Частина 29

Олег

–Папа, вгадай, скільки в мене четвірок!? – хитро усміхнулась мені донька. Руслана носилась кімнатою в синьо-білій випускній сукні (черговий творчий шедевр Ліди) з розфарбованою фізіономією, чудною зачіскою на довгому волоссі і в білих босоніжках на високих підборах. Потрібно сказати вигляд був досить незвичний. Якось я звик бачити свою дитину без фарби на обличчі і в менш святковому одязі. А вона виявляється в мене красуня!

–Ну…Три-чотири, – задумливо мовив я, пам’ятаючи, що атестат за дев’ятий клас у неї був з купою четвірок і, здається, навіть з однією трійкою.

–Одна! –урочисто заявила Руслана.

–Ух ти! Як так? А з інших предметів що? – я зробив підозріле обличчя, щоправда здогадуючись, що явно не трійки.

–П’ятірки! – дівчинка ображено надула губи, змахнувши довжелезними накладними нігтями. Один з них миттєво зачепився за буфет і красиво спланував на килим.

–Ай, зараза! І як з ними тітка ходить!? Ма, в мене знову ніготь відлетів!

–Клей на буфеті, – почувся спокійний голос, колишньої дружини, що вийшла з голкою та ниткою, та почало щось діловито пришивати прямо на доньці.

–Ай, то вже була не сукня, а я! – підскочила дитина, та Ліду то геть не зупинило.

–На, тримай нитку в зуби, – вона вручила дитині шматок білої нитки, – бо ще пришию тобі пам'ять, – Ліда імітувала страшний вираз обличчя, і Руслана, фиркнула, але покірно взяла нитку. Я вкотре повеселився з поєднання в наших звичках здорового глузду і прикмет, чистих пережитків минулого, що зустрічались навіть у людей з вищою освітою, але не став то коментувати, а поцікавився іншим.

–І як ти примудрилась отримати такий атестат? Мамині хитрі методи? – спитав я, згадавши як Ліда колись незвично підходила до формування свого червоного диплому в інституті. Оригінальна та проста як табуретка, система, що вимагала підвищеної уваги до тих предметів, оцінки з яких йшли до диплому.

–Звичайно, все дякуючи мені! – задоволено кивнула головою жінка, вже приклеюючи доньці «кіготь». Нігтиком, це пластикове жахіття завдовжки сантиметри три, в мене язик би не повернувся назвати.

–Ні, ну я ж теж в цьому приймала участь! Екзамени ж я здавала! – обурилась Руслана, притримуючи свіжоприклеєний манікюр.

–А з цим ніхто й не сперечається. Але правильний підхід багато важить, – знизала плечима Ліда, на крок відступаючи та уважно оглядаючи дитину.

–Ну як завжди, –показово закотила очі донька.

–Стій, я тебе таку гарну сфотографую, – мовила Ліда і потяглась за фотоапаратом на буфеті. Дитина тут же старанно імітувала модель, чим повеселила і мене, і колишню дружину.

–Так, Руслано, ти все? Готова? На тобі все зашили та приклеїли? – поцікавився я, спостерігаючи за тим, як колишня дружина, ще там щось «прихопила» на квітах і наче вже прибирає голку з ниткою.

–Наче так, – донька трохи розгублено знизала плечима.

–Все, забирай її, доки вона знову всі нігті не розгубила, – усміхнулась Ліда.

Взагалі то я просто заїхав привітатись, але мене швиденько «припахали» підвезти дитину до школи, де збираються колишні школярі перед випускним. А я, дивлячись на ці нігті, підбори та сукню, не зміг сперечатись. Йти дитині в такому «екіпіруванні» пішки кілометр, по щедрій на ями дорозі, то занадто. Мабуть нові босоніжки і мозолі натруть (це ж улюблена забава жінок, купувати взуття, яке тре/тисне і спричиняє купу проблем, проте «подивись яке гарне»), а їй ще в них цілий вечір дефілювати… Нехай Руслана й не йшла на неофіційну частину випускного (гроші на «гуляння» я зі свого примарного бюджету якось не викроїв, а інших джерел Ліда не знайшла) та у новому взутті і офіційної частини вистачить, аби проклясти все.

