Частина 20

Олег

Так склалось, що у моєї нещодавно народженої доньки виявились проблеми зі здоров’ям. Серйозні проблеми. Спочатку наче нічого не віщувало лиха, та одного разу я проснувся вночі від того, що Ірина в паніці носиться по спальні, бо дитина задихається. Викликали швидку... Лікарня, реанімація… Наче все владналось, а через тиждень те саме… Пішли аналізи, обстеження. Все виявилось дуже погано…

Я метався в пошуках лікарів та грошей і не одразу звернув увагу на поведінку Ірини. Спочатку дружина перелякано їздила, слухала медиків, та після того, як вони озвучили кілька різних варіантів невтішних діагнозів, замість того, аби їхати далі, до більш кваліфікованих спеціалістів, чомусь схопила доньку і … рвонула по «бабкам». У нас було призначено зустріч з черговим лікарем, а вона з донькою поїхала на машині знайомого до чергової шарлатанки! Я був в шоці! Та все моє обурення і спантеличення дружина просто ігнорувала. А на аргумент, що це й моя дитина і я маю право голосу при її порятунку, так на мене подивилась… Що я вже й засумнівався. Виникло відчуття, що то я у всьому винен, а у хворобі дитини, так в першу чергу…

Я не розумів дружину. Ні її дій, ні її мотивів. Як можна вірити якимось шептухам, якщо проблема є і вона потребує медичного рішення!? Як можна так ризикувати життям дитини? Та мене дружина не слухала, точніше слухала в піввуха, виконуючи деякі рекомендації лікарів, одночасно катаючись по сумнівним особам та полишаючи там кошмарні суми грошей. Мене, після наших суперечок щодо доцільності подібного «лікування», навіть не повідомляла про чергову поїздку «в пошуках дива». Я вже й не знав до путя куди і коли Іра їздить, від мене вимагали лише гроші. Дружина практично не спала ночами, ридаючи в подушку та прокидаючись з дикими криками, визвірялась на усіх за кожне необережне слово. І мені діставалось більше за всіх. Наче то я причина всіх бід! Додому я намагався приїжджати тепер рідше, та й бути там якомога менше. Та зовсім зникнути було нікуди, та й не можна. Дитина вимагала лікування та грошей на нього.

В один з таких, не найкращих днів, коли я зранку вже встиг «мило поспілкуватись» з жінкою, після її чергового візиту до якоїсь ворожки, до мене раптово прийшли доньки. Взагалі, коли задзвонив дзвінок на хвіртці, я пішов відкривати, щиро впевнений, що то хтось з будівельників. В проект нашого будинку, ще на стадії розробки, якось непомітно «вписався», мій молодший брат, який зараз займався ремонтом у квартирі на другому поверсі. Батько вирішив, що сини мають жити разом. Може й непогана думка…

Отож я, збирався запустити людей, та вийти куди-небуть прогулятись, заспокоїтись, може пройтись вздовж Кальміусу, викурити пару цигарок (ну й нехай майже всі вважають, що я не палю, іноді й мені то потрібно), втихомирити нерви. Але, відкривши хвіртку, виявив перед собою Вероніку і Руслану… Я ледь вовком не завив, уявивши, що мені зараз влаштує дружина. Чому доньки приїхали без попередження?! Чому не пішли до бабусі? Розминулись з нею? А мені тепер що робити?!!! Гарячкове обдумування планів «порятунку ситуації», було перервано Іриною, яка раптово з’явилась в мене за спиною, як вісник повного апокаліпсису.

