі була одразу за парканом. Та що там за парканом – на подвір’ї! Опеньки можна було збирати просто під вікном! Та й до електрички в місто було не так і далеко… Але вже переїхали, то й нехай. Щоправда голова колгоспу мені не сподобався, як і його пропозиція працювати тут агрономом. Де поле, а де я? А дуби вирощувати замість пшениці, мені точно не дозволять – врожайність не та. Довелось ввічливо, проте наполегливо відмовитись. Тим паче, що мені запропонували роботу у Донецьку. Як-ніяк обласний центр. Подумаєш, підйом кожного дня о п’ятій ранку – не така вже й проблема. А Ліді в селі подобалось. Їй завжди був потрібен простір, тварини. Вона постійно заводила якусь животину – то козу, то фазанів, то качок, то баранів... Корисна звичайно штука, але й догляду потребує. То сіно для парнокопитних заготовляй, то ряску для качок збирай. Оригінальне проведення часу, а у лісі ще й напрочуд цікаве, та не весь же час цим тваринам присвячувати. А тут ще батько за покинуту аспірантуру «голову прогриз». Ну набридло мені… Але ж ні… Вбив собі у голову, що я повинен вчитися, стати, щонайменше кандидатом наук, а краще доктором. І пояснити йому, що я, попри червоний диплом, практик, а не теоретик – нереально! Батько просто не та людина, яка вміє приймати відмову. Не бажає розуміти, що сидіти за паперами – то не моє. Моє – це дивитись, що й де садовити, спостерігати як воно росте, як себе поводять різні рослини в заданих природою та особисто мною умовах. Дивитись, саджати, лікувати, обрізати, формувати, а не описувати все це! Я практик! Та коли ж мої інтереси батька хвилювали? Він і одруження моє досі юнацькою примхою вважає, хоча он доньці вже п’ять років…

Тварини, сіно… Гарне вогнище вийшло з цього сіна, та й з сусідами познайомився, а то ж знав лише тих, хто зрання на роботу їде, та на лавці вечорами сидить. Шкода звичайно, що Ліда засмутилась, та нічого – ще випише. Щоб Ліда та якесь нещасне сіно не знайшла для баранів? Не вірю. А на крайній випадок їм і соломи вистачить, не здохнуть від голоду.

Дочистивши та порізавши картоплю, доки дружина купала малечу та різала салат, я встромив ножа у останню картоплину і урочисто вручив каструлю дружині.

– Смажимо? – приречено спитала вона. Відкрутитись від моєї улюбленої страви сьогодні шансів не було.

–Звичайно. І обов’язково з канцерогенами! – усміхнувся я, знаючи, що Ліда вважає мою любов до підсмаженої скоринки не найкориснішою звичкою. У нас через це, ще з часів гуртожитку навіть оригінальний розподіл картоплі з’явився – мені вже присмажене, їй – світле.

–Руслана, картоплю будеш? – спитала жінка, висипаючи все на розігріту пательню.

–Ні, мене тьотя Таня нагодувала, – відгукнулась, вже щось активно розфарбовуючи у альбомі, донечка.

–От же ж щаслива дитина. Що-що, а голодною точно ніколи не полишиться, – розсміялась Ліда, нагадавши мені, як Русланка в гуртожитку йшла гуляти коридором і повертилась двічі, а то й тричі пообідавши. А Ліді потім доводилось виправдовуватись перед подругами, що вона дитину голодом не морить, і взагалі донечка тільки-тільки поснідала, а солодощі від неї взагалі вже варто ховати. Та хто ж зможе встояти перед цими величезними зеленими оченятками та чарівною усмішкою?

Гертруда

Ранок листопаду був похмурим та сіро-білим від снігу, що косими снарядами стрімко летів просто в обличчя. Зима цього року почалась якось навдивовижу рано і, не звертаючи уваги на останній місяць осені на календарі, на вулиці були сніг, мороз та пронизливий вітер. Гертруда йшла на роботу, кутаючись в сіре драпове пальто, в’язаний шарф і не забувши вдягти рукавиці – руки в неї мерзнути починали вже при +10, а за нинішньої погоди, з голими пальцями взагалі з дому виходити не варто.