Ірина звичайно була не в захваті від мого бажання відвідати доньчин на випускний, та скандал не вчинила, що вже непогано. Та й взагалі, не міг же я проігнорувати такий день.

–Папа-дядя, а можна я з вами? – підбігла Вероніка, зрозумівши, що ми зараз поїдемо.

–Олег, а ти Руслану підвезеш, а потім куди? – тут же спитала обережно Ліда, помітивши що я забарився з відповіддю.

–До своїх, а на свято пізніше прийду, – відповів я, згадуючи, що від мене ще там щось Ірина хотіла, та й до початку свята ще півтори години.

–Ні, Вероніка, ми з тобою пішки пройдемось, – правильно зорієнтувалась колишня дружина.

–Ну от, і на машині з вами не покатаєшся, – образилась молодша і гордо пішла до своєї кімнати.

Я вийшов на вулицю, до подарованої молодшим братом «у спадок» сірої «Таврії». Так, брат в мене був однозначно «крученіший», аніж я. Він собі вже на новенький «Форд» «накрутився», ото й віддав мені свою «робочу конячку». Звичайно, «Таврія» – те ще відро з болтами, що вимагає уваги та грошей ледь чи не кожні вихідні (я вже постійний клієнт авторинку, і знавець нутрощів цієї калимаги на рівні непоганого автомеханіка), але це машина, а вартість її деталей мені більш-менш по кишені. Отож я тепер щасливий автоволоділець, і можу їздити за власним графіком, а не як пощастить, з урахуванням досить вередливої поведінки суспільного транспорту. Щоправда і на мені «їздити» тепер намагаються частіше.

–Ну то що, поїхали, випускниця? – спитав я в дитини.

–Поїхали, – Руслана, невпевнено усміхнувшись, обережно сіла до машини, розправила сукню. Дитина відверто незатишно почувалась у незвичному образі.

Дорога до школи не зайняла багато часу. Що там на машині того кілометра? Зупиняючись біля світлої двоповерхової будівлі, я мимоволі згадав, як вперше приїхав сюди з донькою на мотоциклі. То було ніби вчора, але як же сьогодні Руслана мало схожа на ту пустотливу дівчинку, що вертілася дзиґою на бензобаці «Тули»…

–Ну, я пішла, – Руслана вийшла з машини з таким виразом обличчя, наче плигає зі скелі. У-у-у… Якщо в неї кожен день навчання був таким, то не дивно, що вона так радіє її закінченню. Але, це ж треба! Одна четвірка у атестаті! Це ж практично срібна медаль! Оце так! Яка в мене виявляється здібна дитина!

На порозі школи стояло ще дві випускниці. Білі новенькі святкові сукні, що явно не мали відношення до «кружка вмілі ручки», сяючі прикраси, не менш чудні зачіски, залиті лаком до стану непорушної статуї. На їх фоні Руслана виглядала напрочуд яскраво і нетипово.

Дівчата оцінююче розглядали мою доньку. Вони також були на височенних підборах і з густим макіяжем на молоденьких обличчях. Одні великі чорні вії, наче вкрадені у якихось ляльок, чого варті. От нащо косметика у їх віці? Юні дівчата, а з цим «шпаклюванням» здаються старшими, вульгарнішими… Але ж ні, фарбуються з азартом мавпочок. Добре, що Руслана цим не дуже захоплюється – помітне виховання Ліди. Хоча сьогодні і у моєї доньки довгі сині вії (от цікаво хто вирішив, що то гарно?) нафарбовані губи, і оте непорозуміння, гордо іменоване «манікюр».

Урочиста частина випускного проходила на сцені сільського клубу. На цю визначу подію зібралось мабуть все село. Багато сторонніх людей прийшли просто з цікавості, бо то ж страшне – не знати, хто там в чому був, і що казав. Всі місця були зайняті, як і проходи між рядами крісел та під стінами. Я трішки запізнився, тому в компанії з Іриною, міг подивитись на Руслану лише здалеку, а Ліду та Вероніку навіть не віднайшов в тому натовпі. Та й не сильно підеш когось шукати, ризикуючи наступити на купу ніг, зібрати десяток прокльонів і відчуваючи погляд Ірини, що здавалось зараз дірку в спині пропалить. Отож довелось радіти високому зросту і вдовольнитись спостеріганням здалеку.