–Добрий день. Олег, ти чого дітей на порозі тримаєш? – мовила дружина рівним ввічливим голосом, від якого мене ледь кондратій не вхопив, – Там на кухні є картопля та котлети. Йди, дівчат нагодуй, – дружина, розвернувшись, пішла до будинку, доки я підбирав щелепу, що ледь не клацнула об землю від подиву. В лісі мабуть відкинули копита всі великі звірі, і не лише великі, і не лише в лісі… Іра запрошує моїх дітей в дім?! Хоча, мабуть все просто, зараз дружина «тримає обличчя», а я пізніше отримаю свою бочку сала на комір. Та грець з тим, що буде пізніше, буду вирішувати проблеми в порядку їх постачання, поки що кінець світу відклався – і то непогано. Я з жартами та гуморесками повів дівчаток до будинку, всіма силами імітуючи радість від зустрічі. Гумор наше все… Особливо коли ледь стримуєш істеричний сміх.

Як не дивно, все пройшло не так і погано. Звичайно, доньки не особливо прагнули спілкуватись з Іриною (хто б сумнівався), але й відверто не грубіянили, Вони старанно намагались проскочити повз мою дружину, як повз незручний предмет меблів, що з якогось диво ходить та говорить, але відкритих конфліктів, яких я з більшим острахом очікував, не влаштовували. Навіть дивно. Навряд чи перша дружина дітям щось гарне розповідала про мою нинішню, Ліда звичайно чудова людина, але у святі мучениці її точно не візьмуть, темперамент не той.

Вихідні пройшли спокійно. Дівчата наче непогано порозумілись з Юлею, донькою Ірини, витягли мене прогулятись по місту, а дружина, навіть після того як дівчата поїхали, не сказала ні слова. Доки я ламав голову над дивними метаморфозами в поведінці жінки, вона взяла нашу доньку та чкурнула до чергової «бабки». Я вже й не обурювався, а просто порадів шансу виспатись в тиші.

Повернулась Ірина в якомусь незвичному настрої. Спокійна і невдоволена одночасно. Тримаючи на руках сплячу дитину, жінка підняла з підлоги в коридорі забуту кимось з дівчат резинку для волосся і, задумливо крутячи її в пальцях, повернулась до мене.

–Олег, а чого ти доньок своїх до нас так рідко гукаєш? Вони ж, мабуть, скучають.

–Я… Думав ти проти, – спантеличено мовив я. Чесно кажучи моя логіка увійшла в круте піке від такого питання. Наче то не її істерики та нотації я чув щоразу, як згадував про доньок.

–Я? проти? Ти мабуть неправильно мене зрозумів… Нехай приїжджають, коли їм зручно, – дружина байдуже знизала плечима і акуратно вручивши мені свою знахідку, зникла з малечею за дверями дитячої спальні. От і зрозумій тих жінок…

У наступний наш візит до спійманого мною професора, куди я ледь чи не силком потяг Ірину, нас порадували, що стан дитини не настільки критичний, як то казали раніше, мабуть наявна була певна лікарська помилка, і взагалі є всі шанси на успішне одужання. Я був неймовірно радий, а Іра, повернувшись додому, згребла у один пакет всі ліки, котрі прописували дитині за останні кілька місяців і викинула в смітник.

–Іра! – я обурено дивився на цей черговий прояв ідіотизму.

–Так? – вона спокійно повернулась до мене, питально подивилась, перекинувши довгу косу через плече.

–Дитину ж потрібно долікувати!

–Я полишила те, що допомагає. Все інше сміття. – інтонація жінки прозоро натякала, що жодні мої заперечення не приймуть. Добре, що хоч призначене професором не викинула… Де в тих жінок логіка?

Ліда

Під рівномірний стук коліс потягу «Київ – Маріуполь» Ліда розбирала, розклавши на столику і полиці плацкартного вагону документи, які полишились після подання скарг у адміністрацію президента, Кабінет Міністрів, Міністерство аграрної політики.

Війна за земельний пай йшла зі скрипом. Суд, не звертаючи уваги на чинні закони, в першій інстанції прийняв рішення на користь агрофірми. Суддя таки провів кілька засідань, але робив то з такою пикою, що на нього й дивитись було гидко. Ліді навіть шкода було адвоката, якого суддя слухав, з виразом обличчя: « Як же ти мені набрид, розумник. Коли вже замовкнеш, аби я завершив цю дурну справу».

