Частина 22

Частина 22

§§§

Наіра слухала співбесідницю відкинувшись на спинку крісла і намагалась побороти дрижаки в пальцях. Те, що їй пропонували було спокусливо проте й небезпечно. Сім’я з трьох (!) крилатих. Отримати собі їх сили, було б чудово, стільки всього можна зробити. Але питання моралі… Наіра занадто гарно пам’ятала візит молодшого… А ще в пам’яті чомусь раз за разом спливала та «крилата», що якось завітала до її дому. З обпаленими «крилами» проте всеодно така яскрава… Одна з тих, чиє життя знаходиться від пильним наглядом Вищих сил. За таких, якщо ти невдало втрутився у їх долю, голову знесуть і прізвища не спитають. «Крилатим» зазвичай дано багато, але й долі в них, м’яко кажучи, непрості.

–Ну ж бо, Наіра! Не імітуй мені тут заляпану святість, тобі її точно не видавали! Вмикайся у справу! Це ж такий шанс! – молода, гарно вдягнута жінка з вогняно-рудим волоссям та великими сірими очима, підвищила голос, аби привернути увагу співбесідниці. Вона досить довго і старанно не помічала спохмурнілого обличчя подруги, але побачивши, що Наіра взагалі кудись пішла блукати думками, не витримала.

–Аіше… А ти не замислювалась про наслідки? – споглянула на неї чорноволоса жінка.

–Ми зможемо обійти закони розплати. Чи ж тобі не знати! – відмахнулась молодиця від аргументу.

–Я подумаю…Це ж не таке вже й термінове питання.

–Спірне твердження. Зазвичай шанс потрібно ловити, доки він пролітає повз тебе. Тож не думай довго. В мене є одна панянка, яка так прагне сил, що аж пищить. Хоча вона й не дуже старанна та впевнена у виборі, але то корегується. А на неї ж можна скинути всі неприємні наслідки наших дій.

–А вона про справжню ціну знає?

–Ні, звичайно. Проте вона так прагне отримати сили…– Аіше хижо посміхнулась, – обожнюю таких наївно-жадібних, згодних рідну кров зрадити, аби лишень отримати ту солодку ілюзію влади.

–Будь-яка влада –ілюзія…

–Не скажи… Наша з тобою спирається на дар Вищих сил і вона зовсім не ілюзорна!

–Ще й як…

–Щось ти сьогодні геть песимістично налаштована.

–Є трохи… Добре, Аіше, я подумаю.

–Тільки не дуже довго! Я вже завдання дала, процес описала, і якщо вона таки все підготує, потрібно буде діяти швидко. Сподіваюсь у жіночки совість не прокинеться в найнезручніший момент…– побормотіла вже тихше Аіше. – Найбільше ненавиджу мороку з невчасно розбудженою совістю.

–То ти в ній таки невпевнена?

–Впевнена, та часом молодший так невчасно втручається та так витончено шуткує…– скривилась руда панянка.

– Це точно. Він жартувати вміє…

Ліда

–А це шо за килимок? – Ліда вражено дивилась на величезного сірого пухнастого собаку, що з задоволеною мордою влігся на засніженому порозі її будинку. Доньки захоплено скакали навколо неочікуваного гостя.

–Мамо, це собака! – щиро обурилась за звіра Вероніка.

–Він з нами гуляв на вулиці, а потім усі розійшлись, а він пішов з нами, – «порадувала» Ліду Руслана.

–Він нічийний, бродячий, – серйозно додала молодша донька.

–Нічого собі бродяжка, – жінка уважно роздивлялась звіра розміром з пристойне теля, що влаштувався на їх порозі з таким виглядом, наче все життя тут жив і є законним хазяїном. Розумні очі, задоволена морда, здоровенні лапи. Собака нагадував невеликого ведмедя, був якоїсь невизначеної породи і, судячи з порваного вуха та кількох помітних шрамів на морді, за плечами мав багатий життєвий досвід.

–Він нас на санчатах катав!

–І ми вирішили його підгодувати.