Випускники по одному виходили на сцену під коментарі класного керівника. Послухати вчителя, так школу закінчив просто клас обдарованих янголів, от тільки я точно пам’ятаю деякі розповіді доньки, які швидше наштовхують на думку, що вчитель згоден розповісти будь що, аби тільки розпрощатись з цією зграєю некерованих бісенят. А он і моя дитина. Важко не помітити яскраво синю сукню на фоні білих.

Від виступу директора школи, мене відволікла розмова двох жіночок неподалік.

–Які всі гарні. В білих платтях, хоч зараз заміж видавай.

–Так отож плаття і покупали одразу на все, щоб два рази гроші не тратить.

–А чия то така дівчинка в синенькому з цвєточками на плечах?

–Та то ж квітководши! Бач яка красива. Кажуть і співає гарно.

–Справді? А я наче чула, що вона малює… Наче в конторі виставка її малюнків була.

–Та, ні, вона вірші складає, – втрутилась ще якась бабця. – Я бачила в школі на стенді.

–Та ні, кажу тобі, вона співа. В Наді на празниках же виступала, і в район кажуть їздила.

–То може й те і те?

–Та що ж вона все зразу вміє, чи що?

–А шо? Тож квітководши донька. Яка мати, така й дитина. Ще й роботяща кажуть.

–Ото комусь пощастить…

–Так до неї ходить хлопець. Цей, фермера син, один з двойняшек.

–Та мабуть погано ходить, бо плаття он синє. Мабуть, ще заміж не збирається.

–Та то така, що вчиться далі піде. Розумна ж, мабуть, в такої то матері…

Я зачудовано прислухався до розмови, роздивляючись Руслану на сцені серед однокласників. Вона дійсно виглядала примітно. Але ж бабки, бабки сільські! Усе знають! Як ще весь рід до п’ятого коліна не вивчили?

Випускники щось урочисто розповідали, співали, танцювали вальс… Звична, доволі типова програма свята. А я дивився і все не міг звикнути до думки, що моя дитина вже закінчила школу. Це ж вона вже зовсім доросла. Так швидко… Скільки я всього пропустив… І пропускаю з Веронікою… Мене охопив сум, що був майже фізично відчутним, коли Ірина потягла мене до виходу, повертаючи у реальність. Люди почали розходитись, урочистості скінчились, а на бенкетну частину я й не розраховував.

Надія

–Ось, клади сюди речі, перевдягайся, та приходь. Закриєш, а ключи мені потім занеси, – Надія поклала ключ на стіл свого кабінету і, полишивши Руслану позбавлятись випускної сукні, повернулась до свого посту на вході до дискотеки. Леонід звичайно міг її трохи підмінити, та ненадовго. Збирати гроші за вхід на танці було обов’язком та й однією у улюблених справ Надії, як і контроль, хто, з ким і куди ходить. Вона вважала життєвою необхідністю, бути в кусі всіх подій на селі. За бажання Надія могла стільки всього цікавого батьками молоді розповісти… Та її питали рідко. Хтось був свято переконаний в правильності своєї дитини, та більшість не питали, аби не замучуватись. Бо ж набагато простіше зробити вигляд, що проблеми не існує, аніж витрачати сили й нерви на упередження небажаних наслідків. Бажання покластися в житті на «а якось воно буде», навіть у питанні виховання власних дітей, було широко поширеним. І як не роби натяки якійсь матусі, що варто починати цікавитись життям своєї дитини, більшість вперто роблять вигляд, що не розуміють, а то й невдоволено кривляться: «не лізь не в свою справу». От вже коли донька в пелені вже когось приносить, до них доходить, що варто ж щось робити, бо «шо ж люди скажуть», чи коли хлопчину якогось менти заберуть – рятувати «золоту дитину» біжать всім сімейством, а до того… До того молодь може творити все, що їх на думку спаде, головне, аби батькам не заважали.