Але Сергія то не спантеличувало, хіба що скаргу на рішення він виявляється почав писати, ще після першого засідання. А для виграшу в наступній інстанції, адвокат порадив Ліді заручитись відповідями державних органів, які б підтвердили, що претензії позивача не примха, як це намагається подати голова агрофірми та його «кишеньковий суддя». Оскільки строки були обмежені, жінці потрібно було їхати зі своїми зверненнями та скаргами до Києва особисто, а не відправляти поштою. Та якщо вже необхідно відвідати столицю, то можна і дітям її показати. Тим паче, що молодша донька ще може проскочити у потягах безкоштовно, старша має пільгу на проїзд як школярка, та й сама Ліда, як інвалід, отримала право їздити в потягах за півціни, а у електричках взагалі безкоштовно. Коротше втрьох вони могли подорожувати за вартістю одного.

Маленька родина з азартом відправились у поїздку, довіривши господарство все тій же Тетяні Іванівні, яка колись скаржилась на нелюбов дому. Щоправда за невелику оплату, містика швидко посунулась на другий план і жіночка аж бігом опинилась в селі, повідомивши що: «заради такої справи з їх домашнім духом домовиться».

Подорож вийшла насичена. Автобусами до Донецьку, ніч у потягу до районного центру Черкаської області, потім подорож на попутках до села, де жила матір Ліди, (автобуси через снігопади відмінили), день у гостях і потім знову поїздка до районного центру, пара годин сну на вокзалі і далі на електричці до Києва. Пробіжка по зимовій столиці від однієї державного установи до іншої (за компанію і історичний центр Києва діти подивились), прогулянки по метро, блукання по засніженим вулицям, доки доньки не замерзли, як цуцики та не зголодніли. Вечеря на одній зі станцій метро прихопленими ще від бабусі салом з хлібом та яйцями, метро і знову потяг. Назад їхали пізно ввечері і трохи не вгадали з логістикою.

Вже вийшовши з потягу на потрібній станції, Ліда дізналась, що через чергові замети автобус до материного села знову відмінили. Залізнична станція вже була зачинена, тож довелось стрибати у єдиний автобус, що йшов до невеличкого містечка під назвою Миронівка. І вже в автобусі, з відчаєм розуміючи, що може опинитись з дітьми на зимовій вулиці до ранку, Ліда почала розпитувати, хто може порекомендувати готель чи щось подібне. Готелів не було, та одна бабця, що сиділа недалеко, уважно оглянувши Ліду та її дітей задумливо мовила.

–Наче чистенькі. Пішли до мене ночувати…

–Дякую! – Ліда тієї миті полегшено видихнула, почуваючись так, наче пройшлась по краю прірви, а от діти, схоже, навіть не здивувались, щиро впевнені, що мама завжди знайде вихід.

Бабця, що їх прихистила на ніч, виявилась в минулому пекарем, яка зараз була на пенсії і захоплювалась в’язанням дивовижних скатертин. Ліда тільки дивуватись могла, роздивляючись зв’язані крючкам величезні скатертини: «Зіркове небо», з неймовірно гарними різноманітними зірками на темно-синьому фоні, «Літній луг»: з наче живими квітами маку, ромашки, васильків та не менш виразно виконаними травами, «Сонячний день» – золотаво-салатна скатертина з метеликами та березовими листочками, квітами шафранів. Яка ж багата на таланти їх земля…

Бабця показувала свої вироби, розповідала, що вкладає в них душу, та продавати не бажає, нехай і пропонують купити. У старенької виявляється донька жила в Канаді, і іноземці не раз пропонували непогані гроші за ці рукотворні шедеври. За кордоном подібні речі цінуються набагато більше ніж в Україні.

– І як там в Канаді? – з цікавістю спитала Ліда.

– Добре…

– А чому ж ви тоді до неї не їдете?