У сумці немолодої вчительки лежали зошити семикласників з перевіреними контрольними роботами. Оцінки були як завжди – «не дуже». Її предмет – німецька мова, був не найулюбленішим у учнів сільської школи, і вона за роки роботи з цим майже змирилась, та, попри досвід, кожен раз сподівалась на щось гарне. Гарне було, проте не часто.

Гертруда приїхала працювати в це село вчителем давно, ще за розподілом з інституту. Колгосп вже тоді впевнено йшов вперед, запрошуючи молодих спеціалістів, надаючи їм житло, роботу. Спочатку молода жінка планувала відпрацювати кілька років та поїхати у місто, але… закохалась, вийшла заміж, народила сина, доньку, та так і полишилась. Не найгірше місце для життя, хоча іноді їй і досі нагадують, що вона приїжджа. Та це місцевий менталітет – є «свої» і є «приїжджі», нехай і прожили тут ледь чи не все життя. З цим боротись складно, простіше звикнути.

Попереду, у білій завісі з’явився силует дитини. Повільно, проте вперто крокуюча проти вітру маленька дівчинка у валянках, чорній шубці та пухнастій білій шапочці, здавалась крихітною та беззахисною, загубленою і зовсім недоречною на цій нескінченно пустій вулиці.

– Куди йде сама така маленька дівчинка? – Гертруда наздогнала дитину, і тепер здивовано роздивлялась самостійну малечу. Звичайно місцеві жителі рідко водили дітей до школи, навіть у молодші класи, бо ж село невелике, всі всіх знають (якщо не особисто, то заочно, але ледь чи не до сьомого коліна), та цій дівчинці, судячи зі зросту, місце було ще у садочку.

– До школи, – серйозно відповіла дитина, поправивши портфеля на спині та отряхуючи сніг зі строкатих рукавичок.

– А тобі не страшно самій йти?

– Ні, тільки от холодно та далеко…

– Давай разом йти, мені теж холодно, а так тепліше буде. Згодна? – спитала жінка, згадавши, що чимчикувати ще з півкілометра.

– Згодна, – дитина довірливо стисла її простягнуту руку. – Мене звати Руслана, а вас як?

– Мене – Гертруда Іванівна. – А скільки ж тобі років, Руслана?

– Шість. Я вже у другому класі. А ви де працюєте?

– У школі. Я – вчитель іноземної мови.

– Да? А в нас ще немає іноземної мови, лише читання, математика, природа, малювання… – почала перераховувати дівчинка і тут же поцікавилась. – А у якому класі починають вчити іноземну мову? В ній такі смішні букви…

– У шостому.

– Мені ще далеко…– так скрушно зітхнула дитина, наче то найбільша трагедія її життя.

– Зовсім ні. Взагалі, озирнутись не встигнеш, як школу закінчиш, – розсміялась вчителька. Дівчинка недовірливо на неї подивилась великими оченятами, обрамленими довгими пухнастими віями, на які раз за разом чіплялись сніжинки, і, судячи з усього, не повірила. Не дивно – для дітей час летить не так швидко. Це у п’ятдесят розумієш, що життя не просто йде, а скаче галопом і все мимо, а ти вже нічого не встигаєш, не звертаючи уваги на всі намагання. Фраза «коли-небуть», то давно майже синонім «ніколи», а мрії не йдуть далі купівлі холодильника чи кольорового телевізора, та й то – дітям. А в шість років… В шість все ще попереду, а найбільша прикрість – збита колінка. Гарно бути дитиною. Хоча, конкретну цю дитину здається таки занадто рано до школи відправили. У шість років та вже у другому класі… Деякі у вісім до першого тільки йдуть, бо їх батьки вважають, що «нашо дитині дитинство псувати». Сама Гертруда не вважала, що навчання псує життя дитині. Адже доки малеча хоче отримувати нові знання, варто їх давати, а не відправляти до школи у сім-вісім років, коли вже сформовано коло інтересів, в якому знання, як власне і школа з вчителями, це не більше, аніж прикра перешкода. Ото й виходять в підсумку учні, які з перших класів смалять самокрутки за школою і відкривають підручники лише за загрози позапланового зашквару від батьків. А в декого ж навіть і такого не буває, бо рідня вважає, що «Читати, писати, рахувати вмієш – і досить. Чого ото там ще штани протирати? Краще дома по господарству допомагай». А потім страждають директор та вчителі з такими лоботрясами, котрі сидять по два-три роки в одному класі, ледь засвоюючи учбовий матеріал навіть при багаторазовому повторенні. А до району ж регулярно звітувати потрібно, показники «підтягувати» і кожен такий «протирач штанів», то як мінімум догана всім, від класного керівника до директора.