–Нехай в нас полишиться? Все одно ж собаки немає…

–Нехай… –Ліда, схиливши голову, змирилась з неминучим. Дійсно собаки у дворі не було вже пару місяців. Вівчарка чимось отруїлась, а троє привезених нових – не прижились. То машина збила, то отруїли, то зникла безслідно. Наче у її дворі на собак недоля полює. А охоронець потрібен, особливо з їх «співчутливими» сусідами та смішними фанерними дверями, які розваляться від одного пристойного удару. Та ще й ночами хтось повадився блукати під вікнами. Хто й навіщо – незрозуміло, але Руслана вже не раз недопалки знаходила у дворі. А у їх же сім’ї ніхто не палить. Було непереборне бажання «списати» то все на Наталку та її кавалерів, та сестри вже давненько не було, бо в неї раптом з’явився чоловік, який наче планував затриматись не лише в ліжку.

Сталося б подібне пару місяців тому, Ліда б вже подумала на рідню хлопця, котрий намагався зґвалтувати Наталку. Але ні, батько Віктора раптово помер від серцевого нападу під час чергових посиденьок з друзями. І це після того, як добрі люди Ліді передали, що чоловік планує серйозно: «пояснити» квітководші, що не варто «чесних людей позорити та кляузи в міліцію писати». От і не вір після такого у Вищі сили… Як вберегти дітей від мстивого і зовсім не добродушного (якщо він власну дружину та сина час від часу ганяв не соромлячись) чоловіка Ліда не знала, і змушена була лише подумки молитись, аби далі звичайної п’яної балаканини то не пішло. Схоже її невисловленим проханням перейнявся якийсь кардинальний янгол…

Доньки, почувши згоду матері «полишити песика», радісно захлопали в долоні і на радощах притягли добровільній охороні миску, наповнену супом, та шматок хліба. Песик радісно підскочив, побачивши частування.

–І як його звуть? – задумливо спитала жінка, уважно роздивляючись «приймака», який з задоволенням поїдаючи гостинця, дозволяв себе тріпати за вуха, торкатись, гладити, зовсім не намагаючись гарчати, як це притаманно більшості його чотирилапих родичів.

–Його не звуть, він сам приходить, – усміхнулась Вероніка, поправляючи рукавички.

–Не знаю, він не представився. Давай назвемо його Друг чи Туман? Дивись який він дружній, сірий та пухнастий, – провівши рукою по спині собаки запропонувала Руслана, – гарний та добрий.

–Добрий Туман? Ну-ну… Ну гаразд, пішли в дім.

–А Туман?

–Нехай тут сидить. В дім – то вже перебор, а у стару будку Янки це «маненьке» диво просто не влізе. Та й прив’язувати його думаю не варто. Щоправда, можна цьому красеню ковдру стару винести, аби не на холодному бетоні лежав…

–Точно! Ща принесу! – Руслана тут же побігла до дверей літньої кухні, де зберігалась купа всього корисного.

–Хоча, з таким хутром, – Ліда помацала щільну пухнасту «шубу» собаки, – йому й так, мабуть, нормально. Схоже природа готувала цього ведмедика до життя в більш холодних краях.

–Природа-природою, та нехай йому у нас буде зручно, – мовила Руслана, вже розкладаючи імпровізований килимок на порозі. Собака, облизуючись, підняв голову від вилизаної миски, перевів погляд на влаштовану подушку, підійшов, обнюхав ковдру, велично кивнув і з вдоволеним виглядом знову влігся.

–Царський вигляд! – захоплено відкоментувала Вероніка.

–Так, виглядає пристойно, – усміхнулась Ліда, заходячи в будинок слідом до доньками.

Вночі вони прокинулись від голосного і дуже вражаючого «Гав!». Визирнувши у вікно, Ліда побачила якусь мелькнувшу за парканом тінь та собаку, що неспішно прогулювався по дворі. Пухнасте створіння подивилось кудись в далину і піднявши морду, гавкнуло ще раз – гучна луна покотилась засніженою вулицею. Хто б то не був, найближчим часом він точно не повернеться. В голосі їх неочікуваного охоронця звучала відчутна сила і вражаюче грізне попередження.

Дивний собака прижився. Ночував на порозі, іноді ліниво «погавкуючи» вночі, та більшу частину часу прикидався пухнастим килимком і флегматично пропускав всіх візитерів в дім. Щоправда, ні, не всіх. Якось Ліда визирнула на вулицю, почувши грізне «гав!» і майже одразу переляканий жіночий скрик. У дворі була досить цікава картина.

До них йшла Надія, але, чи то налякана собакою, чи просто від несподіванки, впустила біля хвіртки якийсь напій. Мабуть знову несла «на пробу» своє домашнє вино, попри відверту байдужість Ліди до того напою. На снігу розпливалась яскраво-червона пляма, а родичка з широко розкритими очима задкувала від порогу, на якому, наче грізний ідол, стояв Туман.