Сьогодні було особливо людно – школярі, як у їх селі, так і у сусідніх, святкували випускний. Офіційна частина святкування проводилась в клубі у Надії, а от гуляння організували в кафе через дорогу. Руслана та її батьки на бенкет не пішли. Грошей Ліда на це не знайшла, а Олег дивно, що до клубу завітав. Ірина на ньому ледь чи не висіла, щоб чоловік, не дай Боже, сильно не відволікся на колишню родину.

Надія вважала, що Ліда могла б і «пошкребти по кутках» заради банкету, таки один раз в житті школу закінчує дитина, але ж ні, ця сім’я жила якимись іншими пріоритетами. Учорашня школярка була зовсім байдужа до прощання з однокласниками і надала перевагу черговій дискотеці у Наді. З тих пір як дівчинка посварилась зі своїм кавалером, вона стала частіше з’являтись на танцях, та все так само приходила саме танцювати, зібравши навколо себе компанію подруг з гуртків самодіяльності.

Отож Руслана танцювала, а її Олексій «нарізав кола» периметром, раз за разом проводжаючи Надію, Руслану і всю їх компанію додому. І обоє під час цих «проводів» старанно робили вигляд, що жодного відношення одне до одного не мають. Що там в них не ладналось, жінка до путя не знала, та спостерігати за цими щирими та відверто платонічними поривами було досить цікаво. Це ж як потрібно було вісімнадцятирічному хлопцю мізки вправити, що він тільки дивиться закоханими очима, а руки розпускати навіть не намагається? Надія ж точно знає, як він може себе поводити з місцевими дівулями –цілком у відповідності до шаблону поведінки хлопця в селі. І романтичні зітхання в тому шаблоні майже не зустрічались Хоча… Що про закоханого хлопця казати, якщо вся інша шпана перед Русланою елементарно губиться. За весь час, скільки ця дівчина ходить на дискотеку, Надія ні разу не бачила і навіть не чула (а плітки то ж на селі найважливіше джерело інформації) щоб до доньки Ліди хтось зневажливо звернувся чи непристойно над нею пожартував. Ні разу! От як таке можливо?

Надія не могла припинити дивуватись здібностям Ліди та її дітей впливати на людей, та сьогодні до цього подиву додавався сум – «ходяча батарейка» її полишає. Дівчина планує вчитись далі, вступати до ВИШу, і сільський клуб їй нічого запропонувати вже не може. А придивляючись до Вероніки, жінка могла лише з розчаруванням констатувати, що меншу доньку родички не заманиш до самодіяльності ніякими цукерками. Не той характер. Та навіть це невдоволення сьогодні губилось на фоні більш приємних планів та спогадів. В жінки нині почало налагоджуватись особисте життя. На обрії з’явився цікавий чоловік, що займався зняттям намовлянь та лікуванням. І не просто з’явився, а почав активно залицятись до Надії, яка вже й не мріяла про подібну романтику та увагу. А чоловік-п’яниця одночасно поїхав до своїх батьків, легко погодившись на розлучення.

–Ого, я дивлюсь наші випускники швиденько дібрались до спиртного, – хмикнув Леонід, дивлячись на компанію ну ду-уже веселих вчорашніх школярів, що чимчикувала до диско-залу.

– Та, вже давно. Марина в залі вже всю підлогу встигла замести своїм білим платтям, а Вітька он взагалі готовий, на порог з третьої спроби зайшов, – хмикнула Надя.

–Щороку одне й те саме.

– Батьки собі зайнялись святом, діти собі. А чого ти чекав? Вони вже дорослі.

– Та яке там дорослі…– махнув рукою Леонід. – У них же вітер в голові гуляє. О, а Руслана вже й перевдяглась і наче взагалі не має відношення до випускників, – він здивовано провів поглядом дівчинку, що віддала ключа Надії і прослизнула до дискозалу.

–Так вона ж з ними і не гуляє, – знизала плечима Надія.

–Грошей нема?

– І грошей, і бажання. Руслана сказала і без п’янки за такі гроші обійдеться.