Дійшовши до школи та попрощавшись з дитиною на першому поверсі, Гертруда задумливо подивилась услід новій знайомій. Дівчинка була цікава, товариська та якась на рідкість світла. З такими дітьми працювати щире задоволення. Приємно буде побачити її колись серед учнів.

Олег

Ми з Русланою йшли на ранковий автобус. Четверта ранку, темно, холодно, не звертаючи уваги на те, що вдень вже тепло, майже як влітку. Погода на весняні канікули видалась чудова, гріх дитину полишати саму безвилазно сидіти вдома. Дочка радісно пританцьовувала поряд (от же ж невичерпна дитяча енергія), чергуючи питання з проханнями розповісти казку. Довелось щось вигадувати на ходу. Якось з казками у мене не склалось, але ж дитині можна багато чого розповісти, головне як саме то робити. Отож я й вирішив познайомити доньку з теорією еволюції, почавши з майже класичного: «якось з’явились у океані два одноклітинні організми…»

Дитина слухала, затамувавши подих. Щоправда, схоже, деякі пасажири автобусу (котрий ми майже непомітно дочекались на околиці села) теж. Хтось слухав з розумінням посміхаючись (мабуть своє таке вимогливе вдома сидить), хтось відверто веселився. Загалом весь шлях до автобусу, у автобусі, та у наступному автобусі, я розповідав малечі трохи спрощену, проте в особах та з жартами, історію розвитку від одноклітинних організмів до неандертальців. На первісних людях мене оригінально перервала, практично впавши на руки, на черговому екстремальному повороті наших доріг, дівчина з довгою світлою косою.

– Вибачте заради Бога, – незнайомка, трохи перестаралась з переляком, та в цілому була доволі мила. Не був би я з дитиною, то навіть подумав би, що вона звалилась на мене навмисно. Щоправда падаючи, панянка випадково зачепила рукою гострий край сидіння і подряпалась до крові. Дрібні червоні краплі майже одразу виступили на світлій шкірі.

– Нічого страшного, – я, усміхнувшись, поступився місцем та подав чистий носовичок, один з тих які завжди носив з собою.

–Дякую. Ні, ні не потрібно вставати, – зніяковіло підняла вона великі сірі очі, притискаючи тканину до рани.

– Та ми вже виходимо. Руслана, підйом! – ми з донькою почали пробиратись до виходу, бо наша зупинка і справді була через одну, а проповзти у геть забитому людьми автобусі, не придавивши в процесі дитину, то ще те завданнячко. Добре якщо за дві зупинки впораєшся.

– Тату, а як неандертальці у людей перетворились? Чи це вже були люди? – малеча не дозволила себе відволікти від цікавої казки.

– Звичайно це були люди, просто не такі, як зараз. В них були масивні щелепи, низький лоб, м’язисте широке тіло…– почав я, шукаючи куди б поставити ногу між заставленими торбинами та ногами підлогою і розмірковуючи, чи не простіше пробиратись, взявши доньку на руки.

– Такі й зараз є, – знизала плечима дитина, набагато спритніше протискаючись за мною між пасажирами до виходу, – он, той дядько наприклад. – Руслана, свята наївність, серйозно кивнула у бік здорованя, що сидів біля виходу. Чого душею кривити – під опис від підпадав гарно і, судячи з характерного запаху, мився не набагато частіше за тільки-но описаних мною прадавніх людей. Але ж не можна так відверто людей ображати. Хоча, він наче не розчув. Чи не зрозумів, на щастя.

– Ні, доча. Неандертальці були таки трохи іншими, – хмикнув я, намагаючись не розсміятись, розглядаючи цю практично ідеальну ілюстрацію, що куняла у потріпаному кріслі автобуса. – Як повернемось, я тобі покажу одну книгу, де дуже гарно промальовано зміни, що відбулись з людиною з тих часів.