–Лід-д-да, шо за звірюга в тебе завелась? – розпачливо-перелякано мовила жінка.

–Сторож мій. Класний собака, правда? – Ліда не втрималась від невеличкого єхидства. Туман ще жодного разу не проявляв агресії до людей, та Надія йому, як і більшості собак, чомусь не сподобалась. Цікаво, що ж то вони в ній таке чують, що проводжають і зустрічають завжди дружнім розлюченим галасом?

–Та грець з тобою! Хоч би попередила, що заходить в двір до тебе тепер не можна.

–Чому не можна? Можна. До сьогодні всі спокійно заходили. Та не бійся ти, проходь. Туман добрий, – махнула рукою Ліда і спробувала трохи посунути милу тваринку, аби відкрити двері ширше та вийти. Та де там, собака як влитий стояв на порозі і уважним поглядом вивчав Надю.

–Та нє, спасибі, я якось іншим разом зайду…– скривилась, наче скуштувала лимон, гостя, і швиденько позадкувала з двору, ще й хвіртку за собою старанно прикрила, наче побоюючись переслідування.

–А що хоч хотіла? – відверто здивувалась Ліда. Родичка, зазвичай, якщо вже «випадково» заходила, то з метою довго та ґрунтовно «посидіти», перемивши всі доступні кістки, з Лідиними в тому числі.

–Та… нічого такого… Потім якось.. – Надія розвернулась і швидко пішла вулицею, а Туман, тряхнувши головою, повернув до Ліди морду на якій, жінка могла заприсягтись, проскочила хитра усмішка.

–Ну-ну, я дивлюсь в тебе своє розуміння, кого до нашого дому можна пускати, а кого ні, – похитала головою Ліда.

–І я з ним повністю згодна, – хмикнула Вероніка, прочиняючи двері та виходячи гуляти на вулицю. Молодша донька теж Надію не любила. І хоча Ліда не зовсім погоджувалась з претензіями дитини: «нащо вона до нас ходить, тільки щось погане розповісти та порадіти нашим проблемам?», та не могла і заперечити, що Вероніка дивовижно відчуває людей. Поганих, брехливих, корисливих дитина визначала миттєво, виносячи безапеляційний вердикт: «не подобається», чи взагалі висказуючи людям «правду-матку» в очі, чим багатьох спантеличувала. Фраза: «Таке мале, а таке категоричне!», не раз звучала поряд з Веронікою. Та не спиратись же у визначенні кола спілкування, лише на судження дитини. Життя – то завжди пошук компромісів, а люди не поділяються під лінійку на гарних і поганих, але розуміти цю істину починаєш явно не в дитинстві, коли впевнено-категорично ділиш світ на «чорне та біле». Отож доводилось шукати компроміс – в ситуації, коли мати таки спілкувалась з кимось «неправильним», Вероніка зазвичай зникала у своїй кімнаті, доки неприємні їй персони були в будинку.

Туман відійшов, дозволяючи дитині вийти на вулицю і взагалі знову став ввічливо-лагідним і слухняним.

–То що ж тьотю Надю тепер взагалі на поріг не пускати? – закотила очі Ліда.

–Чому не пускати? Вона оно й сама швиденько втекла, – посміхнулась «добра» дитина, погладжуючи собаку.

–О, ще гості, – Ліда, піднявши погляд, побачила, як до воріт підходить Сергій.

–День добрий, – привітно помахав рукою високий чоловік.

–Привіт, Сергію, заходь.

–Може краще ти сама до мене підійдеш? А то в тебе такий знатний звір завівся, що може прибити мене однією лапою, як комара.

– Сергійчику, ти звичайно трохи схожий на комара, але точно не розмірами, – хмикнуна Ліда. – Що ви так на цю милу тваринку ополчилися? – спитала жінка, підходячи до воріт, над якими як щогла височів фотограф. Червоне від морозу обличчя чудно відтіняло шрам на вилиці, а трохи лупаті очі з опаскою поглядали на Тумана. Виглядало то досить смішно.

