Частина 23

Ліда

Ліда поверталась до лікарні пізнім недільним вечором. На вихідні вона, як завжди, відпрошувалась додому, та зранку в понеділок необхідно було бути в палаті. Інспекції лікарів, це – «святе». Спробуй не бути на місці – більше до доньок «під чесне слово» не відпустять. А додому ж потрібно. Донечки в неї часом занадто самостійні, а часом такі діти… Це воюють з «няньками» вони «на ура», а все інше – то вже як пощастить. Тому Ліда намагалась за вихідні наготувати на тиждень їжі, провести прибирання, випрати брудні речі, визначити план роботи на наступний тиждень, перевірити як справи з навчанням у Руслани, вислухати скарги від Вероніки, та й розібратись з іншими поточними домашніми справами, котрих було стільки, що з якого боку за них хапатись, часом було геть незрозуміло. А ще ж в списку були судові справи, пошук грошей і моральна підтримка та визначення орієнтирів дітей. Що-що, а сумувати жінці було відверто ніколи.

От нинішні вихідні пройшли для Ліди під світло каганця та в намаганнях довести Руслані, що за наявності гарного другого голосу, співати першим не варто. Бо дитина ж, підспівуючи магнітофону, іноді такі високі ноти намагалась брати, що її чистий фальцет звучав, як витончене знущання. У Надії звичайно й гірші співаки іноді на святах виступають, бо родичка не вважає за потрібне засмучувати підопічних надмірною критикою, але Ліда вважала, що її дитина має оцінювати власні здібності адекватно. Ото й старанно пояснювала доньці, що оте її пищання, то не перший голос, а грець зна що. Та й взагалі, гарне виконання – це коли ти співаєш по нотах, відчуваєш пісню, передаєш настій та суть музичного твору. Для того, аби в пісні відчувалась душа, зовсім не обов’язково мати голос на чотири октави, чи волати як заєць з прищемленими бубонцями. Для перевірки того, наскільки донька може правильно співати по нотах, взяли пісню Вахтанга Кікабідзе «Я хочу, чтобы песня звучала». Прості рядки, проспівані спокійним другим голосом, на перший погляд здавались елементарними, та були чудовим маркером фальшу. На цій пісні Ліда колись сама вчилась правильно співати. Колись… В минулому житті, повному безтурботності, мрій та веселощів, коли Ліда виступала з сольними номерами на концертах в технікумі та інституті, збираючи овації й виправдовуючи прізвисько «соловушка наша».

Іноді жінці не вірилось, що те минуле життя взагалі було… Та мабуть таки було, бо досвід полишився. Тепер же вона, згадуючи минуле, змушувала доньку раз за разом співати легкий текст, безжалісно відмічаючи «ляпи». Виходило в дитини далеко не одразу і не все. А вже як Руслана обурювалась, сердилась, психувала, чуючи чергове: «Ні, не так, ось тут варто співати нижче, а тут трішки, на півноти, вище!». Донька часом просто казилась, і, як аргумент неправильних суджень матері, намагалась використовувати: «А от тьотя Надя каже, що я співаю дуже гарно!». Доводилось пояснювати, що в Надії робота така – вчити співати всіх, хто до неї прийшов. Навіть тих, в кого на вухах зграя медведів гопак станцювала. Руслана сердилась, дулась, фиркала, як ображене звірятко, та в підсумку таки наче навчилась не лише волати, а й слухати себе, відчувати де «гуляє» голос і співати більш-менш прийнятно. Щоправда в самої Ліди, ця пісня тепер ще довго викликатиме нервовий тик, бо ж дитина, як почала її ввечері п’ятниці співати, так до вечора неділі і не змовкала. Чого-чого, а впертості в Руслані іноді стільки, що й стадо баранів поряд не валялось.