– Ух ти! Клас! – дитина радісно підплигнула, ледь не збивши сумку з жіночки, що стояла поряд. – Йой, вибачте…

О дев’ятій ранку ми, щасливі від того, що вибрались з переповненого транспортного засобу на чисте повітря, вже були на околиці іншого села, де жила моя бабуся. Половину Донецької області навскоси ми з дитиною перетнули цілком оперативною. Варіант куди «здати» на канікулах доньку, доки не звільниться хтось з працюючих бабусь, був цілком прийнятним – і прабабці радість, і малечі різноманітність.

Посадовивши Руслану собі на шию, бо йти вдвох вузькою стежиною у лісосмузі зовсім незручно, та й роса на гілках і траві була гарним аргументом, я рушив далі. Ця дорога довжиною в пару кілометрів, від зупинки на трасі до села, в мене асоціювалась з власним босоногим дитинством. Колись я тут кілька років жив з бабусею, доки батьки від’їжджали за кордон. Ганяв з друзями у м’яча, влаштовував сильця на птахів, купався у річці, будував вігвами з гілля… В нас була чудова компанія: Саня Золотий, Вася Хороший і я. Моє прізвище було не таким красномовним, та до нього зазвичай і не доходили, швидко зрозумівши, що перед ними гарні діти. Без варіантів.

– Ай, павутиння! – донька активно замахала руками та скинула мені на обличчя всю «радість», яка їй раптово зустрілась. Переляканий павук весело поскакав по моїй фізіономії і тут же спланував кудись на землю. Він теж дуже «зрадів» нашій зустрічі.

– Де ти там її знайшла? – поцікавився я, відпльовуючись.

– Не знаю… Висіла… Прямо в обличчя потрапила…– розгублено відповіла донечка.

– І ти вирішила нею поділитись?

– Ні… Я не навмисне. Я злякалась. Вона липка. І раптом там павук? – Руслана розгублено замовкла, щоправда не припиняючи терти личко від залишків цього «страшного» явища.

–І чого ти злякалась? Що тобі зробить ця дрібнота?

– Вкусить…

– Ти зуби у павука хоч раз бачила?

– Ні… Але ж вони точно є. А ще в нього такі лапи…

– М-да, лапами воно ж так зручно кусати, – я мимоволі розсміявся.

– Я їх боюся…

–Доча, більшість павуків, котрі живуть у наших широтах, не можуть вкусити людину. І ось ці, що натягують павутиння між гілками дерев, з їх числа, – почав я, відмітивши про себе, що потрібно дитині за нагоди показати в деталях «зуби» павука і наглядно пояснити, чому більшість з них в принципі не може прокусити шкіру людини. – Це звичайні хрестовики – безпечна дрібнота. От якби то був павук-птахолов, які мешкають у Африці, от тоді так, від такого можна й побігати.

–А хто такий павук-птахолов? Він що птахів їсть? – миттєво зацікавилась Руслана.

–Ні, птахів він не їсть. Та він доволі великий і плете таке павутиння, що місцеві жителі використовують його як сильце для птахів.

– Ого…– дитина вражено замовкла, щоправда це не завадило їй знову змахнути на мене шматок якогось павутиння. Сумнівне задоволення.

–Так, доча, ось тобі знаряддя захисту. Махай ним попереду, якщо ти так боїшся павутиння, – зітхнувши, мовив я, зламуючи тонку гілочку з першого зустрічного ясенелистого клену.

–Вибач. А навіщо?

–Бо коли ти руками відмахуєшся від павутиння, я ловлю все це в себе на носі і вусах. І скажу тобі чесно, павуки – це не те, що мене там радує.

–А що тебе радує?

– Наприклад, сметана.

– Сметана то смачно. А у бабусі Марії буде сметана?

– Буде. І сметана і оладки. Ти гілочкою то махай, бо вже третій восьмилапий поскакав по вусах.

–Що, справді? – дочка зацікавлено нахилилась, розглядаючи мої вуса і повністю закриваючи дорогу.

–Правда-правда. І якщо ти припиниш крутитися та скидати на мене всіляку дрібноту, ми дійдемо набагато швидше. Ймовірно навіть не вріжемося у найближче дерево, – мовив я, ледь ухилившись від похиленого стовбуру.