–Та ну… Я якось до тебе ввечері хотів зайти, підійшов постукати у вікно, а тут переді мною з-за замету появились величезні очиська в клубах туману… Жахіття таке, що вночі насниться – з кроваті впадеш… А потім воно видало та-а-акий «гав»… Давно я так не бігав. Другий «гав», вже з кінця вулиці почув. Ти хоч попереджай.

–Так тобі й треба. Нічого ночами під вікнами шастати, – усміхнулась Ліда, – мабуть ще й не зовсім тверезий був?

–Ну, було трохи… Та це ж не привід… І …я фотографії хотів занести.

–Отже привід. От сьогодні тверезий і бачиш, собака на тебе взагалі не реагує, – кивнула головою Ліда. Туман, наче у підтвердження її слів, демонстративно пішов з Веронікою в дальню частину двору й «вухом не вів» на другого гостя.

–А може то мисливська хитрість.

– Пішли в дім, горе ти моє. Яка з тебе здобич? Самі кістки та жили, – хазяйка відкрила хвіртку, запрошуючи знайомого.

–Точно? Сергій знову покосився на собаку, який, ігноруючи чоловіка, ходив хвостиком по дворі за Веронікою. Дитину за тим пухнастим «телятком» ледь видно було, а за бажання вона б на ньому верхи могла спокійно кататись, як на поні.

–Точно-точно. Заходь вже, горе, гарячим чаєм пригощу, а то всі кінцівки відморозиш. Он ніс вже червоний, як помідор, мабуть по селу з фотографіями не першу годину блукаєш?

–Не першу…, – Сергій покірно кивнув та пішов в дім за Лідою. Туман навіть не озирнувся, а от Вероніка зі сміхом поцілила в гостя сніжкою. – Здається я помилився мисливцем! – усміхнувся чоловік, старанно імітуючи переляк та ховаючись за двері.

§§§

Надія сиділа вдома, роздивлялась залишки червоної рідини на дні скляної пляшки і ледь не плакала від досади. Що ж за біда така?! Намовлену землю до чужого порогу Ліда сипати не захотіла, вино, на замовляння якого Надя, збираючи потрібні компоненти, витратила кілька місяців, по дурному розлилось під поглядом того собацюри… От звідки в Ліди такі захисники постійно вигулькують? Вона ж їх не те ще не гукає, та навіть в упор не бачить! От би Надії такого «приблуду» в дім. Вона б такі справи провернула… Та за такого помічника, більшість бабок, відьом, знахарів та інших подібних осіб півжиття б віддали та пару-трійко рідні на додачу, а до цієї – «саме прибилось»! Взимку! Добровільно! От чому? Чому життя таке несправедливе?! Одним все, та вони цього не цінують, не бачать, не усвідомлюють, а іншим лише здатність бачити можливості інших. Це ж найпаскудніше – бачити шалені ресурси і… не мати змоги ними скористатись. Потрібно знову їхати до Аіше... Вона підкаже інший спосіб. Ліді ж її «крила» геть не потрібні! Витрачає життя на якусь дурню, безглузду війну з вітряками, та допомогу грець зна кому. А ось Надії… Надія їм знайде корисне і правильне застосування. Бо давно потрібно якось вибиратись з цієї нескінченної сірості, що чогось іменується «нормальним життям». На чоловіка вже дивитись гидко – незмінно п’яна пика, син – весь у друзях-компаніях, батьки – в тих своє життя обмежене домом, городом та базаром. А життя ж і молодість стрімко біжать, тікають крізь пальці, і з цим варто щось робити, хоч щось встигнути…

Леонід

Леонід дивився на Ліду, яка танцювала і вражався граційності її рухів. Яскраво-блакитна з сріблясто-білими вставками, сукня, явно пошита власноруч, сяяла у відблисках дзеркального шару, що крутився під стелею диско-залу. Сріблястий шарф і широкий довгий поділ сукні, що примхливо розліталися у танку, створювали відчуття неймовірної легкості, якоїсь навіть містичності жіночої фігури, а ще ці оптичні ефекти, від дзеркал на стінах та кольорових проекторів…Часом чоловікові здавалось, що за спиною в цієї дивовижної жінки мелькає не тканина шарфу, а якісь напівпрозорі крила. Обидві її доньки, що танцювали поряд у колі святкуючих, були не менш примітними. Яскрава індивідуальність проглядала у рухах навіть шестирічної малечі, вдягненої у суконьку, схожу, як дві краплі води, на материну! І от дивно, Ліда схоже не розуміла як вона виділяється з натовпу, як вони всі троє кидаються в очі. Добре, що він погодився на запрошення Надії, яка організувала це новорічне свято та зібрала доволі строкату компанію у себе в клубі. Коли б ще помилувався такою красою…

До половини дванадцятої в диско-залі клубу, як завжди, була дискотека і Надія, сидячи на вході та кутаючись в теплу куртку, займалась продажем вхідних білетів, доки запрошені на святкування друзі накривали святковий стіл на другому поверсі чи блукали клубом, фарбуючись та прикрашаючи себе перед довгою дзеркальною стіною холу. Компанія на святкування підібралась досить велика.

