Частина 19

Ліда

«Найсправедливіший суд в світі» зустрів жінку обідраними стінами, подертими дверями, побитою плиткою на підлозі і заклопотаними секретарями, які щільним натовпом сиділи в одному невеличкому заваленому паперами кабінеті. На питання Ліди: «куди потрібно підійти на призначене засідання?», підняла голову одна з жіночок і, порившись в якійсь папці, сказала зайти до дев’ятого кабінету. Пройшовши повз таких же візитерів, Ліда піднялась сходами на другий поверх і в кінці вузького коридору знайшла двері з потрібною цифрою та табличкою з прізвищем судді.

Кабінет представника правосуддя був наповнений сизим туманом тютюнового диму. Дим плавав пасмами, клубився, частина його неквапливо попливла у прочинені жінкою двері. Суддя – габаритний чоловік з круглим м’ясистим обличчям, підняв на візитерку важкий погляд, одночасно збиваючи з цигарки попіл над попільничкою. Він з пів хвилини розсіяно слухав Ліду, та ледь зрозумівши з якої вона справи, байдуже відмахнувся, як від набридливої мухи.

– Я зайнятий. Через тиждень прийдеш за рішенням.

– Що означає за рішенням? Я ж приїхала лише на перше засідання… – шоковано спитала Ліда. Вона звичайно не так часто стикалась з судами, та підозрювала, що рішення не виносять без жодного засідання, без того, щоб хоч вислухати сторони. Та й адвокат казав, що перше засідання суду не дуже важливе і вже точно б попередив, якщо після нього могло бути рішення.

–Ти мені тут розумничати будеш? – презирливо скривився суддя.

–Ви не маєте права так виносити рішення. Не вислухавши, не розібравшись…, – Ліда була відверто розгублена, – Так не можна…

–Я сказав, прийдеш через тиждень.

–Я…Я скаржитимусь на вас!

– Скаржся, – байдуже знизав плечима чоловік, – тільки двері з того боку спочатку закрий.

Вийшовши з прокуреного «палацу правосуддя», Ліда спіймала себе на тому, що ноги її ледь тримають… Довелось в коридорі спертись на стіну та перевести подих. От і відсудила землю… Невже всі старання марні? Невже тут все настільки куплено та домовлено? Навіть її скромних пізнань вистачало, аби зрозуміти – це явно не нормальний порядок розгляду справи. Та яка користь від її інтуїтивного розуміння?

Тихий голос з нещільно прикритої двері кабінету важко пробився крізь паніку жінки, а пробившись, змусив прислухатись.

–Ти мені казав, що то забита колгоспниця. Що вона мовчатиме та киватиме, не звертаючи уваги на пристойно оформлену позовну заяву…. А вона тут обурюються, розказує мені як можна вести справи, а як не можна. Про права свої, бачте, знає! Скаржитись грозиться… Ну дивись мені… Якщо вона скаржитиметься, цей номер не пройде… Чому-чому, тому, що позовна заява складено дуже грамотно і підстав відмовляти їй немає… Ну дивись… Якщо вона прийде з адвокатом, особливо з тим що писав позовну… Я тебе попередив…

–Ось як?! Отже я таки права! – майже беззвучно прошепотіла Ліда, хоча хотілось кричати. Вона з подивом та наростаючою люттю слухаючи невдоволену розмову судді.

– Отже ти знаєш, що я права, продажна шкура! І боїшся!... – жінці відчутно полегшало, від почутого. – Отже це не кінець, а лише початок! Я боротимусь з вами! Не може бути, щоб на вас не знайшлось управи!

Закинувши сумку на плече, Ліда пішла на вихід. Зараз в суді явно нічого робити, а автобус в село має бути за годину, тож варто ще заскочити до магазину, купити хоч щось донькам. З кожної своєї поїздки жінка намагалась хоч щось, хоч якусь дрібничку привезти дітям.

Вже відійшовши від будівлі суду, Ліда озирнулась і побачила як туди направляються «рідні обличчя». Дві жіночки – юрист агрофірми та помічниця головного інженера, заходили до суду з двома великими і явно важкими сумками…

–То он воно що… Дійсно, нащо проводити засідання, якщо тут такі торби привозять за його не проведення. Ну нічого, однією подачкою колгосп точно не обійдеться! – тріпнувши плечима, Ліда пішла до центру невеличкого районного центру, відвідала кілька магазинів, купила дітям шоколадку, та неспішно попрямувала до перехрестя, на котрому було більше шансів «спіймати» транспорт на село.