Холодне повітря, що зустріло Ліду на виході з трамваю, відволікло від думок. Вітер тужливо завивав в гіллі дерев невеличкої посадки, крізь яку, від зупинки трамваю до лікарні, вела вузька асфальтована доріжка. Зима цього року була холодна, і жінка поспішала, намагаючись зігрітися та якнайшвидше проскочити півторакілометрову безлюдну ділянку дороги. Це влітку тут все зелене, гарне, а зараз темно, холодно, і трохи страшно, попри всі намагання налаштовуватись на краще. Навколо ані душі. Немає дурних гуляти в такому місці, тим паче, що не так давно тут пограбували медсестру, яка пізно ввечері поверталась зі зміни. Та обирати час повернення до лікарні Ліда не мала можливості – автобус до Донецьку ходив лише один, та й той не завжди. Іноді доводилось взагалі їхати з кількома пересадками. Але справ вдома збиралось занадто багато, тому, потрапляючи до лікарні, курсувала так жінка між містом і селом щотижня, сподіваючись на власну щасливу зірку та тримаючи в кишені, на всяк випадок, викидний ніж – дарунок одного специфічного кавалера.

Той жилавий чоловік опинився в їх лікарні заради довідки, бо бажав «відмазатись» від якогось криміналу. Зіткнувшись випадково у вузькому коридорі з Лідою, він пройшов за жінкою до палати, зайшов слідом, чинно познайомився з усіма сусідками і, чарівно усміхнувшись, зблиснувши «фіксою», пішов. Сусідки тоді чогось перелякались, а Ліда на нього й уваги особливо не звернула. Але чоловік до них зачастив. То чаю попити, то про життя побалакати. І доки він «чифирив» у них, розповідаючи досить страхітливі історії та з цікавістю поглядаючи на Ліду і, трохи зневажливо, на всіх інших, вона спокійно в’язала, читала, чи просто складала йому компанію, за німим проханням сусідок. Вона страху жіночок перед тим гостем не розуміла. Ну «зек» в минулому, ну бува, чи не дивина, але ж він теж людина. Виявляється, так думали далеко не всі… І саме за це «зек», виписуючись з лікарні, подарував Ліді ніж: «за неочікувано людське ставлення та відсутність страху». Сказав, що подібну хоробрість варто хоч чимось підкріпити. Застосовувати ніж за таким специфічним призначенням, Ліда звичайно не збиралась, але в дорозі він був зручним, те ж сало з хлібом порізати, і на вигляд дарунок був гарним, оригінальним, з неочікувано-витонченим гравіруванням. Ліда й не знала, що «на зоні» можуть робити такі речі, практично витвори мистецтва. А як цікаво на цей ніж іноді реагували кримінальні елементи… Жінка вже не раз спостерігала, як відверто підозрілі обличчя, варто було їй в електричці дістати ножа, аби відрізати хліба, раптом витягнулись у перелякано-ввічливі усмішки, а їх власники спритно зникали з обрію. Чудовий ніж-відлякувач.

– Стой, красотка, – з-за непролазних чагарників вздовж дороги раптом з’явився довгов’язий силует.

–Що вам потрібно? –Ліда інстинктивно сахнулась, та недостатньо далеко, бо її вхопили за плече.

–Щас узнаєш…– відповів чоловічий хриплий голос. Наміри незнайомця були відверто недружніми – він потяг Ліду до кущів. Жінка, не особливо задумуючись, вихопила з кишені складний ніж, звично натиснувши ледь помітну кнопку викиду леза, і навідліг вдарила нападника десь в плече, біля шиї.

–Бл…– захват миттєво послабився, і її відпустили, – Що ж ти не попередила…. Що ти з цих… пацієнтів…– Чоловік сахнувся, притискаючи руку до шиї, а Ліда, підхопивши випущену з рук сумку, припустила майже бігом до лікарні, вже про себе бурмочучи: « а ти й не питав…».

Дійсно, пацієнти лікарні в котру зараз поспішала жінка, були більшою частиною специфічними, таких в народі часто називають просто – «психи». Але саме «психів» зазвичай в такий час не вулицю, а тим паче в місто, з закритих відділень не випускали. Таке, не найприємніше для Ліди місце профілактичного лікування, то був ще один «дарунок» від голови агрофірми.