О 11.30 Надія закрила дискотеку на час святкування нового року, тому одразу після півночі в розпорядженні гостей опинилась вся будівля клубу, в тому числі і пустий, без натовпу молоді, диско-зал. Звичайно з першої години ночі, дискотека знову працюватиме для всіх, бо юнаки та дівчата вже блукають під стінами клубу, та поки що гості танцювали та веселились виключно своєї компанією, маючи в повному розпорядженні провітрений від диму танцювальний зал і можливість ставити не лише популярну у підлітків музику.

Будівля клубу була гарною, не звертаючи уваги на ознаки занепаду через тотальну нестачу коштів. Погляд радували облицьовані керамічною плиткою колони на вході, великий зал засідань зі сценою та кіноекраном (який щоправда досить давно вже не використовувався), великим та ефектно прикрашеним диско-залом, просторим дзеркальним холом та купою підсобних приміщень на першому поверсі. А був же ще другий поверх з бібліотекою, приміщенням для кінооператора, та ще низкою кабінетів, що використовувались для дитячих гуртків, чи складування інвентаря. Всім цим керувала та намагалась підтримувати в порядку Надія.

Взагалі, завідуюча клубом була досить дивною жінкою. Леонід стільки років її знав, та так досі й не розібрався, як до неї ставитись. З одного боку вона старанна, комунікабельна і наче непогана. Часто щиро намагається допомогти, непогано організовує дозвілля молоді, вибиває в районі гроші на клуб, гуртки, костюми. Залучає людей на масові заходи в честь дня села, пам’ятних дат, інших свят… Та одночасно у погляді Надії іноді проскакувало щось таке… Чи то заздрощі, чи то злість… От як зараз, коли вона ковзала поглядом по Ліді та її донькам. Наче й добре вчинила, витягши родичку з дітьми на свято в люди,(он як дівчатка радіють), та цей погляд ...

–Льоня, запроси Руслану потанцювати, нехай дівчина попрактикується, – усміхнувшись попросила Ліда, і Леонід, відволікся від думок та пішов до застиглої під стіною, з першими звуками повільної пісні, дівчинки. Чому б і ні? Він взагалі то планував запросити Ліду, та її вже «увів» чоловік Надії. От дивно, п’яничка Генка, який зазвичай розмовляв виключно матом, а з літературної мови використовував лишень прийменники, варто було йому потрапити в компанію «квітководши», ставав майже галантним джентльменом! І слова ввічливості згадував і реверанси намагався імітувати. П’яненькі звичайно, та вже як виходило. Взагалі Леонід давно помічав, що спілкування з Лідою на багатьох дивовижно відображається. Що там далеко ходити, якщо він на собі це відчував. Та на собі то таке, а ось коли ефект зі сторони спостерігаєш… Може тому Надія і недолюблює Ліду? Адже вдома Генка нічого не робить, а дружині на всі спонукання відповідає: «Ти мені все життя споганила, чортова відьма», а варто попросити Ліді… І проводку відремонтує, і електроприлади, і антени. Електрик же він чудовий, практично Кулібін, за бажання на колінці може трансформатор зібрати. Щоправда якось та ж Ліда розповідала, що колись Генка ремонтував її проводку зі словами: «То я таке накрутив? Не пам’ятаю… Точно п’яний був… З тебе сто грам, бо я туди тверезий не полізу!» Та чого вона дивується? Не бачила в якому стані він на стовпи в агрофірмі лазить? Йти рівно не може, а по стовпу на кігтях – легко!

Імітуючи ввічливий реверанс, Леонід запросив на танок трохи перелякану його увагою Руслану. Дитина явно збиралась відмовитись, та поряд протанцювала Ліда з настановою: «Вчись танцювати, ця практика ще нікому не заважала!». Після такого веселого підбадьорювання в дитини вибору не полишилось. От вміє ж ця жіночка жартувати!