Зупинивши робочий шахтарський автобус, жінка щиро зраділа можливості раніше потрапити додому.

–І мене зачекайте! – знайомий голос пролунав, коли вона вже заходила у салон. В салон заскочив знайомий шахтар-фотограф. Високу, на дві голови вищу від Ліди, нескладну фігуру не робила об’ємною навіть осіння куртка.

–Привіт, – усміхнулась Ліда, проходячи між рядами крісел та всідаючись на вільне місце.

З того дня як Сергій вперше прийшов з замовленням на шапочку, вона його бачила регулярно. То чоловік просто «проходив неподалік», то заходив щось про рослини спитати, то плівку «доклацати». Він невпевнено набивався у кавалери, та мав звичку іноді випивати, й був таким неприкаяним… Спілкуватись було цікаво, та сприймати серйозно Ліда його не могла. Так, знайомий, що іноді з’являється погрітись, чаю попити, потеревенити.

–Я не заважатиму? – спитав Сергій, обережно присівши поряд, та невпевнено усміхнувшись.

–А маєш?

–Ну мало що…

–Не прибідняйся, –відмахнулась Ліда, від його звичних «реверенсів».

–А можна поцікавитись, якими ви судьбами в районному центрі? – спитав чоловік трохи нахиляючись.

–Та ось знайомлюсь з нашим правосуддям. – хмикнула жінка.

–І як воно вам?

– Самовпевнено-продажне. Та кажуть, то лікується.

–Не певен.

–Ну от і перевіримо. А ти що тут робиш?

–А я зі школи. Фотографував дітей. От зараз ще у одне село заїду, віддам готові фотографії. Хочеш подивитись?

–Показуй, – усміхнулась Ліда.

Сергій дістав з сумки папку з надрукованими кольоровими фотографіями. Школярки з бантиками в сукнях, нарядних блузках та спідницях, хлопчики в різнокольорових штанях, сорочках. Після відміни обов’язковості шкільної форми діти почали ходити хто в чому, тож сумісна фотографія класів тепер нагадувала картинки з калейдоскопу. Яскраво та незвично. А ще тепер одяг набагато краще демонстрував фінансовий стан родин.

–Нічого так, – схвально мовила жінка, роздивляючись фотографії, – навіть діти цілком живі, а не як перелякані манекени.

–Я старався.

–А в цього хлопчини чого такі губи червоні, наче нафарбовані? – спитала між тим Ліда, перебираючи картки, та взявши одну, на якій був портрет школяра років десяти.

–Ти не повіриш, але вони в нього такі й є!

–Це ж треба. До речі, а коли наші обіцяні фотографії будуть?

– О, точно. Саме надрукував. Ось, візьми. Тут дві чорно-білі і дві кольорові. Пам’ятаєш я доклацував плівку? – Сергій дістав з паперового конверту в теці кілька фотографій. На двох чорно-білих були відображені доньки Ліди. Старша того дня заради гарного фото була терміново вбрана у позичені у Наталки блузку, спідницю, та навіть кліпси на вуха начепила, а молодша просто загорнута в залишки Лідиної весільної фати. Цей шматочок сітчастої тканини виявився навдивовижу практичним: і сіткою від комарів працював, і тюлю, і елементом одягу на різноманітні дитячі свята, для створення образу принцесі, феї та т.д. Ось і того разу став у нагоді. Наче просто шматок тканини, та замотана в нього п’ятирічна Вероніка, що корчила пустотливі гримаси на руках у Руслани, виглядала досить цікаво. Принаймі незвично, і явно краще, аніж у подраних колготках та замизганій футболці, в яких зазвичай бігала по хаті.

На іншій кольоровій фотокартці Вероніка вже старанно позувала на фоні їх «живого куточку» в нарядній сонячно-жовтій сукні, купленій Лідою з якоюсь оказією. Дитячу річ продали дуже дешево, бо вона була в одному місці порваною. Та хіба то проблема? Дошили, прикрасили атласними стрічками, що завалялись у одній з шаф, і вбрання стало виглядати краще аніж нове. А стрічка на голові малечі з гарною, нехай і паперовою, знятою з якогось подарованого Наталці букету, трояндою, доповнювала образ маленької принцеси. Останнє ж фото було найменш красивим, проте точно «живим»: дівчатка в страшненькому повсякденному одязі просто сиділи вдвох у старенькому кріслі.