Коли Ліді призначили вже другу, неробочу, групу інвалідності, Микола Федосійович звільнив жінку, так в трудовій книжці і написавши «через вихід на інвалідність», але вважав несправедливим, що агрофірма повинна і надалі платити «халявщиці» якісь гроші. За законом Ліда мала право на мінімальну пенсію і виплати за втрачене на виробництві здоров’я, так званий – «регрес». Але голову то відверто дратувало, тож він вирішив… відмінити жінці призначену інвалідність. Знайшов «потрібних людей» і, за «окрему дяку», провів медичну експертизу стану здоров’я Ліди. Щоправда зробив то без виклику та огляду пацієнта, але ж, дійсно, нащо для подібного пацієнт?! От представник агрофірми в такій комісії, то обов’язково, а пацієнт – даром не потрібен! Головне, що ця комісія в два дні оформила висновок, який сповіщав, що: «для призначення пацієнту зазначеної групи інвалідності порушень недостатньо».

Ліда була в шоці, коли її викликали на позачергову медико-соціальну комісію у зв’язку з отриманням нового висновку. Та тут знову допоміг знайомий Олега. «Вийти» на невропатологів, що сформулювали той «геніальний» висновок він не зміг, але мав знайомих психіатрів… А Ліді було не до вередливості. В підсумку, всупереч всім старанням Миколи Федосійовича «зрізати групу нахабній панянці», у Ліди полишилась призначена група інвалідності, проте нині вона була частково з психіатричнім діагнозом: «порушення здоров’я та неврози на фоні виробничої травми». Лікування було майже те саме, але проводилось тепер в санаторно-курортному відділені Медико-психологічного центру, що знаходився на території обласної психлікарні. Поверхами вище та нижче розташовувались закриті відділення з класичними божевільними, та й пацієнти МПЦ могли практично безкарно буянити – довідку про часткову неадекватність було оформити досить просто.

Звичайно в селі по репутації Ліди пройшлись, і не один раз, і не одним катком. Дяка, як Ірині, що не впустила можливості відтінити власну «правильність», так і рідній сестричці, котрій до смаку прийшлись жарти: «Мене тепер не можна ображати, у мене сестра з довідкою – закопає і все з рук зійде!». Ліду подібні фрази ображали, та Наталка мало цим переймалась.

Заскочивши після свого, майже спринтерського, забігу до холу відділення лікарні, Ліда закрила двері руками, що трохи трусились і лише тут помітила, що ручка сумки в крові.

–Лідо! Знову ти ночами бігаєш! Добігаєшся ж! – гаркнула, визирнувши з підсобного приміщення, сестра-господарка. Вона була непоганою жіночкою, та часом занадто голосною і явно не чула про те, що не бажано так людей лякати, тим паче у відділенні, де половина лікується від нервових зривів.

–Може бути, Єлизавета Семенівна, може бути…– криво усміхнулась Ліда і непевною ходою пішла у свою палату.

Хитросплетіння коридорів в цій лікарні було непоганим випробуванням не лише для нервової системи, але й для орієнтації в просторі. Нескінченні, лабіринтоподібні переходи збивали з пантелику незвиклу людину вже на другому повороті, та зараз Ліда ледь помічала, як заплутаність коридорів, так і їх довжину, практично на автоматі прямуючи до палати.

Коли жінка вже відмивала сліди крові, її нарешті наздогнав страх, але виявивши, що йому не раді, пішов шукати іншу жертву. Ліда не вважала за потрібне лякатись того, що вже оминула.