Дівчинка почувалась відверто невпевнено і скуто, не звертаючи уваги на отриману у спадок від матері пластичність. Мда… Красуня підростає, як її хлопці не примітили? Невже лише тому, що на дискотеки не ходить, та вечорами не часто гуляє? Хоча ж дискотеки для неї безкоштовні, бо Надія з родички грошей точно не візьме. Інша б на місці Руслани вже б пропадала на танцях, а ця пару разів наче з подругами прийшла, і більше не з’являлась. Зовсім не нічний метелик… Як і Ліда. Скоріше денний представник Червоної книги. Цікаво коли ж її таки роздивляться місцеві хлопці?

–Ліда, пішли щось покажу, – Надія перехопила квітководшу, знову перебивши плани Леоніда запросити жінку на танок. Чоловік лише засмучено провів поглядом примітну сукню. Не жінка – мрія…

Наташка

–Ти йдеш за водою чи ні? – гримнула Наталка на племінницю.

– Ні, я вже принесла, – спокійно відмовилась дівчина, поставивши два повних відра біля порогу та починаючи розстібати шубу.

– Це технічна. А питна?! На чому мені варити борщ? Цього мало! І винеси нарешті козам помиї, зливати відходи вже нікуди! – Наташку несло, цей нестерпний підліток доводив її до сказу, як своїм мовчазним осудом (та хто ти така взагалі, аби осуд демонструвати?), так і впертим небажанням визнавати авторитет тітки, як старшої. Ліда вкотре була у лікарні, а Наталці, через деякі обставини, довелось співіснувати з племінницями. І все б нічого, та Руслана з деяких пір «відгавкувалась» за будь-якого приводу, наче поставивши собі за план, витріпати всі нерви тітці за якийсь нещасний тиждень! Тут і без неї життя свинями розкидається, та все більше дохлими, а тут ще й з цим дівчиськом воюй. Зараз ця нахаба стояла в дверях і вперто відмовлялась виконувати доручення, в даному випадку принести ще пару відер води від колонки на вулиці. Дівчиську вже чотирнадцять, вимахала ледь не вища за тітку і цілком може працювати, а ще самій Наталці страх як не хотілось носити ті п’ятнадцятилітрові відра по снігу та вкритому льодом порогу. У Ліди ж немає нормальних відер літрів на сім, лише на дванадцять-п’ятнадцять! Важко, холодно, слизько, собака стрибає, так і намагаючись звалити… Бр-р-р. Та хай там Руслана бігає!

– Йди за водою! – знову гримнула Наталка на племінницю.

– Не піду. Твоя черга!

– Я їсти готую!

– Оладки й я можу посмажити. Давай мінятись! Всю важку роботу на мене повісила, а ти, між іншим, не інвалід, – почало вкотре обурюватись дівчисько.

–Ах ти ж, зараза! – Наталка розлючено вхопила тільки но принесене відро води і з розмаху виплеснула його на норовисту племінницю. П'ятнадцять літрів води то пристойна ударна сила. Руслану збило з ніг і вона, відкривши спиною двері, вилетіла у замет за порогом у мокрій зверху донизу шубі. – Йди за водою, мала паскуда і це відро набери! – Наталка пожбурила на сніг пусте відро і захлопнула двері, рятуючись від морозу та снігу. Племінниця її чимдалі тим частіше відверто бісила. Можливо виною тому була злість Наталки на всіх через сварку з Сагіром, її нинішнім кавалером, а може відверте несхвалення, що раз за разом проскакувало у погляді Руслани. От хто така ця шмакодявка, аби щось там не схвалювати? Але ж ні, кривить носом, дим цигарок їй не подобається, спиртне вона не поважає! А ще Наталку дратував кавалер Руслани, який нещодавно з’явився, і дивився на це дівчисько закоханими очима... Та племінниця ж не знає що таке косметика, манікюр, та й вдягнена зазвичай так, що тими лахами лише курей лякати, то звідки в неї шанувальник?! Що цей гарненький хлопчик взагалі знайшов в тому дівчиську? Це ж дурня якась! Руслана ж ходить лише до школи та в магазин, а все їх спілкування, або дорогою, або під двором, або в хаті! Руслана його в хату легко запрошує, бо мерзнути не любить. Наче здавалось би – два підлітка в хаті без дорослих, можна такими цікавинками зайнятись, а вони… Картоплю перебирають! Капець романтика – тридцять ящиків брудної мокрої, витягнутої з підтопленого підвалу картоплі в паростках! І сидить же хлопець, допомагає, щасливо усміхається, веселиться… З дуба впасти! Ще й Ліда, попри те що тижнями у лікарні, стверджує, що ці двоє ще навіть не цілувались! І впевнена цьому! Їй, бачте б, дочка розповіда! Так, сама Наталка Ліді теж довіряла таке, що нікому іншому і під загрозою смерті не розповіла б (он як той же список хлопців з якими в ліжку побувала), але то інше! Невже Руслана з тим хлопчиком справді лише розмовляє? Про що!?