– Там дітям гарно, а мені… У мене тут все життя: юність, дитинство, друзі, однокласники, спогади… Ні, я їздила, пораділа за них, та мене рідна земля гарно тримає. Там добре, але все не так, все чуже….– бабуся задумливо встала і принесла з комоду фотографію своєї доньки з сім’єю. Наче кадр з закордонного фільму – яхта, море, щаслива родина з великим собакою…

– А можна я ваші скатертини хоч сфотографую? Гріх же таку красу хоч на пам'ять не полишити. – спитала Ліда, дістаючи «мильничку» – дешевий невеличкий фотоапарат, куплений спеціально для подорожі.

– Тож звичайно. Мені подобається, коли мої витвори люди бачать, – щасливо усміхнулась хазяйка дому. – Мені ці скатертини вже як діти – віддати та продати рука не піднімається, а от показувати люблю. Тільки ми з чоловіком живемо усамітнено, і гості останні роки не часто бувають. Якось не до гостей…

Ліда з Русланою до ночі розглядали і фотографували неймовірні скатертини, ахаючи та охаючи від захоплення і витрачаючи останні кадри плівки. Вероніка зацікавлено роздивлялась складний яскравий візерунок, та більше раділа можливості спати в ліжку, а не на сидінні в електричці.

О четвертій годині ранку, в напівсонному стані вони попрощались з гостинною бабусею та поїхали на першому ж автобусі в село до матері Ліди.

Небо ще й не жевріло на сході, а веселі мандрівники вже були під потрібною хатою. Матір Ліди, визирнувши у віконце на стукіт онук, перелякано округлила очі.

– Боже мій, Ліда! Звідки ви в такий час?

– З Миронівки, – радісно сповістила Вероніка.

– Як? Де ж ви там ночували? На вокзалі?

– Ні, в гостях, – усміхнулась Ліда, почувши за спиною хмикання Руслани, яка зайшовши до низенької хати, саме зняла курточку та поскакала до пічки грітись.

– На вокзалі ми ночували позапрошлу ніч. Мені не сподобалось, – невдоволено-прямолінійно, в кращих традиціях, прокоментувала Вероніка.

– Йди суши ноги і рукавиці, розумниця ти наша, – кишнула Ліда на молодшу дитину, котра дорогою від зупинку встигла пару разів «випадково» загриміти у замет, щоправда після того, як намагалась закидати сніжками Руслану.

–Бідні діти! – сплеснула руками бабуся.

–Та ладно, мам, зате Київ подивились. Коли б вони ще до нього доїхали?

–Київ красивий. Шкода мало часу було на його розглядувана, бо ми більше сиділи то під одним кабінетом, то під іншим. А от дім з монстрами – то щось!

–З химерами. Монстри в нашій країні в інших домах живуть, – хмикнула Ліда.

–І в метро так гарно… – згадувала Руслана.

– І головне тепло, – додала Вероніка.

– От же ж практична дитина. Тебе що, дома варто було полишили? – хмикнула беззлобно жінка.

– Ні, – набурмосилась молодша донька і, закінчивши розкладати шубку та рукавички, заповзла на лежанку грітись.

–Так, я зараз сніданок приготую, а потім будемо кабана різати. Будете кишку їсти? – оптимістично спитала бабуся в онук.

– Фу… А що, м’яса в ньому не буде? – скривилась Вероніка, зовсім не перейнявшись радістю.

– Клас! А мені обсмаленого хвоста дасте? – загорілись очі у Руслани.

– А мені – вуха, – розсміялась Ліда, – буде тобі м'ясо дитино, не переживай. А на ковбасу охочі й без тебе знайдуться. Тож пеняй на себе, якщо розкуштувати не встигнеш.

– Та ж бабуся сказала «кишку», – спантеличено округлила очі молодша донька.

–Правильно. Ковбаса робиться з кишок, – роз’яснила Ліда.