–Добре, – донька тут же зразково вирівнялась і, вчепившись за шию однією ручкою, почала активно махати з боку в бік гілочкою, рятуючись від рідких павутинок. Це ж треба таке вигадати – лякатись павутиння.

Бабуся зустріла гостей не оладками, а вареною гречкою, щоправда це нас, мандруючих на порожній шлунок з четвертої ранку, теж цілком влаштувало. Удосвіта бажання й часу снідати, не було ані в мене, ані в Руслани, але до дев’ятої ранку ми вже обоє здатні були й слона з’їсти.

Донька, після сніданку, радісно стрибала по дворі, знайомлячись з собакою, тихцем згодовуючи чотирилапому вартовому печиво та поглядаючи на кольорові бджолині вулики, що стояли у глибині двору.

–Тату, тут бджоли…А вони мене не покусають? – обережно спитала дитина, прислухаючись до рівномірного гудіння.

–Ні, якщо ти їх не чіпатимеш.

–А подивитись можна?

–Можна, але не бігай, бо вріжешся у бджолу і отримаєш в відповідь напад крилатої ескадрильї.

–А якщо не бігати – не вріжусь?

–Ні, звичайно. Бджоли – вони ж розумні, відкоригують політ з урахуванням позапланової перешкоди.

– А-а…– дочка повільно і обережно пішла до невеличких різнокольорових будиночків, підозріло озираючись. Думаю у сам вулик вона не полізе, а на відстані кілька метрів, ці комахи дійсно просто так не нападають. В моєму дитинстві тут поблизу влітку нерідко стояла пасіка, тому невеликий досвід спілкування з цими розумними комахами я мав.

Я полишив дитину бабусі та поїхав далі до Донецьку. На сьогодні в мене ще були плани і не лише робочі. А доньку за кілька днів забере моя мати. Руслана росла спокійною, слухняною та товариською дитиною. Її завжди можна спокійно полишити з численними бабусями, прабабусями, дідусями, дядьками, тітками та й просто нашими друзями чи знайомими. Вона не вимагала уваги, могла сама годинами малювати, читати, роздивлятись щось і при цьому, що важливо, після її діяльності все полишалось цілим й не потребувало склейки, збирання чи відшкодування. Взагалі мені пощастило як з дружиною так і з дитиною. Що б там собі не думав батько, моє одруження не було юнацькою примхою. А навіть якщо і було, то дуже вдалою. Зовсім не кожна дівчина здатна народити дитину, «вибити» окрему кімнату в гуртожитку, як сімейним, та ще й довчитись в інституті, отримавши червоний диплом. Здатність радіти життю та знайти вихід з будь-якої ситуації у Ліди були просто дивовижними і відрізнялись неймовірною оригінальністю. Ось я, наприклад, ніколи б не зміг додуматись і головне швиденько організувати собі перевід до групи дружини, щоб потім ходити на лекції по черзі! Сьогодні я сиджу з дитиною, а вона пише лекції, завтра – вона бавить доню, а я пишу. Таким чином у кінці семестру у нас були повні конспекти. Мої друзі тільки дивувались такій вигадливості, а Ліда ж генерувала та реалізувала подібні ідеї граючи! А як вона прикрашала нашу кімнату на новий рік! Прості радянські гірлянди у нас перетворювались в блимаючу світломузику, а звичний «дощик», розвішаний на нитках натягнутих під стелею, у сяючий різнобарвними зблисками водоспад. А ще додайте до цього намальовані під власноруч виготовлений трафарет сніжинки на стінах, і отримаєте не інтер’єр гуртожитку, а справжню казкову декорацію. Краса виходила така, що не тільки маленька Руслана зачаровано милувалась новорічним дивом, а й усі знайомі ходили до нас, як на екскурсію. А проекти озеленення? Я досі пам’ятаю, як Ліда за тиждень намалювала однокурсникам п’ять проектів та настільки різних, що викладачі навіть не запідозрили, що то робота одного автора, не кажучи вже про те, аби вирахувати цього розумника. Все ж дружина в мене унікальна, а до цього ще й розумна, товариська та весела. Чудове поєднання!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.