–Гарно. Цікаво. А ти ж наче і нас трьох фотографував? У вітальні, – згадала Ліда.

–Так… Але тут якийсь брак вийшов…– зітхнув з нещасним виглядом Сергій, – ну, або в вашому домі привид живе.

Чоловік дістав ще одну кольорову, заховану на саме дно теки фотокартку. На ній дійсно була їх маленька сім’я в повному складі: Ліда, Руслана і Вероніка. Всі в домашньому одязі. Фотографія була напрочуд жива, до стану «хто в ліс, хто по дрова». Вероніка в руках тримає мале цуценя, Руслана дивиться кудись вбік, Ліда якась змучена… Та це все було не головне. За ними, на стіні, висіло велике овальне дзеркало без рами, а в ньому, замість відображення стіни, шпалер, на крайній випадок спалаху фотоапарату, відображалось щось… Щось наче зібране з білого диму чи туману. Дивний жіночій образ. Вгадувалась сукня, руки наче вперті в боки, довго біла коса, перекинута через плече і два обличчя… Старе і молоде… Вони наче прозирали одне крізь інше…

–Нічого собі…Як цікаво…– Ліда з цікавістю роздивлялась фотографію, – може й не дарма мені іноді скаржаться, та он та ж свекруха нещодавно, що спиться в домі погано? Може деякі гості цьому домовятку просто не подобаються?

–Я до речі, не мало таких розповідей чув від «колег по цеху», – почав Сергій. – Про фотографії на котрих з’являлись люди, яких не було в кімнаті на момент зйомки, про дивні тіні. Але в самого вперше таке вийшло. От і не знав чи варто показувати.

–Чому ж не показувати? Буду тепер знати, що з нами в домі живе ще хтось і, судячи з того, що ми почуваємось при цьому цілком нормально, цей хтось непогано до нас ставиться. Буде в нас цікава фотографія до сімейного архіву.

–І тобі не страшно? – відверто здивувався чоловік.

–Та чого ж тут лякатись? Воно ж там вже живе, і явно не перший день, – знизала плечима Ліда. – Незвично, – так. Я ось ще малим покажу, теж зацінять, – розсміялась жінка.

§§§

Натовп народу з п’ятої ранку топтався під непоказним двором приватного будинку на околиці Донецьку. Крива вулиця з залишками асфальту, сіренькі будиночки, різноманітні паркани. Під сірими воротам стояли чоловіки, жінки. Майже всі стояли мовчки, тільки ті, хто тільки но прийшов, питали крайнього. До дев’ятої ранку натовп, близько сорока осіб боязко поглядав на вікна, не ризикуючи стукати. Можливо стороннього спостерігача це видовище здивувала б, та місцеві жителі вже навіть у вікна не виглядали. З тих пір, як кілька місяців тому, тут поселилась жіночка, що займалась лікуванням, а іноді ворожінням, натовпи народу під її воротами стали звичним явищем. «Бабка», як звично називали таких жіночок не залежно від віку, клієнтів назбирала швидко. Про неї дуже гарно відзивались ті, хто був на прийомі і ті, кого вона лікувала. І він неї, піджавши губи, роздратовано йшли ті, хто просив іншого. «Бабка» не лише не бралась за такі замовлення, а й напрочуд яскраво описувала потенційним клієнтам наслідки. Мало хто після її розповідей ризикував далі носитись з думкою погіршити комусь життя, принаймі такими нетрадиційними методами. І наче ніхто про це особливо не розповідав, та люди звідкілясь швидко дізнавались – сюди варто йти лише за лікуванням, порятунком, порадою. І все.

Практично до самого паркану, змусивши людей сахнутись в сторони, підлетіла, верескнувши гальмами, і зупинилась майже на клумбі чорна машина. Під уважними поглядами невдоволеного натовпу із рвучко розкритих дверей вискочила бліда висока світловолоса жінка в світлому пальто зі сплячим на руках немовлям. Люди беззвучно розступились. Кульгаючий чоловік в темній куртці, що супроводжував цих двох, не дивлячись ні на кого, гучно постукав у металеві ворота. Через кілька хвилин з вікна будинку визирнула чорноволоса жінка. А ще за пару хвилин, вона ж відкрила ворота.

–Дитина?