– Отих, що в свині? Фу-у…Вони ж брудні і взагалі, бе-е…

–Тю, ти дурненька. Ми ж їх ретельно помиємо, начинемо м’ясом чи кров’ю з гречкою, зваримо, підсмажимо…

–Супер! – Руслана вже відверто облизувалась.

–Ну…Все одно… Не знаю… Я подивлюсь, – Ніка критично поглянула на матір та сестру, що горіла ентузіазмом.

–Та нічого, я тобі особисто нажарю котлет, – заспокоїла дитину бабуся.

–А нам?! – тут же показово обурились Ліда з Русланою.

–Та й вам, звичайно. Всім все буде.

–Тільки кабана спочатку заколоти потрібно. Ділять вони тут вдосвіта, ще не вбитого ведмедя, – критично прокоментував ці теревені дідусь, виходячи на вулицю.

Кабана закололи. Роботи було багацько. Вистачило всім, в тому числі й дівчатам. М’ясо, сало, кишки, тушонка, біганина до пізнього вечора. Те розбираємо, те рубаємо, те смажимо, те варимо, те печемо…А ввечері у Ліди і доньок були білети на поїзд і бабуся з дідусем відвезли їх на своєму старенькому москвичі на вокзал. Сумки були навантажені «найнеобхіднішим», до якого Ліда чесно зарахувала кров’янку, м’ясні ковбаси, м’ясо, сало та мало, що там ще «завалилось» до торб. Все потрібне і смачне. Навіть одне смажене вухо, десь точно сховане, бо Ліда так і не дібралась його погризти.

Оскільки стоянка потяга на цій станціє була рекордно тривала (аж дві хвилини!), а потрібний вагон виявився там, де навіть платформа закінчилась, забіг з торбами вийшов знатний.

Доньки, потрапивши нарешті до потягу та розклавши багаж, були здатні лише впасти і вимкнутись, а Ліда нарешті отримала змогу розібрати документи. З’ясувати, чи все вона здала, що планувала, чи всі екземпляри з відмітками канцелярій є в наявності. Адвокат казав, що це важливо…

Доки голова не боліла Ліда була здатна на великі справи, а щоб впоратись з недоречними вибриками організму, жінка тепер брала з собою непоганий мішечок пігулок. Страшно ж посеред дороги звалитись з головним болем, та вибір в неї був невеликий. Нікого замість себе відправляти. Цього разу, дяка Богу, все майже обійшлося. Ліда, обмежившись лише трьома пігулками знеболювального, встигла потрапити на прийом до керівників декілька установ, вмовила дати швидку відповідь на скаргу декількох чиновників. Ті наче обіцяли, бо щиро вражались самоуправством та впертістю голови агрофірми. Тепер би дочекатись цих відповідей та сподіватись що вони допоможуть…

Доньки вже мирно спали, коли потяг раптово зупинився – хтось зірвав стоп-кран.

– Станція «Кошмар». І живуть тут кошмарики великі та маленькі, – пробурмотіла спросоння Руслана, прокинувшись на другій полиці від раптової зупинки, та впершись поглядом у табличку з назвою за вікном.

–Кошмак, – виправила її Ліда, визирнувши у вікно.

–Да? А перша версія була прикольніша, – донька мотнула головою, перевернулась та, скрутившись під зимовою курткою, знову заснула поряд з Веронікою. Постільну білизну вони не брали з метою економії, а от матраци взяли, не звертаючи уваги на невдоволене буркотіння провідника: «без постільної білизни нічого й матраци чіпати…» Та провідниця, придивившись до Ліди з доньками, якось замовкла на півслові та поспіхом пішла, зробивши вигляд, що про щось терміново згадала. Може пожаліла горе-пасажирів, а може зрозуміла, що Ліда їй зараз просто в горло вчепиться, якщо жіночка почне матраци з під її дітей витягати.

–Добрий вечєр, – зайшов до їх плацкартного купе попутник, принісши запах зими та трохи снігу на пальто. Скинувши сумку, чоловік привітно усміхнувся Ліді, зблиснувши білосніжними зубами на чорному обличчі.