–Хто б сумнівався, – розсміявся Леонід. Він щиро захоплювався тим, що Ліда примудрилась виховати настільки тверезомислячу дитину. Сама «Квітководша» пішла додому одразу після урочистої частини, як і Олег з другою дружиною. Побачивши сьогодні на урочистостях Ірину, Леонід її не одразу й впізнав. Жінка сильно змінилась. Коротко підстриглась, перефарбувала у якийсь попелясто-фіолетовий колір волосся, ще більше схудла і тепер нагадувала чи то суповий набор, чи то граблі з мочалкою на голові. От як можна було на неї Ліду проміняти? Чим Олег дивився при тому обміні? Сам би Леонід за таку жінку, як Ліда, два десятки подібних «красунь», віддав, і вважав би подібну оборутку на диво вдалою. Ет, не цінують люди свого щастя, коли воно є…

Леонід, сидячи біля Надії та торгуючи всілякою дрібнотою, на зразок гумок, сигарет, запальничок та шоколадок, задумливо дивився на веселу молодь, яка бігала туди-сюди, активно розпивала спиртне за клубом, з’ясовувала відносини, кепкувала, витворяла відверту дурню на честь свята, і з сумом думав, що формулювання: «така подія лише раз за життя буває» просто смішна. Це не більше, аніж привід випити та повеселитись. Все в житті відбувається один раз. Нічого ніколи не можна переграти, повторити, відмотати, переписати. Просто далеко не відразу, та й не всі це розуміють. Саме життя – воно одне, і нічого в ньому ніколи не повторюється… Єдине, що можна – це спробувати почати нову сторінку, як це зараз робить Надія. Почати, враховуючи старі помилки, але й тоді не у всіх є шанс. Юність, як молоде деревце, простіше адаптується до будь яких умов, вона гнучкіша, мобільніша, ризикована, проте чим старшою стає людина, тим більше костеніє, важче наважується на зміну звичного, нехай і до біса набридлого, життя. Сам Леонід так жив. Крутився у пошуках грошей, виховував доньок, регулярно сварився з дружиною. Загалом все давно остогиділо, нічого не викликало сильних емоцій, радощів, щирої усмішки та щось змінювати він навіть не планував. Не бачив можливості вискочити з цієї колії. Всі сили йшли на те, аби в ній просто не затоптали… Саме тому Леоніда останнім часом так дивувало неочікувано-рішуче бажання Надії щось змінювати, вірити в кохання, романтику, і загалом казку. Звідки в неї то взялось?

Олег

Сьогодні доньки були у мене в гостях. Вероніка з Юлею, старшою донькою Ірини, азартно «різались» у гру «Супер Маріо», часом репетуючи на весь дім. Нещасна прасувальна дошка, на якій перед телевізором були розкладені елементи гральної приставки, ризикувала перекинутись, від регулярного підплигування дівчат разом з табуреткою, коли на екрані плигав комп’ютерний персонаж. Добре, що Ірини вдома не було, вона терпіти не може ці їх голосні крики. Дружина з молодшою донькою відпочивали на морі (що там можна робити два тижні, для мене велика загадка) отож Руслана з Веронікою на ці вихідні гостювали в мене. Дівчата чудово знаходили спільну мову з Юлею, легко влаштовуючи в домі напрочуд веселу божевільню.

Руслана, полишила молодших, яких від екрану зараз міг відволікти хіба що кінець світу, та всілась зі мною на кухні, розповідаючи за чашкою компоту про свої плани. Вчора вони в компанії з моєю матір’ю носили документи до університету, та прийшовши, зрозуміли, що виходити потрібно набагато раніше, бо там просто фантастичні натовпи бажаючих, отож перенесли свій похід на понеділок.