–Так…

–Проходьте…–Двері причинились рівно на стільки, аби пропустити візитерку з дитиною і тут же зачинились перед чоловіком. Та сперечатись він не наважився. Лише підняв руку аби постукати і… опустив. Простояв хвилину і мовчки пішов назад до машини.

Звідкілясь всі знали, що «бабка», приймає немовлят без черги, що стукати зайвий раз не варто, що прийме всіх, кому дійсно потрібно, що сперечатись з нею марно… Як все це дізнались люди, більша частина яких ніколи раніше не зустрічалась і в подальшому не зустрінеться, було загадкою яка, щоправда, мало кого тут цікавила.

–Я ж тебе попереджала…– Наіра дивилась на біле перелякане обличчя Ірини. Отже молодший завернув і до неї. Хто б сумнівався… Кілька років тому білявка не роздумуючи поклала на вівтар своїх бажань все, що мала. Зараз прийшов строк платити «перший внесок».

–Допоможіть… Лікарі сказали… У неї практично немає шансів…– Ірина сиділа нервово крутячи в руках хустинку і не піднімаючи очей.

–Так.

–Але ж ви можете допомогти?!

–Подивимось…– Наіра розбила у воду яйце і уважно його роздивляючись, скрушно хитала головою. Хто б міг подумати, що вони з колишньою клієнткою знову зустрінуться та ще й за таких обставин. Вищі сили відрізняються витонченим почуттям гумору… Молодший точно знав, що та коли порадити… –В неї дійсно майже немає шансів…– мовила нарешті «бабка», хитаючи головою.

–… ! – очі Ірини наповнились сльозами, що, зблиснувши у світлі свічки, стрімко проклали собі доріжки по щоках.

–Та є можливість…

–Я на все згодна!

–Це вже я від тебе чула…– зітхнула Наіра. Білявка перелякано опустила очі на дівчинку, що спала на її руках.

–По перше, ти маєш припинити з нею боротись…

–З ким?

–Ти знаєш. Ти досі продовжуєш його труїти… Після кожного візиту дітей, лякаючись, що він отямиться і задасться питанням, що він робить поряд з тобою, – у голосі Наіри не було осуду, лише шалена втома. Вона не вперше бачила такий жахливий коктейль з егоїзму, байдужості і страху втратити бажане. Більшість людей чомусь боялись зовсім не того, що страшно насправді, а прозріння зазвичай приходило запізно….

–Я не…

–Ти вирішила мені брехати? – хазяйка дому підняла на гостю важкий погляд і та миттєво замовкла, наче зменшившись під пронизливим поглядом темних очей. – Це свекрусі можеш брехати, чоловікові, іншим. А мені, якщо бажаєш отримати хоч якусь допомогу, не варто!

–Він так і тягнеться до них…У ві сні розмовляє з нею! Я маю щось робити! Якщо вона ще досі жива…

–Дурепа! Та ти радіти маєш, що вона жива! Свічки за її здоров’я ставити! Якби твоє замовлення виконали, куди б поділись його діти? Чи їх ти теж збиралась туди ж відправити?

–Я не…

–Так, звичайно, не замовляла… Ще раз спробуєш мені збрехати і можеш більше не з’являтись на порозі, – жорстоко обірвала гостю Наіра. Ірина опустила голову, подивилась на свою дитину і замовчала.

–Ти маєш змиритись з візитами його дітей…

–Але…

–Я ще не закінчила, – жінка нахилилась до білявки, – Це їх дім, їх батько, і якщо ти хочеш, аби твоя донька жила, тобі в першу чергу варто змиритись з тим фактом, що вона не єдина його донька!

–І тоді ви їй допоможете?

–Я спробую. Та її єдиний шанс просто вижити, це те, що я тобі сказала.

–Але як я…

–Це твої проблеми. Цій дитині для життя потрібно, аби в неї на душі не висів твій гріх, який важчає кожного разу, як ти лякаєшся втратити бажане!

–Я спробую…

–Спробуй. А поки що, полиши дитину і вийди.