Двері з рвучко відкрились і з гуркотом закрились. Племіниця поставила перед Наталкою два відра води і, не звертаючи уваги на тітку, знявши мокру запорошену снігом шубу, що встигла критись льодовою скоринкою, повісила її на батарею біля газового котла, та демонстративно-мовчки продефілювала повз тітку.

–А ще відро?

–Я не найнялась мокрою по морозу ходити!

–Сама винна! – Наталія вже розуміла, що погарячкувала. Ліда явно не оцінить настільки «веселі» методи виховання. Сама сестра могла й не таке вичудити, та то ж вона, у неї все «зі змістом», а от іншим її дітей чіпати не можна. Пошматує на клапті. Але відступати було запізно.

–Ти мене облила! А там до речі мороз! І сніг мете! – обурювалась племінниця.

–І шо? Закаляйся! Менше відгавкуватись будеш!

–Я не відгавкуюсь!

–Саме це ти й робиш. І заший нарешті цей багатостраждальний рукав! – закотила очі Наталка, помітивши, що на розвішеній шубі племінниці знову стирчать клапті підкладки по шву між рукавом та спинкою.

–Він був зашитим, та через тебе тільки но знову розійшовся!

–Ну звичайно, я ще й винна! Ти зараз добалакаєшся, що ночуватимеш у сараї!

–Не буду!

–Будеш!

–Ти тут не хазяйка, досить командувати!

–Ах ти ж скотина невдячна! Я тобі готую, порядки за вами свинюшками навожу, а ти мені тут розумничаєш!?

–Не багато то ти нам і готуєш! Вчора я варила картоплю та смажила котлети, доки тебе не було. І порядки ми самі наводимо. Твої п’яні розпорядження от ніяк не схожі на «наведення порядку»! – не полишилась в боргу дівчинка.

–Йди вчи уроки, і щоб я тебе не бачила! – остаточно визвірилась тітка. У словах Руслани була доля правди, та визнавати це Наталка не збиралась.

–Та будь-ласка! – племінниця гримнувши дверима, зникла в дитячій спальні.

–І жениху твоєму я скажу, що ти сьогодні з ним не зубоскалитимеш! Проштрафилась! – мстиво додала їй в спину Наталка, полишаючи останнє слово за собою, бо знову вигнати малу в мокрій шубі на вулицю не могла.

–Ну і ладно! – відкривши двері спальні, крикнула дівчинка і знову з усієї дурі гримнула ними. Гримнула так, що від протягу навіть вхідні двері бахнули. Холодне повітря окотило Наталку і дівчина від раптовості невдало повернулась, смахнувши зі столу чашку з гарячим чаєм

–Твою ж мать! – верескнула дівчина, бо чай залив стіл і живописно почав стікати на підлогу, –Я ж тільки но все тут мила! Руслана!

–Я вчу уроки!

–У-у-у, зараза! Вероніка, тягни ганчірку!

– Тобі ближче, – видала малеча, не відволікаючись від мультику в залі.

– Та дістали, ви мене ліниві свинюшки! Поїду – самі сидіть!

– Чи не налякала…– почулось зі спальні, від Руслани. – Тобі сумку зібрати?

– Заткнись! – Наталка, лаючись, таки дістала ганчірку, яка до неї справді була ближче, і почала витирати чай. Вона все менше і менше розуміла Ліду, в її прагненні полишити собі дітей. Та хоч би одну сплавила Олегу! Ці дівчиська перетворювались на справжні покарання і впоратись з ними з кожним днем ставало все складніше. Що молодша «коні мочить», що старша. І обидві вважають же себе до біса розумними! Щось там собі розмірковують, радять, огризаються! Жах!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.