Після школи, за задумом колишньої дружини, Руслана планувала поступати до університету, і вчитись на юриста. Я був тільки «за», але обраний фах і ледь чи не «найскромніший» навчальний заклад у Донецьку мене «трохи бентежили». Я звичайно розумію, що Ліді, з її судовою епопеєю, дуже став в би нагоді сімейний юрист, та Руслана тут до чого? Донька ж сама до путя не знає, чого вона хоче, як, в принципі, й більшість дітей її віку. Вона обрала фах, керуючись ідеями мами, амбіціями мого батька і порадою Альберта (вчителя музики, зустрінутого випадково в підземному переході Донецька): «А що ти втрачаєш?». Дивний аргумент. Ні, Альберт звичайно цікавий малий і зорієнтувався непогано, якщо врахувати, що до чоловіка, який привітався з колишньою ученицею, раптово звернулась за порадою незнайома жінка (моя мати). Але як щодо нервів? Керуватись у справі обирання свого майбутнього порадою, що дала геть чужа людина – то ж нелогічно! А Ліда її підтримує. Іноді в мене взагалі виникає відчуття, що Ліда і логіка, то речі несумісні… Але Руслана слухає матір значно більше аніж мене. І, за всього бажання, я не можу впевнено визначити погано то, чи добре. Занадто вже добре знаю вміння колишньої дружини, вчиняючи нелогічно, виконувати неможливе. А тут ще й батько чомусь підтримав ідею Ліди, враховуючи свій досвід вступу до ВИШів, та вважаючи, що онуці точно вистачить розуму. Але розуму може й вистачило б, адже дитина дійсно не дурна, але от рівня підготовки сільської школи, зав’язків, грошей врешті-решт! Коли батько вступав до інституту все було не так, та й коли я вступав, було набагато простіше. Тоді можна було розраховувати на знання, а зараз… Зараз інші часи, інші реалії…

Я, не втрачаючи надії, доки не пізно, якось таки вплинути на рішення доньки, приніс каталог навчальних закладів і вирішив спробувати зацікавити її ще чимось іншим. Так, каталог старенький, але загальний перелік професій тут є, а новинки з дивними назвами я обговорювати теж не готовий.

Озеленення, нашу з Лідою професію, Руслана відкинула одразу, оскільки: «Хімія то не моє, і взагалі в школі її до путя не викладали». Ну так, імітація хімічних реакцій без реактивів, на рівні «уявіть, що ми додали ось це, а вийшло ось таке», то таки смішно. Математику дитина «списала у смітник», мотивуючи нелюбов’ю до точних наук. Тут я не міг сперечатись, бо й сам чистий гуманітарій.

Філологія Руслані не вгодила «кульгаючими на обидві ноги» знаннями іноземної мови та неуважністю до ком. Це точно моя спадковість, і вона таки має рацію. Дизайнерські напрямки не були затребувані у сучасних реаліях (важко з таким сперечатись, в часи коли продавець, то єдиний грошовитий фах). Архітектуру (теж варіант малювання, до якого в неї була схильність) «відправила у відставку» демонстративними вимогами до точності і … у залишку ми отримали одну юриспруденцію. Бо там бачите й математики немає, і вступні «відносно прості» і взагалі потрібний фах! Дитина аргументовано посунула все інше, що було наявне в довіднику. Я навіть якось засумнівався у власній правоті. Мене розгромила в пух і прах шістнадцятирічна дитина! Може з неї і справді колись вийде юрист? Але Донецький Державний Університет, Економіко-правовий факультет… Шансів же туди поступити без попередніх домовленостей просто немає! Чим Ліда думає, підбиваючи дитину на таку авантюру? А якщо не поступить? Рік втратить, якщо в якийсь технікум не влаштується з горя. Шкода ж нервів у випадку невдачі! І куди поділося, при обговоренні цього питання, тверезе мислення мого батька?

Та донька не переймалась моїм скептицизмом, чи просто вдавала хоробру. За планом її чекало три вступних екзамени: право, українська мова і …іноземна! Нехай з неї лише залік, але іноземна, яку в сільській школі викладали через пень-колоду і схильності до якої у Руслани взагалі не спостерігалось! Та й звідки? У Ліди того не було, я таким не «грішив». Улюблений вислів мого викладача в університеті був : «Олеже, до твоєї англійської потрібен, ще один перекладач – на нормальну англійську!».

А батько, вислухавши моє обурення,… оплатив дитині курси по підготовці абітурієнтів. Це звичайно чудово, та вивчити за місяць те, що інші вчать шість років… Шансів нема. Щоправда донька схоже про це не здогадувалась і вже бадьоро носилась Донецьком кожен день на ті курси, попри вбивчу спеку.