Виставивши бліду копію колись самовпевненої красуні, жінка почала читати молитву над дитиною, душу якої ледь не забрали в рахунок боргів. Наіра знала, що Ірина вже оббігла всі лікарні і кількох її «колег», перш ніж завітати в цей дім. Та вся іронія була в тому, що саме той, хто наніс таку рану, краще за все знає як її лікувати… Життя дитини висіло буквально на волосині, і не прийди Ірина до неї… А дівчинка ж ні в чому не винна…

Блакитні оченята дитини, яка прокинулась, з цікавістю дивились на полум’я свічки, на чорного кота, що ходив навколо неї колами, на дивні тіні, які по мірі читання молитви потроху відступали, дозволяючи їй легше дихати та бачити світ… Ягня на вівтарі…

Хвилин через сорок заплаканій Ірині Наіра повернула дівчинку, яка кумедно усміхнулась «відьмі» на прощання.

–В тебе тиждень, аби змінити ситуацію. Якщо впораєшся – приходь. Я спробую закріпити результат. Якщо ні, дівчинці вже буде байдуже. Та якщо вона проживе цей тиждень – ще потрібно буде як мінімум п’ять сеансів.

–Це допоможе?

–Я не Господь Бог. Її життя зараз у твоїх руках.

–Дякую…

Дивлячись на молоду жінку, яка покидала будинок, Наіра лише похитала головою. Вимолити право на життя – це лише половина справи, а от дати цьому життю шанс на щастя… Ірина багато чого може зробити, та розстрочка боргу, це ще не його виплата. Племінник Наіри вже отримав своє – аварія та ампутовані ноги, то страшна плата. Але білявку Вищі сили вирішили вдарити болючіше та більш витончено. Цю дівчинку Ірина любила. А що може бути страшніше для жінки, аніж нещастя з улюбленою дитиною? Старшій доньці білявки, як не дивно, пощастило більше. Вона була не важлива матері і тому провидіння обійшло дівчинку стороною. Нелюбов матері стала благословенням для дитини… Доля чудна у своїх рішеннях…

Ліда

–Мам, вони забракували мій напій, – Руслана засмучено поставила на стіл пластикову пляшку наповнену темно-червоним напоєм, повернувшись зі школи після святкування дня народження.

–Чому?

–Сказали: «недостатньо солодкий». Класна спробувала, скривилась та відставила.

–А що принесли інші діти? – уточнила Ліда, пам’ятаючи, що сьогодні в школі святкували всі «зимові» дні народження класу, а інші діти були не з найбідніших сімей. Щоправда в класі Руслани більшість була заможніша, аніж вони, бо мали повні родини, а у половини ще й батьки були шахтарі, зарплату яких навіть порівнювати з колгоспною було смішно.

–Та як завжди. Магазинні напої, цукерки, торти.

–Яскраво-фарбовану приторно-солодку гидоту?

–Щось таке… Але ж вона смачна…

–Дурні вони. Напій з шипшини смачний і корисний, не те що та їх ядуча хімія.

–Ти прям як батько. Він теж, як побачить в руках Вероніки пляшку «Тархуну», так і репетує бабусі: «Навіщо ти труїш моїх дітей?»

–Ну хоч в чомусь ми з ним солідарні. Він теж знає про шкоду хімічних фарбників та надмірної кількості цукру. А як пішли наші «осині гнізда» та пиріг? – уточнила Ліда. На шоколадні цукерки в неї грошей не було, всіляку гидоту купляти теж не хотілось, от і виходила зі скрутного становища випіканням печива, пирогів, і тому подібним. Добре що цукор, муку, яйця та молоко мала. Та й дари природи, які можна було використати для начинки, знала де взяти. Вишня, яблуня, калина, ірга, смородина, росли в дворі, а вже за абрикосами, шовковицею, горобиною, сливами покататись з дітьми влітку лісосмугами – улюблена справа. І трави вівцям накосиш, і наїсися смакоти, і рослин лікарських збереш, та й як різноманіття дозвілля то непоганий варіант. Та й з усього цього не готувати щось смачне було б дивно. Ліда навіть морозиво робила влітку з обліпихи – щастя в дітей було… А такі смаколики як «осині гнізда» (скручені здобні рулети з горіхами, родзинками, маком та сушеними вишнями) взагалі ідеальний варіант – смачно, ситно, корисно. І готувати їх у Руслани виходить вже чудово. Сама Ліда дріжджове тісто не занадто полюбляла, а от донька «руку набила» робити опару. Отож вони частенько пекли всілякі «кіски», печиво, пироги з яблуками, за якимось простими рецептами. Ліда взагалі полюбляла збирати прості рецепти, бо їх і самій вчити простіше, і дитині вручити виконання завдання легше.