–Добрий, – підняла від паперів очі жінка.

–Как думаєтє, проводник мнє єще чаю даст? А то я так замйорз…Зима у вас страшно холодная.

–Думаю дасть, – знизала плечима жінка, знову повертаючись до паперів, та посуваючи їх частково зі столу.

–Хорошо би. Пойду провєрю єйо доброту, – попутник пішов і повернувся через деякий час з двома стаканами в металевих підстаканниках.

–Чаю нєт. Будєтє со мной кофє? – виходець з Африки поставив напої на стіл та дістав з сумки імпортну шоколадку.

–Хм. Буду. А ви ковбасу будете? –Ліда потяглася до сумки з їжею, відкладеною на дорогу.

–Я буду ковбасу– почувся з полиці голос Руслани.

–Ти ж спиш? – щиро здивувалась Ліда.

–І я! – не відстала від старшої доньки молодша.

–Теж спиш? – розсміялась жінка.

–Ага, та ти не переймайся, я й у ві сні з ковбасою впораюсь, – хмикнула малеча.

–Це та що кричала «Фу, я це не їстиму», – хмикнула Руслана, дістаючи книжку та втикаючись у неї носом, щоправда одночасно уважно відслідковуючи переміщення смаколиків на столі. Що-що, а ковбаса, без сплати данини верхній полиці, точно нікуди не піде. Ліда зрозуміла, що діти вже трішки відпочили й готові до нічної вечері. Жінка зібрала папери і почала діставати їжу. Купе наповнилось таким ароматом, що чорношкірий попутник, втягнувши носом повітря, розплився в щасливій усмішці і з радістю погодився пригоститись. Як виявилось, за час навчання в Україні він давно оцінив та полюбив як українське сало так і інші страви національної кухні.

За кілька хвилин до купе завітав ще один пасажир – чоловік років сорока з не менш апетитною, загорнутою в газету смаженинию, яку він тут же поклав на стіл.

–О, ніхто не спить! – відверто зрадів новий попутник, – Буде з ким повечеряти, бо мати так переймалась, аби я голодним не полишилась, що їжі на тиждень дала! Один оцей запечений гусак чого вартий!

–Приєднуйтесь, – усміхнулась Ліда, дістаючи хліб та докладаючи до вже викладеного розмаїття на столику.

–Малеча, злазьте, допомога потрібна в розправі над гусаком! – хлопнув по верхній полиці хлібосольний попутник.

–Та вони вже майже сплять, – спробувала зніяковіло відмовитись Ліда.

–Та де там! Я ж бачу, що не сплять! А аромати тут такі, що й мертвий прокинеться. У мене вже самого слина тече! – гучний попутник, здавалось зайняв собою все купе, весело розкладав речі, їжу на столі, і встигав все коментувати. Та в врешті-решт він таки всівся, замовив каву, спіймавши провідника, що мала нещастя пробігати вагоном, взяв білизну, вручив дівчатам, що відмовились злазити, по шматку печеного гуся на нескромному відрізку хліба (такий собі імпровізований гігантський бутерброд) і вичікувально подивився на Ліду та африканця.

–Ну що? Пригощайтесь, розповідайте! – запросив він їх широким жестом та щирою усмішкою. Ліда з темношкірим хлопцем перезирнулись і, зрозумівши, що відмова в сценарії не прописана, дружно потяглись до запеченої птахи.

Компанія підібралась цікава. В молодому темношкірому студентові відчувалась освіченість, інтелігентність, внутрішня культура спілкування, а галасливий щедрий чоловік виявився колишнім шахтарем, що звільнився з роботи через травму. Ліда, жуючи бутерброд зі свинячою ковбасою, з цікавістю слухала про країну з назвою Кот-д'Івуар, а обгризаючи крильце запеченого гуся про смішні випадки в забої і розумних щурів розміром з кота. Серветок не знайшлось, тож довелось використовувати замість них туалетний папір. Щоправда це нікого не вразило. Шахтар, на ім’я Віктор, був «хлопцем бувалим», та й іноземець, як виявилось, вже цілком звик до місцевих варіантів культури.