Зранку жінка пройшлась до тих нещасних кущів. Дяка Богу, на місці нападу нікого і нічого не було, окрім кількох крапель крові. Якщо вона й поранила незнайомця, то точно не смертельно… Ну й нехай, може наступного разу побоїться «зв’язуватись з психами». Ліда сумно усміхнулась – дожилась, радію, що до божевільних зарахували…

Олег

– О, Толику, давай ось тут завернемо. Заскочу до колишньої дружини, тут всього з п’яток кілометрів, – мовив я, роздумуючи, що на сьогодні вже наче відпрацював і шляхом додому можна заскочити до доньок, побачитись та й уточнити чи приїдуть вони на канікули, бо зв’язатись з ними проблематично. Дзвонити можна виключно «в рельсу», адже телефону у Ліди немає. Свого часу я не організував підключення, а зараз це довго і явно Ліді не по кишені. От і бігають дзвонити, у випадку термінових справ, до сусідів. А про весінні канікули варто спитати, бо просто так, «в нікуди», без впевненості що дітей чекають, Ліда доньок звичайно не відпустить, і буде права. Мало де можу бути я, бабуся, а дівчаткам самим містом блукати – не найкраща ідея. Хоча вони з тим завданням наче й легко справляються. Руслані один раз дорогу покажи – запам’ятовує миттєво. Та й там іти від бабусі до мене всього три кілометри вздовж Кальміуса, за гарної погоди – тридцять хвилин приємної прогулянки.

–Впевнений що проїдемо? Машинка ж дрібніше нікуди, а дороги – вузенькі путівці, – засумнівався водій скреперу. Толік взагалі нормальний хлопець, а місцями і ризиковий, бо часом неймовірні кульбіти на своїй техніці виробляє, а тут чогось вирішив обережного вдати.

–Проїдемо. Я тими шляхами не раз їздив.

–На скрепері?

–На автобусі та мотоциклі. Та нормально там все. Толику, в мене окомір нормальний. Я ж лісник, навскидку можу сказати, чи дотримані норми посадки дерев за відстанню!

–Ну-ну, а норми посадки машин? Добре, поїхали, якщо що, сам штовхатимеш! – хмикнув він. Сумнівна перспектива, аби «штовхнути» цю скромну машинку не вистачить і роти солдат…

Ліда, визирнувши з дому на гуркіт скрепера, що намагався обережно зупинитись під двором, іронічно хмикнула. А вийшовши відчиняти хвіртку, не втрималась від коментаря.

–Скромно ти в гості заїхав. Пів вулиці перекрив.

–Та вже як вийшло. Та я не надовго.

–Хто б сумнівався, – Ліда знизала плечима. – О, оно вже й сусід ходить колами, намагаючись зрозуміти, що це за диво техніки тебе привезло.

–Коля, привіт, – я привітно помахав рукою колишньому сусіду.

–О, Олег, це ти? А я думаю, що це за страшидло до Ліди приїхало. Де ти такого звіра спіймав?

–Та так, бігала по кар’єру робоча машинка.

–Жах, страшно уявити, що в тебе нині за робота…– хмикнув чоловік та пішов далі, роздивляючись моє імпровізоване «таксі», а я повернувся до Ліди. – Все нормально, і взагалі ми стоїмо чітко перед твоїм двором.

–Ну як сказати…– Ліда спеціально вийшла до воріт, повертіла головою по сторонам, – Майже. Ти зайняв всю ширину вулиці, з того боку хіба що велосипед пролізе, а вдовжину тобі не вистачило моїх шістнадцяти метрів двору і ви «віддтяпали» по шматку простору перед дворами в сусідів. Практично ідеально вписався. Добре, розповідай, чого це ти раптом завітав?

–О, папа-дядя! А що ти цікавого привіз? – Вероніка, яка вийшла з господарського двору, була, як завжди, сама безпосередність.

–Ну, папа-дядя? – подивилась на мене іронічно колишня дружина.

–Шоколадку та рибну консерву, – я розвів руками, бо нічого іншого купити в сусідньому селі не встиг, та й грошей особливо не мав. Робота нова, а проблеми старі. Та я точно пам’ятав, що риба на столі в моїх дітей рідкий гість, а шоколад – завжди бажаний.

–Зрозуміло. Пішли в дім, – махнула рукою Ліда.

–А може хоч собаку закриєш? Бо вона мене якось не дуже любить.