–Все інше тільки мелькнуло! «Гнізда» Сашка взагалі ретельно розкручував, з’ясовуючи, що ж то в ньому такого цікавого накладено, – розпливлась у усмішці донька.

–І як?

–Спробував видати родзинку за таргана. Довелось його розчарувати, повідомивши, що в своїх домах таргани не живуть, бо з мишами спільну мову не знаходять, – фиркнула Руслана.

–Після цього він почав шукати у пирозі мишей?

–Ні, не додумався… Та варіант! Наступного разу принесу пиріг з м’ясом і скажу – дичина! – розсміялась донька зі спальні, де перевдягалась, –А ще мене сьогодні фізик похвалив!

–За що?

–Та виявилось, що я єдина з усього класу правильно задачу вирішила! Прикинь! Всі інші як завжди списали у Аньки, а та вирішила неправильно. От вчитель з червоною ручкою по рядом і пішов, закреслюючи одну й ту ж помилку всім, та озвірівши вже на другій парті. А мені ж списувати було ніколи, та й вчора в мене раптом час на уроки віднайшовся, от я до задачки й дібралась.

–Угу, пам’ятаю як ти вчора від чищення сараю відмазувалась «страшною кількістю уроків», –хмикнула Ліда з усмішкою.

–Ні, ну уроків і правда було багацько, – відмахнулась дитина від іронії матері, –Так ти прикинь, директор, бідолага, над моїм зошитом ледь в соляний стовп не перетворився. А потім так радісно за нього сходився, наче то йому п’ятірку зараз поставлять. Викликав мене до дошки, влаштував «показовий виступ».

– І як?

– Незвично. Особливо, якщо врахувати, що там нічого складного не було. Звичайна логіка, навіть не фізика толком. І як наша відмінниця примудрилась так помилитись?

– Ну молодець. Дивись може в цій чверті знову п’ятірка з фізики буде, – усміхнулась Ліда. – Пам’ятаю як він страждав, коли я до нього другий раз приходила оформляти для тебе вільне відвідування. Те його розпачливе : «Що знову? Вона ж в мене тільки но у відмінниці вийшла!», навіть мене вразило.

– Ой, та ладно. В мене за підсумками року завжди середньоарифметична четвірка виходить. І взагалі на його уроки я зазвичай і при вільному відвідуванні потрапляла. Там же цікаво, та й жартує він оригінально і в тему, не те що Байка. У того жарти лише перший рік веселять, а потім нудно, бо однакові, як під копірку. От до нємки чи біологічки я дійсно не часто потрапляла. Та у першої, що не урок то «розбор польотів», не дарма ж вона наш класний керівник, а у другої на уроці все одно нічого не почуєш через постійний галас. А почитати підручник я й вдома можу. І взагалі, знаєш мама, тим вчителям не вгодиш. Вони регулярно дорікають: «Руслана, ми не знаємо чого від тебе чекати! Відкриваєш контрольну, а там може бути все що завгодно!» Ну подумаєш від двійки до п’ятірки. Митець так бачить! Хто їм окрім мене забезпечить елемент цікавості? – торохтіла донька, перевдягаючись, закидаючи сумку з книгами під письмовий стіл, та виходячи зі спальні вже в потертих старих штанах футболці та спортивній кофті.

– Ага, особливо на алгебру чи німецьку мову в тебе буває фантастично творчий підхід… Йди вже, вівцям соломи дай, митець ти мій, – хмикнула матір. Вона знала, що майже вся «творчість» Руслани в школі залежала від домашньої роботи і наявності, чи відсутності вдома Ліди. Вільне відвідування уроків – неймовірне для села явище, жінка погодила з директором школи не від гарного життя, а просто розуміючи, що тринадцятирічна дитина просто фізично не встигне все, коли мати в лікарні. Тож нехай хоч в школі доньку не смикають за кожен пропуск, коли вона бігає в магазин за хлібом чи молоком, коли домовляється з Веронікою, (аби малеча без пригод вдома посиділа, не влаштувавши дурдом-сонечко), годує сестру сніданком, коли зранку годує все господарство… Тим паче, що сама Руслана набагато більше полюбляла «байдикувати» у школі, аніж «відпочивати» вдома.