Темношкірий попутник, якого звали Анібал, якось мимохідь поскаржився на відсутність людини, якій можна було б доручити граматичну перевірку диплому, який від них вимагають писати російською, – Ліда запропонувала свою допомогу. Грамотністю в неї була якась вроджена, бо вона ще в школі мала конфлікти к кількома вчителями, яким з дитячою наївність вказала на помилки у написаному на дошці. Так дитина виявила, що не всі дорослі здатні визнавати власні помилки…

Анібал так зрадів можливому помічникові, що одразу витяг з сумки чернетку своєї роботи. Оце так підготовлений студент! Ліда, розсміявшись, прийнялась читати. Помилок було навдивовижу мало, часом закінчення були неправильні, часом зустрічались одруки. Щоправда перевірка тексту не завадила жінці почути трагічну розповідь шахтаря про те, як він продав машину і все вклав у якийсь кооператив, а коли вирішив забрати гроші, йому відмовились їх віддати.

– Так вимагайте. Письмово зверніться, пригрозіть прокуратурою, – подала Ліда голос, з-за паперів, здивована відсутністю прагнення відстоювати свої права.

–Думаєте допоможе? – безнадійно спитав Віктор.

–Звичайно допоможе! – Ліда опустила сторінки диплому, – Якщо просто ходити й просити то можуть нічого й не віддати. Коли в наших краях прохачів поважали? А от якщо вимагати письмово та з погрозою звернутись до правоохоронних органів, це має допомогти. Це ж ваші гроші, тож їх зобов’язані повернути.

–Так… Мабуть варто спробувати… А ви не знаєте як таке звернення скласти?

–Та я ж не спеціаліст. Один мій знайомий адвокат казав, що для початку можна в довільній формі, головне письмово.

–А ви б не могли мені допомогти його скласти?

–Ну… Я можу спробувати…

–Набросайте! В мене й аркуш паперу десь був… Бо якось документи, то не моє, он навіть заяву на звільнення тричі переписував. От викопати щось, то я можу, а ота писанина…

Відклавши диплом, Ліда почала складати звернення, взявши за основу свої скарги до державних органів та уточнюючи у Віктора, що й коли він подавав, оформлював.

–Клас! – чоловік радісно сховав складений для нього документ.

–Краще перепишіть, аби потім точно причитати, – порадила Ліда, знаючи, що має далеко не каліграфічний почерк, – а взагалі Вам потрібно до юриста.

–Та прочитаю! Я навіть лікарські каракулі вже розбираю, а вам до них далеко. Може й схожу до юристів, якось потім, – відмахнувся чоловік та знову повернувся з запитаннями до Анібала, дозволивши Ліді повернутись до перевірки диплома. Дібратись до власних паперів в дорозі їй явно не світило.

Зранку від залізничної платформи до автобусу Ліду з дітьми проводжали обидва попутника. Один запрошував жінку до гуртожитку дочитати диплом (Ліді саме до адвоката потрібно було потрапити, тож вона пообіцяла заїхати), інший записував телефон сусідів жінки, аби подзвонити, та повідомити чи допомогла заява. Доньки тихенько топали поряд. Руслана відверто раділа, що не вона несе їх важкі торби, а Вероніка критично роздивлялась говірливих чоловіків. Ліда покосилась на мовчазну молодшу доньку і тихенько пораділа, що дитина не висловлює своє «фе». Якщо цій дитині людина не подобалась, то вона зазвичай не обмежувалась рамками ввічливості, але, судячи з того, що дитина мовчить, попутники їм трапились нормальні. Точно без злих чи підступних планів. Всіляких брехливих чи небезпечних пройдисвітів Вероніка за кілометр відчувала, видаючи часом такі влучні характеристики що: «хоч стій, хоч падай».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.