–А за що тебе любити? Я б ще й спустила, та толку… Доню, закрий Чорниша, – мовила таки Ліда доньці, і та загнала якусь нову невеличку собацюгу до будки, та закрила дерев’яними дверцятами на засувках.

–Яка цікава конструкція. Раніше ж наче в сараї зачиняли. Батько новшество вигадав?

–Звичайно. Бо вона занадто завзято двір захищає, особливо від овець, коли ті з пасовиська повертаються, – відповіла Ліда. Та й не від тебе ж чекати допомоги…

–Ну так, мабуть. Та при мені вівці двором туди-сюди не бігали, – спробував я віджартуватись. Аргумент був сумнівний навіть для мене, та Ліда не звернула уваги, а зі старту взяла мене в оборот, встигнувши на шляху до дверей з десяток разів відволіктись на тему шкідника на смородині, продемонструвати троянду, прихоплену якоюсь хворобою, спитати про саджанці які я їй обіцяв дістати, та все ніяк не складається, про те, де можна дістати барбарис, який вона хоче посадити для малих…

–Привіт. Дивлячись як ви спілкуєтесь і не скажеш, що ви розлучені, – хмикнула Руслана, зайшовши у двір. – А що це за махіна така? – донька з цікавістю роздивлялась машину на якій я приїхав.

–А це в батька грошей на аліменти немає, зате таксі таке, що все село знає про візит, – хмикнула Ліда.

–Це скрепер, – повідомив я доньці. Нехай здивує однокласників ерудицією.

–А-а-а…Цікава назва, на скрепку схоже, – миттєво провела аналогію дівчина. –А чому він такий великий?

–Ну, він розрахований на земляні роботи…

–Це типу того, що в нас на балці опудалом працює? – спитала Руслана, маючи на увазі покинутий років десять тому за селом поломаний драглайн. Що саме в ньому зламалось я не знав, а зараз то мабуть вже ніхто й не скаже. Зараз це була намертво застигла громадина, прибрати яку можна лише, мабуть, розрізавши на шматки. Сам драглайн вже точно нікуди і ніколи не поїде. Не скрепер звичайно, та теж не маленька машина з гусеницями та направленою в небо стрілою. Дивно та сумно, що така техніка просто іржавіє та розвалюється. Щоправда останнім часом в нашій країні то звична картина…

–Віддалено. То – драглайн. Він менший, та більш маневровий.

–Угу, а його стріла працює для цієї мавпочки оглядовим майданчиком, – хмикнула Ліда.

–Ого. Ти що, на його стрілу залазила? Навіщо? – я здивовано повернувся до незворушної доньки.

–Спочатку на спір, а потім сподобалось, – знизала вона плечами. –Звідти такий вигляд! Все село та поля навколо видно!

–Ні фіга собі… Там же стріла метрів вісімдесят! Ліда, і ти їй дозволила?

–Наче вона мене питала, – знизала плечима колишня дружина, – я потім дізналась, коли вона вже прийшла вся в захопленні від панорами.

–Та все одно…

–Якщо такий розумний, приїдь і спробуй їй щось заборонити та проконтролювати, – тріпнула головою Ліда, – Це ти ще про її прогулянки по дахам току, елеватору та теплиці не чув… З походами по трубам на висоті трьох метрів над асфальтним двором та тому подібні веселощі. А вже про дерева, паркани та іншу дрібноту я взагалі мовчу.

–А-а…

–Ага. В нас дитина, той ще любитель екстриму.

–Вся в тебе! –хмикнув я.

–Та звичайно. Зате від тебе вбивча неуважність, нелюбов до математики, манери та фізіономія, –відмахнулась Ліда, – Все, досить розбирати дитину на складові.

–Точно, досить. Мені й нерозібраній доки непогано, – закотила очі Руслана, заходячи в дім, до якого ми з колишньою дружиною не могли зайти вже хвилин п'ятнадцять.

–Угу, врахую, – Ліда легко змінила тему, – Олег, а скажи но мені, ти грошей Вероніці на весінні черевики знайдеш? Бо дитина доношує вже таке драння, що навіть мої навички по пришиванню підошви не дуже допомагають. Цей сезон добре якщо переживуть.