Літо цього року відверто намагалось розплавити асфальт та підсмажити усю наявну в місті зелень. Дерева та квіти у дворі доводилось поливати щоденно, бо до вечора земля виглядала так, наче воду місяці три не бачила. Катальпа, посаджена цієї весни так і намагалась «склеїти ласти», а квіти, яким не пощастило в полудень опинитись без тіні, старанно прикидались мертвими, розпластуючись по землі ганчірочками. Навіть троянди «горіли»! Хоч кактуси починай садовити!... Щоправда раніше строку достигли червоні сливи, тож тепер разом з ними на дереві регулярно висіли доньки, а всі хто заходив у гості, завертали спочатку до дерева, а вже потім до порогу.

Вечоріло. Я пішов полити сад і Руслана, вибравшись зі мною за компанію, миттєво опинилась на сливі. І кого ж цікавить, що дозрілі плоди це ті, що вже впали на землю. Ні, вона старанно щось там собі обирала на верхів’ї. Провівши інвентаризацію сливи, донька, перебазувала до ірги, потім до смородини, потім пішла вибирати абрикоси, на моїй «каліровці». Отримавши присадибну ділянку я, непогано розважався з щепленням: на одному дереві в мене нині було три види абрикос, на черешні були жовті та червоні ягоди, та й на одній з гілок аличі синіли сливи.

–Дитино, а ти взагалі вечеряти плануєш? – вирішив поцікавитись я, спостерігаючи за її хаотичними переміщеннями.

–Та ні, щось не хочеться, – знизала плечима дитина, викидаючи чергову кісточку. Лідина манера – наїстися ягід-зелені і нічого більш суттєвого не шукати. Щоправда вітамінами донька точно буде забезпечена.

Руслана почимчикувала до будинку, і, доки я повернувся, вже скоренько розклала зошити, і робила домашнє завдання отримане на курсах, «одним оком» відслідковуючи події у фільмі, який увімкнула Юля. Вероніка, прочитавши програму телепередач, оголосила, що це комедія. Чесно кажучи, подивившись фільм хвилин десять, я почав сильно сумніватись у цьому твердженні.

–Що то за комедія така, де за десять хвилин від початку, вже три трупи? – не втримав я подиву.

–Мабуть чорна комедія, – хмикнула Ніка.

–Може потім веселіше буде, – піддакнула Руслана від зошита.

–Ага, ще більше веселеньких трупів, – хмикнув я, – Руслана, а в тебе взагалі як? Виходить робити завдання дивлячись телевізор? – зацікавився я, зовсім не впевнений у тому, що подібний метод навчання (одне око в книзі, інше в телевізорі) ефективний.

–Цілком. Наче…– невпевнено відповіла дитина, задумливо читаючи тільки но написане. – Знаєш я стільки нового дізналась… Виявляється речення в німецькій мові мають чітку структуру, а підмет стоїть лише в певному місці, як власне й присудок!

–А в школі тобі то не розповідали?

–Ем… Ну може колись і розповідали, та або побіжно, або я це пропустила. Проте тепер так цікаво!

–Ну-ну…– Я з сумом кинув погляд на конспекти дитини. І я й Ліда вчили англійську мову, а у Руслани в школі був лише німецька. За всього бажання допомогти доньці з її вивченням я не міг. А з урахуванням її навантаження роботою, дивно як вона взагалі примудрилась здати іноземну мову в школі на п’ятірку! Та Руслана, вражаючи мене своїм оптимізмом, вгризалась в надані їй знання з люттю зголоднілого вовка. Іноземну мову в повному об’ємі вона звичайно за цей місяць не вивчить та може для вступу її старання вистачить? Хоча, як на мене, замахнулась вона все ж зависоко. Сільська школа, підготовка нижче плінтусу, та ще й нинішня сумна ситуація зі вступом до ВИШів. Всі поступають за хабар, а на такий «блатний» факультет – так взагалі. Я спеціально питав у знайомих. Не має Руслана реальних шансів… Хіба що станеться диво. Та в дива я вже давно не вірю, принаймні добрі. І найпростіший приклад, моє життя – одружувався наче на Олені прекрасній, а маю під боком царівну-несміяну, яка за важкістю характеру переганяє мого батька.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.