– А шо, на нємку я теж нещодавно здивувала – правильний переклад тексту зробила, в якому дві нащі найкращі учениці заплутались, – імітувала гордощі дитина, та потім хитро усміхнулась, – щоправда я його просто логічно вивела, використовуючи підказки з іншого завдання, та все одно. Ти б бачила ті квадратні очі!

– Та вже уявила…, – похитала головою жінка, розуміючи, що її дитина, то дійсно цікавий елемент для місцевої школи, а от вивчення іноземної мови, в якій вона їй не могла допомогти, було реальною проблемою.

– Вівцям гречаної соломи чи вівсяної кинути? – дівчинка вже взувалась.

– Кидай по сапетці тієї і тієї. Однією гречаною краще не годувати, ти ж пам’ятаєш як навесні з барана вся шерсть злізла?

– Таке забудеш. Те видовищне перші пару тижнів було просто фантастичне. Пацани на балці лякались. Нова порода – голий баран! – розсміялась Руслана, вдягаючи стареньку робочу шубу та вискакуючи на засніжену вулицю. Ліда, подивившись у вікно коридору на доньку, лише сумно усміхнулась, та понесла «забракований» напій до холодильника. Вони його й самі вип’ють.

Донькам мимоволі доводиться вчитись бути «товстошкурими» – не сприймати нерозуміння оточуючих, оскільки спосіб життя їх сім’ї, світогляд, інтелектуальний рівень досить сильно відрізнявся від більшості місцевих. Та й іронічне почуття гумору в селі не завжди розуміли. Он Ліда меншій дитині знайшла веселий віршик на свято, так потім завідувачі дитсадком добурювалась «Ліда, хіба ж так можна!» А що там такого? Веселий віршик з газети, актуальний, іронічний, ще й Вероніка його так виразно розповіла:

«Будьте здоровы, живите багато,

Насколько позволит вам ваша зарплата,

А если зарплата вам жить не позволит,

Ну что ж, не живите – никто не неволит»

Зал так і вибухнув сміхом. А керівникам чогось не сподобалось, не оцінили чорненький гумор.

–Ма, пішли в шашки пограємо, – притопала на кухню Вероніка.

–Ввечері. Зараз давай пообідаємо.

–Не хочу борщ, – набурмосилась мала, помітивши, що гріє на обід мати.

– Добре, тоді можеш починати збирати та складати свої речі, а ми з Русланою пообідаємо і приєднаємось до запланованого прибирання.

– А я коли їстиму?

– Як зголоднієш настільки, аби зрозуміти, що борщ – то гарна і корисна їжа, – знизала плечима Ліда розсипаючи обід на три тарілки. Вона знала, що донька не настільки не любить борщ, аби відмовитись від їжі, радше просто перевіряє, чи є варіанти повередувати. Взагалі Вероніка в неї була розумненька. Он навіть в шашки «наблотикалась» так грати, що легко обіграла дванадцятирічного оболтуса Надії. Як той здивувався… Потім тиждень ходив, аби відігратись! Хоч раз! Тренувався вдома, з друзями. Надя була в шоці – син ніколи так активно нічим не займався. Але той просто ошалів – якась мала кнопка перемогла його граючись! З Русланою хлопчина не ризикував грати, але як самовпевнено розсміявся, коли то йому запропонувала Вероніка. Розпустив хвоста: «Та я! Що мені грати з такою малявкою? Та я хлопців на раз у школі обігрую!» Вероніка теж за словом до кишені не полізла. Коротше сіли за дошку.

Раз, два – донька вже в дамках, а за три хвилили всі шашки хлопця «за бортом». Ще партія – те саме. Вероніка, під веселі усмішки Руслани та Ліди, граючи провертала комбінації на три-чотири шашки. Лише через тиждень, хлопчина таки виграв у малої одну партію, виграв і одразу заспокоївся. Мабуть просто не ризикуючи повторити те досягнення. І про що після такого говорити?! Не дивно, що й Руслані доводиться придумувати собі розваги на зразок спантеличування однокласників незвичними словами, якщо вже улюблені нею логічні задачки чи ігри на ерудицію, однолітки просто не сприймають. Віддати б обох дівчаток у якісь цікаві гуртки для розвитку… Та нічого подібного в селі не було, та й часу на те не було… От і доводилось Ліді застосовувати всю свою фантазію для розвитку та зацікавленості дітей у знаннях, для направлення та формування правильних пріоритетів, таких, котрі забезпечать їм путівку в подальше життя, за межами господарського двору та маленького села.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.