–Поки що ні. Сам кінці з кінцями ледь звожу.

–А картоплю допоможеш посадити? Наприклад наступного тижня.

–Ні. В мене кінець місяця, звітність…

–Так, минулий раз, тиждень тому, в тебе був початок місяця!

–Правильно. До 15 числа початок місяця, після п’ятнадцятого – кінець, звітний період! – віджартувався я, згадавши, що дійсно випадково перетинався з дружиною в місті і вже «відбивався» від «спокусливої пропозиції» вкотре перекопати город.

–Коротше, як завжди. Толку, як з козла молока…– зітхнула Ліда. – Тільки козла хоч на м'ясо можна пустити…

–Яка ти кровожерлива стала.

–Не кровожерлива, а практична, – відмахнулась Ліда.

–Там моя мамка онук на канікули гукає. Відпустиш?

–Відпущу, може хоч твій батько на черевики дитині розщедриться…

–Може.

За ті десять хвилин, що я провів в домі, Руслана встигла перевдягатись у страшненький «домашній» одяг і, вискочивши зі спальні, потягла мене до своєї гордості – акваріуму.

–Подивись, мені мама двох мечоносців купила та пецилію! – дитина гордо показала на червоненьких та жовтеньких рибок.

–Ти краще розкажи як вони їхали, – фиркнула Ліда, – Точніше, як ти їх намагалась угробити. То Вероніка папугу просить, а потім випускає в небо з криком: «дивіться яка в мене пташка!». Винесла коробку на вулицю до дітей, похвастатись. То Руслана чудить. Уявляєш, ця дитина примудрилась рибу в сумку вилити! Бідна істота хвилин десять мабуть без води була, доки я її серед речей шукала!

–І що – вижила? – я здивовано дивився на цілком живих рибок в акваріумі.

–Як бачиш.

–Мда… Ну на таке тільки ти здатна. Все життя живих істот возиш в умовах, в яких вони за всіма законами жанру мають «коні двинути», а в тебе як весело махають плавцями, наче все так і має бути, –усміхнувся я.

–Я багато на що здатна. Та в той момент думала приб’ю цю дитину, особливо коли вона ридати почала, заміть того, аби шукати рибку!

–Та шукати сантиметрову рибку в твоїй сумці, мабуть розміром з мішечок на та кравчучці, це ж найелементарніше і головне надихаюче оптимізм заняття! І чого ж то вона засмутилась? – я вже відверто веселився, уявивши ту картину.

–Це не привід опускати руки! Рибці від її сліз ні холодно, ні жарко. Та й мені якось не усміхалось носити серед речей тухлий труп. Ці рибки явно не з такою метою купувались!

–Так, ти в нас просто так не здаєшся, – розсміявся я, про себе подумавши, що Ліда не опускає руки в жодній ситуації, і дітей до того привчає. Корисна навичка на майбутнє.

–А з папугою що?

–Що-що… Помахав ручкою, точніше хвостом та й полетів з горобцями.

–Так і не спіймали?

– Ні, звичайно. Я ж літати не вмію. Буде в нас поки Чіка знову горда та самотня, – Ліда кивнула на зелененького хвилястого папугу в клітці поряд з акваріумом, – прямо як я.

Доки ми розмовляли, доньки встигли поставити чайника на газову конфорку, яка в колишньої дружини тихенько горіла не вимикаючись. Дивний спосіб економити сірники, та моєї думки ніхто тут не питав. Руслана встигла щось прибрати, щось принести, Вероніка розкрила шоколадку. У обох був такий буденно-самостійний вигляд, що дивлячись на дівчат, я мимоволі згадав їх маленькими. Зовсім іншими… Руслану, яка верещала від захоплення та страху, коли я її піднімав на долоні під стелю, Вероніку, яка намагалась мене «обскубти». Наче ж нещодавно було… А вони вже такі серйозні, самостійні. Ні вередувань, ні істерик, ні дитячих наївних питань. Серйозність однієї та вбивча прямолінійність іншої, мене нерідко спантеличували.

Проводжаючи мене до хвіртки, Ліда вкотре з тяжким зітханням констатували: Мда, як завжди і взяти з тебе нічого… Може хоч бензину на розпал, з машини злити?»

–Щось ти стала до чортиків безкорислива, – хмикнув я, – Здається скрепер на солярі.

–Піде й солярка, – знизала плечима Ліда., – Гірше аніж бензин, краще, аніж нічого.

–Добре, зараз спитаю, – кивнув я, знаючи, що в водія може й бути щось. Він здається навіть іноді підторговував невикористаною «горючкою». Не дарма ж я йому в плані постійно трохи завищений кілометраж підписував. – Толику, в тебе зайва солярка є? – Гукнув я, відкриваючи кабіну.

–Зайвої немає. Там в баці на дні… Трохи, – відізвався обережний водій.

–А трохи –це скільки? – уточнив я, пам’ятаючи, що бак скрепера, це не бак мотоциклу, об’єми «трішки» відрізняються.

–Ну літрів двісті-триста…

–Малувато, та на безриб’ї зійде, – тут же вразила Ліди хлопця та пішла шукати тару.

–Е-е-е, Олег, ти ж в курсі, що я навіть за бажання все не зіллю, нам же ще на базу їхати…– почухав потилицю спантеличений водій.

–Ні, я думаю триста літрів точно зливати не доведеться, – розсміявся я, щоправда не дуже впевнено. Колишня дружина завжди вирізнялась оригінальністю, і цілком здатна була жестом фокусника з якоїсь комори дістати цистерночку літрів на сто-двісті.

–Так, ось в мене якась каністра завалялась. Здається літрів на сорок. Наливайте сюди, а я піду ще щось пошукаю.

–Чуєш, Лідо, а що ти взагалі палити зібралась, якщо сорок літрів соляри тобі недостатньо? Часом не все село? – поцікавився я.

–Думка звичайно цікава, та поки що ні. Хоча…Тоді держава мене за власний рахунок і житлом, і харчуванням забезпечить, і діти до тебе в місто переїдуть… Не зваблюй гарними ідеями, – відмахнулась з посмішкою колишня дружина. Мда, вміє вона плюси побачити в будь-якій перспективі…– На розпал трохи, а все інше…Десь точно знадобиться в господарстві.

–Тобто ти ще навіть не знаєш навіщо воно тобі?

–Ні, проте точно знаю, що знадобиться, – впевнено відповіла жінка.

–Хто б сумнівався.

У підсумку Ліда наповнила дві каністри на сорок і двадцять літрів і розчаровано відчепилась від переляканого скрепериста, що перебував у шоці від активності моєї першої дружини та її заяв: «малувато, та піде». Щоправда Ліду чиєсь там здивування не бентежило.

–Добре, все, я побіг, бо нам ще на роботу потрібно встигнути, – я попрощався з доньками та заплигнув у кабіну водія. Машина з грізним гуркотом завелась та рушила, намагаючись без збитків для не дуже широкої вулички вибратись за межі населеного пункту.

–Це твоя перша дружина? – спитав Толик, задумливо вирулюючи путівцем а потім вже на асфальт околицею села, та намагаючись при цьому не знести невеличке деревце обабіч дороги.

–Ага.

–І діти твої?

–Так.

–Обидві доньки твої?

–Так.

–Давно розлучені?

–Вже років п’ять…

–А нинішня дружина така білобриса, висока? Якось заїжджала до тебе на роботу?

–Так… Це ти до чого?

–Дурень ти Олег… Таку жінку втратив. І таких дітей…– мовив задумливо Толик, не дивлячись на мене і наче повністю зайнятий керуванням транспорту.

Я відкрив рота, аби заперечити, аргументувати і…закрив. Якось не склалось ні з аргументами, ні з бажанням щось доводити. Та й кому? Толику, котрий бачив обох моїх дружин по п'ятнадцять хвилин та миттєво визначився з точкою зору, чи собі?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.